Євген Уткін: Нам необхідно повернути щасливих людей - Внутрішня політика - dt.ua

Євген Уткін: "Нам необхідно повернути щасливих людей"

23 листопада, 22:44 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-30 листопада

Він не тільки робить гроші, він щиро намагається витягти Україну з Грімпенського болота.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Євген Уткін у розпал свавілля "буремних 90-х" створив високотехнологічну компанію, капіталізація якої на момент виходу на IPO 2007-го становила понад 2 мільярди доларів. 

Цінності Уткіна: свобода, творення й служіння. І коли він про це говорить, йому віриш, тому що його діяльність — пряме тому підтвердження. Він є найбільшим венчурним інвестором і меценатом. Уткін — співзасновник "Гогольfest", Будинку освіти й культури "Майстер Клас" , партнер "Джаз-Коктебель", Jazz in Kiev. На відміну від переважної більшості українських підприємців, усі ці роки він не тільки робить гроші, він щиро намагається витягти Україну з Грімпенського болота. На жаль, охочих залишитися в трясовині більше. І наша розмова, що починалася з економічних тем, швидко перейшла до питань політики, культури, освіти, ролі держави й суспільства, місії країни. Відбулася розмова напередодні Дня Гідності й Свободи і тією чи іншою мірою стала певним підбиттям проміжних підсумків Революції гідності. Поки що приводів для оптимізму небагато.

Бізнес

— Євгене Володимировичу, ви пережили не одну кризу й не одну стагнацію, можете порівняти, оцінити. На ваш погляд, у чому причина нинішнього застою, адже, враховуючи глибину останнього падіння української економіки, ми мали б зростати значно вищими темпами?

— Будь-яка велика справа починається з мрії. 28 років тому я створив свою першу компанію "Квазар-Мікро", яка стала піонером технологічного бізнесу на пострадянському просторі. Була мрія побудувати компанію, таку, як, наприклад, Intel, інноваційну, лідерську, масштабну. Можливості, відкриті перебудовою, окриляли й наповнювали енергією, якої вистачало і на бізнес, і на навчання, і на відбиття атак бандитів і "ментів". "Совкова" система була в нокдауні, тому не заважала. Так тривало приблизно до 1998 року, це була епоха дикого, але "правильного" капіталізму, з відкритою конкуренцією, в якій перемагали більш заповзятливі, ризикові й енергійні. І, незважаючи на те, що "підприємець" вороже сприймався і владою, і більшістю суспільства, довіри було значно більше. Довіри між колегами по цеху, довіри з кредиторами, людяності на різних рівнях. Адже обдурити можна тільки один раз, і, вважай, ти вже ставиш хрест на своїй кар'єрі. Тому підприємець не може не виконати своїх зобов'язань. Банки кредитували економіку, а обмани були тільки тоді, коли вони заохочувалися, але це вже корупція, кримінал. Зростання економіки було бурхливим саме тому, що були доступ до фінансових ресурсів і відносна свобода підприємництва. Наприкінці 90-х державна система оговталася, з'явилися фінансово-промислові групи, які визначали поведінку влади, посилився вплив Росії, погіршилися умови для конкуренції, на арену вийшли рейдери. Початок нового століття запам'ятався злиттям влади й кількох великих фінансових груп, тотальним тиском на малий і середній бізнес. Період після Помаранчевої революції і до 2008-го ознаменований бурхливим зростанням роздрібного бізнесу, ризикового кредитування, відкриттям нових можливостей, отруєних повною відсутністю системного державного будівництва, безпринципністю й маніпуляціями політиків. Криза та прихід відвертого криміналу до влади відправили мрію в нокдаун. Сьогодні ж, після п'яти років війни зовні й ретушованої бездіяльності усередині країни, мрію знекровили.

— Свого часу ви в пошуку інвестицій пішли іншим шляхом і вивели компанію на IPO. І це досі в Україні сприймається як політ у космос. Чому?

— У сучасному світі дуже важливо постійно вчитися й виходити за рамки своєї капсули, свого боксу, у які тебе постійно хочуть заштовхати обставини, рутина, система. Після того, як у 2001 році я поїхав у свою першу бізнес-школу INSEAD (потім були IMD, Berkley, Wharton, IESE), відкрив для себе, що земля кругла, що, крім "постсовка", є величезний новий для мене світ із глобальним ринком і глобальною конкуренцією. Тоді зародилися мрія створити глобальну компанію, бажання грати в прем'єр-лізі світового бізнесу.

2003-го частину компанії я продав великій фінансовій групі, і на базі "Квазар-Мікро" ми побудували міжнародну компанію, яка в лютому 2007 року провела розміщення акцій на основному майданчику Лондонської біржі, з капіталізацією 2,3 мільярда доларів. Штаб-квартира компанії розміщувалася в Москві, але ключовою була наша київська команда. Отримали унікальний і досі досвід створення міжнародної високотехнологічної компанії.

— Якийсь час ви працювали в Росії. Повернулися чому?

— П'ять років я працював з Москви. Не у, а саме з. Бізнес був у 30 країнах, більша частина, звичайно, у Росії, там ринок об'єктивно більший. Хоча більшість ідей усе ж таки народжувалися тут, в Україні. 

По суті, ми там заробляли, а сюди інвестували. У Київ я повернувся 2008-го, коли зрозумів, що в невільній країні не можна побудувати сучасну глобальну технологічну компанію. Та й повіяло вже відродженням радянської імперії. Пам'ятаю передачу Соловйова на каналі "Культура", коли на запитання: "Хто головний ворог Росії?" більшість відповіла: "Україна". Тоді ми з сином Володимиром сприйняли це як дурне непорозуміння, але трохи пізніше, у 2008 році, після подій у Грузії, стало зрозуміло, що ситуація змінюється необоротно.

— Проте, незважаючи на ваш патріотизм, громадянську позицію, ваші відносини з новою владою, уже після Революції гідності, не налагодилися. Не знайшли спільних точок дотику?

— У нас цілі різні. У бізнесі я завжди був мотивований на створення вартості компанії, а не на дерибан. На мій погляд, сьогодні основний дефіцит — професіоналізм, системність і концентрація ресурсів на головному. Говорячи про економіку, бізнес, після революції всі сили мали бути зосереджені на трьох індустріях.

Перша — військово-промисловий комплекс. Сучасний, модерновий ВПК міг би стати локомотивом для всієї економіки. Вивчивши досвід інших країн, насамперед Ізраїлю, головнокомандувачу було запропоновано модель приватно-державного партнерства. Основний фокус на застосування сучасних технологій. Танк без сучасної електроніки — це всього лиш мішень. Зокрема, йшлося про те, що бізнес бере на себе ризики, пов'язані з проведенням науково-дослідних робіт, створенням промислових зразків, а держава забезпечує замовлення й фінансування виробництва, якщо випробування виявляться успішними та пройдуть відповідну сертифікацію.

У підсумку ми зібрали колектив найкрутіших розробників з усього світу, створили десятки продуктів. Якщо вимірювати грошима, то йдеться про десятки мільйонів доларів інвестицій. Тисячі одиниць уже готової продукції ми передавали військовим через волонтерів. Підтримки від держави ми не одержали, втратили моментум, який міг змінити кардинально весь ВПК і стати каталізатором інновацій в інших секторах економіки.

У мене є цілком конкретний приклад кричущої байдужості, у найкращому разі, до наших воїнів. Одна з наших розробок — це засоби захисту — шоломи й маски. Ще до війни ми займалися створенням технологій виробництва нових матеріалів, нанопорошків, композитів. Інвестували мільйони доларів у наукові розробки й експериментальне виробництво. І ці знання нам стали в пригоді вже для створення засобів захисту, які пройшли випробування у відповідному інституті Міністерства оборони України, одержали сертифікацію НАТО.

Вартість таких шоломів на світовому ринку 1000 доларів за одиницю, наша ціна для українського ринку — 250 доларів. На внутрішньому ринку постачальником армії є компанія з дуже сумнівною репутацією, яка украла у нас назву нашого сертифікованого продукту й виробляє каски з високооктанового поліетилену, ступінь захисту яких навіть не наближається до рівня наших касок, ціна ж незначно менша. Шолом з газети буде ще дешевшим. Компанія з якихось далеких від логіки причин користується підтримкою керівництва Міноборони. Більш того, одержавши звинувачення в завищенні цін, ми вже більше року відбиваємося від порушених проти нас кримінальних справ. У площині судових розглядів, без порушення моральних принципів, будь-яка справа, особливо коли проти тебе представник системи, безперспективна. Отаке приватно-державне партнерство.

— Тобто, попри багаторазове збільшення фінансування, підходи в оборонному секторі не змінилися?

— Кардинально нічого не помінялося. Так, грошей стали виділяти більше, але гроші ці виділяються за закритими статтями, отримати до них доступ неможливо, і контролюються вузькою групою інтересантів. Більш того, при "злочинній владі" міністр оборони з російським паспортом Павло Лебедєв свого часу видав розпорядження, що регламентує настільки низький рівень маржинальних надбавок до собівартості, що не тільки неможливо одержати необхідний для розвитку прибуток, але й елементарно не вистачає для прозорої оплати праці кваліфікованого персоналу. Це правило порушують сто відсотків підрядників, відповідно, перебуваючи на гачку. Два роки тому я цю ситуацію описував міністрові оборони, прем'єр-міністрам — Яценюку й Гройсману. Але нічого не змінилося й досі. Про це знають усі зацікавлені сторони. Цей "кагебістський" виверт зберігають як системну складову корупції.

Так, наша армія стала однією з найсильніших у Європі, але виключно завдяки порядним армійським професіоналам, волонтерам і тим людям, які "душу й тіло положили за нашу свободу".

— Наскільки простіше стало бізнесу після Революції гідності? Ми багато говоримо про західних інвесторів, частенько забуваючи поцікавитися, а як почуваються українські?

— Сьогодні маса можливостей для дрібного підприємництва. Так, податки високі, закони суворі, але це компенсується їх тотальним невиконанням. Чого тільки варта анархія євробляхерів. І малий бізнес динамічно розвивається. Але якщо ви хочете створити компанію, для якої важлива капіталізація, якщо ви не хочете працювати з кешем, а хочете підвищувати вартість вашої компанії, то це можливо тільки в нішевих секторах.

Другий перспективний напрямок — наприклад, альтернативна енергетика. Енергетична незалежність України — це очевидний пріоритет. І в сучасному світі за альтернативними технологіями майбутнє. Одна з наших компаній виробляє пелети з відходів деревини. Їхня ціна в перерахунку на тепловіддачу, зольність і екологічний ефект менша, ніж закуповуваного для виробництва тепла вугілля, кусюча вартість якого компенсується нашими з вами комунальними платежами. Можливості виробництва біопалива в Україні достатні, щоб забезпечити більш як половину виробництва тепла. Технології спільного спалювання вугілля та біопалива відпрацьовані й застосовуються в багатьох країнах Європи. Пропрацювавши рік у шахті, рано втративши батька шахтаря, я знаю, що таке вугілля, його видобуток, шахтарські долі. Якщо взяти карту поширення онкологічних захворювань і накласти на карту ТЕЦ, які працюють на вугіллі, збіги вжахнуть. Спільне спалювання вугілля й біопалива кардинально поліпшує екологічну картину, зменшуючи при цьому витрати. Відповідні пропозиції, обґрунтування, результати дискусій і конференцій передано профільним міністрам, прем'єр-міністрові, — не підтримано, бетонна стіна.

— Ви активно займаєтеся венчурними інвестиціями, самі щось придумуєте, знаходите нові напрямки. Як бізнесу шукати нові ідеї для розвитку?

— Нові ідеї в сучасному світі народжуються на стику індустрій, усередині екосистем, де наука, освіта, корпорації, стартапи, інвестори, регулятори, споживачі перебувають у постійному експериментуванні, дискусіях, конкуренції й партнерстві. Дуже важливо формувати й опиратися на свій домашній ринок, у якому склалися масштабні запити і є мотивація грати в довгу. В Україні таким домашнім ринком може бути сільське господарство. Земля й люди — от головні наші активи. Родюча земля із застосуванням технологій, точного землеробства, штучного інтелекту, роботизації здатна не лише в рази збільшувати врожайність, але й дати можливість Україні стати світовим лідером, чемпіоном в індустрії, яка нещодавно стартувала, — AgTech.

Сьогодні проникнення технологій у сільське господарство в розвинених країнах менш як 30%, у середньому по світу — одиниці відсотків. Величезні можливості для несировинного високотехнологічного бізнесу. Часове вікно можливостей стати лідером дуже коротке, у XXI столітті швидкість розвитку всього стрімка. Здавалося б, є всі компоненти — земля, агрокомпанії, інженери, розробники, агромільярдери. Чому не стартуємо? Немає приватної власності на землю, немає віри в державу, неактуально для власників, — є значно простіші можливості швидкого збагачення й "нагальні" проблеми. Це не дикий капіталізм, а якийсь печерний. Кеш — їхня головна мета, а не капіталізація бізнесу. Кеш не з прибутку, а звідки-небудь — з бюджету, від сусіда, від кредитора.

Культура

— Ви берете активну участь у культурному житті України, столиці. Чому? Адже, з погляду бізнесу, від цих ініціатив, швидше за все, збитків більше, ніж прибутку?

— По-перше, для мене ключові цінності — свобода та творення — були незмінними, а от самореалізація та служіння на різних етапах життя мінялися місцями, то одна з них домінувала, то інша. На початку шляху — самореалізація, останні роки — служіння. Служіння — це коли ти відчиняєш комусь двері в новий світ, допомагаєш у здобутті свободи, творення та самореалізації комусь іншому. І тут я знайшов себе в мистецтві, культурі, освіті. Не як грошовий мішок (вірніше, не тільки), а і як співавтор, асистент, спаринг-партнер.

По-друге, я зрозумів, що тільки культура з великої букви "К", тобто освіта та мистецтво, у результаті спроможні змінити на краще це суспільство та світ, у якому ми живемо. Для культури потрібна енергія, а вона в нас є в надлишку. Україна, особливо Київ, за своїм енергетичним запасом унікальна, хоч як це парадоксально. У тому числі завдяки драматичній історії та постійним зовнішнім викликам.

По-третє, сучасний підприємець не може створити нічого довгограючого та путящого без постійної освіти та гармонічного розвитку себе, команди, людей навколо.

У цій сфері тривалий час почувався першопрохідником (я про служіння), від держави не зміг домогтися нічого при жодній владі. "Гогольfest", Дім "Майстер Клас", Jazz in Kiev, New Era Orchestra, Bouquet. Kiev Stage — проекти, які круто вийшли, і де я був корисним.

Я на сто відсотків переконаний, що ми не втратили б Криму, а окупація Донбасу була б неможливою, якби держава займалася культурою. Але ніякої виразної гуманітарної політики в Україні ніколи не було, лише шароварщина.

— Влада глуха, та чи всі ваші задуми, ініціативи знаходять відгук у суспільстві?

— У вакуумі навіть відгук складно отримати. Коли Януковича обрали президентом, я вирішив улаштувати тут культурний терор — Андрій Жолдак поставив виставу "Життя з Ідіотом" за новелою Єрофєєва. Головний герой був абсолютною копією Януковича, а сама вистава дуже натуралістично передавала всі ті жахи та пітьму, які разом із Януковичем прийшли. Я тоді подумав, що от зараз творча інтелігенція всіх підніме, місто перевернеться, усі зрозуміють, яку жахливу помилку зробили. Але в підсумку виставу навіть ніхто не помітив, крім невеликої кількості киян-естетів.

Кардинально ситуація змінилася від часів Майдану. От нещодавно ми провели фестиваль високого мистецтва Bouquet. Kiev Stage. Складна музика, непрості дискусії, кінець літа — величезний відгук публіки, близько 10 тисяч глядачів. Здорово. У Києві та по Україні в цілому на порядок збільшилася кількість подій, фестивалів, концертів, майстер-класів. Є багато хорошого рівня, з переповненими залами. Люди скучили за красою та святами.

— На ваш погляд, робота нинішнього Міністерства культури та інших гуманітарних відомств принципово змінилася? У нас вийшов культурний прорив?

— "Гогольfest" — найзнаменитіший фестиваль країни, з 11-річною історією, який 2009 року зібрав 650 тисяч глядачів. Влад Троїцький породив ще кілька мегапроектів. "Гогольfest" — каталізатор сучасної міської культури, а свого майданчика немає й досі. Уже 11 років працює наш Дім "Майстер Клас", освоюючи без підтримки міста вже другу локацію. Зрозуміло, що це все дуже далеко від того, чим займаються наші Міністерство культури та департамент Київради.

Розумієте, немає публічної, виразної, промовленої відповіді на запитання: навіщо існує Україна як країна? У чому її місія? За 28 років ніхто навіть не спробував на це запитання відповісти. Гасло "Армія. Мова. Віра" — це XII століття якесь, а не місія.

Цю армію та цю країну врятували волонтери й добровольці, а не президент чи начальник генштабу. І в ній життя бійця не є пріоритетом.

Віра? Я взагалі категорично проти втручання держави в релігійні справи. Це найглибший цинізм — порушувати перед виборами це питання. Тим паче людиною, яка точно не є моральним авторитетом. Це не має робити безідейна та жадібна влада. Вона не повинна доторкатися до святого. І найбільше бентежить натовп, що аплодує цьому втручанню, що зовсім не розуміє, яке це блюзнірство.

Мова? Замість того, щоб зробити в Києві світовий центр слов'янської культури, де могли б знайти прихисток найкращі уми й таланти, змушені виїхати з Росії, ми підняли питання "мови". Навіщо? Є єдина державна мова, є закон, який визначає це. Навіщо спекулювати на цій темі? Вона за нинішнього стану речей навіть у топ-50 завдань влади ввійти не повинна. Як вони хочуть зберегти "мову", якщо її носії виїжджають із країни мільйонами? Випускники найкрутіших українських університетів не пов'язують свого майбутнього з Батьківщиною.

На цьому тлі вражає ставлення до своїх героїв та авторитетів. В Україні є генії, про яких ніхто не знає. Зустрічаючись зі студентами, я цікавлюся в них, хто знає Валентина Васильовича Сильвестрова, Олександра Дубовика, Флоріана Юр'єва, Сергія Круценка? 99% не знають. Студенти Могилянки, університету імені Тараса Шевченка, УКУ, КПІ не знають живих українських геніїв. Зате ми вулиці перейменовуємо. Вітрини змінюємо, називаючи це реформами. Суть за цими вітринами не змінилася.

З позитиву. Сьогодні з обережним оптимізмом спостерігаю за діяльністю Українського культурного фонду. Розвиток мистецтва, формування нових трендів у ньому завжди передбачало й часто визначало процеси розвитку суспільства.

Політика

— Можливо, причина в тому, що в суспільства був запит на стрімкі зміни, а влада, яка не бажає нічого змінювати або не вміє цього, знайшла найпростіший спосіб — вивіску змінити. Адже у вас був запит на зміни?

— У політиці, як і в бізнесі, обдурити можна тільки один раз. Але потім винайшли телебачення не як бізнес, а як монопольний інструмент маніпуляцій, а потім освоїли Facebook, fake, deep fake.

Пам'ятаю Помаранчеву революцію, коли вранці я летів до Москви, а пізно ввечері повертався в Київ на Майдан. Її я сприймав як шанс для принципових змін у системі. Помаранчева революція була для мене ковтком повітря свободи. Була надія, що щось зміниться. Я справді з великою повагою ставився до Віктора Андрійовича як до людини та президента. Але вручення "Підрахую" ордена... Я як будь-яка людина, захоплена технологіями, за розрив шаблонів, але це було занадто.

Янукович, на мій погляд, був найзрозумілішим і, хоч як це цинічно, не найгіршим президентом. Тому що для всіх було очевидно, що він бандит, і управляти країною він буде як бандит, що робило його рішення передбачуваними, а головне, рятувало від будь-яких ілюзій. Цинічні інвестори працюють із будь-якою владою, аби тільки вона була зрозумілою. Янукович був саме таким, — консолідовані рішення парламенту, уряду, Банкової. Хоч як це парадоксально, нинішня ситуація набагато гірша за той період.

Під час Революції гідності знову з'явилася мрія, мрія побудувати щасливу сучасну країну. Ми з синами всі ночі провели на Майдані, ми та багато інших були свідками дива. Ми показали світу новий тип правління, без лідера, такий собі політичний краудфандинг. Це явище напевно ще вивчатиметься, забалакати його не вдасться. Хоча можливості, які відкрилися після Революції гідності, нівельовано чинною владою повністю.

— У вас є рецепт цих змін?

— На мій погляд, завдання влади після Революції гідності були (і актуальні нині) абсолютно прості у формулюванні та, звичайно, надзвичайно складні у виконанні — зламати "совкову" систему в собі, у державі та в суспільстві. Розпочати з себе, безкомпромісно. На посаді президента, прем'єра, міністра, депутата взяти на себе відповідальність служити українському народу та Україні. Без гібридних моделей, сліпих трастів, "тьорок" і підкилимових ігор, чесно, відкрито, регулярно звіряючи годинники та координати з громадою, а не тільки з радниками та помічниками. Наступний етап — перехід до сервісної моделі державної машини, покликаної забезпечити для суспільства лише три потреби: свободу, справедливість і безпеку. Решту відрегулюють ринок, суспільство, громада.

В економіці мають бути два-три напрями, у яких Україна може бути чемпіоном світу. Не чемпіоном Східної Європи або Вінницької області, а чемпіоном світу.

Однак у цьому зрізі Україна сьогодні — це кілька фінансово-промислових груп, сотні згуртованих пильщиків під "куполом", на Банковій і на Грушевського. Їхнє підприємництво не туди спрямоване, вони не винаходять нових технологій, продуктів, бізнес-моделей, вони, за рідкісним винятком, винаходять способи обману та крадіжок у держави. Способи крадіжок у бідних людей, що гинуть.

Деолігархізація закінчилася тим, що зараз у нас у країні один яскраво виражений олігарх — президент. Президент, який, 20 років займаючи різні пости в державі, сам себе продовжує називати бізнесменом. На мій погляд, інститут президентства давно себе зжив. Я в нього не вірю. За 28 років ми так і не змінили "совкової" системи, просто заретушували.

У нашій політиці під двозначним гаслом "Геть від Москви!" цілеспрямовано повторюються російські сценарії та моделі. Замість того, щоб узяти те золото, яке ми добули за часів Майдану, і будувати щось нове, ми знову копіюємо "совок", який демонструє Росія.

Хіба ми зможемо так перемогти? Тим паче в гібридній війні, в якій перемагати треба, не лише захищаючи кожен квадратний сантиметр території, а й насамперед в умах своїх громадян і світового співтовариства.

— Це досить складно, тому що цілі еліт і цілі звичайних громадян цілком різні, як і їхній світогляд.

— Та просто треба людей зробити щасливішими. Коли я працював у Москві й приїжджав до Києва ненадовго, то потрапляв в іншу країну, тут люди усміхалися, вони були щасливими. Нам необхідно створити сильну нову економіку, повернути щасливих людей. Дати їм можливість реалізовуватися, розвиватися. Щоб про країну говорили позитивно. Щоб до власників українських паспортів ставилися з повагою, як це нетривалий час було після першого та другого Майданів. Якщо цього не повернути, війни не виграти.

Нам потрібно повернути країні суб'єктність. Нині Україна не суб'єкт. Коли я чую, що МВФ сказав нам збільшити тарифи, я в жаху від тупості тих, хто каже це. Є переговори, і мета МВФ під час цих переговорів точно не підвищити нам тарифи. Шляхи повернення кредиту, от і все. Субсидії — це ж ганьба. Дайте людям можливість заробляти, щоб вони могли самі оплатити свої рахунки. Дайте їм вудки — доступ до фінансів і можливість створювати робочі місця. Банківська система не повинна обслуговувати фінансово-промислові групи, вона не має бути у відриві від реальної економіки. Я з тих людей, які не хочуть займатися тільки поставкою сировини, а хочуть реально щось зробити в Україні, що давало б додаткову вартість. Сьогодні таких можливостей немає. Більша частина української економіки — сировинна, у тому числі й ІТ. Тільки ресурсні центри. Це прямий результат державної політики, вірніше, її системної відсутності.

— У вас немає розчарування, бажання все покинути, виїхати? Адже ви не етнічний українець?

— Якби в мене була можливість усе це повторити, я вчинив би точно так само, проголосував би за Незалежність, підтримував би обидва Майдани. Усе-таки найголовніше, що ми одержали, — це свобода. Просто ми цієї свободи ще не до кінця усвідомили. Не зрозуміли поки що, що це дуже потужна зброя. Ми отримали можливість творення, хоча поки що інструментів для цього недостатньо. Наші громадяни одержали можливість для самореалізації, нехай навіть не в Україні. Волонтерський рух показав масштабний приклад служіння, безкорисливого, часом героїчного. На жаль, ця цінність поки що не властива більшості можновладців. Треба змінювати їх частіше, вибирати правильних, аналізувати та не забувати нагороджувати своїм вибором по їхніх справах.

І потім, у нас є ще один цінний ресурс — хороші люди. Найзатребуваніша професія у світі майбутнього — хороша людина. Усі автоматизації та роботизації витіснятимуть людей з рутинних професій. Але попит на хорошу людину залишатиметься завжди. Особливо у світі, де градус недовіри, безвір'я та цинізму зашкалює.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 10
  • Dar Asten Dar Asten 25 листопада, 16:34 Завдяки пані Юлії Самаєвій ми дізналися ще про одну людину майбутнього. Такі люди, як пан Уткін - на вагу золота. Він творить майбутнє не лише для себе, але й для України. Дякую, пані Юліє, за таку гарну і своєччасну статтю. Не зовсім зрозуміло, чому саме Грімпенське болото, бо те, в якому нині борсається Україна, набагато страшніше від того англійського. І ще одне, суб'єктивне. Пан Уткін говорить: "На посаді президента, прем'єра, міністра, депутата взяти на себе відповідальність служити українському народу та Україні. Без гібридних моделей, сліпих трастів, "тьорок" і підкилимових ігор, чесно, відкрито, регулярно звіряючи годинники та координати з громадою..." - Так, це все вірно, але ж в олігархічній державі таке неможливо в принципі. Для того, щоб таке стало можливим, треба відірвати ракову пухлину олігархії від влади. В Польщі не було олігархів, в Естонії теж. І де наразі ці країни в своєму розвитку, а де - ми. До влади має прийти уряд народної довіри - наприклад, з президентом Гриценком, - тільки по тому можна буде реалізувати плани пана Уткіна, і зможуть реалізуватися такі ж гарні та дієві люди. згоден 5 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво