Життя на лінії вогню. Від миру до війни, від війни до миру - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Життя на лінії вогню. Від миру до війни, від війни до миру

6 жовтня, 2017, 19:30 Роздрукувати

Тільки на контрольованій території Донецької області пошкоджені 10682 житлових будинки, 111 шкіл, 79 дитячих садочків та 50 медичних установ.

Чим живуть сьогодні наші співвітчизники на лінії розмежування, що їх турбує найбільше? На перший погляд, відповіді на ці запитання самоочевидні, адже на четвертому році війни однією з найбільших залишається проблема безпеки — особистої, безпеки рідних та майна. Війна триває, і до неї можна призвичаїтися, але неможливо звикнути. 

Впродовж липня-серпня нинішнього року ми провели в Донецькій області низку фокус-груп та інтерв'ю з нашими співвітчизниками в населених пунктах, що потерпають сьогодні від обстрілів із неконтрольованих Україною територій. Участь у зустрічах взяло 44 учасники та учасниці, більше десятка осіб дали інтерв'ю — всі вони мали різні погляди на ситуацію в регіоні й належали до різних соціальних груп, деякі з них регулярно відвідують непідконтрольні території. Всім учасникам гарантувалася анонімність. 

Люди по наш бік лінії розмежування (до речі, як і в ОРДЛО) мають подеколи діаметрально різні погляди на війну, але проблеми залишаються спільними. Для міст і селищ на лінії розмежування характерні ті ж самі виклики, що й для решти міст і селищ країни, тільки тут вони багатократно посилені війною. Ми намагатимемося описати ситуацію, як її бачать ті, хто сьогодні живе на лінії вогню. Це не про введення миротворців чи послідовність виконання пунктів Мінських угод, це більше про повсякденне. Про життя, яке воно є.

Побут, що заїдає

Одна з головних проблем, про яку говорять люди і яка зяє на кожного приїжджого порожніми зіницями вибитих шибок та зруйнованими фасадами стін, — це відбудова понищених війною будівель. Згідно з офіційними українськими джерелами, з 2014-го по 2017 р. тільки на контрольованій території Донецької області зазнали пошкоджень різного ступеня 10682 житлових будинки, 111 шкіл, 79 дитячих садочків та 50 медичних установ. На 36,4% зросла кількість звернень від жителів Донецької області до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з приводу житлово-комунальних бід. Громадяни найчастіше порушують саме питання житлово-комунального господарства: 778 звернень, або 22% від загальної кількості, стосуються нагальних проблем ЖКГ; 115 звернень (14,8%) — від мешканців, чиї житлові будинки залишаються пошкодженими або зруйнованими внаслідок бойових дій. Рівно половина цих звернень надійшла від жителів міст Авдіївка, Краматорськ, Слов'янськ, Торецьке і до 30% — з Бахмутського, Волноваського, Мар'їнського, Слов'янського та Ясинуватського районів. "Останні два обстріли були дві ночі тому. Уже через нас перелетіло до Ольгінки. До Ольгінки від нас ще 10 кілометрів, снаряди і туди долітають. Докучаєвськ від нас — за 20 кілометрів, то може далеко долітати. У нашому селищі ще не так страшно, як тут, у районі мосту. Он у Світлани Олександрівни на городі вибухнуло", — розповідає нам в інтерв'ю мешканка Новотроїцького.

У цих селищах більш ніж актуальним залишається виділення допомоги з державного бюджету на відновлення пошкодженого особистого майна. Таких програм досі просто немає, попри старання місцевої влади, і це реальна проблема для тих, хто наражається на небезпеку, і тих, хто бореться з її наслідками. Відсутність бюджетної допомоги на ці потреби також формує уявлення тутешніх мешканців про те, наскільки бентежать центральну владу проблеми громадян, причому, як ви розумієте, формує ці уявлення не в кращий для влади бік. 

У регіоні вистачає гуманітарної допомоги від неурядових організацій, волонтерів, міжнародних організацій, однак ситуація на контрольованій території —як соціальна, так і економічна — залишається складною. Місцеві мешканці часто не володіють інформацією про можливості гуманітарних програм, наприклад про кредити для малого бізнесу від міжнародних організацій, а отже, далеко не всі можуть ними скористатися. 

Проблема безпеки породжує й проблему доступу до звичайних, таких природних для кожної людини на мирній території, ресурсів. Приміром, людям, котрі живуть на лінії розмежування, може не вистачати питної води, іноді — цілими тижнями. У них по кілька днів поспіль може не бути світла. Так, наприкінці червня 2017 р. внаслідок обстрілу з боку ОРДЛО понад 380 тис. мешканців Донеччини залишилися без централізованого водопостачання. Аварійне підвезення води організували місцева влада, гуманітарні організації, органи виконавчої влади. Місцеві, втім, нарікали, що воду привозили переважно в робочий час, коли не всі могли скористатися можливістю її набрати. "У селище воду возять, а сюди нічого не возять, ми самі, хто як може. Хто бере дощову воду, хто з річки, хто з калюжки", — розповідає мешканкаНовотроїцького. 

Порівняно з іншими регіонами країни, в містах і селищах на лінії розмежування помітне істотне навантаження на соціальну сферу, органи соціального захисту. Іноді отримати пенсію чи зняти кошти в банкоматі Ощадбанку стає нелегким завданням. "Натовпи людей і в Ощадбанку, і в соцзабезах, і в Пенсійному фонді. Всі вони — і місцеві, і переселенці, і люди з сіл, де нема банкоматів Ощадбанку, хоча ці банкомати просили поставити ще кілька років тому. Щоб людина з Володимирівки, з Валер'янівки не їхала сюди стояти в черзі, аби отримати свою пенсію, а отримала її у своєму селі", — скаржилися нам люди з Волновахи. 

За даними Пенсійного фонду України, у 2015 р. з 1,2 млн пенсіонерів, які проживали на непідконтрольних територіях, 1,06 млн стали на облік в органах соціального захисту і звернулися до ПФУ по отримання пенсії. Переселенці й місцеві жителі говорять про постійні черги до державних установ та конкуренцію в отриманні послуг. Хоча черги подекуди розділили, це часто не знімає гостроти проблеми. Результати фокус-груп показують, що органи соціального захисту і відділення Пенсійного фонду мають складнощі з обслуговуванням такої кількості людей. 

Приміром, у Донецькій області функціонують 31 управління соціального захисту населення, 21 управління Пенсійного фонду, 29 центрів надання адміністративних послуг, але від цього черги в різні державні структури не зменшуються. Так, у місті Бахмут офіційно зареєстровано 116000 пенсіонерів, більшість їх — 82300 осіб — пенсіонери, що зареєстровані як переселенці, котрі зазвичай проживають на неконтрольованих територіях. У Волновасі до початку військових дій налічувалося 103 тис. жителів, а сьогодні в місті зареєстровано 52 тис. пенсіонерів, 29300 яких зареєстровані як переселенці. 

Філії "Ощадбанку України", в яких виплачують пенсії, працюють у 13 населених пунктах Донецької області, але цього недостатньо для обслуговування всіх бажаючих. "Треба ще враховувати загальну напругу. У будні, як правило, приїжджають сотні людей з "тієї" території, з певними настроями, певними емоціями. Вони заповнюють соціальні служби, магазини. Ніби все добре. Але з іншого боку, це все дуже важко емоційно переживати. Особливо в соціальних службах з шаленими чергами. Через кілька годин на тій території посміхатися людям зовсім не хочеться, радіти життю зовсім не хочеться. Вони озлоблені приїжджають", — каже чоловікіз Бахмута. 

Надвідчутною для місцевих мешканців є проблема безробіття, і вони небезпідставно побоюються, що ця проблема буде посилюватися. "Це найбільша, найперша проблема — що тут немає роботи. Дуже високе безробіття, люди виїжджають звідси", — говорять у Волновасі. Відповідно, зростає трудова міграція з регіону, залишаються пенсіонери, черги та нестача коштів у місцевих бюджетах. Тільки за офіційними даними Головного управління статистики в Донецькій області, навантаження зареєстрованих безробітних на одне вільне робоче місце (вакантну посаду) на кінець квітня 2017 р. становило 12 осіб, у цілому в Україні, за даними Державної служби зайнятості, на 1 вересня 2017 р. на одне вільне робоче місце претендувало 4 безробітних. У цьому індустріальному регіоні громадяни мали роботу на великих містоутворюючих підприємствах, які останніми роками, завдяки конфлікту з Росією, різко скоротили свої виробництва. Нові ринки формуються тут складно, до місцевих жителів додалися переселенці з непідконтрольних територій, які часто сприймаються не як товариші по біді, а як запеклі конкуренти. 

У цілому, за експертними оцінками, зниження реальних доходів населення, починаючи з 2015 р., і неможливість швидкої стабілізації соціально-економічної ситуації в регіоні дають підстави очікувати підвищення рівня абсолютної бідності в Донецькій та Луганській областях до 30–40%. 

Окрім цього, люди переживають перманентну втому і стійку недовіру до всіх — від сусідів і до влади, а також невиразне очікування "з моря погоди", адже вони впевнені в тому, що не мають впливу на високу політику та міжнародні переговори, які їх безпосередньо стосуються. Водночас вони живуть у постійному страху за життя, своє та своїх рідних, за майно, в обстановці постійної загрози ескалації військових дій та розширення зони конфлікту. Це породжує невпевненість у майбутньому, небажання формувати плани на прийдешній день. 

Фахівці, які надають психологічну допомогу, наголошують на потребі лікування посттравматичного синдрому в тих, кого торкнулися воєнні дії, зокрема дітей. Надалі психологічні проблеми тільки загострюватимуться, адже, як кажуть батьки з Новотроїцького, селища, що раз у раз потерпає від обстрілів, — "наші діти вже знають, коли з ними граєш в якісь ігри, моделі військової техніки, різну зброю, будують у пісочниці блокпости і називають свої іграшкові фігурки "Град", "Ураган", "Білий танк". Торік під час чергових обстрілів діти навіть не хотіли припиняти гру у футбол, — звичка до війни деформує інстинкт самозбереження.

Стосунки громадян і влади

Ставлення до політичних партій та органів влади у місцевих жителів досить специфічне: з одного боку, є розуміння нездатності місцевої влади вирішити всі відомі проблеми, а з іншого— все ж таки більшість громадян критикують владу обережно. Закорінені місцеві традиції змінюються повільно. В уявленнях дончан влада була ототожнена з великим бізнесом, що залишає "простим людям" можливість працювати, але застерігає приказкою "будеш найрозумнішим — втратиш усе". Проте критичний погляд на владу та бажання змінити ситуацію є в молоді. "Ті люди, які працюють на містоутворюючих підприємствах, наприклад на залізниці, яким начальник усе життя диктував, що їм треба робити, як сісти, як встати, природно, залякані. І цей страх у них переважає. Це сильно помітно. Якщо журналіст приїздить до нашого міста й намагається у когось витягнути слово, взяти інтерв'ю, то в нас народ дуже боязкий. Боїться розповісти про проблему на камеру", — ділиться своїми спостереженнями молодий чоловік з Волновахи. 

Серед тутешніх мешканців поширені патерналістські настрої, надії на те, що влада якось вирішить проблеми без участі громади. Водночас люди розуміють і визнають: місцева влада в нинішніх умовах не розпоряджається ресурсами для вирішення місцевих проблем — на ремонт шкіл, міські потреби. Тому вони покладають певні надії на об'єднання громад і децентралізацію. 

Помітно, що молодіжна аудиторія істотно відрізняється від представників старшого покоління у продукуванні ініціатив комунікації з владою. Ця категорія інтерпретує комунікацію з боку влади та проведення заходів як формальність, при цьому без урахування владою рекомендацій місцевих ініціатив. Молоді учасники фокус-груп також наголошували, що критика дій органів влади може інтерпретуватися самою владою в контексті військових дій як "прояв сепаратизму".

Та в цілому, слід сказати, мешканці Донеччини в загальних рисах знають про діяльність місцевої влади. 

Також помітно, що місцеві жителі переважно позитивно сприймають представників Збройних сил України. Вони розповідають, що поменшало негативних ексцесів, які часто траплялися два роки тому, — наприклад, пересування військової техніки в населених пунктах, наслідки продажу спиртного військовим. Армійці намагаються взаємодіяти з місцевими людьми, зокрема й через відділ військово-цивільного співробітництва, проводячи різні гуманітарні акції. Інститут військово-цивільного співробітництва було започатковано як пілотний проект ЗСУ у 2014 р. задля розвитку взаємодії з місцевим населенням, органами влади, активістами, міжнародними організаціями в зоні конфлікту. Люди радо розповідають про організацію різноманітних заходів для дітей, конкурсів, хоча далеко не всі мешканці Донеччини обізнані з діяльністю таких гуманітарних місій та ініціатив. "Спочатку, років зо два тому, їх (солдатів) було багато, і вони трохи викликали дискомфорт. Не те щоб поведінкою. Просто складно бачити людей у військовій формі. Зараз ми абсолютно з цим звиклися. Я, наприклад, ніколи не бачила проявів неетичної поведінки з боку військових", — зізнається жінка з Волновахи.

Чи можливий діалог та примирення з мешканцями ОРДЛО?

Чи можливий діалог та примирення з громадянами України, які залишилися на території ОРДЛО? На думку тих, хто живе на підконтрольній території, це можливо лише після виведення російських військ і демілітаризації регіону. До речі, з приводу амністії немає повного розуміння. Громадяни на підконтрольних територіях говорять про складнощі потенційного діалогу з тими, хто проживає на території ОРДЛО, пояснюючи це турботою про їхню безпеку, впливом російських ЗМІ і негативною інформацією самопроголошених республік про ситуацію в Україні. 

Проте, за словами деяких учасників, комунікація з громадянами з непідконтрольних територій практично не припиняється. Щодня тисячі людей переїжджають з підконтрольної на непідконтрольну територію й навпаки. За офіційними даними 2016 р., в'їхало на підконтрольну територію 1758063 громадян, 1742520 — виїхало з України до ОРДЛО. Практично незмінною ситуація лишається й у 2017-му. Комунікація відбувається всюди — в соціальних службах, магазинах, на базарах, у розмовах з родичами. 

Однак часто в таких розмовах зіштовхуються діаметрально протилежні позиції в оцінці поточної ситуації, її причин і наслідків. Нікуди не поділися локальні світоглядні конфлікти між представниками місцевих громад населених пунктів поряд із лінією розмежування, зокрема при соціальних контактах із жителями непідконтрольних територій, які отримують послуги на підконтрольній території. Поляризації бачення війни вистачає й на підконтрольних територіях. Одна й та сама людина може стверджувати, що на Донбасі росіян немає, і тут-таки розповідати про особистий досвід спілкування з російськими військовими десь у непідконтрольному Єнакієвому. Але, як не парадоксально, конфлікти між людьми з непідконтрольної та підконтрольної територій стали не такими запеклими. Звикли.

Мешканці контрольованих територій, які перебували під окупацією кілька місяців у 2014 р., говорять про необхідність примирення в рамках власної громади, адже не секрет, що далеко не всі однозначно ставилися до тих подій. Багато хто підтримував дії РФ і режим ОРДЛО, бо зазнавав інформаційних впливів, негативно ставився до подій на Майдані в 2014 р. Водночас після визволення Слов'янська, Краматорська та інших міст люди поступово почали толерантніше ставитися до носіїв протилежної позиції, навіть незважаючи на те, що і ті й інші відверто побоюються відновлення війни. 

Пересічні люди дуже скептично ставляться до можливості будь-якого впливу на перебіг політичних переговорів (Мінський процес, Нормандський формат) або на припинення обстрілів. У декотрих також помітний стійкий скепсис до палкої риторики політичних партій щодо "встановлення миру на Донбасі", особливо якщо такі заклики лунають від представників попередньої влади чи політичних партій, котрі перебували при владі до 2014 р. Це пояснюється тим, що ці сили не говорять про шляхи, якими слід рухатися до примирення, а лише використовують агітки, часто проросійські. Скептично ставляться місцеві мешканці й до тез про "мир за будь-яку ціну", розглядаючи це як втрату суверенітету країни і подальші загрози безпеці. Особливо це характерно для представників молодого покоління, що мешкають у населених пунктах на контрольованій території.

Загрозою для процесу примирення є деструктивний інформаційний вплив. За оцінками місцевих жителів, як і три роки тому, ЗМІ, в тому числі російські, присутні в містах на контрольованій території і чинять великий вплив на громадську думку. На шляху з Краматорська до Волновахи можна почути FM-станції, які мовлять з ОРДЛО, а люди середнього та старшого поколінь довіряють цим джерелам інформації. Судіть самі — "немає українського телебачення. Але можна ж на такий великий район, як Волноваський, поставити своє телебачення... Адже ми повністю вийшли з цього медіа-простору. В нас тут працює телебачення "ДНР". Причому в "ДНР" 4 канали. І всі російські канали. Маємо 10 російських каналів", — говорять у Новотроїцькому. Відповідно до цього, попри переможні реляції про українське телебачення на Сході, маємо іншу інформаційну реальність в оцінках споживачів інформації. 

Що робити?

Території, прилеглі до зони бойових дій, потребують значного вкладення ресурсів. Різних ресурсів. На жаль, вони так і не стали візитною карткою України, яку сміливо можна показувати людям, переконуючи, що українська влада про них дбає, діє системно, знає, як відновити, поліпшити життя, на відміну від свавільного ОРДЛО, РФ. Таке враження, що це не в пріоритетах, а про людей просто забули ті, хто повинен відповідати за відновлення. Адже бракує бачення розвитку регіону, його перспектив, вкладання коштів в інфраструктурні проекти з державного бюджету (будівництво та ремонт доріг), налагодження ефективнішої системи сполучення між населеними пунктами на контрольованій території, а також між Донецькою і Луганською областями та іншими регіонами України. Нагальне питання — розробка спеціальних програм для компенсації та відновлення житла для громадян (ця проблема залишається актуальною з 2014 р., і вона реально турбує).

Ще 11 січня 2017 р. уряд України затвердив план заходів, який передбачав боротьбу з корупцією, вирішення інфраструктурних питань, підвищення довіри в громадах (заходи у сфері освіти, медичного обслуговування). Тим часом сьогодні важко говорити про безпроблемну імплементацію всіх напрямів цієї діяльності. Не є таємницею, що у 2016 р. велика частка коштів, перерахованих до спеціального фонду бюджетів Донецької та Луганської областей у липні (3,8 млрд грн), практично, не використовувалася, незважаючи на гостру потребу у відбудові інфраструктури та житлового фонду. Причиною цього експерти називали невиправдану централізацію управління проектами. 

До перезрілих питань належать підвищення рівня координації виконання державних програм органами влади, налагодження ефективного моніторингу й контролю за ресурсами, що виділяються на вирішення проблем комплексного відновлення регіону, координація з боку уряду міжнародної технічної допомоги профільним міністерствам, інформування громадськості, забезпечення прозорої діяльності в рамках таких програм.

Необхідний розвиток громадянської освіти, зокрема освіти у сфері знань про права та безпеку людини. Такі заходи мають не тільки сприяти пасивному інформуванню громадян про безпеку і політику, що здійснюється органами влади в цьому регіоні, а й підвищувати участь місцевого населення у формуванні цієї політики.

Потрібне ширше інформування про проекти технічної допомоги, спрямовані на розвиток малого та середнього бізнесу, підтримка різноманітних ініціатив у сфері розвитку культурних проектів для ВПО і представників місцевих громад, щоб запобігти можливій конкуренції. 

Важливий напрям розвитку військово-цивільного співробітництва на підконтрольних територіях, широке інформування про проекти і результати на контрольованій території та в інших регіонах України, зокрема і про роль внутрішніх КПВВ, їх функції, адже не всі в регіоні розуміють їх теперішню необхідність і однозначно ставляться до черг та перевірок.

На часі вирішення проблеми підвищеного навантаження на соціальну сферу, зокрема необхідно розвивати структуру Ощадбанку на підконтрольній території, бо якщо встановлені банкомати ламають, то, можливо, треба ставити їх більше, у тому числі й у селах?

Необхідно оснастити й розвинути структуру КПВВ (туалети, тенти, пункти обігріву) за рахунок державного бюджету, адже місцеві бюджети просто не в змозі тягнути їх утримання. На четвертому році війни про громадські вбиральні на КПВВ говорять на засіданнях уряду майже півгодини, ну хоч так, але де плани перспективного розвитку, бачення майбутнього регіону? 

Підтримки потребують система психологічної та психіатричної допомоги громадянам, розвиток структури надання медичної допомоги в зоні конфлікту, значною мірою цим опікуються міжнародні організації та волонтери, хто як може.

На нашу думку, слід впровадити політику комунікації з громадянами, котрі мешкають на непідконтрольних територіях, а також реалізовувати заходи щодо зміцнення довіри до них (соціальна політика, освіта, охорона здоров'я), утім — мати на увазі, що такі заходи повною мірою можуть бути здійснені після припинення бойових дій, виведення російських військ, демілітаризації регіону. Українські політики критикують такі плани, наполягаючи, що реінтеграція неможлива без деокупації. Це слушні зауваження, але Україні потрібно готувати гуманітарне підґрунтя, зокрема і облаштовувати вже визволені території. 

Потрібні заходи зі "зшивання" країни, про які не перестають говорити, — підтримка програм міжрегіонального співробітництва різних соціальних груп всередині України, сприяння постійному обміну досвідом у різних сферах між громадянами України, які проживають на контрольованих територіях та в інших регіонах країни. 

Все вище перелічене — можливе. І тут багато що залежить від консолідованої позиції провідних політичних гравців (Верховної Ради, президента, виконавчої влади) щодо майбутнього регіону і щодо вирішення сьогоденних соціально-економічних та гуманітарних проблем. Формування такої позиції має відбуватися на основі поваги до прав людини, становлення інфраструктури розвитку, гарантування безпеки тих, хто живе на підконтрольних територіях. Сьогодні цей важливий елемент колективного політичного управління на центральному рівні, на жаль, слабкий.

За матеріалами: DT.UA /
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 17 лютого-23 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво