Всупереч усьому

"Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються - ті плачуть". Так у романі Павла Загребельного "Я, Богдан" розмірковує Хмельницький про своїх козаків, які звикли сміятися навіть перед обличчям смерті.

Уперше прочитав цей твір в армії. Коли повертав книжку в полкову бібліотеку, "клубар" Вася (боєць, який суміщав у нашій в/ч посади бібліотекаря, листоноші, кіномеханіка та сторожа солдатського клубу) метушливо накрив "Роман-газету" купою "бойових листків" і повідомив змовницьки пошепки "Замполіт учора наказав її вилучити!"

Знизав плечима: не побачив у романі нічого крамольного. Пізніше, перечитуючи, зупинився на фразі "Раби не сміються - ті плачуть", згадав давній епізод і, всміхаючись, подумав: "Може, саме це налякало в далекому 88-му мого колишнього вічно похмурого політрука?".

Народ непереможний, доки люди не втратили здатності іронічно ставитися до себе й насмішкувато - до труднощів. Кривляння недопустиме в храмі, клоунада недоречна в парламенті, суді (чи, скажімо, генштабі), зубоскальство ображає на похороні. Але жодна війна не вмертвила любові, жодна влада не може запровадити заборону на радість. Жодній кризі не під силу скасувати перші квіти і перші книжки, вірші й пісні, свята і весілля. Запах ялинки, смак поцілунку, тепло дитячої долоні у твоїй руці. Ніхто й ніщо не здатне позбавити нас уміння радіти народженню дитини, весняному дню, власним удачам, перемогам друзів, близьких, соратників і успіхам країни. Хай ці успіхи важкі й нечасті. Обставини можуть лише примусити нас радіти рідше й стриманіше. Але ж життєздатність держави залежить, у тому числі, й від кількості здатних з усмішкою гідності приймати лихо, що випала на нашу спільну долю.

Лихо, на жаль, множить і зневіру, і зловтіху. Але хто сказав, що нині соромно всміхатися й жартувати? Розгнуздані транжирні веселощі в країні, яка хворіє, воює, ховає, - стидні. Грішно потішатися над чужим горем. Але сміх не здатний образити велич або принизити трагізм епохи. Швидше, надмірний самобичувальний сум, неминущий скорбний плач із будь-якого приводу здатні перетворити животворне на напівмертве. Величний, життєствердний епос - на незугарний невеселий комікс.

Іронія не скасовує критичного погляду на речі. Вона робить його точнішим, позбавляючи критиканства. Невтрачена здатність радіти очищає від домішок ставлення до ворогів, перетворюючи несамовиту ненависть на праведний гнів.

Як не викинеш із пісні слів, так і не викреслиш із літопису війни армійських жартів. Ці жарти часом солоні, як солдатський піт, і чорні, як просякнуті пороховою кіптявою обличчя. Але вони не дозволяють людям війни збожеволіти перед обличчям безумної смерті.

Троє військових, четверо "цивільних". Ми їхали в район Дебальцевського хреста. "Навіщо воїну каска? Щоб було куди скласти мізки…" - в'їдливо пожартував боєць, ладнаючи під ноги кевларовий шолом. Цей жарт дружним реготом зустріли пасажири в камуфляжі і гробовим мовчанням - пасажири в цивільному. Він мав право так жартувати. Він залишався там. Ми поверталися в Краматорськ.

Офіцер під Мар'їнкою, розповідаючи про радіоспілкування з сусідами-артилеристами, які "трохи потурбували наш блокпост дружнім вогнем", мав право жартувати про те, що не завжди "градус водки равен градусу угла наводки". Близькість війни не заважала військовим усміхатися, дивлячись на кульові отвори у дверях прямо біля вивіски "Готель "Мир" у Сєвєродонецьку. І в'їдливо коментувати тексти оголошень на стіні того ж готелю - "З приводу обґрунтованості стягнення туристичного збору в зоні АТО прохання звертатися до адміністратора", "Зі зброєю в ресторан не входити!".

У кожного часу свій гумор. Але кожен час залишає для нього місце. Ми живемо, доки жартуємо. Як казав безсмертний Горін: "Розумне обличчя - це ще не ознака розуму, панове. Всі дурниці на землі чиняться саме з цим виразом обличчя. Усміхайтеся, панове, усміхайтеся…"

Навіть бідність державної скарбниці часто збагачує скарбницю гумору населення. Не знаю, що саме покликало до життя спогади про юність. Чи то масовий успішний набіг похмурої частини громадян на продуктові магазини. Чи то масовий успішний стьоб на цю тему у виконанні безжурної частини громадян. Сторінка fb "Перший всеукраїнський фестиваль паніки та істерики "На дні", яка набирає стрімкої популярності, - яскраве підтвердження того, що рабів тут менше, ніж хотілося б нашим ворогам.

"Я не платитиму квартплату. Рік. Принципово. Потім поміняю сто доларів і заплачу за весь Сихів. До речі, я живу не на Сихові)"

"Хочу щиро й ридма попросити вибачення в усіх чоловіків, яких я безбожно відшила через маленький розмір їхньої зарплати в 500 доларів. Вибачите. Мій номер колишній"

Представники мого покоління були молоді й веселі, коли наша молода держава розпочала перші невеселі економічні й політичні експерименти. Ми ще застали "успішні" експерименти держави старої. Ми пам'ятаємо час, коли найзахопливішою книжкою вважалася ощадкнижка після знецінення вкладів. Ми пам'ятаємо, як несли зарплату в поліетиленових пакетах, і, доки ми довозили "цінний вантаж" додому, його реальна цінність встигала впасти в рази. У якийсь момент ми стали "мільйонерами". І нас це не тішило. Але нас це смішило. Ми почувалися героями комедійного трилера "Купононосильник".

"- У вас немає ковбаси? - У нас немає риби, а ковбаси немає в сусідньому відділі…" Цей анекдот, що його хтось вважає свіжим і сприймає як провісника недалекого майбутнього, насправді "бородатий", він - привіт із відносно недавнього минулого. Наш раціон складався зі смаженої картоплі та бутербродів із тією ковбасою, яку вдавалося купити (зазвичай "Шахтарської"). Після того, як кілька в томаті, кабачкова ікра, морська капуста й навіть плавлені сирки плавно перейшли в розряд дефіцитів.

У якийсь період часу було гранично легко відповідати на запитання "Що плануєш робити у вихідні?", бо вихідні ми з молодою дружиною проводили в чергах за "кістковими наборами", соняшниковою олією та яйцями. І не завжди вдало, оскільки деякі більш підприємливі громадяни "брали" яйця тазиками, а олію відрами, і запаси жаданого продукту вичерпувалися.

Ще в часи Союзу я легко поєднував "неприємне з надаремним", працюючи одночасно на хлібозаводі і в редакції. У сумі набиралася кількість грошових знаків, необхідна для стерпного існування. Зручність полягала в тому, що будівлі розміщувалися навпроти одна одної, і можна було не витрачатися на проїзд. Уночі я вантажив буханці або фасував сухарі, вдень опановував ази обраного ремесла, а ранок присвячував здоровому сну. На робочому столі. Розминаючи після пробудження занімілу спину, зізнавався сам собі, що "столовая жизнь порою жестче, чем половая". А ще я тоді вчився в університеті, писав і читав вірші, закохувався та мріяв. Будь-які життєві труднощі були здоланними і здавалися тимчасовими.

Співчуваю молодшим кавоманам, бо їм не зрозуміти, яким чарівним здається напій, чекати на який доводилося пару годин у черзі в кафетерії ЦГ біля метро "Більшовик". Вибір невеликий - в околиці працювало всього дві "кавові точки". Недоступна - "модне" кооперативне кафе з "багатими" пластиковими стільцями. Доступна - брудний "генделик", у якому розливали бурду зі зворушливої каструльки зворушливим ополончиком. У цієї "кави" був яскраво виражений буряковий післясмак. І ми реготали: "Хоч би що варили українці, виходить борщ!"

Ми пам'ятаємо час, коли єдиним "соціальним" куривом були недопалки, які продавалися в трилітрових банках у підземних переходах, і ми величали продавців "банкірами". Але самі ігнорували такий "банкінг", ходили на роботу пішки, "віддавали обід ворогу", а на зекономлене поштучно купували імпортні тютюнові вироби загадкових виробників. Саме на таку сигарету епоху тому я виміняв у випадкової знайомої свою трудову книжку. У мене на роботі був дефіцит бланків, у неї на роботі - дефіцит коштів. І зарплату їй видавали… трудовими книжками. То був час точного товарного обміну. І абстрактних мрій.

Діти, посаджені дерева, побудовані будинки, взяті висоти, успіхи й помилки, перемоги й дурниці - все було попереду. Повторюю, ми були молоді і тому веселі. Ми були винахідливі й енергійні, тому що були веселі. У нас не залишалося часу на ниття.

Веселість була якорем, який дозволяв зачепитися за життя. А ми, життєрадісні, були рятувальним колом для тих, хто старший. Тоді не міг зрозуміти, чому батько й мама, які пережили війну та голод і, здавалося б, звичні до тяжчих нестатків, складніше, ніж я, витримують примножувані з кожним днем тимчасові труднощі. Розумію тепер. Річ не тільки в тому, що вони не були молодими. І не тільки в солідній дистанції, що відділяла сорокові від дев'яностих. Те, що відбувалося, сприймалося ними як кінець старої епохи. Нами - як початок нової. У них ламався устрій, ми будували плани.

Нам здавалося, що ми пишемо життя з чистого аркуша. Для себе і для країни. Це пізніше з'ясувалося, що нам підсунули той самий зошит, тільки з кінця. У 2014-му зошит виявився повністю списаним. Він загорівся від полум'я Майдану й на попіл догоряє у вогні війни. Чистий зошит дістався нам тільки тепер. І, їй-богу, не варто починати цей літопис із написання скарг. У ньому знайдеться місце й для скорботи, але він точно не повинен стати книгою скарг.

Ми, в чиїй юності вже були порожні полиці й спустошені очі, ще не такі старі. А багато з тих, хто молодший, чия юність починається з війни, такі самі життєрадісні, як і ми чверть століття тому. Всупереч усьому.

Ми не повинні розучитися радіти й сміятися. "Бо вільні душею. Раби не сміються - ті плачуть".

Тих, хто розучився сміятися, в рай не пускають.