Сага про українські реформи - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Сага про українські реформи

12 серпня, 16:19 Роздрукувати

Саме період президентства Л.Кучми був найбільш результативним за реформами, за розвитком економіки та українського суспільства.

Від редакції. 

Важко назвати якусь іншу проблему, яка за роки незалежності України була би більш актуальною, ніж реформи. Про них говорила кожна українська влада. При цьому кожна наступна стверджувала, що вона вперше розпочинає реформи, яких до неї ніхто не здійснював. Виходило якесь зачароване коло декларацій і заперечень, в якому звичайним людям непросто й розібратися — де популізм, а де істина. І що голосніше влада говорила про реформи, то більше у суспільстві утверджувалася недовіра не лише до влади, а й до реформ, що особливо погано. В народі заговорили про новий вид популізму — реформаторський. Тому редакція DT.UA звернулася до академіка Павла Гайдуцького, який за час роботи на держслужбі багато займався реформами і написав багато книг про реформи, в тому числі "НеЗалежна економіка України (2014), "Аграрна реформа Л.Кучми в Україні" (2015), "НеЗабуті реформи в Україні" (2017) та "Я завжди з Україною: Л.Кучма" (2018), аби він дав свою оцінку українським реформам.

 

Після 2004-го так повелося, що кожен наступний президент і його найближче оточення час від часу заявляли, що до них ніхто ніяких реформ не проводив, і лише вони взялися за справжні реформи. 

Проблема тут зовсім не в образі тих, хто здійснював в Україні реальні реформи, які дали позитивний результат. Проблема в тому, що така політика очільників держави породжує реформаторський популізм і вбиває ініціативу нинішніх і завтрашніх високопосадовців щодо реформ.

Це ясно, як божий день. Якщо реформаторам плюватимуть услід, то десятий зарікатиметься братися за цю марудну справу. Адже реформи — це найбільш невдячна справа в роботі чиновників і особливо високопосадовців. Це зовсім не те, що бути на "хлібному" місці в державній компанії типу "Нафтогаз України", або "смотрящим" на фінансових схемах і грошових потоках.

Між тим Україні, захаращеній бюрократичними "барикадами", як повітря потрібна активна політика реформ. При цьому ставлення до реформ має бути як до благородної і жертовної справи, як до захисту Вітчизни.

Водночас необхідні реформатори-камікадзе, як воїни-кіборги. Якщо вже платити високі зарплати, то якраз тим камікадзе, які готові братися за реформи, а не тим, хто сидить на "хлібних" місцях, фінансових схемах чи грошових потоках. Це має бути пріоритетна ідеологія державної політики.

Тим більше не варто відмахуватися від цінного вітчизняного досвіду подолання криз і здійснення реформ. А такий досвід є, в тому числі з актуальних і сьогодні проблем. Про це свідчать не лише згадки їх провідників, а й статистика, вітчизняна економічна історія.

Після того, як в Україні вже був не один президент і не один десяток прем'єр-міністрів, стало очевидно, який внесок зробив кожний з них у подолання кризи, у здійснення реформ, у забезпечення розвитку України, а також у збереження територіальної цілісності, суверенності та зміцнення державності. На тлі такого порівняння найкраще видно, як кажуть у народі, хто будував, хто просто відсиджувався, а хто руйнував.

Таке порівняння свідчить, що за всі роки незалежності України саме період президентства Л.Кучми був найбільш результативним за реформами, за розвитком економіки та українського суспільства, за зміцненням держави.

Вирішальним чинником здійснення українських реформ завжди була і залишається сильна політична воля очільників влади. Л.Кучма був перший і поки що єдиний у незалежній Україні, хто проявив сильну політичну волю до реформ. Він показав це ще у 1992 р., очоливши уряд, коли ще мало хто знав, як долати кризу, що набувала катастрофічних масштабів, які реформи і як треба здійснювати.

Звернення до досвіду президентства Л.Кучми у сфері реформ зумовлено одним: іншого такого досвіду в Україні немає. Цей досвід стосується багатьох сфер функціонування держави та діяльності президента, в яких очевидним є внесок Л.Кучми. Йдеться про розбудову та зміцнення державності, збереження миру в країні, утвердження національного патріотизму, подолання кризи, здійснення реформ, забезпечення розвитку економіки, розв'язання внутрішньополітичних проблем та зовнішньополітичних проблем.

За окремими з цих напрямів досягнення були досить вражаючі.

Насамперед цей досвід дуже цінний у подоланні кризи. Уряд Л.Кучми вперше запропонував: програму антикризових заходів, пакет економічних реформ, радикальний і відповідальний шлях втілення їх у життя урядовими декретами зі статусом законів. Лише за півроку було прийнято понад 80 декретів. Більшість із них працювали багато років і згодом були трансформовані в закони. Останній декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (від 19 лютого 1993 р. №15-93) діяв понад 25 років і лише в червні 2018 р. замінений законом. У перший же місяць Л.Кучма домігся виходу України з російської рублевої зони. Було вжито заходів з наведення порядку в бюджетній і розрахунково-платіжній сферах. Започатковано малу приватизацію та передачу у власність мільйонам громадян земельних присадибних ділянок і ділянок несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності. Було проведено першу податкову і митну реформи.

При цьому варто нагадати, що Л.Кучма лише з третього разу погодився очолити уряд, і лише з третього разу Верховна Рада відправила його у відставку, за власною заявою, через відмову парламенту продовжити його антикризову програму. Дехто з можновладців вважав, що Л.Кучма намагався перетягнути на себе "ковдру владних повноважень". Але насправді він демонстрував готовність до додаткової відповідальності за подолання кризи та здійснення реформ. Адже тоді економічна ситуація в країні була практично катастрофічною. Досить згадати лише один факт: у 1992–1993 рр. у середньому за рік інфляція сягала 6000%. Тоді ситуація була навіть складніша, ніж у 2014–2017 рр., коли Україна втратила Крим, частину Донбасу і опинилась у війні з Росією.

Після обрання президентом Л.Кучма ще наполегливіше взявся за подолання кризи та здійснення реформ. Після першої інавгурації (19 липня 1994 р.), лише через півмісяця (6 серпня 1994 р.), він підписав два укази про вдосконалення системи виконавчої влади та державного управління. Ще через 2,5 місяця (11 жовтня 1994 р.) він виступив у Верховній Раді з програмою "Шляхом радикальних економічних реформ". У листопаді цю програму було затверджено указом президента України. Того ж місяця вийшов перший указ на виконання зазначеної програми "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" (10 листопада 1994р.).

Після другої інавгурації (30 листопада 1999 р.) Л.Кучма підписав перший указ з продовження реформ лише через три дні — "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (від 3 грудня 1999 р.). А вже в лютому 2000 р. президент звернувся до Верховної Ради та українського народу з Посланням "Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр.".

Було суттєво вдосконалено систему виконавчої влади та державного управління, прийнято близько 400 президентських указів для оперативного розв'язання економічних проблем, подолання кризи та здійснення реформ. Завдяки цьому в країні стався перелом, криза різко пішла на спад. Якщо за 1991–1994 рр. економіка України проти 1990 р. втратила 45,6% ВВП, то за 1995–1999 рр. — лише 14,2% (див. рис. 1). Л.Кучма прийняв країну з рекордним спадом економіки (-22,9% ВВП за 1994 р.), а до кінця 90-х років кризу було подолано (-0,2% ВВП за 1999 р.). Завдяки вжитим заходам Україна (на відміну від Росії) майже безболісно пережила кризу 1998 р.

Однак у 2009 р. Україна опинилася в глибокій кризі: спад ВВП становив 14,8%. Це був найгірший показник серед постсоціалістичних країн, і він свідчив про те, що влада не змогла захистити українську економіку від світової кризи. Те саме повторилось у 2014–2015 рр., коли спад ВВП сумарно становив 16,4%. Цього разу це була вітчизняна криза, зумовлена російською агресією і війною. Хоч і тут є питання щодо адекватності реакції влади та ефективності захисту економіки.

За десять років президентства Л.Кучми було здійснено близько 100 секторальних реформ. При цьому йдеться не про дріб'язкові удосконалення на кшталт зміни порядку реєстрації транспортних засобів, а про зміну базових засад економічних відносин. Було проведено приватизацію та корпоратизацію підприємств, здійснено грошову, бюджетну, податкову і митну реформи, низку реформ у галузях енергетики та промисловості, сформовано сектори середнього та малого бізнесу, створено банківську, фінансову та ринкову інфраструктури. Особливо успішними були мала приватизація, земельна й аграрна реформи, які одразу дали позитивні результати. Було також започатковано реформи у житлово-комунальній, соціальній та інших сферах. Підтвердженням цього є індекс прогресу трансформації, який щорічно розробляє ЄБРР і яким користуються Світовий банк і МВФ. В Україні в 1995–2004 рр. цей індекс практично подвоївся, а розрив між Україною і Польщею скоротився майже вдвічі. У подальші роки змін уже не було (див. рис. 2).

Масштабність і результативність реформ особливо яскраво видно за секторами економіки країни.

Грошово-банківська сфера. Невдовзі після обрання президентом Л.Кучма своїми указами створив комісію та робочу групу з грошової реформи. Всю підготовку було завершено станом на вересень 1995 р. Але на прохання керівництва Нацбанку та уряду реформу знову було відкладено. Хоч далі відкладати було вже нікуди — Україна залишалась єдиною серед пострадянських країн, яка ще не мала національної валюти. Зрештою у вересні
1996 р. указом президента було впроваджено грошову реформу і запроваджено гривню. В 1996 р. інфляція становила лише 10%, що в 40 разів менше, ніж у 1994 р., і в тисячу разів менше, ніж у 1993 р. У 2000–2004 рр. середньорічна інфляція в Україні була в 1,5 разу нижча, ніж в Росії. В наступні роки цю позитивну динаміку було втрачено. За 2005–2009 рр. середньорічна інфляція в Україні зросла в 1,5 разу, а за 2014–2017 рр. — майже втричі.

Наприкінці 90-х років було створено систему гарантування вкладів населення та відповідний Фонд. У 2000–2008 рр. він працював виключно на накопичення коштів. Однак у 2014–2017 рр. половину банків було ліквідовано. Банки втратили половину депозитів. Зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зросли майже у сто разів і сягнули 80 млрд грн. Це у 20 разів перевищувало доходи Фонду. ФГВФО вимушено став позичальником Нацбанку та Мінфіну на 70 млрд грн, які йому доведеться десять років повертати і сплатити відсотків ще 10 млрд грн. Крім того, залишаються невідшкодованими майже 100 млрд грн негарантованих вкладів населення. Ця банківська криза була оцінена президентом як успішна реформа. Але кому потрібна була така "реформа", борги якої лягли на населення та Фонд гарантування вкладів? Це можна було зробити за рахунок власників банків, як це, до речі, відбулося у 2009 р.

У сфері приватизації. За президентства Л.Кучми були розроблені і затверджені чотири програми приватизації. Було приватизовано більш як 100 тис. підприємств. Частку приватного сектора економіки в 2004 р. було доведено до 70%. Попри великі масштаби пільгової приватизації (до 75%), визначеної законами та постановами Верховної Ради, від приватизації було отримано близько 20 млрд грн, або 3,4 млрд дол. За наполяганням президента було вжито заходів для переходу від пільгової до грошової приватизації. І якщо у 1992–1998 рр. унаслідок згаданих пільг оплата приватизованих об'єктів коштами становила 10,4%, то у 1999–2004 рр., завдяки переходу на грошову приватизацію, — 84,4%. До речі, за 2014–2017 рр. приватизовано тільки 460 підприємств, а до бюджету отримано лише 4,2 млрд грн, або 0,2 млрд дол. Це менш як 10% від передбаченого бюджетними законами. Отже, приватизувати було що, але не було ефективної політики приватизації.

У сфері підприємництва. Л.Кучмою було підписано більш як 30 указів із підтримки розвитку та дерегуляції малого бізнесу. Було запроваджено спрощену систему реєстрації, дозволів, ліцензування, оподаткування, обліку і звітності. Завдяки цьому за 1995–2004 рр. кількість малих підприємств, зайнятих у них працівників і частка обсягів реалізації продукції зросли втричі. Зокрема, частка зайнятих збільшилася до 18,4%, а частка реалізації продукції — до 10,6. У наступні роки реальних зрушень у цій справі практично не було, а за 2014–2017 рр. кількість малих підприємств скоротилася на 36 тис., або на 12%.

У податковій сфері. За президентства Л.Кучми ставку ПДВ було знижено з 28 до 20%, податку на прибуток — з 35 до 25%, податку на доходи фізичних осіб — з 30 (середня ставка) до 13%. Було скасовано чорнобильський збір (12% від фонду оплати праці), обсяги податкових пільг відносно ВВП знижено у вісім разів. Було запроваджено спеціальний режим оподаткування малого бізнесу та сільськогосподарських товаровиробників. У наступні 2005–
2017 рр. реального поліпшення у податковій системі не відбулося.

У промисловості. За 1995–2004 рр. президентом Л.Кучмою було видано низку указів, спрямованих на подолання кризи та забезпечення розвитку металургії, машинобудування та інших галузей промисловості. І якщо в 1994 р. спад у промисловості становив 27,3%, то завдяки вжитим заходам у 1999 р. уже спостерігався приріст у 4%. У 2000–2004 рр. середньорічний приріст промислового виробництва становив 12,5%, що було удвічі вище, ніж у Росії. У наступні роки динаміка промисловості пішла різко на спад, і в 2014–2017 рр. виробництво скоротилося в середньому за рік на 5%.

В аграрній сфері. За президентства Л.Кучми було здійснено споконвічну селянську мрію: "Земля має належати тим, хто на ній працює".Майже 7 млн селян стали власниками земельних паїв — половини сільгоспугідь країни. Кількість фермерських господарств подвоїлась, а площа їх землеволодіння зросла у чотири рази. Селяни стали отримувати орендну плату за земельні паї. Колгоспи і радгоспи було реорганізовано у приватні господарства. Було запроваджено фіксований податок, пільгове кредитування, лізингову програму технічного забезпечення з бюджетною компенсацією третини вартості вітчизняної техніки та ін. Завдяки цьому у 1999 р. було зупинено аграрну кризу. А за 2000–2004 рр. середньорічний приріст сільськогосподарського виробництва становив 6%, харчової промисловості — 16,4%. Це були рекордні показники за всі роки незалежності. В наступні роки в земельній та аграрній сферах реформ практично не було. Навіть не змогли вирішити питання введення землі у внутрішньонаціональний економічний оборот.

Особливо вражаючою була реформа в олієжировому секторі. В середині 90-х років з України масово (до 90%) вивозили на експорт насіння соняшнику. Тим часом потужності олієжирових комбінатів (їх близько 20) простоювали. А головне, втрачалася додана вартість від переробки. За дорученням Л.Кучми було встановлено експортне мито на насіння соняшнику на рівні 23%, яке діяло майже десять років. Завдяки цьому виробництво насіння соняшнику зросло в п'ять разів, обсяги його переробки — в 14, експорт скоротився в чотири рази, а експорт олії зріс у 25 разів. Україна вийшла на третє місце у світі за виробництвом олії і на перше — за її експортом.

Схоже було зроблено в садівництві і виноградарстві. За підтримки президента Л.Кучми було запроваджено спеціальний збір від вартості проданих алкогольних виробів, кошти від якого йшли на компенсацію господарствам витрат на оновлення площ садів і виноградників. Завдяки цьому за 2000–2013 рр. було оновлено близько 70% площ садів і виноградників. Валовий збір плодів зріс у 1,5 разу, причому новітніх сортів. Без цього зазначені галузі остаточно втратили б конкурентоспроможність.

В енергетичній сфері за президентства Л.Кучмибуло сформовано єдиний оптовий енергетичний ринок, добудовано енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС і закрито Чорнобильську АЕС. Частка електроенергії АЕС зросла з 25% у 1996 р. до 50% у 2004 р. Було ліквідовано неплатежі і бартер: якщо у 1997 р. грошова оплата вугілля становила 26%, то у 2004 р. — практично 100%. Оплата споживачами за електроенергію зросла до 93%. Сплата податків підприємствами електроенергетики збільшилася до 94%. Україна приєдналася до європейської енергосистеми (UCTE). Почався експорт електроенергії.

У 2001–2004 рр. поставки нафти на українські НПЗ зросли у чотири рази. Україна стала повністю забезпечувати себе нафтопродуктами вітчизняного виробництва. Завантаження НПЗ було доведено до 41,5%. Це був рекордний показник за роки незалежності. В наступні 2005–2017 рр. обсяги переробки нафти та рівень завантаження НПЗ упали майже в 40 разів — з 21 млн т у 2004 р. до 0,5 млн т у 2016 р.

Було сплачено борги Росії та Туркменистану за газ та укладено нові договори на вигідних для України умовах (ціна до 40 дол./тис. кубометрів). Половину потреб в імпорті газу (до 30 млрд кубометрів) Україна отримувала за послуги транзиту. Україна мала ціну на газ практично на рівні Білорусі і удвічі нижчу від Польщі. У 1997–2004 рр. було введено в експлуатацію близько 2 тис. км газопроводів, у тому числі Донецьк—Маріуполь, Донецьк—Феодосія—Керч, Краматорськ—Донецьк, реконструйовано газогони Херсон—Крим і Лисичанськ—Луганськ. У подальшому через деструктивні дії української влади та зовнішніх сил Україна зіткнулася з "газовими" війнами. Постачання газу, завантаження української ГТС різко впали. Ціна російського газу зросла у рази.

У будівництві житла. У другій половині 90-х років було забезпечено перехід від державного до приватного інвестування будівництва житла. Указом президента було започатковано експеримент на базі холдингової компанії "Київміськбуд" і банку "Аркада" щодо інвестування житла населенням. Потім цю практику було поширено по всій Україні. Було розроблено і реалізовано спеціальні програми: "іпотечне кредитування житла", "будівництво житла для військовослужбовців", "будівництво житла для молодих сімей" і "будівництво соціального житла". Завдяки цьому було зупинено кризу в житловому будівництві, а згодом повністю відновлено його динаміку. І сьогодні позитивна динаміка в житловому будівництві досягається завдяки здійсненим тоді реформам — заміні системи державного інвестування житла приватним.

У фінансово-бюджетній сфері за президентства Л.Кучми був прийнятий Бюджетний кодекс, створена єдина казначейська система бюджетного обслуговування, дефіцит бюджету знизився з 9,2% ВВП у середньому за 1992–1994 рр. до 4,4% ВВП за 1995–1999 рр. і до 0,5% ВВП за 2000–2004 рр. У наступні роки дефіцит бюджету знову зріс до 4–5%, а обсяги бюджетних запозичень через ОВДП зросли у 20 разів. У 2000–2004 рр. Україна зовсім не брала кредитів у МВФ, а взяті раніше (4,3 млрд дол.) повністю погасила. За 2005–2009 рр. у МВФ було запозичено 10,6 млрд дол., а за 2014–2017 рр. — ще 12 млрд. Усього за 13 років (2005–2017 рр.) Україна отримала від МВФ 26,6 млрд дол. Це у шість разів більше, ніж за попередні 13 років (1991–2004). За рівнем боргового навантаження (75% ВВП) Україна вийшла в "лідери" серед постсоціалістичних країн.

У зовнішній торгівлі. За президентства Л.Кучми Україна мала додатне сальдо, зокрема у 2004 р. — 7 млрд дол. Після 2004-го в України вже 14 років від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі. В окремі роки дефіцит по товарах сягав 18,5 млрд дол. (2008 р.) і 15,8 млрд (2012 р.). Через це платіжний баланс, який у 2000–2004 рр. був додатним, у наступні роки теж став від'ємним (дефіцитним).

У соціальній сфері. За 2000–2004 рр. було погашено 8 млрд грн боргів іззаробітної плати та пенсій.У 1995–1999 рр. зростання заробітної плати та пенсій стало випереджати зростання інфляції. За 2000–2004 рр. середня заробітна плата та пенсія у доларовому обчисленні зросли утричі. Було запроваджено персональні пенсійні рахунки громадян з обліку сплачених пенсійних внесків, Пенсійний фонд був збалансований. Після цього реальні реформи у пенсійній системі зупинилися, через що дефіцит Пенсійного фонду в 2017 р. зріс учетверо — до 45%. Причина банальна: основний акцент влада зробила на підвищенні мінімальних пенсій. Але таким чином неможливо позбутися дефіциту Пенсійного фонду. До того ж це шлях до зрівнялівки, шлях у глухий кут. Унаслідок постійного підвищення мінімальних пенсій майже половина пенсіонерів отримує менш як півтори мінімальні пенсії.

У житлово-комунальній сфері. За 1995–2004 рр. було зроблено реальні кроки до збалансування тарифів. Рівень окупності послуг ЖКГ тарифами було підвищено з 8 до 60%. У 2000–
2004 рр. динаміку тарифів було збалансовано з динамікою реальних доходів населення. Було запроваджено бюджетні субсидії на послуги ЖКГ для малозабезпечених сімей. У наступні роки внаслідок гальмування реформ показники значно погіршилися. Заборгованість населення перед ЖКГ зросла у сім разів, водночас частка бюджетних субвенцій на оплату послуг ЖКГ населенню збільшилася у п'ять разів. Це суперечлива і загрозлива динаміка.

Загалом результати реформ за президентства Л.Кучми перевершили всі очікування. За 2000–2004 рр. у середньому за рік ВВП України зростав на 8,4%. Тоді наша країна посідала п'яте місце серед постсоціалістичних країн і перше — в 2004-му (12,1%). В інші періоди Україна займала останні або близько до останніх місця (див. рис. 3).

Отже, період президентства Л.Кучми для економіки був найбільш динамічним у плані подолання кризи, здійснення реформ і забезпечення зростання. Л.Кучма прийняв Україну з найбільшим спадом економіки, а передав — із найвищим її зростанням.

Характерно, що такі економічні результати діяльності президентів України адекватно сприймаються громадянами, про що свідчать результати опитування на тему: "Хто був кращим президентом України?". У Л.Кучми виходить найвища оцінка довіри і значно вищий рейтинг ефективного президента (див. рис. 4).

Хтось може запитати: а що, у Л.Кучми не було недоліків і недоробок? Були, і він про це сам не раз говорив, до речі, більше, ніж інші президенти. Інша справа, що він не завжди погоджувався зі своїми критиками, а вони не завжди готові були зрозуміти його аргументи.

Взяти хоча б резонансну приватизацію "Криворіжсталі". Її було здійснено в рамках задекларованої владою політики: розвивати вітчизняний великий бізнес і не допускати, щоб економіка опинилася в руках іноземного великого капіталу (так званих ТНК), як це сталося у багатьох країнах, що розвиваються, в тому числі європейських постсоціалістичних. Сьогодні в українському суспільстві, особливо політикумі, вирують пристрасті на кшталт "не допустити ринку землі і скупки її іноземним капіталом". Хіба не та ж сама політика? Такої ж політики сьогодні дотримується багато країн — Китай, Білорусь, В'єтнам та інші. Далі конкретніше: ну перепродали "Криворіжсталь" іноземній ТНК, отримали чималі додаткові гроші, а хтось чув звіт влади, як їх використали? Не менш цікаво, як після перепродажу на "Криворіжсталі" вирішувалися соціальні, інвестиційні, економічні та інші проблеми.

Для цього досить навести деякі факти з інформації профкому комбінату. Чисельність працюючих на комбінаті впала майже удвічі, скорочено близько 25 тис. робочих місць, рівень зарплати удвічі менший від обіцяного інвестором. Тим часом у 2007 р. комбінат виплатив новому власнику 5,8 млрд грн дивідендів. Жодна компанія в Україні подібних дивідендів ще ніколи не платила. "Криворіжсталь" виявилась однією з найприбутковіших компаній у холдингу ArcelorMittal. Тому материнська компанія переспрямовувала прибуток "Криворіжсталі" в інші проекти, за межами України, в тому числі на погашення великих власних боргів. Загалом новий власник не виконав близько половини інвестиційних, екологічних, соціальних та економічних зобов'язань, зокрема, з модернізації та розширення виробничих потужностей.

Л.Кучму також звинувачують у зародженні олігархізації. Тут є два запитання: чому вона з'явилася і коли розквітла? Відповідь на перше запитання випливає з аналізу структури української економіки. В Україні, на відміну від Польщі, економіка завжди була великопідприємницькою. Це зумовлено історичними традиціями і галузевою спеціалізацією. Зрозуміло, що в процесі приватизації важливо було зберегти цілісність і функціональність майнових комплексів підприємств. Тому за прийнятими ще в 1992–1993 рр. законами велика приватизація мала здійснюватися цілісними комплексами. Для цього передбачалося чимало пільг, що сягали 75% вартості підприємств. Це — безплатні приватизаційні папери, компенсаційні сертифікати, пільги трудовим колективам та адмінперсоналу, передача підприємств в оренду трудовому колективу з викупом тощо. За таких умов і за відсутності прозорого фондового ринку і наявності численних посередницьких структур великі підприємства легко ставали власністю майбутніх олігархів. Тобто олігархізація в Україні, як, до речі, і в Росії та Казахстані, мала дуже сприятливі об'єктивні економічні передумови, з якими владі було дуже важко, інколи навіть неможливо, боротися.

Відповідь на друге запитання, коли розквітла олігархізація, дуже коротка, оскільки дуже наглядна з рис. 5. У 2008 р. показники олігархізації у 5–10 разів перевищували показники 2004-го. До речі, спочатку у 2005 р. вони були дещо впали, але потім різко пішли вгору. Звідси видно, коли розквітла олігархізація. Це підтверджує динаміка олігархізації в аграрній сфері, якої за Л.Кучми ще зовсім не було. Йому, навпаки, дорікали паюванням землі та майна колгоспів і радгоспів, яке начебто руйнувало великі підприємства. Агрохолдинги — "молодші брати" промислових олігархій — стали виникати лише з 2005 р. (див. рис. 6). А головне, досі нічого не зроблено, щоб їх зупинити або унормувати. По них досі не прийнято жодного закону, ні "за", ні "проти". Але ж це та сама олігархізація, яка в соціальному значенні на селі ще страшніша, ніж у промисловості.

Л.Кучмі також закидають, що під час другого терміну президентства він знизив темпи реформ, порівняно з першим. Це правда. Але йому вже не давали цього робити. Провокації, скандали, протестні акції, інсценовані ззовні і зсередини, були спрямовані на те, щоб узагалі змусити його піти з посади, не те що загальмувати реформи. Все це добре відомо. Але члени команди Л.Кучми, урядовці і чиновники того часу добре пам'ятають, що на другий термін готувалася ціла низка важливих реформ — з модернізації в промисловості, дерегуляції бізнесу, з енергозбереження, пенсійна, соціально-страхова, зарплатна, житлово-комунальна, освітянська, медична та інші. По багатьох із них були навіть прийняті укази, закони, концепції чи програми.

Тому можна стверджувати, що політична воля здійснювати реформи у Л.Кучми була і в 2000–2004 рр. Варто нагадати, що лише через три дні після другої інавгурації, 3 грудня 1999 р., Л.Кучма підписав указ президента "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Досить реформаторськи спрямованим було і чергове (перше в другій каденції) Послання президента до Верховної Ради. Тим більше, що тоді у нього вже був власний великий досвід організації реформ і була впевненість у їх значущості та ефективності. Але було створено кругову блокаду реформ і будь-яких ініціатив президента. Це підтверджує хроніка відомих подій того часу. 

До того ж у Л.Кучми ніколи не було більшості в парламенті — такої, як у В.Ющенка, В.Януковича і П.Порошенка. А політики-державники і в Європі, і в Україні добре знають, як важко в таких умовах працювати, коли парламентська опозиція в більшості і бажає одного: "що гірше, то краще". Проте, Л.Кучма зумів зробити все, щоб здійснені реформи дали результат. За 2000–2004 рр. середньорічний приріст ВВП становив 8,4%, а реальних доходів населення — 12. Іншим президентам без тих скандалів і провокацій, через які довелось пройти Л.Кучмі, і близько не вдалося досягти таких показників.

Л.Кучма мав успіх не лише в економічних реформах. Він вдало розв'язував і політичні проблеми, як внутрішні, так і зовнішні. Після відставки з посади прем'єр-міністра Л.Кучма, всупереч прогнозам скептиків, отримав феноменальну перемогу на виборах до парламенту навесні 1994 р. на Чернігівщині. А влітку того ж року (лише через три місяці) він здобув іще одну, на цей раз набагато масштабнішу, загальноукраїнську перемогу на президентських виборах у діючого глави держави (Л.Кравчука), який тоді мав імідж першого президента-державотворця.

Л.Кучма поки що єдиний в Україні, кому виборці двічі довірили президентство. До того ж без будь-яких майданів чи іншого тиску з боку прихильників. Нерідко це було всупереч організованим проти нього скандалам, провокаціям чи акціям. При цьому Л.Кучма зумів не тільки вистояти в драматичних подіях "касетного" скандалу та Помаранчевого майдану, але й не допустити їх переростання в трагічні події, з численними жертвами і втратами для народу і держави, як це сталося після Євромайдану в 2014 р. Більш того, драматичні події Помаранчевого майдану він зумів трансформувати в політреформу та прийняття нової Конституції з парламентсько-президентською моделлю.

Водночас більш як десятирічний період президентства Л.Кучми був досить напружений і складний. У самій Україні дуже загострилася боротьба за владу. Далеко не всім подобалася вибудувана Л.Кучмою система ефективної влади, яка, власне, й забезпечила початок подолання кризи (1995–1999), а потім рекордне зростання економіки (2000–2004). У зовнішніх відносинах успіхи України та її незалежна політика теж не влаштовували сильних світу цього. Одні домагалися повної васалізації України, інші схиляли її до маріонеткової поведінки. Інтереси внутрішніх і зовнішніх недоброзичливців України і Л.Кучми інколи збігались і виливалися в акції: "Україна без Кучми".

Йдучи з посади президента і відмовляючись від правомірного балотування на третій термін, сам Л.Кучма сказав: "Я теж хочу подивитись на "Україну без Кучми". Зрештою це побачили і всередині України, і за її межами. Побачене дуже розчарувало. І це м'яко сказано. Тому пошук відповіді на запитання, якою була Україна при Л.Кучмі, а якою — без нього, залишається актуальним. Хоча "без нього" означає лише "без його президентства". Бо фізично і духовно Л.Кучма ніколи не був поза Україною. Пройшовши важкі, значною мірою спеціально інсценовані випробування, він залишився в Україні, навіть усупереч тому, що дехто цього дуже не хотів. Саме тому Л.Кучма колись сказав: "Я завжди з Україною". Ці слова як епіграф винесені в назву моєї книги, яка вийшла у червні 2018 р.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво