Слово про друга - Внутрішня політика - dt.ua

Слово про друга

15 березня, 18:38 Роздрукувати Випуск №10, 16 березня-22 березня

Пішов Антон Бутейко… Розум каже "так", а серце — "ні". Перед очима — його доброзичлива усмішка. З якоюсь хитринкою в очах.

Коли я прийшов у МЗС, він уже кілька років працював в "елітному", як тоді вважалося, відділі міжнародних організацій. "Незалежній" Українській РСР було заборонено мати двосторонні відносини навіть із сусідніми країнами, тому ООН та її структури були єдиним вікном для української дипломатії. І він відчиняв його для України максимально широко. 

Антону це вдавалося з однієї простої причини — він був Професіоналом з великої літери. Пробитися на роботу до Секретаріату ООН у підрозділ, який опікувався розмежуванням Світового океану, міг тільки спеціаліст найвищої міжнародно-правової проби. А ще до роботи в ООН, пам'ятаю, він надзвичайно цікаво розповідав про перипетії чергової сесії "конференции поддонков" — так у нас жартівливо називали засідання експертів, які готували Конвенцію ООН з міжнародного морського права. Всотуючи цей досвід, Антон ріс на очах.

Завжди виглядав заклопотаним, бо на його плечах, у буквальному сенсі слова, лежали стоси паперів, якими ООН люб'язно засипала країни-члени з проханнями чергових доповідей чи відповідей на запитальники або іншої важливої, проте непомірно великої за обсягом роботи. Але йому це подобалося. Він цим жив.

Та найголовніше, чим жив Антон, була Україна. Наприкінці тепер уже далеких 1980-х у міністерстві сформувалася зовсім невелика неформальна група "україноцентристів". До неї входили Борис Тарасюк, Антон Бутейко, автор цих рядків, Іван Беттяр, Андрій Фіалко. А зовнішнім учасником був професор Володимир Василенко. У повітрі вже пахло змінами, ми в МЗС як ніхто це відчували й хотіли одного — нової України. Нашими першими інтелектуальними випробуваннями стали Декларація про державний суверенітет України, Договір про основи відносин між УРСР та РРСФР, Акт проголошення незалежності України, до написання чи редагування яких ми тією чи іншою мірою долучалися. Але на повний голос ця "могутня купка" заявила себе застереженнями Верховної Ради до Біловезьких угод. 

Саме тоді Антон, як мені здається, остаточно сформувався у послідовного Державника. Звісно, насамперед це були його глибокі внутрішні переконання. Він був Українцем. Не хохлом, не малоросом, а Українцем. Послідовним, тверезим, упертим. Але цю впертість спрямовував на користь державі. Волинське коріння таки далося взнаки. Мріяв про успішну, потужну, визнану у світі й шановану цим світом Україну. Мені в ньому все це дуже імпонувало…

А перетворитися на переконаного державника йому, серед іншого, допомогла .... Москва, яка — що за "совка", що після нього — жодним чином не змінилася у своєму нестримному шовінізмі та незмінному бажанні домінувати над усім пострадянським простором. І не тільки.

Антону неодноразово доводилося відчувати це на власному досвіді. Широко відомо, що Чорномирдін погрожував йому в Ялті. Та якби ж то тільки там! 

"Бутейко, а ти ще живий?" — у такій традиційно хамській манері він звернувся до Антона в Кишиневі на одній із чергових зустрічей із придністровського врегулювання. Здається, це був 1997 рік. Того разу обійшлося без шарпанини і хапання за лацкани піджаків. 

Уявляєте, скільки треба було мати мужності і твердості характеру, переконаності у своїй правоті (бо доводив він її своїми знаннями й аргументами, а не кулаками та добірним російським матом), щоб у ті часи, коли не можна було навіть згадати Росію в якомусь негативному контексті (бо ж "стратегічне партнерство"!), кинути публічний виклик далеко не останнім людям у "червонозоряній". Та й у рідному Києві також.

Від природи він був дуже сильним. Тому й не гнувся: ні у прямому, ні в переносному смислі. Мав власну гордість і гордість за державу, якій щиро та вірно служив. І нікому не дозволяв ображати її честь. А ще — ніколи не торгував собою заради якихось швидкоплинних політичних (не кажучи вже про фінансові) інтересів. Де б він не працював — Україна була понад усе.

У моєму розумінні, це і є приналежність до еліти. Еліти справжньої, а не тієї показушно-позірної, яка не захищає, а торгує інтересами своєї держави. 

Тому він легко прощався з високими посадами і робив це навіть із викликом. Бо його україноцентричні принципи не дозволяли йому вдавати, наче нічого не сталося, коли таки ставалося щось антиукраїнське. Він політично спалював себе (і не раз), але запалював Духом Українства багатьох інших. Велика подяка йому за це! Країна б тільки виграла, якби сучасні українські дипломати були хоч трохи схожими на таких, як він!

Згадую його ніжність і любов у ставленні до дружини та сина… Вони завжди відповідали тим самим.

Дорогий Друже, ти прожив яскраве і глибокозмістовне життя. Про тебе є кому думати, пам'ятати, тримати в серці… 

Спочивай з Богом! 

 

Від редакції. 

Редакція "Дзеркала тижня. Україна", журналісти якої багато років плідно і з великим задоволенням співпрацювали з Антоном Бутейко – Професіоналом, Людиною, Патріотом – висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям і колегам  Антона Денисовича, всім, хто пишається знайомством з ним. Сумуємо разом з вами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Олена Мельник Олена Мельник 16 березня, 11:07 Дякую, авторе, хороша стаття! Пам'ятаю, ще за кучмівських часів Антон Бутейко в якомусь телеефірі впевнено заявив, що Росія рано чи пізно розпадеться, чим викликав фурор у Білокам'яній. Вічна пам'ять Дипломатові та Патріотові! згоден 4 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №11, 23 березня-29 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво