За мармуровим пилом поваленого Леніна - Внутрішня політика - dt.ua

За мармуровим пилом поваленого Леніна

31 жовтня, 2014, 21:50 Роздрукувати Випуск №40, 31 жовтня-7 листопада

Система, якій ми так і не зламали хребет під час революції, все ще може змінитися еволюційним шляхом, якщо тільки ми усвідомлюватимемо її, впізнаватимемо в кожному прояві й міцно триматимемо за горло.

Коли президент Порошенко, коментуючи провал КПУ на виборах, заявив, що засудити компартію повинен не суд, не влада і т.п., а "народ України", — все відразу стало на свої місця. І олігархи, яких (поміняй їм піджак) не відрізниш від члена Політбюро, і вчорашні активісти, які, отримавши посаду, тут-таки перероджуються на кондових чиновників, і журналісти, що дружно готові "не розгойдувати човен". І я, мабуть, уперше в житті гостро солідаризувалася з євреями, які досі розшукують, переслідують і тягнуть до суду колишніх нацистів — глибоких старців, що вже й так однією ногою стоять у могилі. Щоб не встигли вшитися на той світ без справедливого людського суду. "Це потрібно не мертвим, це потрібно живим" — забити осиковий кілок у серце людожерської системи, щоб вона нарешті померла. Остаточно й назавжди.

Ні, ми цього так і не зробили. І, судячи з промови президента, й не плануємо, — ми продовжуємо вбудовуватися в цю систему і щиро не розуміємо, чому все так криво виходить. Ми не розуміємо, що й сьогоднішню нашу війну веде все та ж система — вона відчула серйозну загрозу і вживає екстрених заходів задля власного виживання. Це взагалі не якась "нова" війна, — ми все ще не можемо закінчити попередню. 

Ідеться зовсім не про людей, зацікавлених саме в цій системі, оскільки навчилися в ній жити, і жити непогано. А про саму "систему речей", яка використовує людей, яка підкоряє їх собі, яка примушує діяти так, а не інакше. Ця система інертна, вона володіє нами вже кілька десятків років. Коли вчинки й виступи людей при владі здаються вам абсурдними й навіть убивчими як для країни на загал, так і для їхньої особистої політичної кар'єри, — ви навіч бачите, як хвіст виляє собакою. Наприклад, коли влада і журналісти з подачі влади дискредитують волонтерський рух допомоги фронту — це майже убивчо і для воюючої країни, і для репутації цих політиків. Зростання волонтерського руху, як зародка громадянського суспільства, — децентралізованого, непідконтрольного владі, недосяжного для її маніпуляцій, — пряма загроза політичній системі, що сформувалася й закосніла в епоху СРСР. 

Саме тому ніхто не має наміру засуджувати комунізм. Йому дозволять просто піти на смітник історії. І дарма. Відправляючи щось на смітник замість того, щоб вивчити, розслідувати, дати оцінку, — ми всю свою історію справді перетворюємо на смітник. Або, швидше, на каналізацію. 

Зі шкільної лави ми звикали вірити в "роль особистості в історії", покладатися на "людський фактор" — і не бачити за деревами особистостей лісу-системи. І це ми, хто знав Систему не з книжок і синематографа — згори донизу, з дитячого садка до Політбюро! Хто бачив, як мало важить у цій системі індивідуальне зусилля. Хто знає, як люди, котрі вирвали перемогу в Гітлера у Другій світовій, котрі пройшли від Волги до Берліна, котрі ділили останню самокрутку на двох, котрі закривали собою товаришів, лягали під танк зі зв'язкою гранат — ці незаперечні сміливці, герої, супермени — вдома, на своєму заводі, в інституті, на сходовому майданчику, в колгоспі виявлялися конформістами, а інколи — і боягузами, стукачами, щурами. Не тому, що такими були народжені — війна ж показала: вони цілком можуть бути героями, — а тому, що "таке було життя". 

Незалежність, що впала нам до рук, первинне нагромадження капіталу в 1990-х, новий застій в епоху Кучми, косметичний націоналізм Ющенка, безчинство Януковича, весь наш клоунський політичний процес, де і "ліві", і "праві", і "червоні", і "жовто-блакитні" виявлялися абсолютно однотонними й однаково безідейними, тобто, строго кажучи, "однопартійними" — все це було брижами на поверхні при відносній стабільності глибин. Не можна сказати, що зовсім нічого не змінювалося в сокровенних внутрішніх суспільних процесах, — став же можливим Майдан, наприклад. Але революція, на жаль, не гарантує тривалих системних змін у суспільстві. 

Перемогти цю систему — означає перемогти совок, що вгніздився в нас самих. Перемогти конформізм і подвійну мораль, які майже за сто років виживання стали основною стратегією. І ніякі "сорок років по пустелі" — останнє, на що уповають найневиправніші оптимісти, — не врятують. Бо (навіть якщо ми вже в пустелі) ми носимо свій полон у собі й передаємо його у спадок. 

Назвавши свою революцію Революцією Гідності, ми інтуїтивно вхопили суть необхідних змін. Гідність — це, зокрема, неприйняття брехні, зокрема того її підступного різновиду, який ми називаємо подвійною мораллю, того, що полягає в підміні понять. Але потім виявилося, що це просто вдала назва. Подвійна мораль знову вижила, залишилася з нами. Хвороба, яку ми майже діагностували, в останній момент вислизнула з поля зору, прикрившись пилом ще одного поваленого з постаменту Ілліча. Символічна жертва вкотре була принесена "на спокуту" — і нічого насправді не спокутувала.

А завтра була війна. Яка завжди — хаос і бардак. У якій тому так зручно ховати кінці у воду. Нам був запропонований цілий список можливих ворогів, із якого кожен міг вибрати те, що відповідає його смакам і темпераменту: Путін, Стрєлков, Росія, "даунбас", "лугандони", знову Путін, "Русский мир", раша тудей, ще раз Стрєлков і Кисельов (один чи обидва?), Путін і Пушкін (до речі, теж), РПЦ і патріарх єя особисто. Ворогів так багато, що шукати ще когось — просто немає сенсу. А тому цей ворог, як магічний кощій, набувши безліч імен і ликів, вислизає з пальців на найменшу спробу його схопити. 

Утім, ми не особливо й стараємося. Ми теж — усього лише люди і готові йти шляхом найменшого опору. Доки були на революційно-патріотичному піднесенні, ми повторювали: "Ані п'яді рідної землі" (ну прямо як ті "діди, що воювали"). Тепер ми з величезним полегшенням повторюємо мантри "Донбас не потрібен" і "скидання баласту", — це значно приємніше, ніж визнати, що ми його не скинули, а втратили внаслідок програної військової кампанії. І тепер на його місці — така собі невизначеність, темна пляма на карті, і, що найнестерпніше, на душі травма, з якою терміново треба щось робити, аби "розпочати нове життя з чистого аркуша". 

Ми взагалі останнім часом підозріло багато сил і слів витрачаємо саме на забалакування травми, а не на боротьбу з реальними обставинами.

Можливо, це почалося з лінгвістичного компромісу — "АТО" замість "війна". Ця підміна понять виявилася зручною для всіх — для української влади, Росії, Європи і для нас самих. Бо якщо там "терористи", то все просто. Терористи — це купка лиходіїв (хай навіть велика купа), а ті, хто не прямо терористи, значить — "пособники" терористів, і немає жодної потреби розбиратися в мотивах та причинах цього "спалаху тероризму" у вчора ще найбільш радянсько-конформістському регіоні країни. Спишемо на "зомбоящик" і те, що всі вони там — "скотиняче бидло". 

Це стало великим полегшенням для всіх нас. Бо, розбираючись у мотивах, намагаючись зрозуміти цих людей, ми ризикуємо багато неприємного дізнатися про самих себе. Значно приємніше назвати "совок" у власній голові "донбасом" і локалізувати його десь подалі, на східному кордоні, ніж мати з ним справу щодня, видушувати з себе по краплі. Значно зручніше каналізувати свої травми, страхи, негативні емоції "в Донбас": хамство, насильство, алкоголізм і наркоманія, сирітство обох різновидів, мракобісся й рабство, дурість і "вата", просто скотство — це все "там", "десь", "де нас немає". 

Мова ненависті, яку ми практикуємо стосовно Донбасу, — це наша особиста психотерапія. Ми підтримуємо статус Донбасу як каналізації. Ми каналізуємо туди власні емоції й травми, а Путін, наприклад, каналізує туди емоції і травми свого народонаселення. А ще — він посилає туди вітчизняних каналій — козачків, безробітних, нациків і просто гарячі голови. І наша система в міру сил точно так само чинить із українськими хлопцями, готовими ризикувати собою, боротися, стояти на смерть. Адже для системи made-in-USSR, яка прагне зараз вижити, вони небезпечні, — це вони і їм подібні нанесли по ній колосальний удар останнім Майданом. Тепер вона терміново намагається нейтралізувати цю напругу. Частково включивши в себе й перетравивши частину цієї людиноенергії — комбатів, журналістів, активістів та інших, — видавши їм як відступне мандати й посади. А частину — спускаючи все в ту ж каналізацію. "У Донбас", як пишуть тепер деякі російські колеги. 

Наші психотерапевтичні мантри — теж до болю впізнавані. "Не забудемо, не простимо" — калька радянського плаката. Ось тільки що "не забудемо", і кого саме "не простимо", не уточнюється. Кожен може підставити в цю формулу власного ворога. А потім із чистою совістю спустити в унітаз — комуністичній партії, як бачите, все забули, вибачили і з миром послали "на смітник історії". І ніхто не протестував — ні від імені жертв репресій, ні від імені заморених голодом, ні від імені депортованих. У наших мертвих, як і раніше, немає голосу живих, немає їхнього співчуття, а отже, не може бути ні наступності, ні історії, ні народу. 

Або, скажімо, поширене "так їм і треба", "нам їх не жаль", "вони самі цього хотіли". Кого "не жаль"? Хто й чого "хотів"? Війна не робить людей кращими, але ніхто з нас не готовий визнати, що це сказано не тільки про них, а й про нас. Наша зловтіха з приводу луганських пенсіонерів, які помирають із голоду або біженців, що замерзають у Якутії, наше дружне бризкання слиною на адресу колективного зрадника — це не просто ницо з нашого боку, це ще й небезпечно. Бо, замість того, щоб чітко діагностувати захворювання й вирвати його з тіла нашого суспільства з корінням, ці мантри затягують нас у паліативну психотерапію.

Тепер ми дуже розраховуємо на новообраний парламент. Багато хто вважає, що це — перемога. Почалася нарешті якась ротація еліт. "Відсохли" нарешті комуністи. Але чи стануть нові обличчя критичною масою, здатною переломити систему made-in-USSR? Чи вона перемеле й перетравить цю нову плоть і кров у рекордний термін — зрештою, на її боці ентропія?

Адже ми вже неодноразово мали можливість переконатися в тому, як швидко вчорашні революціонери, активісти й авторитети, ставши чиновниками вбудовуються в систему бюрократії і починають дивитися очами системи, захищати її. І тоді нам здається, що ми помилилися в людині, що досить її замінити — і справу зроблено. Але заміни не допомагають. І однак на думку не спадає, що це, мабуть, не "вони такі", це "ми всі такі". Ми підтримуємо систему, ми — її частина, тому, тільки долаючи себе, ми почнемо змінювати систему.

Журналістові, наприклад, значно простіше (й прибутковіше) "не розгойдувати човен", годувати реципієнта заспокійливими пігулками — період, мовляв, складний, не треба заважати владі, у неї ж неодмінно "є бачення", "більше інформації, ніж у нас", "план" тощо. Значно простіше повертати зброю не проти влади, а проти її критиків, які заважають системі і далі зберігати себе. А ви уявіть, наприклад, що рік тому, замість того, щоб вийти на Майдан і дотиснути його, ми взялися б умовляти одне одного "не заважати президентові": "раз він не підписав асоціацію, в нього є на те причини", "у нього є план", "йому й так важко, — на нього тисне Путін" і т.п., що міцно прописалося в нашому нинішньому "щоденному я". Це ж так зручно — віддати все на відкуп черговому "татові", якому "не можна заважати, поки він працює". Але те, що зручно нам, зручно й системі. 

Ми зробили крок від революції до еволюції — і крок доволі широкий. Але, попри всі переваги еволюції над революцією, — це довгий шлях, а на довгому шляху легко заблудитися, — на древі еволюції безліч тупикових гілок. Ми поступово вчимося жити не "по-совєтськи". Перші ознаки еволюції проростають у нас на очах. Треба дати їм шанс. 

Система, якій ми так і не зламали хребет під час революції, все ще може змінитися еволюційним шляхом, якщо тільки ми усвідомлюватимемо її, впізнаватимемо в кожному прояві й міцно триматимемо за горло. Щоб гідність, яку ми зробили прапором нашої революції, не витекла в нас між пальцями й не пішла в землю — вслід за нашими мертвими. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво