Україна та стратегічні перспективи Європи: відповідь євроскептикам - Внутрішня політика - dt.ua

Україна та стратегічні перспективи Європи: відповідь "євроскептикам"

17 травня, 2013, 21:35 Роздрукувати Випуск №17, 17 травня-24 травня

Стратегічний вибір України стимулює євроінтеграційні прагнення низки інших країн пострадянського простору, що дозволяє Євросоюзу зміцнювати свої позиції в усьому регіоні Східної Європи та Причорномор'я.

Опоненти європейської інтеграції України традиційно   протиставляють  наближення України до Європейського Союзу — відносинам Києва з Російською Федерацією та Митним союзом. Останніми роками   до них долучилися ті політики й експерти, котрі  пропонують Україні залишатися осторонь як Європейського, так і Митного союзів. Противників європейського вибору України єднають посилання на "кризу євроінтеграції", очікування "занепаду" і  навіть  "розпаду" Європейського Союзу.

В окресленому  контексті вважаємо  доцільним  нагадати про деякі тенденції та події, пов'язані  з рухом Євросоюзу шляхом поглиблення євроінтеграції,  аж до поступового створення безпрецедентного для європейської історії феномену демократичної наддержави з відповідними інституціями, можливостями та амбіціями. 

Саме з огляду на таку перспективу варто розглядати природу не лише складнощів подальшого розвитку євроінтеграції, а  й — змін, які відбуваються у підходах Євросоюзу до розвитку зовнішніх відносин як таких,  та відносин із Україною, зокрема.

Адже, попри всю  проблематичність  цих відносин, важко не помітити стратегічно виваженого руху в напрямку зближення на базі підготовки до підписання Угоди про асоціацію та поглиблену зону вільної торгівлі між Україною і ЄС.

Причому  опосередкованою, але досить надійною ознакою можливості успішного завершення цього процесу є невпинне зростання  активності  Російської Федерації та певних сил всередині України з метою залучення її до Митного союзу або, як мінімум, "замороження" зближення Києва та  ЄС.

Наприкінці 80-х років минулого століття, отримавши переваги від 30-річної економічної інтеграції у вигляді створення цілісної системи, побудованої на єдиному внутрішньому ринку та економічному і валютному союзі, країни—члени ЄС відчули необхідність доповнити надзвичайну економічну потужність і вплив Європейських спільнот  — політичними можливостями. Ситуація загострювалася тим, що США активно розвивали діалог із СРСР, переважно  без залучення країн Європи, у тому числі найбільш впливових.

Відповіддю Брюсселя на ці виклики було  укладення 1992 р.   Договору про Європейський Союз (Маастрихтського договору), другою опорою якого стала спільна зовнішня політика і політика безпеки. Амстердамський договір (1997 р.) запровадив посаду Верховного представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, а набрання чинності  з 1 січня 2009 р.   Договору про реформу ЄС (Лісабонського договору) фактично надало  Євросоюзу статусу повноцінного суб'єкта міжнародного права — глобальної "квазі-держави", яка здійснює спільну внутрішню та зовнішню політику.

Не випадково, аналізуючи сучасні процеси, пов'язані  з поглибленням євроінтеграції, деякі експерти вдаються до пошуку прецедентів із європейської історії, згадуючи добровільність під час  формування та чіткий розподіл функцій між центром і регіонами   у Швейцарській Конфедерації. Приклад цієї країни свідчить, що широка компетенція кантонів, які діють за власними конституціями, не заважає централізації зовнішньої та безпекової політики.

Поряд із запровадженням посади постійного президента Європейської Ради та створенням Європейської служби зовнішньополітичної діяльності, Лісабонський договір передбачає додаткові зобов'язання країн—членів у галузі енергетичної політики та політики оборони. Зокрема, у разі, коли держава Євросоюзу стає жертвою агресії, інші його члени зобов'язані надати допомогу та підтримку всіма можливими засобами.

Набрання чинності  Лісабонським договором дозволило ЄС, спираючись на  подальшу консолідацію країн—членів, значно розвинути свою дієвість і спростити механізми управління, а посилення парламентської складової — зміцнило європейську демократію.

Недавні виклики у сферах економіки та фінансів Греції, Кіпру і  деяких інших країн Євросоюзу стали наслідком  неспроможності на національному рівні, але відповіді на них було знайдено саме завдяки солідарності та взаємодопомозі країн Євросоюзу  — спільними зусиллями всіх його членів. Навряд чи їхні конструктивні напрацювання є ознакою "слабкості ЄС" та "занепаду євроінтеграції"... 

Європейський Союз продемонстрував  здатність до швидкого й масштабного реагування на кризові ситуації, коли у скрутних обставинах та у стислі терміни було прийнято стратегічно важливі рішення, в тому числі пов'язані із подальшим поглибленням євроінтеграції, зокрема, у галузі бюджетної та банківської політики. Світ став свідком того, що ЄС фактично виступає гарантом економічної безпеки всіх та кожного з його членів і прагне забезпечити стабільність прийнятних для них і Євросоюзу в цілому умов економічного розвитку. 

У зв'язку з тим, що економічна безпека стала одним із найважливіших компонентів міжнародної безпеки, формування та реалізація спільної внутрішньої і зовнішньої політики Європейського Союзу перетворили його на провідного гравця у забезпеченні стабільності на континенті. Більше того, добровільність делегування з боку  держав, котрі  вступили або вступають до Євросоюзу, частини суверенітету спільним органам управління, поряд із іншими чинниками, дозволяє Європейському Союзу відігравати нову для сучасної геополітики роль колективного європейського і світового лідера.

Недавнім прикладом динамізму Євросоюзу та наявності у Брюсселя стратегічного підходу до протидії глобальним викликам стало оприлюднення у лютому 2013 р.   у спільній заяві європейських і американських лідерів  намірів щодо укладення всеосяжної угоди про торгове  та  інвестиційне партнерство між ЄС і США, економіки яких разом формують приблизно половину світового виробництва.

Україна долучилася до євроінтеграційного простору невдовзі після набуття нею незалежності. Причому на розпад колишнього СРСР, Ради Економічної Взаємодопомоги та Варшавського договору і на європейський вибір усіх без винятку членів цих об'єднань, а також колишніх радянських республік Прибалтики, України, Молдови і Грузії,  не могло не вплинути послідовне становлення на Європейському континенті демократичної альтернативи примусовому утриманню під безпосереднім управлінням  або в  зоні контролю Москви.

Показово, що і відлік функціонування Європейського Союзу,  і прийняття Верховною Радою України постанови "Про основні напрями зовнішньої політики України", в якій перспективною метою зовнішньої політики України вперше визначено членство у Європейських співтовариствах, припадають на один і  той самий –  1993 р.  

Проголошення Україною цієї мети та її наступне законодавче закріплення стало свідченням підтримки європейської інтеграції великою європейською країною і, фактично, конкретним внеском України у подальший розвиток  цього процесу,  з наданням йому справді загальноєвропейського характеру. Стратегічний вибір України стимулює євроінтеграційні прагнення низки інших країн пострадянського простору, що дозволяє Євросоюзу зміцнювати свої позиції в усьому регіоні Східної Європи та Причорномор'я. 

Безумовно, вирішення питання про майбутнє членство України в ЄС, як і питання   інтеграції  інших країн, перебуває  на перетині підходів до цього прибічників поглиблення євроінтеграції та розширення Євросоюзу. Водночас, "український феномен",  з усіма його  плюсами та мінусами, виділяється своїм стратегічним виміром.

Зважаючи на великий і різноманітний потенціал України, подальша активізація її участі у процесі європейської інтеграції як одного з його   суб'єктів,   навіть ще до вступу України в ЄС,   в умовах динамічних змін у глобальному "пасьянсі" здатна  істотно посилити  геополітичну конкурентоспроможність Євросоюзу, зокрема у відносинах  із такими сусідами з Євразії як Росія, Китай та Індія, а також із США.

З іншого боку, з огляду на посилення залежності країн від доступу до участі в глобальних процесах і змінах, інтеграція з  Євросоюзом  дозволяє Україні отримати реальні можливості для просування через механізми ЄС своїх національних інтересів на європейському та світовому рівнях.

Приклад відносин ЄС із зорієнтованою на членство в ньому Туреччиною  переконливо свідчить про переваги, які отримують обидві сторони. Поширення  цього досвіду на Україну дозволить Євросоюзові доповнити  турецьку ще й українською  опорою  своєї присутності у стратегічно важливому регіоні.

До конкретних передумов еволюції у ставленні до майбутніх відносин і взаємного зближення  України та  ЄС певною мірою належить  вступ до нього західних і південно-західних сусідів України, а також трьох колишніх республік СРСР.

До Євросоюзу ввійшли п'ять європейських держав (Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), у складі яких у різні часи перебували українські землі.

Мирною геополітичною революцією у Балто-Чорноморському регіоні створено історичний прецедент, коли хвиля розширення Євросоюзу перетнула не лише колишні кордони СРСР, а  й певні внутрішньоконтинентальні цивілізаційні межі. До складу ЄС входять п'ять країн (Польща, Словаччина, Чехія, Болгарія, Словенія, плюс Хорватія — з 01.07.2013 р.) із населенням  переважно  слов'янського походження та чотири держави (Греція, Кіпр, Болгарія, Румунія), в яких найпоширенішою релігійною конфесією є православ'я.

Отже, пам'ятаючи про вплив сусідів на історичну долю країн Європи, слід відзначити, що найбільший за чисельністю населення і економічним потенціалом, найрозвиненіший у політичній, економічній та технологічній сферах і водночас цивілізаційно близький сусід України вперше перебуває  на її західних кордонах.

Причому парафування і подальший рух    до укладення Угоди про асоціацію між Україною і ЄС можна кваліфікувати, зокрема, і  як вияв бачення України Євросоюзом, модифікованим  членством у ньому низки сусідніх із нашою державою та цивілізаційно й історично споріднених із нею країн.

До того ж складається враження, що  після введення в дію Лісабонської угоди і зростання усвідомлення Євросоюзом своїх зовнішньополітичних та  безпекових можливостей і пріоритетів  у європейських лідерів посилилося розуміння відповідальності за міжнародну безпеку й стабільність, а також ризиків і переваг, пов'язаних із вибором тієї або іншої моделі відносин із Києвом.

Зважаючи  на те, що Україна одночасно належить до Східної, Центральної та Південно-Східної Європи, а також  на масштаби економічного співробітництва й історичну близькість України і Росії, підписання в заплановані терміни Угоди про асоціацію між Україною та ЄС створило б  умови для остаточної ліквідації самої можливості поновлення штучних бар'єрів у тій частині континенту, що входила до колишнього СРСР або перебувала під його контролем. Стало б можливо  назавжди позбутися розташування України між Європою та Росією і протиставлення Європи — Росії.

Те, що, ставши незалежною, Україна поступово доповнює свою географічну, історичну та цивілізаційну приналежність до Європи певними політичними, економічними й   енергетичними складовими,  не може суперечити інтересам Росії, як держави європейської культури й одного зі світових "гравців", безпосередньо зацікавлених у безпеці та стабільності на континенті.

Зближуючись із Україною на основі Угоди про асоціацію, Європейський союз здатен стати набагато ближчим і зрозумілішим для Росії, що врешті-решт сприятиме реалізації амбіційного геополітичного проекту "Великої Європи".

Водночас, остаточно позбувшись сподівань на можливу реінтеграцію України, Москва буде змушена перевизначатися в геополітичних координатах, із урахуванням неухильного зростання  впливу сусіднього Китаю. На зміну традиційній для Росії "одноосібній" стратегії може прийти активізація пошуку спільних геополітичних інтересів із Євросоюзом та США.

Нове наповнення українського вектора зовнішньої політики Євросоюзу  зможе з часом   позитивно позначатися на стратегічно важливих для міжнародної спільноти українсько-російських відносинах, сприяючи подальшому формуванню рівноправного партнерства між Україною та Російською Федерацією.

Із політичним утвердженням європейської перспективи  в України, яка не успадкувала менталітету СРСР та  відмовилася від конфронтаційних підходів у зовнішній політиці, посилюватиметься власне позитивне поле впливу, зростатимуть роль і відповідальність на континенті та поза його межами.

Важко уявити стабільну Європу без стабільності в кожній європейській країні. Проте загроза стабільності більше відчувається в нових, ще не досить зміцнілих незалежних державах, які  одночасно зі  становленням державності переживають період радикальних економічних і політичних реформ.

Дбаючи про європейську й міжнародну безпеку та стабільність, в Україні керуються  спільними  інтересами  поширення на неї європейських стандартів у галузі економіки, політики та безпеки. Хоча Європейський союз постійно надає вагому політичну і фінансову підтримку трансформаційним процесам в Україні, перебіг і наслідки здійснюваних у країні реформ, як відомо, залишаються неоднозначними.

Процес ринкових перетворень не супроводжувався відповідною соціальною стратегією і надто розтягнувся в часі. В умовах, що склалися, соціальна безпека економічних реформ має трансформуватися в один із найважливіших пріоритетів суспільного розвитку. Адже  основні виклики формують не  реформи як такі –   їх формує    "нестача" реформ, непослідовність і некомплектність  проведення останніх, що, поряд із суб'єктивними причинами,  стало наслідком  недостатнього досвіду в держави, а також "браку визначеності" у "відповіді" Брюсселю на європейські прагнення Києва.

В Україні усвідомлюють не лише стан її готовності до вступу в ЄС, вбачаючи у ньому спільний стратегічний інтерес, а  й необхідність додаткової політичної підтримки Брюсселем українського вибору. У разі отримання такої підтримки  перспективна модель соціально-економічного розвитку України, з чіткими завданнями у вигляді конкретних стандартів ЄС і випробуваної сусідами моделі їх досягнення,  стала б  одним із важливих орієнтирів стратегії розвитку й самого Європейського Союзу.

Особливої  уваги заслуговує спільність інтересів України та ЄС щодо транс'європейських проектів, насамперед енергетичних і транспортних. Фактично,  йдеться про інфраструктуру, котра   одночасно служить матеріальною основою європейської інтеграції  як такої  та України і ЄС, зокрема.

Інтеграція України з  Євросоюзом  забезпечує не лише розширення кордонів  "спільного ринку". Вона виступає в ролі  активного чинника створення на континенті нової якості архітектури безпеки, що має комплексний характер і виміри — економічний, політичний, військовий, гуманітарний.

Поширення на Україну зони безпеки і стабільності Євросоюзу супроводжуватиметься зростанням економічної, енергетичної та дедалі актуальнішої, у глобальному вимірі, аграрної потужності України, а отже й об'єднаної Європи. Причому    за рахунок не лише європейських, а  й азійських, російських та американських інвестиційних ресурсів.

Надавши  перспективу членства Україні,   Євросоюз здатний завершити подолання історичної традиції недовіри та підозр на континенті, як це вже сталося або відбувається під час вирішення проблем міжнаціональних відносин усередині країн-кандидатів та у відносинах  між ними і країнами-сусідами.

Безумовно, масштабність і геостратегічна роль України, з одного боку, ускладнюють її інтеграцію з ЄС, а   з іншого, –  у разі її успішного завершення, створюють передумови для кардинальної зміни безпекової ситуації в регіоні Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, на континенті в цілому і  поза його межами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво