Вхідний отвір - Внутрішня політика - dt.ua

Вхідний отвір

7 лютого, 2014, 21:55 Роздрукувати Випуск №4, 7 лютого-14 лютого

У нашій країні політики ніколи не втомляться вести безплідні переговори. З цього стану їх може вивести тільки народ, який втомиться від безплідного очікування. 

Доки більшість моїх знайомих болісно шукає відповідь на запитання "Де вихід?", я намагаюся зрозуміти, де вхід. Де містяться заповітні двері? Двері, за якими — вузький простір, обмежений похмурими, міцними стінами. Простір, настільки тісний, що, потрапивши в таке приміщення, політики з різних політичних таборів уже не зможуть звично базікати "про пошук точок дотику". Їх і так притисне одне до одного. Притисне настільки, що розмова про те, як саме розійтися, невблаганно набере конструктивного характеру. Доведеться вибирати між вимушеним компромісом і неминучою стінкою. Чомусь здається, що вибрати стінку не захоче ніхто. 

Нині багато людей порівнюють сьогоднішні акції непокори з подіями десятилітньої давності. Більшість сходиться на думці, що відмінностей у двох революцій більше, ніж збігів. Особливо відзначають зміну характеру протестів і якості протестувальників. Політики, схоже, еволюціонують значно повільніше. 

Є багато гіпотез з приводу того, що стало переломним моментом помаранчевої революції. Моя версія, мабуть, відрізняється від хрестоматійних. 

Точна дата з пам'яті, на жаль, вивітрилася. Зате збереглася гострота відчуттів… Камінь, що розбив скло в приміщенні Верховної Ради, просвистів над самим вухом. Відчуття, самі розумієте, не з приємних. Але мою розгубленість неможливо було навіть порівняти з жахом, який відбився на обличчях депутатів, що враз перетворилися на кам'яні статуї, хоч доти мирно сновигали по кулуарах. Звертаю увагу — депутатів із різних фракцій. Зі стану заціпеніння обранців народу вивів тріск виламуваних дверей. Народ прийшов до них у гості. Пішов, втім, так само стрімко, як і з'явився. Першими опанували себе парламентарії від опозиції, що оперативно переконали протестувальників повернутися на попередні рубежі. За стіни. 

Інцидент було вичерпано. Осад залишився. Це читалося на посірілих обличчях і в помутнілих очах. Спроба штурму Ради наприкінці 2004-го, по суті, зробила процес зміни влади необоротним. Потім не бракувало всіляких міркувань, що це було. Невдала провокація влади? Вдала акція залякування, інспірована опозицією? Чи просто люди втомилися чекати? Схиляюся до третього варіанту, хоч точна відповідь мені невідома. Просто довіряю власним враженням. Переполох від занадто близького контакту з протестом, на мій погляд, цілком очевидно відчули й ті, хто цей протест щиро підтримував. 

Тоді раптом відкрилося, що з того моменту депутати-противники режиму стануть енергійнішими, їхні опоненти — більш зговірливими, а ті, хто сумнівається, нарешті визначаться. Переформатування Ради з теоретичної сфери безповоротно перетекло в практичну. А реальна зміна настроїв у законодавчому органі, своєю чергою, істотно вплинула на настрої інших активних учасників — Верховного суду, силовиків і, звісно, президента. 

Закликаю не шукати в моєму невинному спогаді прямих аналогій, тим більше — якихось закликів. Читач просто може погодитися чи не погодитися з точкою зору автора: у нашій країні політики ніколи не втомляться вести безплідні переговори. З цього стану їх може вивести тільки народ, який втомиться від безплідного очікування. 

"Чи можна вважати народом його малу частину, що нав'язує свою думку всій країні?" — невтомно запитують мене знайомі, які протесту не підтримують. Озвучую свою приватну думку тим, кому вона цікава. Долю країни, врешті-решт, визначає та частина населення, яка готова боротися за своє бачення майбутнього активно, добровільно і безстрашно

Країна відвикла від "безплатних протестів". Готовність значної кількості зовсім різних людей жертвувати комфортом, заробітком, кар'єрою, здоров'ям і навіть життям здивувала і в певний момент налякала не тільки властителів, а й верховних борців із режимом. Як-не-як, одним салом мазані. 

Принагідно сам покаюся. Публічно вважав, що стелею народного гніву буде тисяча відчайдух і десятки тисяч у соціальних мережах. Визнаю помилку… 

"Влада повинна піти на поступки, якщо опозиція утримається від необдуманих кроків…" — повторювали західні дипломати в грудні. "Чому влада не йде на реальні поступки навіть після загострення конфлікту?" — дивуються вони тепер. Справді, чому?

Можна як завгодно ставитися до подій на Грушевського, можна сперечатися про ефективність захоплення ОДА в регіонах (особливо на Сході), можна по-різному оцінювати міру впливу на останні події зовнішніх сил та вітчизняних олігархів. Але цілком очевидно: загострення форм протесту і розширення його географії — справжня першопричина тих локальних перемог, яких змогли досягти ті, хто хоче зміни якості влади. Успіхи не вражаючі. Відставка Азарова, яка де-факто не привела до відставки Кабінету. Скасування пакету законів від 16 січня, неповне (як з'ясувалося) і не цілком остаточне (як зразу застерігалося). Обіцянка змінити Конституцію, яка не означає готовності це зробити. Не густо, але навіть цих маленьких перемог не було б без шаленої відваги барикадників з Грушевського і відчайдушної доблесті запорізьких та дніпропетровських повстанців. 

Природний переляк став штучним стимулом для політиків. Влада намагалася побороти протест із допомогою страху. Страх виявився ефективною зброєю в боротьбі з нею. І не тільки з нею. Страх примусив нервувати і деяких опозиційних політиків, які болісно шукали надійних шляхів втечі із забарикадованого Майдану. 

Погасли шини, вщухла стрілянина. Слава Богу? Слава Богу. Але щойно минув переполох, як формальна влада повернула собі колишню диявольську непоступливість, а формальна опозиція — колишню янгольську незлобивість. Хто чи що повинно знову налякати і тих, і інших настільки, щоб думки набули необхідної ясності, а рухи — необхідної чіткості? Хто знає, де та межа, за якою контрольована активність перетворюється на невтримну агресію? А переляк, що приводить до тями, — на тваринний інстинкт самозбереження, який убиває будь-які почуття? 

Нервовий пульс протесту свідчив про його життя. Нинішній анабіоз — доказ здатності вижити, але не доказ неготовності померти. Мудрі переговори політиків — логічне завершення активності вулиці. Якщо йдеться про мудрість. І про переговори. 

Перехід до парламентсько-президентської моделі управління державою десять років тому був необхідною умовою досягнення компромісу. Чи є це такою самою обов'язковою умовою сьогодні? Точної відповіді немає. Як немає і точної відповіді на запитання, яка схема найбільше підходить Україні. І який із двох Основних законів, зразка 1996-го чи зразка 2004-го, досконаліший із правової точки зору? Легко знайду десятки знавців, котрі однаково переконливо обґрунтують діаметральні точки зору. Як на мене, Конституція-96 точніша, детальніша, вишуканіша, коли хочете. Але значно суперечливіша Конституція-04 корисніша бодай тим, що обмежує владу посадової особи, яка не хоче себе нічим обмежувати. У цьому сенсі Кравчук, Кучма, Ющенко і Янукович, як на мені, не надто різнилися. А на особливості характеру їх правління впливали рівень їхнього внутрішнього політичного нахабства, рівень кваліфікації оточення, і політичні обставини, на які вони не могли вплинути. 

Президент Ющенко жив при двох Конституціях і можливостями жодної з них не зміг скористатися. При двох Конституціях жив президент Янукович, і вади обох витончено використовував. І ні Леонід Данилович, ні Віктор Андрійович, ні Віктор Федорович не дали приводу вважати, що вони щиро дотримуються духу і букви Конституцій, у рамках яких існували як політики. 

Немає ідеальних конституцій. Немає ідеальних правителів. Масштаб державних мужів перевіряється кризами. Мистецтво політика вимірюється способами, з допомогою яких він намагається знизити напругу конфлікту в момент його піку. У 1993-му Кравчук погодився на дострокові вибори. У 2004-му Кучма заборонив застосування сили. У 2014-му Янукович запропонував взяти в заручники громадян своєї країни. Відчуйте різницю. 

Мій заклик адресований тим політикам, які чесно вірять, що розмови про Конституцію знімуть напругу. Не знімуть. Точно відомо, що "технічного завдання" на розробку конкретного проекту Основного закону в АП від боса поки що не надходило. Зрозуміло, що формальна готовність більшості створити комісію для підготовки нової Конституції — спроба влади виграти час. Очевидно, що не тільки конституційної більшості для внесення конституційних змін, а й простої — для схвалення міфічного "акта" про відновлення Конституції-04 — у Раді немає. Так само очевидно, що КС не скасує свого сумнівного рішення про відновлення Конституції-96. Ще очевидніше, що ніхто поки що не "скасував" МВС, СБУ, прокуратуру та суди. І ніхто не скасував інстинкту самозбереження. А отже, і Янукович, і депутати більшості (які регулярно відчувають дію цього інстинкту) робитимуть те, що робили досі. Він — душитиме від страху. Вони коритимуться — від того ж таки страху. Доки цей страх не витіснить новий, сильніший. Але взятися йому поки нізвідки. Протест узяв паузу. Протест чекає рухів від політиків. 

Поки що — марно. Передих від війни, переполох влади і переговори із Заходом притупили страх перед майбутнім. Приспали відповідальність, що було прокинулася. У героїчну частину історії можна потрапити двома способами — або подарувати своє ім'я історії, або купити істориків. Перше передбачає очевидну жертовність сьогодні, друге — гіпотетичне спонсорство завтра. Учасники опозиційної "битви титаніків" сьогодні, як і раніше, далекі від вівтаря — у зв'язку з наближеністю до ресурсів. Ні погано, ні добре — констатація. 

Кепсько інше. Відповідь на популярне запитання — як нинішній Майдан зміг так незбагненно об'єднати таких різних людей — на мій погляд, проста. Тільки відчуття свободи робить простір спільним. У цьому сенсі незнайомі між собою київський студент, ветеринар із Прикарпаття, айтішник з Одеси, ультрас із Харкова, лікар із Херсона, безробітний із Хмельницького і водій із Черкас ближчі один до одного, ніж приблизно рівнокаліберні за напрямом думок і рівнем амбіцій вожді. Вірус свободи їх не заразив. Вони все ще бояться спонсорів і покровителів більше, ніж тих, хто підняв їхню значущість на небувалу досі висоту. Висоту Майдану. 

Який день у день переконував дедалі більшу кількість людей у тому, що їхні слово і справа таки серйозно впливають на історію. На відміну від 91-го, і значно більше, ніж у 2004-му. А вожді все ще шукають підтримки й опори ззовні — у Москві, Брюсселі і Вашингтоні. Їхня загострена політична інфантильність — різкий контраст політичному дорослішанню народу. 

Конституція, технічний (коаліційний) уряд, багато іншого справді може стати виходом. Якщо буде знайдена точка входу в переговорний процес. 

Причиною для цього має стати розуміння, що не нова версія Конституції, і не персональний склад Кабміну — мета тих, хто поставив на карту все. Інша якість влади — мета, якої ніхто не скасовував. 

Приводом до розуміння може стати різкий рух. Який і чий — не знаю. Знаю, чого не хочу. Щоб сигналом до усвідомлення неминучого став постріл. З будь-чийого боку. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво