Щеплення від мороку - Внутрішня політика - dt.ua

Щеплення від мороку

16 лютого, 10:33 Роздрукувати Випуск №6, 16 лютого-22 лютого

Слід віддати належне радникові Путіна Владиславу Суркову: його статті заворожують.

© premier.gov.ru

Особливо його остання стаття в "Независимой газете". Це глухий, безпристрасний голос із іншого світу. Світу за межами добра і зла, моралі й свободи. Єдина свобода, яку цей голос пропонує (не тільки в російському, а й у планетарному масштабі), — це свобода від відчуття вини. Бо яка там уже вина, коли "это только кажется, что выбор у нас есть". 

Якщо стиснути Євангеліє від Суркова до одного короткого речення, то ось воно: світ — морок. Морок цей розділений на дві частини — брехливу і правдиву. Брехлива (західна, ліберальна) ховає морок за химерами свободи вибору, демократії, справедливості. Правдива (російська) відкинула химери і прийняла, полюбила себе такою, якою вона є. "Не изящной, но честной". Полюби свій морок! — ніби промовляє до нас голос із іншого світу. І ми ніби починаємо його любити.

Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Пам'ятаю, як років зо два тому на шоу Владіміра Соловйова приблизно таку саму картину світу малював кінорежисер Карен Шахназаров. Я не вірив своїм очам: людина, на фільмах якої я виріс, яка колись не залишила каменя на камені від "смислів" Радянського Союзу, з розпачем у голосі штовхала вимучений, але дуже щирий монолог про те, що правди, мовляв, немає — ні в них, ні в нас, зате в нас є стрижень, що називається Путін. І якщо, мовляв, за цей стрижень триматися, то... Що буде далі, я так і не зрозумів. Бо російські доктрини не пропонують світла. Тільки все той самий морок. Але рідний, споконвічний, "сермяжный". Той, що був при Івані Грозному, Петрі Першому, Леніні. Тепер ось — при Путіні. 

Людям, які жили і в "тій", і в "цій" реальності, дивно порівнювати радянське мислення з нинішнім російським. Радянські люди існували в ілюзії "ми (СРСР) хороші — вони (Захід) погані". Нинішні ж росіяни живуть в ілюзії "вони погані — тож і ми погані". Так, мовляв, улаштований світ. Ворог біля воріт — або ми його, або він нас. У рамках цієї ілюзії не важливо, правий ти чи не правий, на світлому боці ти чи на темному. Навіщо про це, взагалі, замислюватися, якщо (а) вибору — немає і (б) світ — морок? Зрештою, важливо тільки одне — переміг ти чи програв. Чи війною, чи допінгом, чи "Новічком", чи пропагандою — не має значення. 

Сурков вважає, що Росія перемагає. Ну що ж, у цьому він частково правий. Морок наступає. Світ став цинічнішим. Захід менше вірить у те, що Сурков вважає "химерами". Захід скидається на гребенщиковське покоління двірників і сторожів, яке "потеряло друг друга в просторах бесконечной земли, все разошлись по домам". А "по домах" їх чекає телевізор. А в телевізорі — суцільна Russia Today.

І ось тут починається найцікавіше. "Россия вмешивается в их мозг, и они не знают, что делать со своим измененным мышлением", — пише Сурков. Виникають (о цей прекрасний лексикон!) — "паранормальные предпочтения электората". "Растерявшись, они объявили о нашествии популизма. Можно сказать и так, если нет слов", — гордо пише сірий кардинал.

Росія, в особі Суркова, це все передбачала й навіть допомогла створити. Гм... Це те ж саме, коли б Джек Потрошитель хвалився, що йому вдалося спрогнозувати стрибок злочинності в Лондоні. Вітаємо, прогноз збувся! Але стійте, невже це і є доктрина "государства Путина" на найближчі сто років — розповзатися й сіяти "паранормальные предпочтения"?

Росії так славно вдається руйнувати створене кимось іншим, але, як показала ця стаття, в самої ж за душею нічого нема. "Путинизм как идеология будущего" — чого він вартий, якщо навіть путінський сірий кардинал у своїй програмній статті не знаходить нічого іншого, крім пихатого "необходимо еще осознать и осмыслить". Інакше кажучи, вбивши тисячі людей, проливши ріки крові, вони насправді навіть не знали, для чого їм це потрібно. 

На жаль, не буде його — ні усвідомлення сурковського, ні просвітлення. Не в цьому житті, не на цьому світі. Бо російське кредо Сурков сформулював уже на самому початку — збирати землі. Кров'ю, мукою, страхом, гріхом. Немає в Росії ідеї. У Америки є. У Європи є. У Радянського Союзу була. А в путінської Росії немає нічого, крім жаги реваншу та цього дивного прагнення бути найбільшою плямою на карті. За будь-яку ціну і будь-якою кров'ю. 

Сурков малює "русский мир" як триєдину спільність. Знизу — трансцендентний "глубинный народ". Посередині — придуркувата бюрократія, зневаги до якої деміург майже не приховує. А над ними, між хмарами і морем, гордо майорить предмет сурковських любові й захоплення — той, кого він називає "верховным правителем". На думку Суркова, функція держави полягає у двох речах. По-перше, "быть орудием защиты и нападения". А по-друге, забезпечувати "доверительное общение и взаимодействие верховного правителя с гражданами".

Десь на березі "прячет тело жирное в утесах" тупа еліта, яка не відчуває народу й тому вічно отримує від нього по голові. Ось така в них проста світобудова. Та й закони буття прості. Головний закон звучить так (цитую дослівно): "что бы в России ни строили, заканчивать придется одним и тем же. То есть тем, что и есть". Хочеться вірити, що це написала від початку недурна людина, може, навіть (не побоюся цього слова!) представник еліти, який колись хотів щось змінити, але не зміг і придумав на своє виправдання цю екстравагантну ідеологію, схожу на булгаковський порожній костюм. Та ні, навряд чи. Це писав Воланд, який навіщось удав із себе Івана Бездомного. 

Читаючи Суркова, дивуєшся двічі. По-перше, його зухвалій зарозумілості. А по-друге — повній відсутності глибини. Тільки непомірна гординя і все та сама дивна, незрозуміла нікому, крім Росії, пристрасть "собирания земель". Хочеться перечитати — може, не зрозумів чогось, пропустив? Запитуєш себе: як ця людина могла зробити так багато для просування мороку в планетарному масштабі? 

Однак зміг же. Звісно, Путін — це ж не просто Путін, а Сурков — це ж не просто Сурков. За ними організація, структура. Колись її називали охранкою, ЧК, КГБ. Тепер її називають ФСБ. Ця група товаришів у цивільному не пов'язана нічим, крім спільного неправедного збагачення та спільної ж вірності верховному правителю. І не відповідає ні перед ким, крім нього ж. Коли настане час, ця матка виродить нового верховного правителя. Таку саму "личность в штатском". Коли це станеться — не важливо. Хрін за редьку не солодший.

Ніколи в історії людства так багато влади не перебувало в нічим не зв'язаних руках. Навіть у найцинічніших державних побудовах владні структури традиційно мали хоча б одне з трьох базових обмежень (а частіше — і всі три): фінансове, юридичне та моральне. Над ФСБ не тяжіє жодне з них. До їхніх послуг усі фінанси, вся зброя, всі олігархи Росії. Вони відповідають тільки перед "верховным правителем". А головною їхньою заповіддю слугує "вони погані — тож і ми погані". Вибору — немає. Світ — морок. Усе за Сурковим. 

На жаль, ці люди справді синхронні з нинішньою Росією. Після Криму, після Донбасу та Сирії, після затопленої кров'ю Чечні Путін, що приймав рішення вбивати, намертво пов'язаний із народом, який радісно підтримував це рішення. Це кровний зв'язок — від слова "кров". І тому не слід дивуватися, що "група товаришів" так легко маніпулює російським народом. Тут уже або дружно вірити, що українці продалися Америці, або так само дружно зізнаватися у правді: в Росії побудовано державу фюрерського типу. Не зізнЗються. Така правда, за природою своєю, не поміщається в людську свідомість, тим паче одержиму комплексом супердержави.

Висока концентрація влади перемножується тут на ненаситну, ірраціональну жагу "величі". Оскільки ж ця жага не підкріплюється ні економічною потугою, ні тривалістю життя, ні щастям населення, то... буде "то же, что и есть". Інакше кажучи, Росія й надалі мірятиме свою велич величчю ворогів і розміром зібраних земель.

Після короткої єльцинської паузи на кермо лягла сильна рука. Ця рука, коли треба, стискається в кулак, коли треба — в рукостискання, а коли треба — і в непристойний жест (сакральний сенс статті Суркова був, слід гадати, саме в цьому). Але будувати, творити Росія поки що не навчилася. Судячи зі статей Суркова, у концепції "государства Путина" місця для цього немає. Його функція — "защищаться и нападать". Як свідчить досвід, не обов'язково в цій черговості.

Так, Росія останніх років по-диявольському розумна. Саме по-диявольському. Що їй це дасть — покаже час. В Україні цей диявольський розум уже двічі не спрацював — у 2004-му та в 2013-му роках. Чого варті всі російські успіхи на ниві світового панування, якщо Україну вона втратила? Чого вартий її розум, якщо України вона так і не зрозуміла? Не зрозуміла вона її з двох причин. По-перше, гординя. А по-друге, теорія "світ — морок" України не пояснює. Тому що ні залякати, ні спокусити, ні купити Україну не виходить. Тому що світ усе-таки не тільки морок. Сурков, де твоє жало?

Розгубившись, не в змозі пояснити найближчих, вони оголосили про пришестя в Україну фашизму, а у світ — русофобії. Ну що ж, "можно сказать и так, если нет слов". Насправді, проходячи через війну, через украдені Росією вибори, через глобальне приниження перед обличчям нахабної імперії, світ поступово виробляє імунітет проти нової хвороби. Хвороби, симптоми якої так здорово окреслив Сурков. Морок, порожнеча, гординя. Він її здолає — хоча б тому, що в нього більш різноманітний життєвий досвід, ніж у Росії, й ідеологія трохи ширша, ніж "будет то же, что и есть".

Так, поки що Захід виглядає ніби плем'я ельфів, яке намагається знайти в Мордорі "партнера". Однак і в ельфів є очі, здоровий глузд і навіть трохи тестостерону. І якщо вони бачать, що Мордор мислить у руслі "будет то же, что и есть", то й до ельфів рано чи пізно дійде: "что и есть" — це вічна війна. Холодна, гаряча, священна, підла. Будь-яка. Мордор не мислить себе поза вічним протистоянням між Заходом і Росією. Відсутність протистояння (як, наприклад, у 1990-х) сприймається ним як образа. Не боїшся — отже, не поважаєш.

Якщо хтось розпочав проти тебе війну — то це вже не мир, хоч як замружуй очі. А якщо хтось проти тебе війни ніколи й не закінчував — то тим паче. Захід ще має це зрозуміти. Після глобалізаційних захоплень останніх десятиліть йому доведеться повернутися в парадигму протистояння. Іншого вибору в нього немає. На відміну від Росії, він не мислить категоріями вічної війни, але на кинутий виклик рано чи пізно відповість. Ну, а поки що світ гірко і болісно розлучається з ілюзією, що холодна війна канула в минуле. 

Так, Владиславе Юрійовичу, вашими силами, силами вашого верховного правителя холодна війна не закінчилася. Можете пишатися. Ви справді близькі до того, щоб зробити все, як завжди, не тільки на російському, а й на світовому рівні. Ось тільки урвати свій шмат світового пирога, як 30 років тому, вам навряд чи вдасться.

Бо ідеї у вас немає, а те, що ви називаєте химерами (свобода, демократія, права людини), — це ж насправді людська потреба. Без неї все одно ніяк. Це те, чого ви ніколи не зрозумієте. І якщо в Києві, який ви називаєте російським Єрусалимом, "глубинный народ" — студенти, вчителі, адвокати, робітники — пішов заради цих "химер" на смерть, то... То, ваш світ, ваш морок у небезпеці. Якщо в націй, як і в людей, усе-таки є вибір (а він у них є!), то вся ваша картина світу рано чи пізно посиплеться, як картковий будиночок.

І останнє. Від душі. Я знайомий із сім'єю чоловіка, який став однією з перших жертв війни. Він народився й виріс в Донбасі. Він був світлою, суто цивільною людиною, яка не тримала зброї й не становила небезпеки. Він була просто за Україну — у ті тижні, коли Україна ще не цілком усвідомлювала, що прийшла війна, і що українці й росіяни можуть стріляти одне в одного. Стрєлковці влаштували йому смерть — люту, нелюдську, взірцево-показову. Відтоді його сім'я залишилася без домівки. Його дитина кричить ночами й не може жити без пігулок. Їм важко, і страшно, і боляче. 

Помножте це на десять тисяч. Це ваше творіння, Владиславе Юрійовичу. Ваше, вашого верховного правителя, вашого глибинного народу, вашої довгої держави, вашої ожирілої еліти. Якщо додати Сирію, Чечню, то таких історій мільйони. Мільйони дітей кричать ночами, мільйони жінок плачуть у подушки через рішення, які прийняли, в тому числі, й ви. Це те, із чим Росія піде в майбутнє. Це те, що діти і внуки нині живих розповідатимуть своїм дітям у двадцять другому столітті. Це те, що ви візьмете з собою в інший світ, коли настане час. Звісно, якщо ви праві і справді світ — морок, то тоді не страшно. А якщо ні?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво