Старі рани - Внутрішня політика - dt.ua

Старі рани

1 лютого, 2013, 22:00 Роздрукувати Випуск №4, 1 лютого-8 лютого

Писати про справу Гонгадзе потрібно. Хоч би як дратувало саме згадування цієї теми окремих утомлених читачів. Не тільки тому, що натхненників злочину не покарано. А й тому, що потрібних уроків не взято.

 "Скільки можна! Мене вже нудить від прізвища "Гонгадзе". Що, нічим у державі зайнятися?" "Мене справа Гонгадзе задовбала більше, ніж сам Гонгадзе свого часу задовбав Кучму..." "А можна прийняти закон, який би забороняв писати про справу Гонгадзе?" 

Ці цитати взято з коментарів користувачів на інтернет-форумах, присвячених матеріалам про вердикт генералові Пукачу, визнаному Печерським районним судом столиці винним у викраденні та вбивстві нашого колеги Георгія Гонгадзе. Після оголошення вироку вбивця заявив, що вирок йому буде зрозумілий тільки тоді, коли поруч із ним сидітимуть Леонід Кучма та Володимир Литвин. Новий поворот примушує знову писати про стару справу. А може, справді досить? 

Добірку висловлювань юзерів днями надіслав мені мій приятель, і наведені думки — ще не найгрубіші. Стилістика та зміст окремих "постів" не викликають нічого, крім відрази і бридливості до безіменних писак, безглуздо, нестримно цинічних і жорстоких стосовно людини, котра була чиїмось сином, батьком, чоловіком, другом. До людини, по-звірячому вбитої нізащо, невідомщеної й навіть не похованої. 

За більш ніж 12 років, які минули з дня його загибелі, він справді перетворився на абстрактний образ, на знеособлене ім'я загальне, на назву адреси в замовленнях таксі. На бездарний циклопічний монумент, швидше схожий на посмертну насмішку, ніж на спробу увічнити пам'ять. 

Виросло ціле покоління, яке з об'єктивних причин не може пам'ятати шоку, пережитого тоді не тільки друзями і близькими загиблого, а й безліччю людей, котрі його ніколи не знали. Чимало колег, політичних журналістів відчували тоді суміш страху і гордості. Гордості за професію, підтвердженням важливості якої стала її небезпечність. Дехто (несподівано для себе) навіть відчув потребу бути хоча б трохи чеснішим. Принциповість і об'єктивність стали якщо не цеховою модою, то принаймні чимось ніби професійною. Минула дюжина років. І в багатьох побратимів по перу не залишилося страху за брехню. А в декого майже вивітрилася гордість за звичку не брехати. 

Фраза про те, що "справа Гонгадзе" набула суспільного резонансу, давно перетворена на банальність. Але вона справді було стресом для країни, своєрідною підготовкою до катарсису, яка, на жаль, не привела до болісного й одночасно зцілювального очищення. Ця справа — давня рана. Яка вже ніби не болить. Але яка ще не вилікувана. І яка може виявитися однією з причин передчасної смерті. 

"Справа Гонгадзе" — своєрідна точка біфуркації в житті України, яка болісно визначала (і так поки що й не визначила) свою долю. Чимало відомих людей (хто обережно, хто відверто) розмірковують останнім часом над тим, що було б, коли б у життя держави, що здавалося безпросвітним, не ввірвався "касетний скандал". Сьогодні навіть деякі щирі й послідовні бійці з режимом Кучми вважають, що знамениті слова Леоніда Даниловича — "ви побачите нового президента" — могли виявитися не тільки словами. Початок другого терміну другого очільника держави ознаменувався проголошенням європейської інтеграції як головного стратегічного орієнтира України. І усвідомленим усуненням олігархату від прийняття ключових державних рішень. Коли під ногами горіла земля, взятий в облогу гарант передбачувано повернув у число головних радників найвідвертіших реакціонерів, які надали політиці кучмізму нових, ще тьмяніших граней. Відчайдушна втеча назустріч колючому дроту кремлівських обіймів здавалася єдиним шляхом до порятунку. Бо "кучмагейт" зробив навіть неспішний рух у бік Заходу на той момент неможливим. Незалежно від того, був Кучма справді замовником злочину, жертвою обставин чи об'єктом чужої інтриги. 

Про втрачений шанс сьогодні тихо говорять ті, хто не мав і не має жодних ілюзій з приводу особистості найбільш суперечливого президента в новітній історії. Які не виключають, що природа могла взяти своє. Що ревнощі Кучми до Ющенка, який набирав сили, зробили б головним рушієм державної політики не раціональний розрахунок, а ірраціональний порив. Що, зрештою, Леонід Данилович (хоч би якими добрими намірами він насправді керувався) міг виявитися беззахисним заручником ним же породженого кучмізму — нещадної й майже досконалої системи ведення політики, побудованої на аморальних цінностях і жорстоких правилах. 

Прикметно, що 2000-го версія про причетність Кучми до розправи над Гонгадзе відносно швидко й досить легко знайшла чималу масу прихильників. Зміст оприлюднених Олександром Морозом "плівок Мельниченка", з одного боку, шокував суспільство, з іншого — відповідав його внутрішнім неясним підозрам. Якби в такому незавидному становищі опинилися Леонід Кравчук або Віктор Ющенко, сумнівів було б набагато більше. Навіть відсутність незаперечних доказів того, що Кучма виступив замовником звірства, не заважала брати на віру можливість цього у принципі. І за це Леонід Данилович відповідальний, незалежно від того, чим зрештою закінчиться нескінченне розслідування "справи Гонгадзе". 

Проте відчуття, що Кучма тоді був майже готовий прокласти потрібний маршрут для країни, не полишає уми тих, хто сьогодні оцінює багато тодішніх подій. Кучма теоретично міг здійснити те, що практично зобов'язаний був здійснити через п'ять років Ющенко. Спробувати зробити Україну повноцінно самостійною державою. 

У країни був і інший шлях. Резонанс навколо "справи Гонгадзе" привів до пробудження громадянського суспільства, до структурного оформлення опозиції, він створив передумови до зміни влади. І, як наслідок, до початку процесу якісної зміни політики. До речі, як мінімум, від трьох людей чув про те, що в розпал "касетного скандалу" Кучма був готовий добровільно піти у відставку. 

Один із них стверджував: був навіть підготовлений текст заяви. На запитання "Чому не пішов?" один відповів: боявся покарання. Інший послався на слова колишнього гаранта: "Піду — всі повірять, що це — правда". Брехав чи ні? 

Натяк на демократію, надія на воцаріння справедливості та утвердження законності, очікування змін, передчуття іншої країни — саме цими словами варто охарактеризувати настрої великої частини суспільства на той момент. І тих небагатьох, хто наважився на відвертий протест, і тих багатьох, хто пасивно мріяв про нову Україну. 

Не сталося ні того, ні іншого — "справа Гонгадзе" не дала нам приводу дізнатися, чи можливе "оновлення" Кучми. І не стало поштовхом до оновлення країни. 

Писати про справу Гонгадзе потрібно. Хоч би як дратувало саме згадування цієї теми окремих утомлених читачів. Не тільки тому, що натхненників злочину не покарано. А й тому, що потрібних уроків не взято. Суспільство отримало щеплення. Після "справи Гонгадзе" обивателя вже важко примусити із чогось дивуватися. І важко примусити повірити в те, що безкарність у державних масштабах колись буде подолана. Отрута цинізму та безвілля циркулює в нашій кровоносній системі. І самими розповідями про чергову безкарність чергового правителя справі не зарадити. Лише закликами до зміни влади — тим більше. Бо в нового правителя буде колишня спокуса порушувати закон і колишня безстрашність перед покаранням. 

Сама того не підозрюючи, влада виконує корисну для країни роботу. Реанімуючи старі, знакові кримінальні справи, вона нагадує суспільству, що бумеранг має погану звичку повертатися. Я на їхньому місці замислився над цією обставиною. Хтось у майбутньому може виявитися таким самим злопам'ятним, але набагато акуратнішим... Проте думки правителів, схоже, зайняті іншим.

"Справу Пукача", яка увінчалася винесенням довічного вироку колишньому начальникові головного управління кримінального розшуку, можна вважати частковим відновленням справедливості. Питання про замовника залишається відкритим. Чи є підстави говорити, що цей вирок ставить хрест на пошуку реальних натхненників викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе? 

Адвокат вдови Георгія, Мирослави Гонгадзе, Валентина Теличенко вважає, що немає.

— Є, як мінімум, дві можливості встановити істину. По-перше, перший заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін торік у грудні заявив, що ведеться розслідування щодо встановлення замовників убивства. І це розслідування проводилося окремо від розслідування "справи Пукача". 

По-друге, Печерський суд восени минулого року виділив матеріали, які стосуються Юрія Кравченка, і подав їх у ГПУ. У вироку у "справі Пукача" міститься вказівка, що "справу стосовно цієї особи виділено в окреме провадження". Чи порушила Генеральна прокуратура відповідну кримінальну справу, невідомо не тільки мені, а й, наскільки відомо, адвокатам, котрі представляють інтереси покійного Кравченка. За моєю інформацією, вони повідомили ГПУ, що виступають проти можливого припинення розслідування у зв'язку зі смертю фігуранта. 

У вироку колишнього керівника МВС де-факто визнано замовником викрадення та вбивства, оскільки в документі зафіксовано, що Пукач діяв за наказом тодішнього міністра. Але, описавши вбивство на замовлення, суд, по суті, визнав, що замовлення не було, а був наказ. Суддя фактично виніс вирок Кравченку, але
де-юре покійний глава МВС замовником не є. Таким чином, встановити замовника ще тільки належить. 

Безумовно, заслуговує уваги та обставина, що Леонід Кучма і Володимир Литвин, чиї прізвища згадувалися в показаннях Пукача, не були допитані судом як свідки. Припускаю, встановити причетність цих осіб до скоєного злочину тільки на підставі показань Пукача було б важко, але закон передбачав їх допит. 

На мою думку, була не тільки можливість, а й доцільність відправити "справу Пукача" на дослідування. Можу припустити, чому цього не зробили. Трирічний термін перебування колишнього керівника департаменту кримінального розшуку МВС під вартою примушував суд квапитися. Зволікання з винесенням вироку давало адвокатам привід говорити про законність подальшого перебування їхнього клієнта за ґратами. Але Пукач міг бути засуджений за незаконне знищення документів. Розслідування ж, що стосується участі екс-генерала у викраденні та вбивстві журналіста, могло бути відправлене на дослідування...

Чи можуть служити доказами "плівки Мельниченка"? Теоретично таке можливо. Так, є рішення Конституційного суду від 20 жовтня 2011 року, в якому зазначено, що обвинувачення не може спиратися на факти, отримані з порушенням Закону "Про оперативно-розшукову діяльність". На підставі цього рішення Печерський суд у вироку у "справі Пукача" заявив, що показання свідка Миколи Мельниченка про суть розмов, які були не прослухані (на суді), і зроблені ним аудіозаписи розмов у кабінеті Леоніда Кучми "не можуть бути прийняті судом як допустимі". 

Однак у недавніх публічних заявах Рената Кузьміна міститься натяк на можливість використати ці записи. Крім того, є необхідність розглянути морально-правовий аспект цього питання. Аудіозаписи Мельниченка, якщо вдасться точно встановити їх походження і достовірність, можуть сприяти розкриттю злочину". 

Відплатити по заслугах усім причетним до цієї справи, напевно, ще можливо. Але реальних надій на повне, об'єктивне, неупереджене розслідування мало. Вони такі ж примарні, як і 2000-го. Пошлюся на Валентину Теличенко: "Мені відомо, що кілька співробітників правоохоронних органів, непричетних до Головного управління кримінального розшуку МВС, зокрема й високопоставлених, ще до виявлення тіла знали, що Пукач стежив за Гонгадзе 16-го вересня 
2000 року й разом із підлеглими кудись його вивіз". Коло осіб, посвячених у цю таємницю, наскільки відомо, не обмежувалося представниками МВС, але пошук із самого початку вівся в іншому напрямі. 

Не нам судити, наскільки кваліфікованим було розслідування справи Пукача й наскільки об'єктивним — суд. І через необхідну кваліфікацію, і через закритість процесу. Але запитань, як і раніше, багато. Одне виникло ще до початку слухань — як сталося, що такий важливий свідок як Пукач дожив до суду? Оскільки ціла низка осіб, котрі могли виявитися цінними свідками, таємничим чином пішли з життя. 

Згоден, запитання сформульоване досить цинічно. Якби не йшлося про генерала, високопоставленого стража закону, що холоднокровно й жорстоко позбавив життя беззахисну людину без найменшої на те причини. І якими міркуваннями він при цьому керувався — меркантильними, кар'єрними, субординаційними, не важливо. Даруйте банальність, але Гонгадзе йому навіть на ногу ніколи не наступав. Проте він убивав беззахисну людину, як бачимо з матеріалів слідства, убивав педантично, добросовісно. За словами людей, котрі його знали, так він робив усе, чим займався. 

Можливо, Пукач був носієм не надто цінних знань. Так, знаряддя. Але невідповідності в його показаннях ріжуть слух. Наскільки можна судити з оприлюднених матеріалів, екс-генерал заявив, що особисто, самостійно перепоховав тіло вбитого. Ті, хто знав Гію і бачив Пукача не можуть не засумніватися в цих показаннях. Зріст Гонгадзе — якщо не помиляюся, метр дев'яносто два. Тіло, яке пролежало в могилі, було обліплене мокрою землею. Як Пукач міг самостійно вийняти його з могили й повантажити в багажник "Нісана", не зовсім зрозуміло. Кого покриває генерал? За словами засудженого, наказ ліквідувати журналіста він отримав від тодішнього міністра Юрія Кравченка, наказ перепоховати — від нього ж. Однак у першому випадку була установка приховати сліди: голову відділили від тіла (даруйте мені таку подробицю), особисті речі вилучили, тіло намагалися спалити й поховали в глибокій могилі. Після перепоховання тіло було трохи прикопане, свідки стверджували, що рука стирчала з землі, особисті прикраси акуратно лежали на тілі. Складається враження, що це зроблено для того, аби жертву швидко знайшли. Чому? Припустімо, генерал Пукач міг не знати про задум генерала Кравченка (хоча навіщо таке могло знадобитися Кравченку, також незрозуміло). Однак було б резонно таке запитання Пукачу поставити. Будемо раді помилитися, але ні під час слідства, ні на суді, за нашими даними, про це в обвинувачуваного не поцікавилися. Ще запитання: якщо Пукач отримав наказ перепоховати тіло, чому він не перепоховав голову? Можливо, це робив не екс-глава ГУКР, а хтось інший (точніше, інші), хто знав, де міститься тіло, але не знав про місцезнаходження голови. Єдиним носієм цієї таємниці був генерал-убивця, невипадково череп покійного виявили тільки після затримання втікача. 

Наскільки нам відомо, особливо не зацікавила ні слідство, ні суд інформація про таємничий обід у ресторані "Струмок", де засуджений зустрічався з іще двома генералами, Едуардом Фере та Юрієм Дагаєвим. (Обидва пішли з життя за дивних обставин, але офіційних підтверджень про їхню насильницьку смерть немає.) Це генеральське застілля не привернуло б уваги спільноти, якби не свідчення колишнього водія Пукача й співучасника вбивства Олександра Поповича. Його визнання опублікували кілька сайтів, однак деякі джерела стверджують, що в Інтернеті — лише частина свідчень Поповича, і на слідстві той прямо пов'язав рандеву в "Струмку" з долею тіла. Нібито Пукач обмовився водієві й співучаснику, що отримав наказ перепоховати тіло. Від кого він надійшов? З інших джерел відомо: в "Струмку" Пукач зустрічався не тільки з Дагаєвим і Фере, а й із двома іншими особами, що екс-генерал підтвердив у суді. Однак перевірити цю інформацію неможливо. 

Одкровення Пукача ще тільки належить оцінити. Він узяв вину за вбивство на себе, але чи щирий він, називаючи замовниками Кучму та Литвина? Була версія, що імена цих осіб йому наполегливо рекомендували озвучити після арешту, обіцяючи натомість тривалий, але не довічний термін перебування за ґратами. Версія виявилася неспроможною — Пукач, швидше за все, проведе решту життя в неволі. Тоді чому навіть після оголошення вироку він називає ті ж самі прізвища? Це все-таки правда? Чи не зміг відійти від завченого тесту? А може, він сподівається на апеляцію? Або розраховує бодай на пристойні умови утримання? Чи просто бореться за життя, хай і таке? Хто знає? 

"Справу Пукача" закрито. "Справу Гонгадзе", на жаль, ні. Ми не маємо можливості докопатися до істини. Але ми маємо право озвучити основні версії, мабуть, найгучнішого вбивства в новітній історії України. Не згадавши яких, буде важко об'єктивно судити про те, що сталося восени 2000-го. 

Отже, версія перша, "президентська". Відповідно до неї, безпосереднім замовником виступає Леонід Кучма. Мотив: спроба залякати опозицію й налаштовану проти влади пресу. Леонід Данилович уже мав певні проблеми з фрондою, яка піднімала голову, і, на переконання авторів гіпотези, був здатен на акцію залякування. У цієї версії безліч різновидів. Різних осіб називають організаторами (співзамовниками) — у цьому переліку, як відомо, фігурують, зокрема, колишній очільник МВС Юрій Кравченко і тодішній керівник адміністрації Володимир Литвин. Є припущення, що екс-президент міг виступати ініціатором залякування, але не вбивства, що була настанова викрасти, побити, принизити, налякати, але не позбавляти життя. Але стався ексцес організатора (Кравченко міг не так зрозуміти слова патрона) або виконавця (Пукач не розрахував сили). Історія з Подольським, якого той-таки Пукач (правда, з іншими підручними) вивіз у ліс, побив, але зрештою відпустив, може слугувати непрямим підтвердженням цього припущення. Тим більше що, як стверджують деякі джерела, реальний перелік страшних "лісових прогулянок" не обмежується історіями з Гонгадзе і Подольським. 

У цієї версії багато прихильників, але слід визнати, що їхня кількість зменшилася за минулі 12 з лишком років. Визнання Пукача можуть збільшити їхні лави. 

Наскільки ця версія життєздатна, судити важко. Кучма авторитарний та імпульсивний, але його важко запідозрити в дурості. Він не міг не розуміти, до яких наслідків може призвести таке. Чи все-таки не розрахував? 

Один, уже покійний політик, який непогано знав Леоніда Даниловича, кілька років тому в особистій бесіді сказав приблизно таке: "Я не можу з упевненістю сказати, міг він замовити вбивство чи ні. Але я не бачу жодної причини, через яку така людина, як Кучма, могла замовити вбивство такої людини, як Гонгадзе". 

Чим пояснити підвищений інтерес до персони колишнього президента з боку Рената Кузьміна? Версія Валентини Теличенко: "На мою думку, це може почасти пояснюватися інстинктом самозбереження. Він здатен використати "справу Кучми" як своєрідну страховку від можливого звільнення з посади — зняття з поста людини, яка прикривається статусом переслідувача Леоніда Даниловича, набуває вже політичного відтінку. Схожу політику, як на мене, свого часу використовував і Святослав Піскун..."

Є й інші гіпотези, що пояснюють інтерес ГПУ до екс-гаранта. Комерційна — бажання "сім'ї" зробити поступливішим Віктора Пінчука й змусити його дечим поділитися. Побутова — помста Віктора Федоровича, за вибори-2004. Янукович, як і раніше, переконаний, що в'їхав би на Банкову ще тоді, якби не "зрада" Кучми. Крім того, можливе продовження "справи Кучми" — демонстрація Заходу невибірковості правосуддя

Чи є надія, що активність прокурорських у цьому напрямку пов'язана виключно з бажанням відновити справедливість. Хотілося б вірити. Але не віриться. 

Версія друга, "зірково-смугаста". З легкої руки Леоніда Даниловича, американські спецслужби дехто вважав головними організаторами злочинної комбінації. Мотив: спровокувати народний гнів, створити умови для передачі влади прозахідному ставленикові. Під останнім, зрозуміло, мали на увазі Віктора Ющенка. Тут також є натяжки. Якщо все саме так, Віктор Андрійович мав як мінімум: 

— покинути пост прем'єра; 

— впізнати свій голос на плівках Мельниченка; 

— влитися в лави опозиції (а ще ліпше — її очолити). 

А не називати опозиціонерів фашистами й розписуватися в синовній любові до гіпотетичного вбивці-президента. 

Крім того, надання притулку майорові Мельниченку, скоріше, не підтверджує, а спростовує наявність "американського сліду". Якби спецслужби США організували таку гру, навряд чи відкрито прихистили б у себе одного з найпримітніших учасників гри. А інтерес відповідних американських контор до офіцера-втікача пояснювався просто — їх цікавили плівки. Якби натхненники операції сиділи за океаном, вони б не шукали виходу на аудіозаписи, вони б їх у цьому випадку вже мали. 

Є ще одне, трохи цинічне зауваження. Якщо метою були не просто компрометація президента та створення тла для скандалу, а ще й посилення протестних настроїв, то на роль жертви призначили б особу більш знакову й більш безпосередньо пов'язану з опозицією. 

Версія третя, "кремлівська". До неї, кажуть, сьогодні схиляється сам Леонід Данилович, котрий, як і раніше, упевнений у змові спецслужб, але тепер уже інших. Мотив? Утримати Україну від виходу з російської геополітичної орбіти. Із цією метою потрібно було спровокувати кризу та: 

— або скомпрометувати чинного главу Української держави, зробивши його згідливішим;

— або домогтися зміни влади, забезпечивши прихід на Банкову лояльнішого до Кремля політика. 

До речі, чимало експертів вважали, що якби дострокові президентські вибори сталися у 2000-му, непогані шанси на перемогу мали б Олександр Мороз і Євген Марчук, домовитися з якими Москві було б нескладно. Точніше, не потрібно, бо не одна людина з тих, із ким доводилося спілкуватися, вважала, що і той, і інший заручалися підтримкою Кремля. 

Ставленики Москви (якщо такі були) могли знати, а могли й не знати про плани влаштовувачів. 

Кілька людей у приватних розмовах натякали, що записи розмов у кабінеті Кучми здійснювалися не з допомогою диктофона, а з допомогою стаціонарної закладки, і записи ці Москва мала задовго до вбивства Гії. 

Боюся, ми ніколи не отримаємо доступу до секретів Луб'янки. Але якщо припустити, що комбінацію задумували там, то мети було досягнуто. 

Версія четверта, "внутрішня". Ініціатор того, що відбувалося, міг мати підтримку Москви, але план операції виник у Києві. На думку авторів цієї версії, на роль таємничого змовника найбільше міг претендувати Євген Марчук. Мотив: домогтися дострокових виборів, щоб прийти до влади. 

У "справі Гонгадзе" багато непрямих вказівок саме на цю людину. Деякі ЗМІ стверджували, що екс-очільник СБУ міг свого часу мати стосунок до фінансування "Української правди". "Людина, схожа на Марчука" фігурувала в заявах колишнього адвоката Пукача Олега Мусієнка. У медіа була інформація, що про зв'язок Марчука зі справою Гонгадзе нібито стверджував сумно відомий "міліціонер-перевертень" Ігор Гончаров, який так і не дожив до суду. Натякав на цей зв'язок і спільник Гончарова Юрій Нестеров. Про знайомство Нестерова і Гончарова зі співробітниками департаменту Пукача також згадувалося в пресі. В 2006-му колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко (пізніше отруєний у Лондоні) із посиланням на Мельниченка стверджував, що прослуховування кабінету Кучми організував саме Марчук. Додамо до цього ще одну деталь: кілька джерел неофіційно висловлювали припущення, що цілий ряд співробітників ГУКП міг бути завербований КДБ УРСР ще за радянських часів. Робота у МВС для них могла бути частиною легенди. Якщо це так, то колишній глава СБУ міг мати інструмент впливу на цих осіб. Крім того, в оточенні Кучми напевне була якась кількість осіб із підшкірними погонами, одна з яких цілком могла підсовувати шефу роздруківки публікацій у мало кому тоді відомій "Українській правді" 

У цій версії також є слабка ланка. Яким саме чином Марчук міг розраховувати на прихід до влади? Перемогти на виборах? Можливо, але його рейтинг після втечі з "канівської четвірки" в крісло секретаря Радбезу залишав бажати кращого. Розраховувати, що Кучма піде у відставку і призначить його неофіційним наступником? Те, що відомо про їхні стосунки, зробити такий висновок не дозволяє.

Чи довідаємося ми коли-небудь правду? Не певен. Чи зробимо висновки з того, що сталося у 2000-му хоча б із запізненням. Хотілося б вірити...

Особисто я знаю неабияку кількість людей, котрі про існування журналіста Гонгадзе довідалися вже після виявлення обезголовленого тіла в Таращанському лісі. Людей, котрі не мають жодного стосунку до журналістики й до того ніколи не цікавилися політикою. Був щиро здивований, як чуже лихо, трагедія, яка не зачепила їх особисто, химерним чином змусила переглянути усталені уявлення про життя і смерть. Примусила думати про те, що є справи, вирішення яких не слід відкладати в довгу шухляду, бо можливість зазирнути в неї може й не випасти. Що варто більше приділяти уваги близьким. Хтось нарешті усвідомив, наскільки для нього важливо залишити про себе гідну пам'ять. Один політик (який хизувався своєю репутацією легковажного циніка) після того, як натрапив у Мережі на подробиці вбивства неподалік села Сухоліси, вразив мене своїм одкровенням: "Я вперше замислився про те, кого згадуватиму перед смертю, про що подумаю і в чому покаюся". Кожному із цих зовсім різних людей доводилося ховати друзів і близьких, але чомусь думки про неминучість смерті та важливість життя відвідали їх тоді, коли вони розмірковували про долю людини, чиє життя було їм невідоме, а смерть незрозуміла. 

По-моєму, Луценко, у 2001-му сказав: "Знадобилася чиясь смерть, щоб багато хто відчув себе людьми". Що потрібно зараз — ще одна гучна смерть? Старих ран недостатньо? 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво