Троянський кінь російської миротворчості - Внутрішня політика - dt.ua

"Троянський кінь" російської миротворчості

10 грудня, 2017, 13:22 Роздрукувати Випуск №47, 9 грудня-15 грудня

Росія докладатиме дипломатичних зусиль для формування миротворчої місії з коаліції держав, що включала б контингенти членів ОДКБ.

© odkb-csto.org

Розмови про гіпотетичну миротворчу місію ООН на окупованих територіях Сходу України вже починають нагадувати "білий шум". 

Цьому сприяє обмаль інформації та масиви спекуляцій і маніпуляцій довкола цієї теми. Саме словосполучення "миротворча місія" — заколисує і притлумлює нашу тривогу. Та й не тільки нашу. Адже в нашій уяві "миротворці" самою своєю появою мають принести мир і спокій. Хоча насправді, чим саме буде миротворча місія — ворожим "троянським конем" чи інструментом, який допоможе Україні, — залежить від мандата та складу місії. А це питання складних переговорів.

Ситуація на сьогодні виглядає так, що та сторона, яка перша без видимої причини відмовиться від ідеї міжнародної миротворчої місії ООН у Донбасі, політично програє. Для Росії це невелика біда, а от Україна не може собі дозволити навіть такого. Тому навколо цього питання розгорнулися справжні бойові дії.

Усе настільки серйозно, що Вашингтон узяв на себе роль лідера в переговорах з Москвою щодо мандата Ради Безпеки ООН для міжнародної миротворчої місії в українському Донбасі. Американці справді вхопилися за нікчемно малу ймовірність домовитися з Росією. Однак їхня активна участь не убезпечує від загрози того, що Росія, так би мовити, під прикриттям терміна "миротворча місія", який присипляє увагу, отримає підставу для "легітимної" присутності своїх військових на території України. 

Річ у тому, що на рівні ООН правове обґрунтування миротворчих операцій перебуває в стадії розвитку, а тому існує широке поле для інтерпретацій і тлумачень суті та завдань миротворчої діяльності, зокрема й для російської політичної думки. Своє теоретичне обґрунтування миротворчості російські політологи роблять аналізуючи міжнародно визнані принципи "законного спільного міжнародного інтервенціонізму", або принцип "гуманітарної інтервенції", та визначення поняття миротворчості в доктрині НАТО. Гуманітарна інтервенція в російській політичні думці розглядається переважно як комплекс дій великих держав з розширення свого впливу. При цьому допускається, що гуманітарні інтервенції можуть проводитись і без санкцій РБ ООН (у разі її недієздатності), якщо є необхідність забезпечити виконання положень Декларації прав людини 1948 року. А недієздатність Радбезу ООН дуже просто забезпечити застосуванням права вето одним з постійних членів.

Наголошуючи на потребі нормативного впорядкування усталених практик миротворчості в рамках ООН, Росія паралельно просуває тезу про доцільність делегування миротворчих функцій на рівень регіональних організацій. Наділення регіональних організацій функціями збереження безпеки та миру фактично означатиме поділ світового безпекового простору на регіональні зони відповідальності. Таке переформатування світового порядку цілком відповідає концепції наявності в Росії зони "особливих інтересів", що "заборонена" для втручання Заходу.

Те, що політика миротворчості для Росії — це комплекс дій з розширення та утвердження свого впливу, відомо, починаючи ще з воєнних операцій Москви під прапором СНД. Де-юре СНД була причетна до чотирьох заявлених миротворчих операцій на пострадянському просторі — в Молдові/Придністров'ї (з 1992 р.), в Грузії/Південній Осетії (з 1992 р.), в Таджикистані (з 1993 р.), в Грузії/Абхазії (з 1994 р.). Усі ці операції здійснювалися на підставі домовленостей між Москвою і конфліктуючими сторонами, де в кожному окремому випадку Росія отримувала запрошення або згоду сторін на свою роль миротворця або посередника. І щоразу йшлося про збереження та легалізацію російських військових на території інших суверенних держав. В усіх випадках роль СНД з її інститутами була малопомітною і лише створювала правові рамки для проведення "миротворчих" операцій відповідно до міжнародних вимог. 

Однак Росія не могла використати СНД для вирішення більш масштабних завдань в інших регіонах, наприклад для формування спільного контингенту для миротворчих операцій під час воєнних конфліктів на території Західних Балкан. Співдружність була для цього занадто аморфною і неконтрольованою.

Балканський миротворчий досвід став цінним надбанням для Росії. Москва, побачивши, що можна створювати нову політичну реальність і легітимувати її постфактум (як це відбулося із силовою операцією НАТО в Сербії), зрозуміла, що одного права вето в РБ ООН може бути недостатньо для того, щоб впливати на рішення стосовно безпеки європейських країн. Для цього потрібна військова перевага, сильна коаліція та бодай якась міжнародна легітимація, що, втім, може бути забезпечена й заднім числом. Іншими словами, Росії терміново було потрібне власне "НАТО", і 2002 року, по трьох роках після завершення більшості миротворчих операцій у країнах Західних Балкан, на базі підписаного 1992 року Ташкентського пакту виникла Організація Договору колективної безпеки. Нині ОДКБ налічує шість членів — Росію, Білорусь, Казахстан, Вірменію, Таджикистан, Киргизстан.

ОДКБ створювалася за прототипом НАТО і, незважаючи на міжнародний скепсис, який супроводжував повільне й кволе становлення цієї організації, Росії за останні 10 років вдалося перетворити її на консолідовану структуру. Дієздатність організації все ще ставиться під сумнів як українськими, так і міжнародними аналітиками, зважаючи на ситуативні суперечності між країнами-членами. Але при цьому маємо пам'ятати, що єдність в ОДКБ забезпечується Росією, якій вдалося зберегти і посилити контроль безпеки своїх союзників-сателітів. Це безпекове об'єднання не є демократичним чи добровільним. Але відомо, що недемократичні інститути можуть бути ефективними так само, як і демократичні. 

Як свою головну мету Організація договору колективної безпеки декларує колективний захист держав-членів у випадку зовнішньої агресії проти однієї з них. Відповідно до цієї мети з 2009 року інтенсивно розвивалася силова складова об'єднання, яка на сьогодні крім миротворчих сил включає Коаліційні сили швидкого реагування (КСОР, майже 22 тисячі осіб), Колективні авіаційні сили та регіональні угруповання — Колективні сили швидкого розгортання Центральноазійського регіону, Регіональне російсько-білоруське угруповання військ Східноєвропейського регіону, Об'єднане російсько-вірменське угруповання військ Кавказького регіону. 

У Стратегії колективної безпеки ОДКБ на період до 2025 року (ухвалена 2016-го) у сфері розвитку силової складової планується подальше зміцнення, збільшення, оснащення, модернізація, уніфікація — усе те, що робить армію ще сильнішою і мобільнішою. Окрему увагу привертають плани зі створення єдиної логістичної системи та інфраструктури технічного й матеріального забезпечення колективних сил на території організації; створення єдиної системи протиповітряної оборони ОДКБ на базі Єдиних регіональних систем ППО Росії і Білорусі, Росії і Казахстану, Росії і Вірменії та створення Єдиної регіональної системи ППО в Центральноазійському регіоні. Окремим завданням визначається формування ефективної системи управління Колективними силами, що включає як створення апаратно-технічної платформи та пунктів управління, так і створення коаліційного Командування — Об'єднаного штабу.

На сьогодні Росія перетворила ОДКБ на регіональну організацію, яка може виконувати військові, безпекові та політичні завдання, в тому числі й миротворчі операції. Нормативно-правовий механізм миротворчої діяльності Організації передбачає проведення миротворчих операцій як на території держави-підписанта Ташкентського пакту за її офіційним зверненням, так і поза географічними межами ОДКБ. У цьому разі для проведення миротворчої операції потрібен мандат РБ ООН. "Взаємодію з відповідними структурами й підрозділами ООН та іншими міжнародними і регіональними організаціями, в тому числі й у контексті можливого задіяння миротворчих сил згідно з мандатом РБ ООН" передбачає також і Стратегія колективної безпеки ОДКБ на період до 2025 року. 

Хронологія розвитку миротворчого потенціалу організації говорить про те, що 2013 року Росія ухвалила рішення про негайне створення дієздатних миротворчих підрозділів ОДКБ. Основна нормативна база миротворчої діяльності об'єднання була напрацьована ще 2007 року, а активний розвиток силової складової розпочався 2013-го. 

За розрахунками Центру досліджень проблем Російської Федерації НІСД, саме з 2013 року різко зросла кількість спільних військових навчань: 2013 р. — п'ять навчань, 2014-й — два, 2015-й — сім, 2016-й — шість, 2017-й — чотири навчання. 2017 року до сценарію навчань було включено відпрацювання миротворчих операцій згідно з мандатом ООН.

Так само вже 2013 року в російській політологічній літературі визначалися перспективні напрямки застосування миротворчого потенціалу ОДКБ за межами організації: 1) поновлення конфлікту в Нагірному Карабаху (загроза для Вірменії); 2) загострення ситуації в Афганістані (поновлення війни та активізація "Талібану" може створити загрози для Таджикистану); 3) дестабілізація однієї з країн Центральної Азії (можливий колапс влади, що призведе до загострення збройної міжкланової боротьби або поширення радикального ісламу); 4) дестабілізація ситуації в Україні та розвиток політичної кризи.

2013 рік позначився ще й тим, що в структурі командування повітряно-десантних військ РФ утворили окремий функціональний підрозділ і запровадили посаду заступника командувача повітряно-десантних військ з питань миротворчих операцій і Колективних сил оперативного реагування ОДКБ, на яку було призначено генерал-майора Олександра Вязнікова. У листопаді цього ж року відбувся перший навчальний збір з командирами підрозділів ПДВ, що призначені до складу військових контингентів миротворчих сил. Як випливає з інтерв'ю О.Вязнікова "ИТАР-ТАСС", на серпень 2014 року було завершено формування миротворчих сил чисельністю п'ять тисяч військових (31-ша окрема десантно-штурмова бригада (ОДШБр) і п'ять миротворчих батальйонів — по одному батальйону в 76-й і 7-й десантно-штурмових дивізіях, 98-й і 106-й повітряно-десантних дивізіях та в Камишинській 56-1 ОДШБр). 

Згідно зі ст. 45 Статуту ООН члени організації мають тримати в стані негайної готовності контингенти національних військово-повітряних сил для спільних міжнародних дій з примусу. Вочевидь, виходячи з положення цієї статті, й були сформовані миротворчі сили ОДКБ, до складу яких входять штурмові повітряно-десантні підрозділи військ РФ. Цікава деталь: ці російські десантники-"миротворці" вже були задіяні як в окупації Криму, так і в бойових діях на Сході України, що підтверджується офіційними нагородами та відзнаками і окремих десантників, і цілих військових підрозділів. Так, 76-ту десантно-штурмову дивізію указом президента РФ від 18 серпня 2014 року нагороджено орденом Суворова, а міністр оборони РФ С.Шойгу, вручаючи цей орден, особисто дякував бійцям за участь в операції з окупації Криму.

Хронологія формування російського миротворчого контингенту в рамках ОДКБ, що припадає на 2013 рік (створення командно-штабного підрозділу і початок навчальних зборів командирів підрозділів ПДВ, що призначені до складу військових контингентів миротворчих сил), і подальше використання цих військових підрозділів у бойових діях на території України демонструє, що правова рамка "миротворчого контингенту ОДКБ" є прикриттям для майбутнього використання військових підрозділів для здійснення воєнних операцій на території інших держав (поза межами організації). Однак щоб така воєнна операція мала позитивні наслідки для держави-ініціатора, вона має відбуватися або в рамках мандата РБ ООН, або в умовах військово-політичної переваги Росії та її союзників.

Тому нині Росія та інші члени ОДКБ докладають неабияких зусиль для легітимації миротворчої діяльності організації на міжнародному рівні. Протягом усього періоду після створення, а особливо починаючи з 2009 року, на рівні ООН та інших міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ, активно лобіювалося визнання ролі ОДКБ у підтриманні регіональної безпеки та миротворчої спроможності організації для врегулювання конфліктів на глобальному рівні. Головними завданнями тут є створення прецеденту отримання мандата РБ ООН на проведення миротворчої операції поза географічними межами ОДКБ та налагодження паритетних відносин з НАТО.

З 2004 року ОДКБ є спостерігачем у Генеральній Асамблеї ООН і має кілька підписаних з органами ООН меморандумів і декларацій про порозуміння та співпрацю, яка включає обмін інформацією. Заклики розвивати співробітництво з ОДКБ містяться в кількох резолюціях ГА ООН. Під час дебатів у серпні 2015 року в Раді Безпеки ООН на тему співпраці ООН та регіональних і субрегіональних організацій Росія наполягала на поглибленні кооперації між ООН і ОДКБ у сфері миротворчості. У жовтні 2016-го за ініціативою Росії в РБ ООН уперше відбулися дебати про співпрацю між ООН і ОДКБ, СНД і ШОС.

І все ж таки, попри систематичні й наполегливі зусилля Росії та її союзників, що спрямовані на розширення співпраці з ООН, з боку останньої все ще не спостерігається готовності використовувати миротворчу спроможність ОДКБ. Причина проста — чітка позиція окремих країн-членів РБ ООН: цим об'єднанням повністю керує Москва. Саме через це і НАТО не бачить потреби дублювати свою співпрацю з Росією відносинами з ОДКБ. 

На сьогодні політичне визнання суб'єктності ОДКБ як регіонального і глобального безпекового гравця з боку ООН, ОБСЄ і НАТО малоймовірне. Однак у майбутньому, за нових політико-безпекових реалій у Європі, — цілком можливе. 

Зрозуміло, що правова рамка "миротворчої діяльності" ОДКБ є прикриттям для майбутніх воєнних інтервенцій на території інших держав. При цьому Росія може ухвалити рішення про початок "миротворчої" воєнної операції як з мандатом РБ ООН, так і без нього — за умови своєї військової переваги та невтручання інших світових держав.

Визнання належності України до зони безпекової відповідальності ОДКБ та отримання мандата РБ ООН на проведення миротворчої операції на окупованих українських територіях, звісно, є найбажанішим сценарієм для Росії. Однак на сьогодні — нездійсненним. А тому Росія докладатиме дипломатичних зусиль для формування миротворчої місії з коаліції держав, що включала б контингенти держав-членів ОДКБ — Білорусі, Вірменії, Казахстану, Таджикистану і Киргизстану. Такий сценарій так само неприпустимий для Києва, як і присутність російських "миротворців", багато з яких уже має досвід окупації українських територій.

Україна, на жаль, не застрахована повністю від будь-якого перебігу подій. Боротьба за міжнародну підтримку та за мандат миротворчої місії нині залежить не лише від українських дипломатів, а якщо точніше — то майже від них не залежить І те, що могло здаватися справою далекої перспективи та невисокої ймовірності, може бути наближене в часі та дійсності перетворенням України на failed state. Ключ до успіху або поразки, як завжди, — у Києві. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво