Війна в Донбасі: як примусити Путіна до миру? - Внутрішня політика - dt.ua

Війна в Донбасі: як примусити Путіна до миру?

20 липня, 18:03 Роздрукувати Випуск №28, 21 липня-10 серпня

Війна триває п'ятий рік. 

© Іван Богдан

Росія веде бойові дії в Донбасі, бо вважає, що це найефективніший спосіб впливати на ситуацію в Україні. І Росія від цього силового важеля відмовлятися не збирається. 

Навпаки, докладає величезних зусиль для дестабілізації України зсередини, для продовження війни, для розгортання нових військових баз, нових армій і нових дивізій у Криму, на захопленій частині Донбасу, на кордоні з Україною. Застосування військової сили показує, що Росія не збирається себе обмежувати, що Путін має намір і далі використовувати недипломатичні методи у відносинах з Україною. І тому можна багато повторювати слова "мир", "вимагаємо миротворців", "вимагаємо дотримуватися Будапештського меморандуму", але всі ці слова — просто стрясання повітря, всього цього Путін не визнає. Миру і незалежності для України нам ніхто не подарує — цього слід домогтися, це має стати метою державної політики. Відповіддю на воєнну операцію Росії повинна стати ефективна воєнна операція України в Донбасі. Примусити Путіна до миру можна тільки із застосуванням комплексу заходів, дипломатичного тиску, економічних санкцій, з допомогою інформаційної кампанії і передусім воєнної операції. 

У суспільній свідомості воєнна операція в Донбасі пов'язується з трьома гіпотезами.

1. Воєнне вирішення — це повномасштабна наступальна операція до кордону з великими втратами в особовому складі. 

2. Росія обов'язково втрутиться і вторгнеться в інші регіони України.

3. Росія застосовуватиме проти України всі види зброї, включаючи авіацію та оперативно-тактичні ракети, бомбитиме міста.

Ці гіпотези — чинники ризику, які усвідомлюють українське суспільство і держава, але чи ці гіпотези — єдино можливі сценарії?

Ні. Адже всі ці страхи були цілком актуальні й 2014-го, коли держава була знищена і створювалася по шматочках, і будь-які активні дії могли справді призвести до обвалу. Тоді ситуація в Україні була предметом глибокої стурбованості світового співтовариства, але втручатися і брати на себе відповідальність за війну країни Заходу не поспішали. Проте російська авіація не застосовувалася, російські ракети не обрушилися на українські міста, російська армія не провела загальної мобілізації і вторглася в Україну силами до 20 тисяч військовослужбовців у складі 12—15 зведених батальйонно-тактичних і ротно-тактичних груп. Тобто масштаб воєнної операції Путіна показує, що для досягнення поставлених політичних цілей РФ застосовує певний набір інструментів відповідно до конкретних умов. 

Україна також має виробити доктрину і стратегію бойових дій у Донбасі. 

Для цього потрібно вийти зі світу гіпотез і апокаліптичних сценаріїв і дати відповідь на чотири ключові запитання. 

1. Чого хоче Путін і чи можливі дипломатичне врегулювання та досягнення миру без ведення бойових дій?

Росія почала війну не для того, щоб її закінчити, а для того, щоб отримати інструмент тиску на Україну і щоб використати війну в Донбасі як розмінну монету у визнанні Україною окупації Криму. Оскільки Україна й увесь світ не визнають захоплення Криму, Росія продовжуватиме війну. Втручання у внутрішні справи воєнними методами — типова стратегія для радянської і пострадянської імперії. За таким сценарієм Путін продовжує діяти в Карабаху, Молдові, Грузії, Таджикистані, Сирії. Цей сценарій застосовується і в Україні. Росія використовує не тільки фінансові й економічні важелі, а й танки з піхотою. Тому очевидно, що досягти миру неможливо без бойових дій. Причому формат млявоперебіжної війни Путіна влаштовує навіть більше. 1-й і 2-й армійські корпуси російської окупаційної армії відчувають колосальний дефіцит особового складу, бойові підрозділи супротивника на передовий укомплектовано на 25—30% максимум, лінія фронту перетворилася на ланцюжок спостережних пунктів. У російських генералів немає дефіциту техніки, але є величезний дефіцит солдатів, готових умирати в Україні. Війна залишається війною, поки є лінія фронту, навіть якщо тільки один солдат на місяць гине під вогнем ворога. Військова сила у війні в Донбасі повинна забезпечити паритет, потрібний для мирного врегулювання. Щоб змусити Путіна прийняти мирну ініціативу, треба показати, що воєнне рішення для нього не має перспективи і, понад те, є непосильним тягарем. 

Україна не повинна показувати слабкість і неспроможність впоратися з РФ, а навпаки — демонструвати високу боєздатність. Важко шукати союзників, якщо ти постійно скаржишся на потужного ворога і сам розписуєш його переваги. Треба доводити свою спроможність і ефективність умінням бити ворога. Всі воліють дружити не зі слабкими союзниками, які приносять свої проблеми, а з сильними союзниками, які всупереч опору домагаються результатів і успіхів.

Довіра до влади залишалася високою серед соціально активної частини суспільства весь період активних бойових дій.

Україна ще не сформувалася як держава, державні інститути вкрай слабкі і не можуть слугувати політичною опорою. 

Україна може відбутися тільки як система мобілізаційних проектів. І ключовим мобілізаційним проектом є війна.

Політика керівництва України на зниження ескалації бойових дій є важливою гуманітарною ініціативою, яка зберегла чимало життів. Однак політика умиротворення агресора фактично перетворила війну з мобілізаційного проекту, який надавав авторитет владі, на проект, що демобілізує і авторитет у влади відбирає. 

Війна залишається головним чинником українського порядку денного. 

Найактивніші частини суспільства налаштовані патріотично, і захист Батьківщини був і залишається головним суспільним соціальним ліфтом. 

Для посилення авторитету владі потрібна військова реформа, яка б дозволила знову перетворити війну на мобілізаційний проект.

При цьому зберігши важливі досягнення державної політики — Мінські угоди й досягнуте обмеження на застосування важких озброєнь. 

Хорватія використала Дейтонські мирні угоди для того, щоб провести підготовку до звільнення частини території своєї держави воєнним шляхом. Навіть попри введення миротворчих військ у Хорватію, забезпечити мир можна було тільки бойовими діями. І хорвати вели мову про мир — але водночас із цим їхню армію було реформовано і бойових дій вона не припиняла.

Дипломатія необхідна, щоб укласти мир тоді, коли ми зможемо відповісти ударом на удар і нав'язати ворогові свою перевагу на будь-якому обраному напрямку.

война донбасс_2
Іван Богдан

2. Що таке перемога у війні з Росією, чого треба досягти, яких умов і часу це потребує?

У перемоги є кілька рівнів.

Перемога у війні з Росією в політичному плані — це повна незалежність України від кабального російського впливу; повне повернення всіх окупованих територій; відмова РФ від будь-якого втручання у внутрішні справи.

Перемога в економічному плані — повна компенсація завданих РФ збитків; інтеграція України з російської економічної системи в європейську.

Перемога у воєнному плані — досягнення переваги на фронті в умовах локальної війни; створення армії, здатної завдавати нашому ворогові неприйнятних втрат; доведення боєздатності армії до рівня, достатнього для проведення операцій зі звільнення Придністров'я, Криму, Донбасу.

Щоб домогтися воєнної перемоги, необхідно пройти певний часовий етап змін. Хорвати змогли провести операцію "Буря" тільки після того, як успішно провели низку невеликих наступальних операцій, обкатали в умовах маневреного бою командування, ударні частини і з'єднання, перевірили в бою боєздатність, техніку і тактику.

На першому етапі для української армії цілком достатньо досягнення мети номер один — отримання переваги на фронті в Донбасі в умовах обмеженої Мінськими угодами війни.

Що таке перевага? Перевага — це завдати російській окупаційній армії неприйнятних втрат із використанням дозволених Мінськими угодами видів озброєнь. Неприйнятні втрати — це, по суті, вибивання особового складу російських армійських корпусів, втрати, які повинні перевищувати поповнення. Неприйнятні втрати — це означає, що російські й місцеві найманці, які йдуть тільки по зарплату на службу в Донбасі, дедалі частіше відмовлятимуться укладати контракти через високий ризик.

На війні армія повинна воювати, повинна збирати і виховувати людей дії, бути мобілізаційним проектом, щоб максимально ефективно використовувати головний ресурс — людей. Якщо армія не прив'язується до цілей війни, якщо армія не прив'язується до головного завдання — перемогти ворога, вона перестає розвиватися, скорочується число мотивованих людей, які хочуть служити. Цієї основної проблеми не вирішити жодним збільшенням бюджету. Армія, яка під час війни не хоче перемогти ворога, — це армія без душі. І жодне поліпшення побутових умов само по собі не зробить її боєздатною. Збільшувати військовий бюджет треба не для утримання лампасної бюрократії, а щоб були забезпечені всім необхідним найкращі — ті, хто веде бій на передовій, ті, хто готується до конкретних бойових завдань.

Підвищення боєздатності армії — це найвагоміший аргумент дипломатії.

3. Чи втрутиться російська армія і чи здатна вона розрізати країну по Дніпру, захопити Лівобережну Україну?

По-перше, РФ не має цілей окупувати Україну або навіть її частину без гарантій, що це призведе до зміни політичного режиму в Києві.

По-друге, РФ не має сил, достатніх для проведення широкомасштабного наступу на Центральну Україну.

Сьогодні утримання окупованих територій, в тому числі Донбасу і Криму, перетворилося на величезний тягар для російського бюджету й економіки. Це виснажує Росію і показує, що в разі розширення Путіним війни станеться повний розрив із Заходом, і російська економіка в разі застосування "іранського варіанта" санкцій стрімко завалиться. Без співпраці з країнами Заходу імперія Путіна не здатна існувати. Немає сумнівів, що після п'яти років дипломатичних зусиль широкомасштабна агресія призведе до розриву відносин РФ зі США і Євросоюзом, які Путін намагається вибудовувати, розуміючи повну фінансову та економічну залежність від Європи і США. Інакше не витрачали б коштів під дорогі піар-проекти олімпіад і чемпіонатів. РФ не здатна розірвати контакти з Заходом, і тому формат невизнаної Україною війни, АТО чи ООС — дипломатично Путіну дуже зручний. Невизнана війна дозволяє ухилятися від особистої відповідальності. Але в разі широкомасштабного вторгнення у керівництва України варіантів не буде — доведеться оголошувати війну. І можливостей ухилятися від відповідальності в Путіна також не буде — доведеться визнати війну. Але для Путіна визнати війну в Україні означає не менші ризики, ніж для України. Війна вимагатиме мобілізації всієї економіки, населення, і в РФ, на відміну від України, союзників у цій війні не буде. Путін це чудово розуміє.

Щоб вийти на Дніпро, Росії доведеться докласти зусиль, до яких вона наразі не готова навіть технологічно. А саме — провести мобілізацію армії, бо діючі російські сухопутні та повітрянодесантні війська налічують усього близько 360 тисяч чоловік. Тобто російська кадрова армія, призначена для наземних бойових дій, має досить обмежену чисельність. Більше двох третин цього особового складу — це допоміжні, адміністративні структури, непридатні для бойових операцій. Бойовий склад російської наземної армії, яка може бути зосереджена для удару по Україні, не може перевищувати 100 тисяч осіб, за максимальними розрахунковими цифрами. Тобто ніякої кратної переваги в силах російська армія, порівняно з українською, не має. При цьому мотивація в російських кадрових військових досить невелика, це помітно з бойових епізодів липня—серпня 2014-го року, коли російська армія втратила, за мінімальними оцінками, близько 500 солдатів та офіцерів убитими й пораненими у боях із наспіх створеними й недосвідченими українськими силами. І це ж росіяни не штурмували міст. А сучасна війна ведеться в зонах забудови, в населених пунктах, де, як свідчить досвід Сирії, навіть масоване застосування авіації й артилерії не може повністю придушити осередків опору. Для просування по Україні доведеться штурмувати вузли комунікацій — населені пункти, міста. Для цього потрібна піхота, самою технікою не впоратися. Тобто будуть втрати. І вже не сотні трун поїдуть у РФ, а тисячі. І це буде зовсім інший резонанс і наслідки.

Сьогодні, незважаючи на величезні проблеми й інституційну слабкість нашої армії, відсутність стратегії розвитку, чотири роки війни дозволили створити в країні унікальний мобілізаційний ресурс, понад 300 тисяч осіб здобули певний досвід бойових дій, створено запаси матеріального забезпечення. 

Українська армія поки що не готова, на жаль, до ведення масштабних маневрених бойових дій, але до проведення оборонних операцій у містах — цілком. 

4. Яким має бути воєнне вирішення конфлікту, і що треба зробити Верховному Головнокомандувачу, аби зібрати тих, хто готовий іти в бій?

Як можна дати мотивацію й залучити в армію додаткові сили мотивованих бійців?

Треба почати вести сучасну війну. Сучасна війна — це війна зі збереженням усіх обмежень, передбачених Мінськими угодами. Визволення Донбасу мобілізує найкращу частину суспільства, створює величезну позитивну мотивацію, яка компенсує багато організаційних проблем. 

1. У складі кожної бойової бригади було б розумно визначити одного-двох командирів батальйонів, наділених реальним авторитетом і з досвідом бойових дій. Ці командири мають отримати кредит довіри на добір особового складу у свої частини без жодних обмежень. Бойові батальйони повинні отримувати статус експериментальних бойових частин, з можливістю переходу на штати й організацію служби за стандартами НАТО, зі спрощеною формою документообігу, з можливістю впровадження своїх програм бойової підготовки. Бойові батальйони мають отримувати додаткові соціальні пільги, концентрація ресурсів і комплектність потрібна саме там. Таким чином, кожен бойовий підрозділ перетворюється на локальний мобілізаційний проект.

2. Кожна бойова частина одержує конкретне бойове завдання — знищення противника на певній ділянці фронту із застосуванням виключно дозволених Мінськом озброєнь. Перевага віддається веденню нічного бою малими групами піхоти, оснащенню військ необхідним обладнанням, застосуванню снайперських груп і керованих ракет. Армія повинна воювати за єдиним задумом, але деталі планування слід передати на розсуд командирів батальйонів, на їхню ініціативу. Виключивши втручання вищих структур в оперативне управління боєм. Задум бойових операцій не завжди має включати в себе просування вперед. Ціль — знищення противника. Завдавати ворогу втрат щодня дозволеними засобами, без привернення уваги структур ОБСЄ. Для того, щоб навчитися наступати великими силами, спочатку треба навчитися знищувати 3—4 найближчих опорних пункти, ліквідовувати оборону противника на всій ділянці фронту. Це деморалізує ворога й додасть упевненості нашим військам.

3. Ділянки фронту для дій бойових частин мають призначатися там, де є можливість заскочити ворога зненацька, або там, де є мінімальні дистанції бою і треба придушити активність противника. 

Бойові операції мусять мати наступальний характер, для зменшення втрат необхідно вести найактивніші дії вночі, з добрим інженерним забезпеченням. В Україні є вже вдосталь бійців, які йдуть на усвідомлений ризик. Цих людей мають об'єднувати спільні цілі. Армії потрібна мета, мета потрібна суспільству й державі. Визначення мети — це вже перемога. 

4. Війна мусить мати характер комбінованих інформаційно-бойових операцій. Планування бойових дій повинно передбачати обов'язкове якісне інформаційне забезпечення. Воєнні дії мають, як одну з цілей, включати відеофіксацію боїв, умілих дій українських воїнів, демонстрацію втрат противника. 

5. Війна може стати мобілізаційним проектом і для ЗМІ. Задля висвітлення бойових дій було б розумно налагодити організацію взаємодії ЗМІ для інформаційного шефства над конкретними бойовими частинами. Залучити журналістів у процес захисту Батьківщини, зробити більш професійною їхню роботу. Необхідно системно взятися за висвітлення подвигів українських воїнів у війні, умілих тактичних рішень, грамотних дій, відзначати заслуги. Воїн має розуміти, що держава працює на прославляння його подвигу. Суспільство мусить щодня розуміти — йде війна, це головна проблема, на вирішення якої зосереджена держава. Без інформаційної війни перемоги не добитися.

6. Концентрація ресурсів і бюджетне планування повинні мати пріоритет — забезпечення бойових частин. Не можна розмазувати ресурси на всю величезну махину, треба створювати пріоритети, ресурсів для цього цілком достатньо. 

Україна цілком здатна перемогти у війні з Росією. Але першою умовою такої перемоги мають стати визначення стратегії і планування. Треба починати з визначення мети, етапності її досягнення, часу та ресурсів. Але перемоги ніколи не добитися тим, хто думає й говорить тільки про мир, доки нашу землю топчуть окупанти. Перемога у війні приходить до тих, у кого є розуміння цілей і воля їх досягти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 11
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво