Зі щитом чи на щиті

Анітрохи не применшуючи певних досягнень української влади на політико-дипломатичному фронті російсько-української війни, деяких успіхів в організації інформаційної протидії пропагандистській машині Путіна та цілком оформленого контррозвідувального супроводу, неможливо пройти повз деякі білі плями оборонного будівництва. Бо ці ризики мають довготривалий і стратегічний характер і, природно, взаємозалежні між собою.

Виклик номер один - виразний курс на створення громіздкої призовної армії радянського типу.

Виклик номер два - відсутність ознак формування чіткої військово-технічної політики держави.

У сумі обидва виклики можуть породити сумний результат - виявлення за рік-два, що єдиним фактором стримування путінського Кремля, як і раніше, залишається голий патріотизм народу.

"Многоточие шинели. Вместо мозга - запятая"

Здається, ні в кого немає сумнівів, що Росія Путіна в нинішніх умовах і далі йтиме шляхом поступового нарощування масштабів провокацій та агресії. Одержимість хазяїна Кремля на тлі напівзаходів Заходу набирає обертів. Тому військовий кулак залишається практично єдиним аргументом Києва.

Зрозуміло, що війна України за незалежність буде успішною, якщо вона буде всенародною. Так, сьогодні мобілізація необхідна - принаймні як запорука залучення значної частини населення, включно з неминучою хвилею волонтерського руху. Щоправда, неможливо створити професійну армію за рік-два. Як неможливо за такий самий період оснастити її новими системами озброєнь. Але так само відомо, що не кількість людей з автоматами, а сучасні системи й професійне їх використання зможе забезпечити відмову Кремля від воєнної агресії. До речі, тільки такий підхід може наблизити Україну до членства в НАТО або стратегічного союзу зі США. Навіть стотисячна, добре оснащена професійна армія однозначно ефективніша за призовне військо чисельністю 300 чи навіть 400 тис. Патріоти з автоматами - це вимушена необхідність. Але патріоти-професіонали з ракетами, сучасною авіацією та системами ППО - надійніші. Тільки в рамках курсу на професійну армію можна вирішити два глобальні завдання для армії: перехід до безконтактної війни та організація успішних бойових дій уночі.

Для цього потрібен чіткий курс на побудову такої армії (включаючи й структури інших силових відомств). Більшість представників неурядової Експертної ради з питань національної безпеки, створеної з ініціативи Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, ратують за серйозніший підхід до реформи оборонної сфери. Крім відомих у країні профільних експертних організацій та оборонних аналітиків, до даного форуму приєднався ряд директорів великих оборонних підприємств і народних депутатів Верховної Ради України.

Фахівці сходяться на тому, що запропонована Міноборони України концепція повернення до призову та збільшення чисельності ЗСУ не вирішить завдання посилення обороноздатності країни. Понад те, уже зараз особливістю комплектування підрозділів у зоні бойових дій мають стати розроблені механізми стимулювання і схеми залучення перспективних кадрів у майбутню професійну армію. Це не суперечить ідеї дорозгортання, доукомплектування військових частин, проведення мобілізації як тимчасового заходу. Але вже до весни є всі можливості, щоб близько
40 тис. задіяних в АТО людей у погонах стали ядром майбутньої професійної армії. Зі зміною статусу, одержанням зовсім іншого грошового утримання та мотиваційного пакета. Останнє має включати можливість одержати на пільгових умовах житло (безоплатно для родин загиблих і Героїв України), здобути безоплатну освіту, мати ранню пенсію за вислугою років (а також пенсію внаслідок поранення та пенсії сім'ям загиблих), медичне страхування, страхування життя.

"Лучший вид на этот город - если сесть в бомбардировщик"

Озброєння професійної армії - найбільший козир, який від часу здобуття незалежності здатен прикупити Київ.

"У розвитку оборонного потенціалу України слід розділити стратегічні та оперативні завдання", - сказав наприкінці минулого року Володимир Горбулін, радник президента України і директор Національного інституту стратегічних досліджень. І додав: "Що ж до стратегічної перспективи, Україна, в якій збереглася школа ракетобудування, безперечно, має орієнтуватися на застосування ракетних технологій". Так, є деякі нюанси ракетного будівництва, повідомляти про які незручно в де-факто воєнний час. Але є і способи їх вирішити. І якби в оборонної промисловості був гідний хазяїн… Його відсутність видається більш ніж дивною для такого відповідального періоду. Набагато ризикованішою, ніж тривала відсутність секретаря РНБОУ або свого часу керівника Антитерористичного центру. Бо йдеться про держоборонзамовлення (ДОЗ) на 2015 рік. І якщо його буде підписано до початку липня, як торік, питання переозброєння армії взагалі порушувати не варто. Але навіть якщо ДОЗ буде підписано в лютому, перший місяць нового року вже втрачено. Саме тому експерти вже який рік повторюють: ДОЗ треба ухвалювати на 2-3 роки і щорічно уточнювати. Щоб не було прикрих провалів у роботі оборонної промисловості. На даний момент немає орієнтирів ні для промисловців, ні для спецекспортерів, які ведуть переговори про придбання іноземної зброї.

Чому потрібен єдиний хазяїн ОПК? У всіх кабінетах говорять про важливість збалансованого фінансування потреб оборони, опрацювання проектів військово-технічного співробітництва (ВТС) із західними державами - щоб отримати приплив технологій для вирішення непосильних завдань. Понад те, у Коаліційній угоді йдеться про необхідність якнайшвидше створити міжвідомчий орган з питань ОПК при Кабінеті Міністрів України (незалежно від назви це має бути центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом).

Відразу зазначу: загнати управління ОПК у Мінекономрозвитку і торгівлі (як мають намір деякі менеджери) - означає свідомо вбити ідею державної координації оборонної промисловості. Тільки побудова жорсткої міжвідомчої вертикалі управління ОПК із віце-прем'єр-міністром України на вершині піраміди дасть змогу вирішити завдання координації для завдань оперативного переозброєння підприємств ДК "Укроборонпром", Державного космічного агентства, Міноборони, науково-промислових структур, що стоять окремо (як-от ДП "Антонов"), і низки приватних підприємств. До речі, не зайво перевести управлінську ланку "Укроборонпрому" з комерційних рейок на чиновницькі - включивши до складу нового органу. Про всяк випадок. А також вивести з-під його юрисдикції спецекспортерів, чим поставити крапку над існуючим нонсенсом. І обмежити роль держави такими функціями: формування і реалізація військово-технічної політики у вигляді розподілу ДОЗ та видачі ліцензій на ВТС (ідеться не тільки про експорт та імпорт зброї, а й про спільні проекти, ліцензійне виробництво, закупівлю потрібних технологій). Тільки тоді можна буде отримати виразну відповідь щодо реальних можливостей підприємств ОПК України, пріоритетності й черговості програм закупівель у своїх та іноземних підприємств. А також щодо пріоритетності й черговості переозброєння підрозділів різних відомств. І тоді настане справедлива ера державно-приватного партнерства, бо три десятки приватних оборонних підприємств виробляють дві третини всієї оборонної продукції країни. Приватники зазвичай гнучкіші й готові витратитися - традиційно вони проводять випробування нової зброї власним коштом. Приватники набагато краще за чиновників знають, як запустити в країні виробництво редукторів і лопатей для вертольотів, як купити тепловізор у китайців тощо. Досі вони перебувають немовби поза системою, дізнаються про підготовку рішень чи орієнтирів шляхом "укорінення своїх людей в урядових структурах". Проблема "двосічна": замовники озброєнь з наших силових відомств часто просто не знають, що спроможні виробляти приватні підприємства. Відомий випадок лобіювання купівлі ізраїльської розвідувальної машини, тоді як зразок з такими самими характеристиками є в української недержавної компанії.

Сьогодні ж через відсутність хазяїна ніхто не відповість, що важливіше: модернізувати з французами п'ять вертольотів, щоб вони могли воювати вночі, чи купити кілька десятків старих британських бронемашин. І взяти в партнери по апгрейдингу Мі-24 Францію або ПАР (адже за приблизно рівних характеристик важлива стратегія). Що пріоритетніше - налагодити серійне виробництво високоточного артилерійського боєприпасу "Квітник" (він хоча й адаптований до стандартів НАТО, але має низку комплектуючих російського походження) чи оперативно завершити підготовку до серійного виробництва високоточної системи для штурмовика Су-25. Що важливіше - зняти з зовнішнього контракту п'ять нових танків "Оплот" (збільшивши ризик втратити покупця) чи дати армії 20 "булатів" (Т-64-Б). Досвідчені танкісти повторюють: танкові поєдинки з російськими Т-72 упевнено виграють "булати", а для введення в бойовий стрій нових дорогих "оплотів" потрібна підготовка навідників упродовж як мінімум двох місяців. Інакше їх можна легко втратити.

Ще є питання переозброєння суто воєнного часу, які необхідно вирішувати на ходу вольовим рішенням - тим паче що проект Закону "Про виробництво озброєнь та військової техніки" кілька років припадає порохом у столі начальника управління Мінекономрозвитку і торгівлі. Наприклад, ХК "Укрспецтехніка", яка успішно відвантажила військовим чотири десятки РЛС "Барсук", оперативно зробила "захищену" версію локатора - коли оператор може вести розвідку з укриття завдяки автоматичному опорно-поворотному механізму. Але, виявляється, військове відомство не може закупити поліпшену версію до проведення серії випробувань - попри те що на реальній війні РЛС підтвердила характеристику. І таких прикладів по всій лінії фронту чимало.

"Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре"

Сьогодні НАТО і значна частина західних оборонних компаній активно вивчає можливості розширити ВТС з Україною, включаючи питання передачі технологій, заміщення поставок комплектуючих і вузлів, які Україна отримувала від Росії. А також налагодити спільні виробництва. Попри цю готовність західних оборонних компаній до ВТС з Україною, для багатьох українських менеджерів усе зводиться до організації оперативних закупівель переважно недорогої номенклатури озброєнь. Крім кількох добротних епізодів ВТС з польськими компаніями (і то з ініціативи підприємств), за 11 місяців війни ніхто не подумав про можливість налагодити спільні виробництва або отримати критичні технології. Але ж деякі найважливіші для війни озброєння можна отримати саме шляхом оперативного співробітництва. Вище згадувався "Квітник", який, як з'ясувалося, зовсім нескладно довести до серії (без РФ) через ВТС з польськими партнерами. Цим просто ніхто не переймався, і це наслідок відсутності того ж таки рішення.

Навряд чи Україна вийде на рубіж змагання з РФ у рівні чи масштабах переозброєння. Але цього й не потрібно. Тільки днями Путін заявив, що в 2015 р. ВПС Росії отримають понад 150 літаків і вертольотів. Не кажучи вже про сотні інших систем - сухопутних, військово-морських. Проте й не змагаючись із Кремлем у цій галузі, Україна може домогтися гарантованого знищення 50-60 тис. російських військових у разі, якщо Кремль почне повномасштабну лінійну війну (це критична межа, яка веде до детонації всередині російського суспільства). При максимальному збереженні життів українських захисників. Ось для чого необхідно створювати фактори стримування.

Окрім іншого, для цього давно потрібно вийняти вкриті порохом законопроекти, які за часів президентства Януковича апріорі не могли перетворитися на закони. Це закони "Про виробництво озброєнь і військової техніки", "Про військово-технічне співробітництво з іноземними державами", "Про офсетні угоди" і низка інших.

Сьогодні в парламенті з'явилися свіжі сили й готовність впливати на обороноздатність країни. І якщо, на жаль, виконавча влада гальмує найважливіші для організації боротьби з агресором рішення, то, може, слід ухвалити їх на законодавчому рівні, а резонним і законним парламентським контролем домогтися їх виконання.

Дуже бажано, щоб етап новітньої історії розвитку української державності змінив і підходи до оборонного будівництва. Наприклад, щоб депутатський корпус бачив проекти основоположних документів і законопроектів не напередодні голосування, а хоча б за кілька тижнів. І щоб кожен усвідомив: що раніше буде відновлено оборонний потенціал України, то швидше розтануть шанси Путіна вийти сухим з води.