Тимчасова гарантія безкорупційної України - Внутрішня політика - dt.ua

Тимчасова гарантія безкорупційної України

19 листопада, 2017, 16:13 Роздрукувати Випуск №43-44, 18 листопада-24 листопада

Суспільство хоче ефективності в боротьбі з корупцією, його не цікавить назва суду.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Які головні риси українського народу: співочий характер, гостинність і працьовитість, милозвучна мова, войовнича вдача? 

Всі перераховані і багато інших. А ще — корупція. Саме до такого висновку підводять результати багатьох опитувань та інших емпіричних досліджень, національних та міжнародних. Нібито корупція стала ментальною рисою українців — беруть, бо дають. Квести "влаштуй кума" і "зроби за могорич" справді мають мало спільного з принципами конкурентної боротьби і прозорості, але й не говорять на користь корупційної ментальності. Як і переконливі аргументи всіляких рейтингів, за якими ми теліпаємося десь у зоні аутсайдерів без надії на прорив у антикорупційну еліту. Корупція взагалі не "параметрична" — можна обчислити сумарну вартість хабарів і розтрату бюджету, кількість притягнених до відповідальності чи звільнених чиновників, але саму її досить важко убгати в якусь чітку систему координат. Чому привласнена О.Лукашенком Білорусь ділить позиції в CPI-2016 (Corruption Perceptions Index, що його щорічно публікує міжнародна організація Transparency International), з комуністичним Китаєм, де чиновників розстрілюють тисячами? 

Річ зовсім не в ментальності: якщо вітальність системи перевищує волю суспільства до змін — корупція квітне буйним цвітом, але здає позиції, якщо воля народу сильніша за корумпованість системи. Це також важко порахувати, але можна побачити. В Україні є детективи НАБУ, є спеціальні прокурори, журналісти-викривачі, готові з'явитися викривачі-громадяни, але бракує останнього елемента — суду, який би ухвалював справедливі рішення. Такий орган може функціонувати в різних організаційно-правових формах: "кожен суд антикорупційний", як у США, або спеціальний антикорупційний суд, як у деяких інших країнах. У європейських державах таку функцію виконують переважно суди загальної юрисдикції, що логічно: корупційні діяння підпадають під санкції або адміністративного, або кримінального судочинства, тому розглядаються з погляду відповідних норм. 

Проте в окремих випадках суди загальної юрисдикції не задовольняють суспільного запиту на два основоположні у боротьбі з корупцією завдання: гарантувати реалізацію права на справедливий судовий розгляд і невідворотність покарання за корупційні правопорушення. Розумними словами, в умовах недосконалості правоохоронної і судової системи інституційна підтримка антикорупційної політики є неадекватною декларованій меті подолання корупції. У такому разі навіть мінімізація корупції видається неможливим завданням, адже судовий вирок є необхідним завершальним акордом усієї антикорупційної діяльності. Понад те — під загрозою функціонування всіх спеціальних органів із запобігання та протидії корупції, для яких ця функція є центральною, а не побічною. Якщо процес інституціалізації НАБУ, НАЗК та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури завершився, то пошуки консенсусу щодо моделі та статусу (розмір, місце в ієрархії судових органів, механізми обрання та відсторонення суддів, обсяг юрисдикції, зв'язки з антикорупційними прокурорами тощо) відповідної судової інстанції досі тривають і стають предметом суспільно-політичної дискусії.

Останнім її масовим проявом стало проведення 17 жовтня акції "Велика політична реформа", учасники якої вимагали створення антикорупційного суду (а ще — скасування недоторканності народних депутатів, проведення виборчої реформи), але відсутність поступу в цьому напрямі потім назвали повним провалом. Тим часом суди в Україні традиційно вважаються одними з найбільш корумпованих державних інституцій, що часто робить їх інструментом у руках корупціонерів і не додає довіри суспільства до ухвалених ними рішень (72% населення не довіряють судовій системі, що є найнижчим показником серед державних структур).

Мегасуд чи судовий раш?

На початку жовтня Європейська комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) розглянула два українські антикорупційні законопроекти: №6011 — про створення вищого антикорупційного суду і №6529 — про запровадження антикорупційної спеціалізації в існуючих судах. Попри те, що висновки комісії мають рекомендаційний характер, вони формують експертну основу офіційної позиції ЄС та інших міжнародних партнерів України, тому маємо на них зважати. Не варто зупинятися на порівнянні двох ініціатив — їх було вже достатньо глибоко проаналізовано, але уваги потребує певний кон'юнктурний момент.

У комп'ютерних стратегіях є термін "зерг-раш", що передбачає спеціальну тактику ведення бою, коли противник атакує великою кількістю слабких, але дешевих бойових одиниць і перемагає завдяки масовості й раптовості атаки. Так от, створення антикорупційних палат чи інше перепрофілювання існуючих судових органів добряче цей раш нагадує: дешево, бо достатньо змінити вивіску на окремих кабінетах; слабко, бо суддями можуть стати вже працевлаштовані "юніти"; масово, бо судів у нас чимало. 

Противагою є тактика розвитку — довго розбудовуватися, проте легше воювати завдяки створенню ефективних і потужних засобів. У нашому випадку це спеціалізований суд, який не можна створити банальною перестановкою табличок і людей, але який здатен надати дієвості недолугій антикорупційній судовій практиці. Цей шлях дорожчий, бо потребує затрат — від гарантування незалежності до ресурсу довіри суспільства. Знову ж таки, недоліком може стати тривалий період запуску — корупція ж на місці не стоїть і демонструє чудову здатність адаптуватися до нових умов агресивного довкілля. 

На щастя, третього варіанта немає, тому доведеться зупинитися на котромусь із цих. Обираючи між ремонтованим старим і невідомим новим, вочевидь, варто схилитися до другого. Тим більше що "незалежний антикорупційний суд" фігурує як у рекомендаціях ВК, так і в квітневому меморандумі з МВФ. 

Антикорупційна українська інстанція повинна, з одного боку, вирішити проблему неефективного судового розгляду справ, розслідуваних НАБУ і САП, а з іншого — не перетворитися на елітний орган судочинства. "Довантаження" існуючих судів антикорупційними палатами не створює нового шляху проходження кримінальних справ, а тільки ускладнює нинішній. Натомість створення власної системи самоуправління для вищого антикорупційного суду, особлива заробітна плата для його суддів і система притягнення їх до відповідальності загрожують упровадженням преференцій у судочинстві, що відверто розбалансує і так недосконалу вітчизняну судову систему. 

Власне, в цьому дисонансі й криються технічні причини проміжної позиції, яку зайняла ВК: вона назвала проект №6011 "доброю основою" для подальшої реформи, розкритикувала проект №6529, але досить чітко вказала на правильний порядок дій — відкликати обидва, а потім внести консолідовану пропозицію за ініціативою президента. Ця рекомендація має суто політичний характер і закладає серйозні перешкоди в сам процес створення антикорупційного суду: положення закону слід прописати настільки чітко й у суворій відповідності до Основного Закону, щоб уникнути підстав для його розгляду Конституційним судом та винесення негативного рішення. Відповідно, подання проекту президентом підвищить шанси на його оперативне проходження на парламентській та позапарламентській стадіях розгляду. І тут починаються традиційні для України політичні забави — парламент ніяк не може позбутися проекту №6011, а президент закономірно не хоче ризикувати, узявши особисту відповідальність за реалізацію реформи.

Корупційна рекурсія

Практичне здійснення антикорупційних заходів в Україні належало до компетенції великої кількості інститутів, що були створені і діяли в різний час, проте відсутність чіткого визначення сфер їхніх повноважень украй негативно позначалася на їхньому функціонуванні. Впродовж усіх років незалежності України функції суб'єктів протидії корупції виконували різні структури: МВС, СБУ, прокуратура, податкова міліція, військова служба правопорядку у Збройних силах України. А ще були парламентські комісії, перейменовані в комітети, урядові та інші уповноважені з питань запобігання та виявлення корупції. Як наслідок — Група держав проти корупції (GRECO) неодноразово наголошувала, що боротьба з корупцією в Україні не належить до компетенції жодного окремого органу і що це не може не впливати на ефективність антикорупційної політики в державі. 

Протидія корупції в Україні стала заручником квадратно-гніздового способу мислення: з нею одночасно боролася величезна кількість структур і відомств, а віз і нині там. Звичайно, корупція набула різноманітних форм і надзвичайного поширення в різних сферах, тому комплексна боротьба з нею видається логічною. Проте українська картина нагадує, швидше, копання однієї ями багатьма робітниками: у кожного своя лопата, але реально працюють або по черзі, або хтось один чи двоє. Як наслідок — до успіху завжди можна "примазатися", а від невдачі відхреститися. На такому родючому ґрунті виростають прекрасні зразки колективної безвідповідальності. Звісно, ця аналогія дуже спрощує дійсність, бо корупція — не яма, але країну вона тягне саме туди. Тим більше що природним станом цього явища є тільки зростання. 

Ставлення суспільства до антикорупційної частини реформування судової системи закономірно неоднозначне і диктується загальним негативним враженням, яке справляє правосуддя в Україні. Найпоширенішими є полярні оцінки: утворення антикорупційного суду призведе або до поліпшення стану боротьби з корупцією, або до функціонування "баластового" судового органу, який тільки витрачатиме державні кошти. 

Антикорупційний суд потрібен. Як логічне завершення послідовної політики, що цементуватиме політичні декларації з практичними кроками. Люди швидше повірять у дієвість нового органу, ніж у здатність старих зненацька почати працювати краще. Водночас створення антикорупційного суду не може бути самоціллю. Просто в нинішніх українських умовах ні ВК, ні МВФ, ні інші європейські й світові структури і вітчизняне громадянське суспільство не бачать іншого виходу. Антикорупційний суд є такою собі "милицею" (паліативом, напівзаходом) для забезпечення роботи системи правосуддя, коли всі інші суди себе повністю дискредитували. Коли (якщо) запрацює цивілізована судова система, антикорупційний суд сам стане рудиментом тієї бюрократії, з якою має боротися. Адже спеціалізований статус можна пояснити тільки особливими умовами, в яких звичайний режим не здатен забезпечувати результат. Щойно умови стають нормальними (суди приймають справи, оперативно їх розглядають, судовий процес відбувається відкрито і прозоро, а конкретне прізвище фігурує в конкретних справедливих вироках), нагальна потреба у функціонуванні антикорупційного суду відпадає. З іншого боку, немає нічого стабільнішого за тимчасове, якщо воно себе зарекомендувало. 

Так чи інакше, більшість систем, створених в авральному режимі, працюють гірше за свої планомірно і послідовно втілені аналоги чи альтернативи. Переконаність у тому, що складні завдання можна вирішити тривіальними способами, бо десь і колись це вдалося, — також досить поширений "квадратно-гніздовий" приклад. Мусимо визнати, що формування системи антикорупційної політики у нас відбувається аврально, але не має скотитися в експеримент, коли ніхто не впевнений, чи воно все запрацює.

Прихильники антикорупційного суду категорично впевнені в його колосальному ККД, хоча він поки що залишається теоретичним концептом, який не пройшов жодних випробувань. Зате вже оперують запитом суспільства, яке дуже хоче успішної протидії корупції. На противагу їм одні політики, експерти і просто небайдужі маніпулюють географією поширення антикорупційних судів (Пакистан, Уганда, Бурунді) і підсміюються з назв, які не потрапили до символічного списку великих демократій, тому не можуть удостоїтися честі слугувати прикладом для України; а інші — правознавством, вважаючи, що тільки суд присяжних виведе антикорупційну діяльність з глухого кута. Перші забувають або навмисне мовчать про Хорватію, Болгарію, інші країни, які розташовані в рейтингах поширення корупції набагато вище за Україну, але мають такі суди. Інші забувають або не хочуть зважати на відмінності, які відрізняють континентальну правову сім'ю від англосаксонської — з її прецедентним правом, віковічною традицією засідань присяжних і формуванням усієї правової системи юристами-практиками, а не університетськими вченими. Найстабільнішим і найчеснішим у своїх оцінках лишається суспільство — воно давно й послідовно хоче покарання для всіх корупціонерів, і його абсолютно не цікавлять назва, структура, повноваження й місце в ієрархії судових органів того суду, який це зробить. Суспільство бажає ефективності. І цим уже маніпулюють усі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво