Віджимай і владарюй - Внутрішня політика - dt.ua

Віджимай і владарюй

3 березня, 2017, 23:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-10 березня

Дзеркало війни в Донбасі, в яке — так чи інакше — дивимося всі ми, завжди було трохи тріснутим і складалося з багатьох фрагментів. Але останні події, починаючи з Авдіївки і закінчуючи горезвісною "націоналізацією", здається, геть заплутали всіх і розкололи скло вже не на сотні — на тисячі дрібних фрагментів.

Дзеркало війни в Донбасі, в яке — так чи інакше — дивимося всі ми, завжди було трохи тріснутим і складалося з багатьох фрагментів. 

Але останні події, починаючи з Авдіївки і закінчуючи горезвісною "націоналізацією", здається, геть заплутали всіх і розкололи скло вже не на сотні — на тисячі дрібних фрагментів. Більше немає своїх і чужих. Точніше — рамок майже не залишилося. Запеклі "ополченці", які починали разом із Гіркіним у Слов'янську, тепер стали колишніми і кажуть, що це "гнила війна". А українців в окупації зносить мов на крижині усе далі й далі від України. 

Та все-таки: що ж відбувається нині в "ДНР"?

Донецькі морги й кладовища періоду "після Авдіївки" — а нею вже багато хто міряє цю війну — та дорога, якою покотилися колеса "націоналізації". Схоже, цими самими плитами прокотилось і визнання паспортів "ДНР"—"ЛНР", і блокада, і "віджим" ахметовської гуманітарки. Складно сказати, чим саме стала Авдіївка — розвідкою боєм чи реальним бажанням "ДНР" узяти місто під контроль. Колони танків бойовиків і безсонні ночі наших штабів указують на друге. Але в підсумку бойовики знову отримали лише Щегловське кладовище, а ахметовські підприємства важко, але втримали над собою український прапор. Не випадково доводиться говорити про прапор саме над заводом (активами), а не над містом, оскільки ця війна дедалі більше нагадує зведення порахунків між мільярдерами, а не відмінності в національних кольорах. 

Мало хто звернув увагу на невелику, здавалося, деталь, але під час боїв за Авдіївку вілла Ахметова потрапила під обстріл — уперше за всі три роки війни. Навіть коли за 200 метрів від неї стояв блокпост бойовиків — майно олігарха було недоторканним. У 2014-му повністю розграбували місто. У 2015-му "віджимали" те, що не вдалося привласнити чи порізати на метал через активні бої. У 2016-му кордони впливу остаточно визначено. Бізнес поділено, будинки, вілли, салони — дісталися торговцям курми та їхнім одноплемінникам. І в усьому цьому хаосі, коли навколо в буквальному значенні все горіло, залишався оазис спокою, до якого не долітала жодна міна, — вілла Ріната Ахметова на "Дубку". Аж тут раптом — кінська голова з фільму "Хрещений батько". Тим, хто навчився читати цю війну між рядків, стало ясно: це початок. Так, танки, так — "Гради". Але річ не в них. Авдіївка запустила механізм масштабного тиску на олігарха, і, схоже, — незадоволені цим по обидва боки.

Буквально паралельно до цих подій постає тема блокади. "Раптом", через три роки "торгівлі на крові", депутат Верховної Ради згадує про цю торгівлю і забуває, що він — депутат. Замість хоч скільки-небудь нормальної позиції стосовно неконтрольованої частини Донбасу і вироблення законодавчої ініціативи стосовно національних активів, населенню, торгівлі і, головне, статусу територій під контролем "ДНР"—"ЛНР" — зварювальний апарат, сміх у наметах, пилки й камуфляж. У правовій державі поїзд з вугіллям зупиняють десь у парламенті. У нас — мішками з піском. Зауважимо, що "кров українських воїнів" — не тільки у вугіллі з ахметовських шахт. Вона — у київській "ювелірці", у вінницьких соках, у чернівецьких грибах, у сумських кетчупах, у полтавських сирах. Усе це у великій кількості поставляється хурами в донецькі супермаркети й крамниці як підставними замовниками через РФ, так і прямо — через українські КПВВ. Українські тут і вода, і електрика, а донедавна — і телефонний зв'язок з інтернетом. 

Однак жупелом призначають вугілля. Саме в той час, коли "однакові" Захарченко і Плотницький оголошують ультиматум "нерезидентам" укласти договір з податковими агентами "ДНР"—"ЛНР". "Ми довго мирилися...", — каже Плотницький. Семен теж довго мирився і ось вирішив діяти. "Раптом". Про полонених бійців — з яких блокада починалася — ніхто вже й не згадує. Зрозуміло, бойовики ніколи не пішли б на звільнення бодай одного українського полоненого під зовнішнім тиском. Це очевидно всім, включаючи Семенченка. Так полонені стають заручниками політичних ігор, поки з Макіївки й далі б'ють Д-30-ки, і далі проливаючи українську кров. 

Мало в кого залишається сумнівів, чиє саме вугілля блокують і хто насамперед зазнає збитків. Вражає інше: реакція українців по той бік блокпостів. У той час як переважна більшість патріотів в окупації буквально плюється у бік Парасюка і Семенченка, з того боку — ікони в коментарях у соцмережах і вигуки: "Бережи вас Бог! Ви рятуєте Україну". 

Здавалося б: щойно здерли ікони Савченко з іконостаса. Щойно в черговий раз обпеклися всією країною у спробі виліпити чергового "святого", який виведе обраних з пустелі до садів. І ось — знову. Мабуть, це і є маркер основної відмінності між ментальністю Сходу і Заходу в широкому сенсі цих понять: тут, в окупації, щойно почалася блокада, першою думкою було — "не вірю". Для місцевого населення первинним є особистий авторитет, якого не має ні Семенченко, ні тим паче Парасюк. У Києві мислять інакше, але так само абстрактно (отже — однобічно): там бачать війну як чорно-білу плівку, тому блокада (особливо з цілодобовою мантрою "на крові") завжди зриватиме шум овацій.

Перефразовуючи відомого персонажа: "Блокада так чи інакше необхідна. Не така дурна, звичайно". Справедливості заради зазначимо, що більша частина українців в окупації — справді за блокаду. Але за радикальну: світло, вода, соцвиплати за аналогією з Кримом, блокада всього залізничного сполучення і навіть — закриття КПВВ. Це ліквідує контрабанду, це знищить тотальну корупцію на наших КПВВ, це серйозно вдарить по свідомості місцевих, яким усе-таки доведеться опритомніти від думки, що шість годин у чергах за дешевою ковбасою — єдине, чим вони заплатили за "референдум". Але це похитне й "Мінськ". А поки є дві пенсії і дорога в Бахмут, поруч з якою течуть річки соків з Одеси, — будь-яка блокада ставитиме тільки одне запитання: хто і проти кого "проплатив"?

Хай там як, але блокада запустила й усі ті процеси, які нині розпочалися в "ДНР"—"ЛНР". Звичайно, блокада — далеко не причина. Але привід — просто чудовий. З власної волі чи мимоволі, але Семенченко і компанія дали козир Москві з визнанням паспортів "ДНР"—"ЛНР". Економічний базис, просто за класикою Маркса й Енгельса, зачепив ідейний і змусив ворушитися Москву. Від цього моменту змінилася не тільки кількість заявок на "республіканські" паспорти (з цифри 300–400 вона збільшилася до 900 за день на одній дільниці), — а й соціальна атмосфера серед населення. Ті, хто мріяв про Росію і втомився від "ДНР", знову піднеслися духом зі словами "Путін нас не кине", і знову пішли в ріст настрої про входження "ДНР"—"ЛНР" до складу РФ. Три роки болота, яке, нарешті, так важко, але почало розгортати свідомість місцевих хоч до якоїсь рефлексії, — знову відкрутили стрілки годинника назад. І хто знає, скільки ще готові терпіти "ДНР"—"ЛНР" місцеві "кремлівські мрійники" після такого подарунка від Парасюка і Москви... Ще три роки? А може, п'ять? Як сказав мені один "ополченець", тепер уже колишній: "Це гнила війна. Але Росія нас одного разу визнає і забере. Просто ще не час — поки що паспорти. А України не буде тепер і без нас".

"Націоналізація", а якщо бути точнішим — запровадження "зовнішнього управління" в українських поки що приватних компаніях у "ДНР"—"ЛНР" — це, мабуть, передостання кістка доміно перед остаточним падінням. Харцизький трубний завод, Донецький металургійний завод, Докучаєвський флюсодоломітний комбінат, ДТЕК "Східенерго", шахта імені О.Засядька і, звичайно, "Донбас Арена" — ось далеко не повний список того, що за добу вже вдалося "віджати" бойовикам. Схоже, що снаряди з САУ, які впали поруч із віллою Ахметова, таки остаточно ввійшли в землю, — і привіт передано. 

Показова реакція місцевих: Ахметов для них був майже небожителем, і багато пенсіонерів, побачивши автомати біля носа замість пакетів із борошном, навіть не зрозуміли, через що шура-буря здійнялася. "Блокада" для них звучить так само дивно, як і "геополітика": ці пазли мозаїки завжди займав холодильник. Утім, тут Парасюк і справді може пишатися собою: у таких випадках весь гнів населення падав на одного Захарченка, який поцупив олію з борошном. Але в усьому іншому — трирічна класика: "досить годувати", "наше має бути нашим" тощо. Та тільки з "нашим", звичайно, картину злегка зіпсувало їм СБУ: виявилося, що "народні" готелі та стадіони "на**й нам не потрібні", а весь промисловий сектор забере собі інший олігарх, "смотрящий" від Кремля — Курченко. Як там у статті про "Вагнера"? — "Вони билися за Пальміру"? Ну, а місцеві билися за заводи. Причому іржаві й розграбовані, які коштували їхнім матерям дармових харчів.

Хай там як, а доміношка впала. Хто перший похитнув цей ланцюг — тепер уже важко сказати. Але війна остаточно перетворилася на just business, і те, що з окупації пішов останній український сегмент — нехай і такий гротескний, як СКМ, може означати остаточну втрату цих територій для України — і десятиліття стагнації для самих "ДНР"—"ЛНР". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво