Така різна єдність - Внутрішня політика - dt.ua

Така різна єдність

11 жовтня, 19:56 Роздрукувати Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня

Приблизно рік минув від того моменту, як питання про автокефалію української православної церкви було оголошено "вирішеним".

© Радио Свобода

Відтоді все якось затихло. Можна зрозуміти: адже головне — той самий Томос, про який так багато говорили, — уже сталося. І пройшло. До того ж стільки подій звалилося на нас і країну, стільки перемін. Але одна переміна поки що з нами так і не відбулася: ми не навчилися здобувати уроки ні з перемог, ні з поразок. Усі події, зокрема й епохальні, протікають навколо та повз нас, як вода. 

Та, власне, "нічого не відбувається". Головне питання публіки про Православну церкву України — "скільки?". Скільки парафій, скільки визнань і скільки ще чекати. Настрій — як на футбольному матчі, який, утім, щось затягується, на трибунах стає тихіше, і потрібен гол. Важливі кількісні показники, статистика. Питання про якість чомусь не стоїть. Усе воно чарівним чином звузилося до статусу — "визнання". 

Нагадайте й мені, і собі, як ми пояснювали рік тому необхідність "своєї" церкви? Для чого вона нам була потрібна? Щоб "завдати удару по противнику", щось від когось "відірвати", утерти носа та відсвяткувати "перемогу"? Щоб відновити "історичну справедливість" щодо колиски нашого православ'я? Єдиної думки не було, але в народі ходив — або сіявся — неясний здогад, що це має якимось чином нас об'єднати.

Це слово — "єдність" — щоразу виявляється ключовим, коли розмова заходить про церкву та її роль. У цьому є сенс: церковні зв'язки утримували нас в одному — незадовільній, несправедливій та непотрібній нам єдності з "русским миром" — інкарнацією СРСР, фундаментом якого оголосила себе РПЦ. І прагнули ми до іншої, "правильної" єдності українського народу. Наше суспільство, якщо послухати ораторів, відчуває просто вовчий голод за об'єднанням, — ми раз у раз шукаємо та призначаємо якісь для нього "центри" і "фактори". Ось і "своя церква" уявлялася таким "центром" або принаймні "фактором". Церква, до речі, не заперечувала й сміливо перебирала на себе роль "полюса тяжіння" для "всього українського народу". 

"Єдність" — зачароване місце, з якого ми не можемо вибратися. "Єдність церкви", "єдність народу", "єдність православного світу" — усі ці "єдності" літають навколо, як строкаті кульки циркового жонглера. Ми "ризикуємо єдністю", "руйнуємо єдність", "загрожуємо єдності" буквально кожним рішенням чи навіть просто словом. 

Цього досить, аби розпізнати в "єдності" порожню словоформу з арсеналу обопільної пропаганди. 

"Єдність церкви" стала ідолом при завершенні СРСР і була покликана утримати вкупі те, що розвалювалося на очах. Нині можна констатувати, що РПЦ не впоралася з цим завданням, хоча винними, звичайно, призначили не її керівництво, а Держдеп і Вселенського патріарха. Причин у невдачі безліч, але головні — дві. Церква зрозуміла "єдність" дуже просто та формально — як єдність власної структури — і оголосила саме цю форму єдності найвищою цінністю. Притім що "єдність" — взагалі невластива церкві функція, а вже "єдність за будь-яку ціну" — і зовсім від лукавого. 

Однак прижилось. Ось нам тепер тичуть у ніс нашою "неспроможністю", тому що ми "не досягли єдності" — у сенсі, не виперли з України Московський патріархат і не "покрили" свою "канонічну територію". У нас тут тепер дві православні церкви — ПЦУ і УПЦ МП. Ні, три — є ж іще патріарх Філарет. Ну яка ж це "єдність"? І, відповідно, яка ж це "церква"? Сміх та й годі... І взагалі, хто так працює? Вчиться в Путіна домагатися "єдності" — ось хоча б на прикладі "церковної єдності" у Криму, де всіх "неєдиних", отже, "неістинних" і "неканонічних" просто вичистили. 

І добре б тільки нам у ніс тикали нашою "неєдністю" як доказом нашої "неістинності", — Вселенському патріарху теж дісталося. І більше, ніж нам із вами, — тут справа пахне новою "великою схизмою". За "розкол" РПЦ світове православ'я готове розколоти саме світове православ'я за принципом взаємного гарантованого ядерного знищення. Я вас попереджала: "єдність" — страшна зброя у вмілих руках. 

РПЦ, утім, стала жертвою власної пропаганди: там так звеличили цінність єдності, що самі увірували. А церква здорової людини відрізняється від церкви Московського патріархату тим, що в ній є цінності вищі та серйозніші за єдність взагалі, і вже, звичайно, інші, ніж "єдність за будь-яку ціну". Приємно констатувати, що ПЦУ, яка відмовилася від ідеї "дотиснути" патріарха Філарета заради "єдності" (і навіть доходу з Київської єпархії), сприймається як "церква здорової людини", а не як церква Московського патріархату. 

"Єдність" за версією МП — суто інституціональна цінність однієї конкретної церковної структури. Причому й сама ця структура не розпоряджається цим активом на власний розсуд, — вона закладена в скарбницю, і цінність самої РПЦ для Кремля рівно така, наскільки високо цей актив котирується на світових біржах. 

Зауважте, завжди йдеться про "єдність церкви", а не народу Божого. У цьому й полягає маніпуляція, причому для сучасної РПЦ, можливо, уже несвідома: жодної іншої "єдності народу", крім інституціональної єдності РПЦ, там не уявляють. 

Однак лукавство такого типу "єдності" зовсім не означає, що в церкви немає та не може бути "збиральної" функції. У церкви, так само як і поза нею, є одна ефективна модель взаємодії — спілкування. У рамках церкви СРСР ця модель послідовно витіснялася. У РПЦ чимало попрацювали над тим, щоб зробити спілкування — церковне та, ширше, християнське — підлеглим, вимушеним і дозволеним тільки в інтересах церковної інституції. А спілкування — як щастя, варто тільки стиснути міцніше — і задихнулося. Саме слово "спілкування" було переведено на підтанцьовки "єдності": для того, щоб "вступати в спілкування" можна далеко не з кожним, а з ким можна — визначає церковне начальство. Та й між собою на рівні громад живе спілкування не віталося. 

Сказати, що проблема спілкування — суто церковна, отже, погрішити проти істини. Не вони це придумали. Згадайте радянську школу, з якої громадяни виходили в прихованій упевненості, що людина людині — вовк. У СРСР у цьому був кревний інтерес: вільне спілкування приводить до формування суспільства. А кому воно потрібно? Те, що ми, як у краплі води, спостерігаємо в наших церковних справах — зріз суспільства. Як і раніше, глибоко пострадянського. І воно залишатиметься таким, поки бар'єр спілкування, спільного роблення, відчуття ліктя та вміння постійно підтримувати горизонтальні зв'язки — готовність довіряти одне одному — не розів'ється в нас достатньою мірою. Ми вже вміємо це робити в екстремальні моменти — за умов війни та революцій. Залишилося навчитися з цим жити навіть тоді, коли небо, на перший погляд, чисте, і Томос уже в кишені. 

Інституції в сучасному світі безперервно входять у кризу, тому створюється враження, що хаос настає та апокаліпсис — буквально за поворотом. Хаос настає скрізь, не тільки в нас. Форми суспільних відносин, що склалися, та інституції, в які ці форми втілилися, тріщать по швах. Що спільного між зіркою Грети Тунберг та її походом проти традиційної промисловості з густим і смердючим карбонним слідом, педофільським скандалом, що загрожує не залишити каменя на камені від авторитету католицької церкви, Голлівудом, де спрацював вибуховий пристрій на ім'я Харві Вайнштейн, брекзитом, Трампом і нашим скромним внеском у навалу популізму? Усе це можна прийняти за заплановану атаку на "віковічні авторитети" і навіть оплакати — і самі авторитети, і нашу вчорашню пасторальну можливість на них спиратися. 

Виживуть тільки коханці. Ті, хто вміє спиратися не на далекі, як зірки, авторитети, а на того, хто поруч і сам підставляє в потрібний момент руку (а не ногу, як це в нас досі заведено). Єдності не буде ніде, не тільки в церкві. Світ став надто великий і різноманітний, рухливий і пронизаний безліччю каналів зв'язку, щоб його можна було ефективно регулювати, — весь відразу або навіть окремі його фрагменти. Усе, що нам залишається, — зміцнювати та розширювати не єдність, яка завжди зводиться до структури, а спілкування. Хтось може назвати це "єдністю в різноманітності", хтось — поверненням до практики раннього християнства, для якого центром життя була громада, а не патріархат, томос чи навіть сама "канонічність".

Кейс Томосу та ПЦУ цікавий тим, що це був прорив життя через почасти змертвілі структури-інституції. Він відбувся не тому, що "політика", чи "Порошенко", чи "Вашингтонський обком", чи РПЦ із її Кремлем та їхнім спільним політичним божевіллям. І навіть не тому, що війна. Усе це відіграло свою роль, але не було причиною. ПЦУ і Томос сталися тому, що існував мільйон українських православних, виключених із християнського спілкування в ім'я єдності церкви. Це була сутичка концепцій — єдності та спілкування, які не тільки не зумовлюють одне одного, як ми можемо переконатися, а вступають у суперечність. 

Як же нам міряти успіх ПЦУ? Чи будь-якої іншої церкви? Чи навіть не церкви, а цілого суспільства? За якістю та кількістю горизонтальних зв'язків. Умінням опинятися в потрібний момент у потрібному місці, не шкодуючи свого дорогоцінного часу та сил, без підрахунку камер і без розрахунків на хайп. Умінням слухати та відповідати на поставлене запитання, а не на власний потік свідомості. Відповідати по справі, а не заради користі справи. Говорити чесно, попри те, що чесність — поганий партнер для іміджу та гаманця. 

Нічого особливого, так? А ви спробуйте. Якщо про "апокаліпсис завтра" — правда, а не брехня, від цих "простих речей" може залежати життя. Ваше зокрема. І вже точно наше спільне. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво