Україна — Польща: між довгостроковим партнерством і ситуативним співробітництвом

Минуле відкидає тіні на українсько-польські відносини, майбутнє яких невизначене. Нині ж Київ і Варшава завмерли на роздоріжжі між довгостроковим партнерством і ситуативним співробітництвом.

Криза у двосторонніх відносинах, зовнішнім проявом якої стали розбіжності в політиці національної пам'яті у двох країнах, визрівала довго. Вибухнувши, вона створила вакуум. І тільки від українців і поляків залежить, чим заповниться цей простір - киснем чи метаном. Негативні тенденції у двосторонніх відносинах викликають тривогу в українських і польських експертів, які минулого тижня взяли участь у конференції "Україна - Польща: пріоритетне партнерство", організованої Міжнародним фондом "Відродження" і Фондом ім. Стефана Баторія.

Поляків обурюють в Україні і чорно-червоні прапори УПА, і "героїзація Степана Бандери". Для них УПА, ОУН та їхні лідери - уособлення злочинів проти людяності. Але для українців, які протистоять російській агресії, - це символи опору і народження нації. Пік кризи припав на літо минулого року, коли польський парламент визнав трагічні події 1943 року на Волині геноцидом поляків. В Україні таке рішення Сейму викликало не просто обурення: в умовах російсько-української війни багато українців сприйняли цей акт як зраду союзника.

У ситуації, коли історія і міфи наповнюють змістом двосторонні відносини, у Польщі й Україні набирає сили популізм і радикальний націоналізм, а неприйняття позицій одне одного переростає у взаємні обвинувачення. І ось уже в інтерв'ю польському тижневику Niedziela львівський архієпископ Римо-Католицької церкви Мечислав Мокшицький заявляє, що український народ мусить визнати себе винним у геноциді поляків, очиститися від цього гріха, бо він пов'язаний з війною на Сході України. (Пізніше в секретаріаті Мокшицького заявили, що він ніколи не стверджував, що події в Донбасі - покарання за гріх геноциду.)

Наслідком зростання радикальних настроїв стають напади на українські пам'ятники і кладовища у Польщі й польські - в Україні.

Тривогу викликає і ставлення поляків до українців. За результатами різних соціологічних опитувань, поляки в цілому ставляться до українців значно гірше, ніж українці - до поляків. І якщо Польща та її жителі традиційно викликають у нас чи не найбільшу симпатію серед інших народів і вже давно не сприймаються в українському суспільстві як вороги, то в наших західних сусідів ситуація зовсім інша. Третина поляків ставиться до нас добре, третина - нейтрально, а третина - погано. Що цікаво: польська молодь сприймає Україну навіть більш скептично, ніж люди старшого покоління.

Революція гідності й російська агресія кардинально не змінили скепсису поляків щодо українців. Понад те, низка соціологічних опитувань демонструє погіршення ставлення поляків до українців. І напади на українських мігрантів у Польщі вже давно не рідкість. Обговорюючи українсько-польські відносини, один з польських учасників форуму зазначив: те, чим є Україна й українці для поляка, формується фільмом "Волинь".

Однак не тільки Волинська трагедія призвела до охолодження відносин між Україною і Польщею. Цьому сприяє й напруженість у відносинах нинішньої польської влади й Брюсселя. В українській столиці сумніваються в ефективності лобістських зусиль польської дипломатії в Європейському Союзі, у тому, що Польща "може бути мостом між Україною і ЄС". І багато хто в нашій країні вважає, що в нинішніх умовах Київ досягне більшого, минаючи Варшаву і прямо звертаючись у Париж і Берлін.

Крім того, внутрішньополітичні проблеми Польщі призводять до того, що Варшава перестає бути для Києва прикладом для наслідування у сфері демократії та економіки.

Під час форуму "Україна - Польща: пріоритетне партнерство" українські й польські експерти підготували проект дискусійної записки, в якій запропонували своє бачення розвитку відносин двох країн, що ґрунтується на спільних інтересах. На думку учасників конференції, відносини необхідно розвивати не тільки між урядами, а й між українським і польським суспільствами. Це партнерство рівних має орієнтуватися на майбутнє, а не на минуле. Його метою повинно стати історичне примирення, а не конфронтація.

Під час дискусії експерти зазначали: за чверть століття, яке минуло з моменту підписання українсько-польського "Договору про добросусідство, дружні відносини та співробітництво", змінилися і Польща, і Україна. Змінилася й міжнародна обстановка. Проте Київ і Варшава як і раніше потрібні одне одному. Але задля майбутнього двосторонніх відносин Варшава повинна позбутися політики патронату у відносинах з Києвом, а наша країна - настроїв "месіанства", коли настійливо говорить про Україну як захисника від російської агресії.

Як зазначає експерт Фонду ім. Стефана Баторія - колишній посол Польщі в Росії Катажина Пелчинська-Наленч, "помилкою було б вважати, що ЄС зник з порядку денного українсько-польських відносин. Ми залежимо одне від одного. Наша європейська доля міцно пов'язана". Вторячи їй, інші учасники форуму зазначали, що можливості Варшави не обмежуються офіційними заявами прем'єр-міністра або президента: Польща присутня в різних форматах Євросоюзу, і її вплив у ЄС залишається так само значним.

Важко не погодитися з думкою тих поляків, які, коментуючи відносини Варшави й Брюсселя, стверджують: неуспіх Польщі буде також і неуспіхом України. Для Києва важливе взаєморозуміння Варшави й Брюсселя, зокрема й тому, що у сприйнятті Західної Європи Україна і Польща об'єднані. І якщо в гірший бік змінюватиметься ставлення до Польщі й поляків, то це позначиться на Україні й українцях. Бо, як зауважив під час дискусії один з польських учасників конференції, якщо в Західній Європі на поляків досі часом дивляться як на "східних варварів", то таке саме сприйняття переноситься й на українців.

Інше питання, спільне для двох країн, - російське. Польща як і раніше є одним з найбільш послідовних прибічників політики санкцій проти Росії через окупацію Криму й Донбасу. Поляки добре усвідомлюють небезпеку, що походить від РФ. Примітно, що в новій польській оборонній доктрині Росію визначено як головну загрозу для регіону Східної Європи. Але російська загроза не обмежується військовою сферою. Це також і кібератаки, енергетичний шантаж тощо. У протидії цим загрозам Польща спирається на НАТО. І хоча співробітництво у військовій сфері між нашими країнами активно розвивається, зокрема в рамках ЛитПолУкрбриг, Варшава не прагне створювати з Києвом військовий союз.

Та й участь України в "Міжмор'ї" - союзі держав від Балтійського до Чорного та Адріатичного морів - бачиться Варшаві необов'язковою. Утім, як зазначив один з польських учасників дискусії, на відміну від "Веймарського трикутника", для "Міжмор'я" немає основи, це, швидше, фікція і "пропагандистський трюк". Схоже, що, як і у випадку з заявами про бажання Польщі взяти участь у "нормандському форматі", Варшава в такий спосіб намагається посилити свій вплив як у Східноєвропейському регіоні, так і в Європейському Союзі. При цьому один з польських учасників форуму назвав польське бажання приєднатися до "нормандського формату" "несерйозним".

Серед питань, яким українські й польські експерти закликають приділити пильну увагу, - бар'єри на кордоні, що обмежують контакти між українцями й поляками.

За минулий рік українсько-польський кордон в обох напрямках перетинали 20 мільйонів разів. При цьому громадяни України становили 89% трафіку. Але прикордонних переходів катастрофічно мало - їх усього 14 (!): 8 автодорожніх і 6 залізничних пунктів. За двома винятками, на автодорожніх переходах пішоходам не дозволяється перетинати кордон. Для порівняння: до входження Польщі в Шенгенську зону в неї було 54 прикордонні переходи зі Словаччиною (і на всіх автодорожніх переходах пішоходам дозволялося перетинати кордон), а з Німеччиною - 48. У цій ситуації здивування може викликати й те, що кредит у 100 млн євро, який попередній польський уряд виділив Україні на прикордонну інфраструктуру, так досі й не освоєний українським урядом.

Що ж до українсько-польської дискусії про історичне минуле, то дуже важливо усвідомити: кожен народ має право на своїх героїв і на трактування своєї історії. Українці повинні змиритися з тим, що в польському суспільстві іє консенсус щодо подій 1943 року на Волині як геноциду поляків. Це думка польських і консерваторів, і лібералів. У тому числі й тих, хто називає себе симпатиками України. Українці мусять позбутися ілюзій, що в разі зміни уряду в Польщі зміниться й ставлення поляків до Волинської трагедії: цього не буде.

Однак точно так само поляки повинні усвідомити, що ми, українці, маємо право на свою оцінку постатей Степана Бандери і Романа Шухевича. Як і прийняти те, що значна частина населення України розглядає операцію "Вісла", коли виселяли українців з Підляшшя й Холмщини, як політику етнічної чистки, що проводилася Варшавою.

Київ і Варшава повинні зробити кроки назустріч одне одному. Одним з таких необхідних кроків, на думку учасників форуму, має стати поява в зовнішньополітичних відомствах двох країн національних координаторів розвитку інституціонального співробітництва у сферах економіки та інвестицій, самоврядування, політики й релігії. Раніше вже неодноразово (у тому числі й на сторінках DT.UA) лунали пропозиції щодо створення українсько-польського центру добросусідства, українсько-польського інституту історії, спільного фонду підтримки молодіжних обмінів, кінопроектів тощо.

Однак зробити українсько-польське партнерство довгостроковим практично неможливо без відповідного фінансування та політичної волі з боку Києва і Варшави. Нарешті, цього не можна досягти без бажання українців і поляків порозумітися і готовності до співробітництва.