Війна і ми - Внутрішня політика - dt.ua

Війна і ми

24 січня, 2014, 21:00 Роздрукувати Випуск №2, 24 січня-31 січня

Більшість протестувальників бачать перед собою закривавлене тіло товариша або оголене тіло людини, поруч із яким фотографуються звірі. Янукович бачить зведення ФСБ і СБУ, які моніторять ситуацію як на Майдані, так і в регіонах. Кремль бачить трофей, знає, на які кнопки натиснути й які курки зводити, щоб його здобути.

У районі столичної площі Перемоги тривалий час мирно сусідили два білборди. З одного сяючий Віктор Федорович повідомляв, що "будує нову країну". З іншого млосно дивилася на світ гламурна панянка в рожевих окулярах. "Гарант" виявився провидцем: він мимоволі став справжнім будівничим нової країни, примусивши громадян зайнятися зодчеством самостійно. Процес побудови споруди ще далеко не завершений. Те, що вже можна розгледіти, не цілком відповідає естетичним запитам тонких знавців політичної архітектури. Обриси майбутньої будівлі сховані димом пожеж і хмарами сльозогінного газу. Але вже можна впевнено казати, що це — не в'язниця й не загорожа для баранів. І в похмурих будівельників точно не в моді рожеві окуляри, — вони віддають перевагу оптиці, яка бодай мінімально захищає від осколків світлошумових гранат. 

Події навколо столичної площі Боротьби поки що не дають приводу прогнозувати неминучу Перемогу здорового глузду, але дають підстави говорити про Перемогу над страхом. Багато хто стверджував, що основним випробуванням протесту на міцність стануть перші жертви. Хоча кожен щиро сподівався, що до цього не дійде. Досі будь-яка демонстрація сили з боку влади тільки примножувала силу опору. Кров могла стати аргументом, який би руйнував таку теорію... 

Коли 19 січня наелектризований натовп узявся завзято розгойдувати автобус, який відділяв протестувальників від ланцюга бійців ВВ, якась дама, охнувши, скрикнула: "Все, кінець..." Юнак у камуфляжі й "балаклаві", що стояв поруч, хрипло промовив: "Це тільки початок..."

Як це почалося? 

Хто стоїть за недільною атакою на вартових режиму? Як завжди в таких випадках, слід чітко розділяти причини і приводи. 

Почнемо з останніх. 

Перше. Серед ініціаторів загострення ситуації цілком могли бути провокатори. Їхню можливу присутність підтверджує низка "побічних доказів". Перелічувати їх не станемо — про це досить багато писали й говорили. Згадаємо тільки одну, на наш погляд, важливу обставину. За розповідями очевидців, після того, як запалав перший автобус, досить велика група хлопців у масках та касках оперативно й організовано залишила місце подій. Причому вони не передислокувалися у бік Майдану (що було б логічно), а ретирувалися двома колонами. Одна пішла у бік Паркової алеї, інша — через Європейську площу в напрямку до Трьохсвятительської вулиці. Для тих, хто не обізнаний із географією столиці, стисло пояснимо: йдеться про маршрути, якими можна було швидко та безболісно зникнути. Крім того, за твердженнями кількох "старожилів" барикад на Грушевського, багатьох найзатятіших "заводіяк" вони бачили тільки на Водохреща, після 19-го до стадіону "Динамо" вони не поверталися. Повіримо їм на слово. 

Поява реальних провокаторів на Грушевського в день проведення чергового віча вкладається в логіку можливих планів влади. Їм потрібна була ефектна картинка — "агресивні екстремісти нападають на мирну міліцію". Це виправдовувало майбутню жорсткість влади, на яку вона цілком очевидно налаштовувалася. Протистояння затягнулося, Банкову могла дратувати невизначеність, і вона хотіла покласти край протесту одним ударом. Але для цього їй міг знадобитися формальний привід, що дозволив би застосувати силу без зайвих запитань. 

Ми не стверджуємо, що проплачені найманці режиму були ініціаторами сутичок, які надали протестові агресії. Ми лише вважаємо, що їхня присутність була і можливою, і логічною. 

Друге. Приводом для "фул-контакту" могла стати непослідовність вождів Майдану. Припускаємо, що похід на Банкову або на Раду міг обговорюватися в суботу формальними лідерами протесту. Припускаємо, що про це було відомо командирам загонів самооборони, і вони до цього готувалися не тільки організаційно, а й психологічно. Припускаємо, що в останній момент, у неділю, похід міг бути скасований. Але вплинути на плани, а головне – на настрій великої групи рішуче налаштованих людей нова ввідна вже не змогла. У рядах опору режиму було чимало людей, покликаних для виконання великих завдань і втомлених патрулювати периметр та відловлювати випивак і злодюжок. 

Третє. Майже напевно серед протестувальників були ті, хто налаштувався на рішучі дії, незалежно від змісту виступів із трибуни Кличка, Тягнибока чи Яценюка. Йдеться і про спільноти (на кшталт "Правого сектора" чи фан-груп), і про окремих людей, які все для себе вирішили ще до початку чергового мітингу на Майдані. Чому вони вдарили саме цього дня? Все просто: проведення віча передбачало скупчення великої кількості людей. Це, з одного боку, забезпечувало стихійну підтримку атаки на міліцейські кордони, з іншого – утрудняло проведення контратаки "Беркуту" і ВВ. Аксіома: чим більше народу — тим нижча ймовірність масштабного "зачищення". 

Причини. Якщо бути точним — причина. Ім'я їй — невіра. Невіра у здатність вождів опозиції до дій (рішучих протестних або конструктивних переговірних). Невіра у готовність влади здатися чи бодай піти на поступки. Реальний протест шукав виходу. І знайшов його там, де й мав знайти, — біля міліцейських кордонів. Не сталося б цього на Йордан, сталося б у день народження Захарченка, на свято Соборності, не суть. Неминуче можна хіба відтермінувати. "Жорсткий стик" був неминучий. Питання стояло тільки про наслідки. Загибель людей неминучістю не видавалася. Але це сталося. 

Чому пролилася
перша кров? 

У те, що це станеться, більшість не вірила. Точніше буде сказати — не хотіла вірити. 

Смерті могли виявитися випадковими, наприклад від осколків. Але характер поранень, а також, як можна припустити, обставини загибелі Сергія Нігояна та Михайла Жизневського дозволяють говорити про навмисне вбивство

Хто міг стояти за ним? Спробуємо розібратися в цьому настільки відсторонено, наскільки відсторонено можна говорити про позбавлення людини життя. 

Версія перша. Ексцес виконавців. Малоймовірна. Офіційний висновок — смертельні поранення картеччю та дробом. Як мінімум, два свідки неофіційно це підтвердили. З високим рівнем імовірності можна стверджувати, що саме цих боєприпасів співробітники МВС не використовували під час регулярних обстрілів. 

Версія друга. Вбивство, санкціоноване владою. На користь цієї версії — використання картечі та дробу, а не штатних боєприпасів до табельної зброї. Кров могла налякати мітингувальників, а вбивство можна було списати на кого завгодно. Влада відразу заявила, що використовувала не "вогнестріл", а тільки "травмат". 

Версія третя. "Російський слід". За деякою інформацією, Янукович був налаштований на жорсткість, але навряд чи хотів відразу "обрубувати" кінці. Кров практично позбавляла його шляху назад. Кремль у такому варіанті розвитку подій був зацікавлений найбільше. Їм був потрібен пов'язаний кров'ю геополітичний ізгой. Це не означає, що таємничий стрілець родом із Росії, це означає, що він міг бути затребуваний її спецслужбами. 

Версія четверта. Провокація опозиції. Якщо облишити сантименти і дотримуватися цинічної логіки – не складається. Вожді, очевидно, боялися крові. А екстреміст-одинак хоча й можливий, проте малоймовірний. Крім того, якби хтось в опозиції хотів таким чином скомпрометувати владу, піднявши градус ненависті до режиму до максимального рівня, у тілах знайшли б кулі від патронів калібру 5,45, 7,62 чи 9 мм від АК, СГД або ПМ (які прямо вказують на застосування штатного "вогнестрілу"), а не картеч або дріб. 

Та навіть якби двох (а за деякими даними – чотирьох) загиблих біля барикад на Грушевського не було, ситуацію це не змінило б. Мученицьку смерть Юрія Вербицького (людини дуже світлої, за словами осіб, котрі його знали,) можна, але дуже важко списати на таємничі сили. Офіційний діагноз — "смерть у результаті переохолодження" виглядає знущанням, коли йдеться про поранену людину, викрадену з лікарні, катовану й викинуту в лісі. 

Ця смерть (судячи з усього, не одна, хоча влада не підтвердила виявлення другого трупа в тому ж таки Бориспільському районі) органічно вписується в логіку поведінки влади. Стрільбу по медиках і журналістах, катування полонених активістів теоретично можна було списати на озвірілих "правоохоронців", котрі побачили, як живцем горять на Грушевського їхні однополчани. Але викрадення Ігоря Луценка, погроми "тітушок", полювання "биків" на "автомайданівців", арешти, що стали практикою побиття, — все це складається в систему, яка називається терором. Участь режиму в цих акціях інколи просто очевидна, інколи доведена показаннями свідків та відеозаписами. Без санкції або участі влади це було б просто неможливо. Влада свідомо перейшла межу. 

Кров не зробила переговори між владою та опозицією неможливими. Швидше, навпаки, вона зробила їх необхідними. 

Про що домовлялися? 

Достеменно про це знають тільки безпосередні учасники переговорів. Що велися задовго до того, як про це було оголошено.

Контакти між владою та "тріумвіратом", очевидно, мали постійний характер. З останнього: коли лідери ВО "Майдан" ще тільки обговорювали, хто саме поїде на зустріч із Андрієм Клюєвим, повпред Яценюка Микола Мартиненко вже сидів у кабінеті майбутнього глави АП. 

Підсумки переговорів, сором'язливо озвучені партбосами з трибуни Майдану в ніч із 23 на 24 січня, — ємна характеристика їхньої спроможності як політиків. Які виявилися нездатними ні очолити похід, ні "розкермувати" ситуацію. 

Тим часом саме на переговори вони покладали максимальні надії. 19 січня на вічі було озвучено рішення створити Народну Раду (альтернативний представницький орган, сформований із опозиційних депутатів) та паралельні органи самоврядування. Але воно було, швидше, не так усвідомленим планом дій, як ще однією "кричалкою" для майданівців та тлом для переговорів. 

 Якщо "реєстрова опозиція" справді планувала створювати реальну альтернативу владі на місцях, чому вона не робила цього досі? Чому армію депутатів різного рівня не було включено в практичну роботу з першого дня протестів? Чому в деяких регіонах депутати від опозиції де-факто й де-юре продовжували співпрацю з "антинародним режимом, який заплямував себе кров'ю"? Лідери чекали "мандата Майдану"? 

Якщо Народна Рада має намір бути реальною альтернативою скомпрометованій Верховній Раді, то чому депутати-опозиціонери планують брати участь у позачерговому засіданні "нелегітимної ВР, яка поставила себе поза законом"? Навіщо освячувати нечестиве? 

Могли вожді обговорювати на переговорах (таємних і офіційних) гарантії особистої безпеки? Невідомо. І, мабуть, не так важливо. 

Важливо інше. 

Кличко, Тягнибок і Яценюк пропустили той момент, коли кредит довіри до них із боку найрішучішої частини протестувальників майже вичерпався. Вони втратили контроль над частиною руху опору, і це знижувало їхню ефективність як переговорників. 

Кличко, Тягнибок і Яценюк не змогли ефективно використати під час переговорів перевагу, яку надали їм акції протесту на місцях. Були ці акції спонтанними чи спланованими? За інформацією DT.UA, активізація дій планувалася в Галичині, на Волині, в Сумах. Чи були в цьому списку Житомир, Черкаси, Полтава та інші регіони, нам невідомо. Важко судити, де спрацювали ініціатива й порив, а де реалізовувався генеральний план, розроблений у Будинку профспілок. Але це виводило протест за межі центра Києва, примушувало владу нервуватися, примушувало її розпорошувати сили, створювало невигідне для режиму тло. Подавало приклад для наслідування в тих регіонах, де ще сумнівалися в серйозності подій. Нарешті, ламало план Кремля, зацікавленого в розколі по лінії Схід—Захід. 

Події в ряді регіонів стали козирем, яким тріо чомусь не змогло зіграти під час переговорів 23 січня. Чому? 

Популярних версій — дві. Перша. Вожді справді відчували відповідальність за життя людей. Саме тому були готові на все, аби уникнути нового кровопролиття та нових арештів. Запровадження надзвичайного стану й санкціонованого застосування зброї. 

Якщо це так, не варто було говорити про можливий похід на Банкову або "кулю в лоб". Після таких заяв закликати піти з Грушевського було безглуздо. Можна повірити у щирість Кличка, який зізнався, що боїться відповідальності за кров. Але ці слова супроводжувалися криками "майданівців", що кров уже пролилася. 

Можна було обіцяти, що влада припинить безчинства. Але в день, коли вся країна побачила відео знущань над Михайлом Гаврилюком, у це не повірив би ЖОДЕН із тих, хто стоїть на Майдані. І вже тим більше ніхто з тих, хто залишився на Грушевського. Де спроби Кличка відразу по закінченні переговорів на Банковій почати розмову "про відмову від застосування сили" й "буферну зону" могли призвести до спроби його лінчувати. 

Вожді відверто не вірили, що доб'ються від Януковича дострокових президентських виборів або відставки уряду. А в домовленість про амністію й незастосування сили не вірили захисники барикад на Грушевського. Де молодняк у масках замінили похмурі чоловіки, котрі не бояться оголювати обличчя і наміри. "Ми не підемо, якщо підемо — нас ловитимуть поодинці й забиватимуть до смерті", — сказав один із них. "Або ми вас будемо стріляти, або ви нас будете вішати", — так передав свою розмову з "космонавтом" під час перемир'я один із протестувальників. Після всього, що було, "люди в синьому" б'ються не за владу — за себе. 

Лідери опозиції могли змінити ситуацію. Теоретично — ще можуть. Рішення не здавати Грушевського забезпечило не те щоб кредит довіри Майдану вождям... Швидше, це нагадувало позичання жмені копійок на короткий термін під великі відсотки. 

Після переговорів складалося чітке враження, що трійця налаштувалася переконувати протестувальників повернути "доводохресний" статус-кво. Але свист і мат, які супроводжували незв'язний спіч Кличка, примусили перебудуватися Тягнибока і Яценюка. Майдан розширився до Грушевського де-юре. 

П'ять важливих висновків 

Перший. Розширивши межі Майдану, вожді опозиції взяли на себе відповідальність за дії тих, кого вчора називали провокаторами. Вони майже відрізали собі шлях назад. Вони муситимуть замінити розмови про план дій його розробкою. Інакше... 

Другий. У ніч із 23-го на 24-те "трійка" фактично переклала відповідальність за долі арештованих і затриманих зі своїх плечей на плечі протестувальників. Але це не звільняє їх від відповідальності за долю протесту. 

Третій. Відмова піти на умови влади дає позитивний сигнал опозиції в регіонах. І зобов'язує трійцю максимально згадати, що є протестне життя за межами Печерських пагорбів.

Четвертий. Розмови про те, що відмова прийняти умови влади — прямий шлях до надзвичайного стану, — від лукавого. Формальні підстави для його запровадження були і в грудні. Реальні кроки влади залежать від міри її відчаю та характеру опору противників режиму. 

П'ятий. Головний підсумок мітингу в ніч із 23 на 24 грудня — готовність БІЛЬШОСТІ активних протестувальників покладатися переважно на себе. 

Чи проросте із цього відчуття перемога?

Прогнозувати розвиток подій у даній ситуації — справа вкрай невдячна хоча б тому, що ситуація радикально може змінитися вже через півгодини. Наприклад, якась із "сотень" Євромайдану може вийти з системи загальної координації, а бригада "летючих карателів" від влади викрасти й засудити до страти дуже значиму для суспільства людину. Кількість політичних суб'єктів вийшла далеко за рамки "влада—опозиція". У грі — росіяни (і прямо, і через Банкову); олігархи (які однією рукою фінансують опозицію, іншою — прикручують свободу слова на своїх каналах); групи, які утворилися й зміцнилися на Майдані, бунтівники в регіонах, які здебільшого, але не завжди, координують свої дії зі штабом у київському Будинку профспілок...

Крім багатосуб'єктності, у цілому відкритим залишається питання про те, яку стратегію обирає Майдан. З одного боку, він розбалансований і практично лідерами опозиції не управляється. З іншого — зовнішні провокації та тиск усе ще втримують його в рамках єдиного організму. Перемога можлива. Але тільки в тому разі, якщо Майдан і його регіональні побратими рухатимуться чітко, оперативно, як косяк риб; якщо його лідери не будуть зіштовхуватися один з одним у воротах Межигір'я і змінювати один одного в кабінеті Клюєва, то виканючуючи прем'єрський пост, то вислуховуючи принизливі пропозиції посісти місце Попова в КМДА, а нарешті однозначно оберуть сторону; якщо вдасться відновити довіру між жителями сцени і Майданом, який у четвер уже був готовий виносити промовців за барикади; якщо схема побудови альтернативних органів влади реалізовуватиметься серйозно, а не являтиме собою черговий кляп для Майдану на кшталт розмов про страйки.

Тільки дисципліна, чіткий план та єдиноначальність можуть змусити депутатів із пропрезидентської більшості, які вагаються, випасти з пащі влади. Тільки дотримуючись цих умов можна говорити про встановлення порозуміння між мітингувальниками та частиною силовиків, які звикли присягати конкретній особі, а не розчепіреним пальцям. Тільки в цьому разі можна розраховувати на ефективну конкуренцію із владою. Схема загальновідома: збирання інформації, її аналіз та ухвалення рішення. Хто швидше обертається в цьому колі, той і виграє. Заспокоювати себе тим, що навіть у разі перемоги влади на цьому етапі багато хто піде в ліси й розпочне партизанську боротьбу, — не варто. Це емоція. Але не стратегія. Нам потрібна країна, а не помста. І навіть якщо сьогодні так не здається, то розуміння цього обов'язково прийде. Просто важливо не спізнитися, а використати шанс не тільки "повернути цю землю собі", а й зробити її іншою.

Із владою ж усе зрозуміло — Янукович не має наміру йти на серйозні поступки, та й призначення одіозного Клюєва головою адміністрації — це не тільки перемога партії війни (іншої там просто не залишилося), це плювок у Майдан і через західний кордон України. Але відповіді на запитання: "як утреться Америка з Європою: просто хусточкою чи зітре з обличчя землі нагромаджені непосильною "сімейною" працею мільярди в Австрії, Ліхтенштейні, Швейцарії, Сінгапурі та Арабських Еміратах?" — теж немає. Зате з приходом Клюєва на цю посаду практичний вплив Медведчука як "смотрящого" від Путіна в Україні посилюється. Тепер хазяїн Банкової не тільки під опікою, а й під конвоєм. 

Що більше крові проллє Янукович, то сильніше прив'яжеться до Кремля. Але річ навіть не в Януковичі. Це він вважає себе фігурою. Путін же сприймає його як інструмент. Страх змушує Януковича брати від імені України таку кількість різнопланових зобов'язань, яка покликана стриножити кожного, хоч би хто став президентом у нашій країні. Кров українців — це продукт залоз внутрішньої секреції російського президента, нею він мітить територію, остаточно відрізаючи хазяїна Банкової від Заходу.

Про це часто забувають ті, кого спонукає праведний гнів. Злочини влади й безпорадність лідерів опозиції можуть призвести до відчайдушної анархії. Кожен убитий громадянин України — це незагоєна рана на тілі легітимності президентства Януковича. Легітимності в очах цивілізованого світу. А в іншому світі — його чекають. Разом з усією країною. Утім, можна й не з усією — без західних областей. Але з Києвом і Межигір'ям, яке Янукович примудрився побудувати на правому березі. Парадокс полягає в тому, що готовність людей, пов'язаних із Майданом, захищатися й атакувати всіма доступними способами владу, яка щодня чинить злочини, — на руку тим, хто є найбільшою загрозою для України, — Кремлю. Це у 2004-му вигадана політтехнологами гра в розкол України була способом нагнати рейтинг кандидату від влади. Нині робота російських технологів на розкол України — це технологія анексії, передкупівельна підготовка. Яка збиває ціну, але не зменшує цінності відтворюваної імперії. Важливо розуміти: більшість протестувальників бачать перед собою закривавлене тіло товариша або оголене тіло людини, поруч із яким фотографуються звірі. Янукович бачить зведення ФСБ і СБУ, які моніторять ситуацію як на Майдані, так і в регіонах. Кремль бачить трофей, знає, на які кнопки натиснути й які курки зводити, щоб його здобути. 

Є мало речей в житті, які варто робити наполовину. Наприклад, неефективно наполовину запроваджувати диктатуру. Наполовину немає сенсу чинити їй опір. Наполовину — це поразка. Розуміють це по обидва боки барикад. Не всі забули, із чого все починалося — з наполовину пройденого в Європу шляху, з обману й розвороту голобель. Поствільнюський Майдан мав шанс повернути країну на європейський шлях. Якби вдалося забезпечити синергію чотирьох факторів: людей з громадянською позицією, лідерів опозиції, олігархів і Заходу. Люди піднялися; олігархи звільнили канали для об'єктивного висвітлення ситуації; а от лідери опозиції не змогли сконцентрувати й спрямувати в потрібне русло енергетику Майдану, та й Захід утримався від тиску на больові точки ключових гравців при владі, чиї брудні капітали забезпечують антикризові подушки низці європейських країн. Усе вийшло наполовину. Тому й не вийшло.

Тепер у парламентській більшості половина сумнівається, а половина готова перештампувати закони в тому самому вигляді або з бантиками, які зараз до них примальовує Андрій Портнов. Олігархи розуміють, що ізоляція країни як мінімум переполовинить капіталізацію їхніх активів. Янукович розуміє, що половина країни виходить з-під контролю. Генерали розуміють, що запровадження надзвичайного стану лише посприяє озброєнню народних мас — половину патрулів просто роззброять на вулиці. В уряді розуміють, що грошей — на півроку. Але чи розуміють, що наполовину, тобто компроміс, — це переговори? Не ексклюзивні чаювання опозиціонерів із курируючими олігархами в Межигір'ї. Не коньячні посиденьки на Банковій. Не "розводки" з приводу результативності позачергової сесії. А переговори представників незалежної держави з намісником, який представляє метрополію. Усвідомлення цього переговірниками від Майдану все розставляє по місцях. Бо покладає на них не ситуативну, а історичну відповідальність за долю країни. Інакше історію писатимуть інші. Ми самі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво