Регіональні політичні партії в Україні: зародження феномена - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Регіональні політичні партії в Україні: зародження феномена

16 квітня, 09:39 Роздрукувати

Нині під тиском як зовнішніх, так і внутрішніх викликів ігнорувати потенціал регіональних партій неприпустимо. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

Питання функціонування регіональних політичних партій із серії тих, на які і держава, і суспільство впродовж тривалого часу дивилися крізь пальці — як на те, чого в Україні (згідно із законом) існувати не може. 

Така ситуація була сприятливою для згаданих політичних утворень, які, діючи на межі закону і беззаконня, на власний розсуд коригували життя в регіонах. Нині під тиском як зовнішніх (агресії Росії, політики Польщі й Угорщини стосовно України), так і внутрішніх (розгортання в державі процесів децентралізації) викликів ігнорувати потенціал регіональних партій неприпустимо. 

Питання стоїть гостро: регіональна політична сила — один із важелів демократизації країни чи банальний інструмент боротьби за владу в центрі та регіонах? А може, просто сусідський "троянський кінь", який заохочує ідеологію та стратегію регіоналізму для досягнення своїх власних цілей? 

Перші "регіонали": Крим

Політичні сили почали гуртуватися насамперед у Кримському та Донбаському регіонах. У 1992–1993 рр. у Криму виникло, щонайменше, 7 утворень, які іменували себе "партіями" і назви яких, а також самопозиціювання та, власне, масштаби й цілі діяльності (тобто три специфічних критерії для класифікації партії як регіональної), свідчили про їхній регіональний статус. Так, у 1992 р. постала Партія економічного відродження Криму, керувала якою низка доволі одіозних осіб (В.Шевйов, Є.Копиленко, В.Єгудін, А.Сенченко, А.Данелян, А.Дудко), чиїм пріоритетом була розбудова "Республіки Крим". "Звершення" членів політсили (про які йшлося в газеті ГУ МВС України в АРК "С места происшествия" та, приміром, у книжці К.Чернецова "Крым бандитский: крымская братва в борьбе за сферы влияния", 1998) дозволяли зробити висновок: партія була своєрідною "прокладкою" між кримською владою і злочинним світом, важелем у складному механізмі владування на півострові, що поєднував формальні (державні) та неформальні інститути. 

Це твердження може бути справедливим і щодо "Народної партії Криму" (очільники — В.Межак, В.Кличников) та сили під назвою "Союз в поддержку Республики Крым" (Я.Аптер, С.Куніцин), що постали 1993 р., а також Республіканської партії Криму (керівник Ю.Мєшков, згодом С.Цеков, Б.Кізілов), Кримської партії соціальних гарантій (Ю.Токач, Є.Фікс, В.Хрипунов) та "Русской партии Крыма" (С.Шувайніков). Остання, приміром, у своїй програмі записала необхідність для Криму здобути "самостійний державно-політичний статус". 

У 1994 р. в АРК постали ще 12 політичних сил. Життя частини їх було вкрай коротким. Так, про Християнсько-ліберальну партію Криму, яка функціонувала всього кілька місяців, говорили, що вона — "не партія, а замаскований… злочинний клан", котрий намагався встановити свої правила гри на півострові. Зрештою, ХЛПК була прозвана "партією розстріляних", оскільки нечисленні члени партії загинули буквально впродовж кількох місяців, так і не узгодивши своїх інтересів із інтересами інших угруповань півострова (зокрема такого з них як "Башмаки"). Останні, що показово, функціонували на авторитарних засадах і мали злочинні цілі. 

Місцеві вибори 1995 р. легітимізували процес зрощення криміналітету і влади й зумовили подальше формування в Криму специфічного регіонального політичного режиму. "Угруповання-партії", уособлюючи владу, отримали (у той чи інший спосіб) не лише можливість управляти регіоном на власний розсуд, а й доступ і використання державних коштів відповідно до своїх корисливих інтересів.

У 1996 р. в АРК з'явилася ще низка партій, однак розгорнути легітимну діяльність вони не встигли: у квітні 1996 р. Л. Кучма підписав Указ "Про зупинення дії Закону Автономної Республіки Крим "Про об'єднання громадян" (1993) як такого, що не відповідав Конституції та Закону України "Про об'єднання громадян" (1992). Останній же дозволяв діяльність політсил тільки після їх реєстрації Мін'юстом України, до того ж — із всеукраїнським статусом. Таким чином, зовнішні прояви "проблеми" регіоналізму та його активних суб'єктів — зникли…

Донбаська "анти-Україна"

Одним із перших міст на Сході України, в якому розгорталося громадсько-політичне життя, став Донецьк. У 1991 р. тут відбувся установчий з'їзд Ліберальної партії України (очільник І.Маркулов, згодом — В.Щербань). У 1992 р. — Партії праці (ПП), до створення якої доклали зусиль М.Азаров, В.Ландик та ін. Опоненти ПП відразу відзначили її регіоналістські устремління. 

Про зародження у Донбасі "анти-України" дозволяла говорити діяльність "Интердвижения Донбасса" (очільник Д.Корнілов), "Движения за возрождение Донбасса" та ін., які об'єднували персон, опозиційно налаштованих до національно-демократичних сил. На Луганщині (наприкінці 1990 р.) лідер "Народного движения Луганщины" (В.Чекер) заговорив "про перехід в юрисдикцію РРФСР". 

У такому ідейному середовищі надалі й гартувалися специфічні політичні сили. У 1993 р. постав Громадянський конгрес України, серед ключових настанов якого були: ідея федеративно-земельного устрою України, проросійське налаштування та антизахідництво. У 1998 р. ідеологічна мімікрія зумовила перейменування ГКУ на Слов'янську партію. 

Завдяки зусиллям другого секретаря Донецького обкому Компартії України П.Симоненка, Донеччина стала і "батьківщиною комунізму" в незалежній Україні: у 1993 р. тут відбувся "відновлювальний з'їзд" КПУ. 

У другій половині 1990-х років партогенез в умовах Донеччини набував нових ознак. Поряд зі слов'янськістю, комунізмом, вдаваним лібералізмом, про себе заявили ідеї регіоналізму й — заакцентую окремо — мусульманських інтересів. Результатом цього стало постання у 1997 р. Партії регіонального відродження України (ПРВУ) на чолі з В.Рибаком (головою Донецької міськради) та Партії мусульман України, очільником якої став Р.Брагін (гендиректор СП "Турбо-Дон", голова президії Духовного центру мусульман України, брат кримінального авторитета Аліка Грека — Ахатя Брагіна). Стало зрозуміло, що, коли духовні практики не могли утримати в єдності той чи інший прошарок і забезпечити реалізацію інтересів регіональних лідерів, останні вдавалися до об'єднання двох інструментів впливу — партії та релігії. Водночас, факт створення ПМУ і ПРВУ свідчив про несконсолідованість еліти Донбасу: у регіоні відбувався процес "об'єднання за інтересами". Регіональна партія за таких умов ставала вишуканою політичною зброєю, що використовувалася не лише на місцевому рівні, а й під час "торгів за права" з владою у Києві.

Харківщина і Дніпропетровщина: підступне слов'янолюбіє й цинічний прагматизм 

Своєрідним регіональним партійно-силовим центром країни на початку 1990-х була й Харківщина, де у
1993 р. постала Партія слов'янської єдності України. Її ідейний акцент — федералізація України, утворення союзу України, Росії, Білорусі та Казахстану, в межах якого функціонуватимуть єдине законодавство, грошова система, спільна армія, узгодженою буде зовнішня політика. Застерігаючи від підпорядкованості "швидко зростаючій юдео-протестанській цивілізації", партія омріювала "свою, слов'янську".

Втім, у політсилі не було єдності: поряд із помірковано налаштованими членами, діяла "ультранаціоналістична група" О.Бахтіярова, який прямо називав ПСЄУ "російською партією в Україні", обстоював ідею відновлення Російської імперії та наголошував на необхідності створення в Україні "звільненої території", "підпорогового утворення" на кшталт Придністров'я й Абхазії. 

Інший порядок денний був у ВО "Громада", що постало у 1994 р. на чолі зі своєрідним "хазяїном" Дніпропетровського регіону та корупціонером П.Лазаренком. "Ідеологією" очільника партії були ніякі не -ізми та -любіє, а прагнення нескінченного розширення влади та збільшення можливостей для грабунку "власної" території. 

Нові "регіональні апетити" на зламі століть 

Із запровадженням змішаної системи виборів партія ставала інструментом входження у владу, а регіоналізм продовжив свою інституціоналізацію вже на рівні парламенту. Першою регіональною політичною силою, яка, подолавши виборчий бар'єр, у 1998 р. ввійшла до Верховної Ради України, стала згадана "Громада". Дніпропетровщина віддала "своїй" партії 35,34% голосів (другий результат, здобутий на Кіровоградщині, виглядав значно скромніше — 6,27%). 

Готувалися брати "київський олімп" партії зі Сходу й Півдня України — регіонів, які залишалися базою для створення нових регіональних політичних проектів. У 1997–2001 рр. на Донеччині функціонувала Партія солідарності України, що виступала за "повноцінну" інтеграцію України до СНД. На ІІ з'їзді (2000) очільником політсили став П.Порошенко. Під його керівництвом було ухвалено рішення про приєднання партії до ПРВУ (згодом — Партії регіонів). Аналогічне рішення тоді ж ухвалила й Партія праці, що стало свідченням пошуку регіональними елітами "точок дотику" у переддень виборів до Верховної Ради України (2002). 

У 1998–2003 рр. на Донеччині функціонувала (за оцінками міністра юстиції, поза правовим полем держави) "Єдина Київська Русь". Донецьк став також місцем створення Всеукраїнської партії Миру і Єдності (нинішній "Блок Петра Порошенка "Солідарність"), що проголосила "відновлення єдиного економічного простору на території колишнього СРСР", спекулювала антинатовськими і проросійськими гаслами та заохочувала російське православ'я в Україні. 

У Луганську в 2001–2015 рр. за повернення до соціалізму та совєтської влади боролася КПРС на чолі з О.Яковенком. А в Сімферополі (з 1997-го) про федералізацію країни мріяла партія "Союз". (Нині ця політсила має штаб-квартиру в Києві та "діє" під керівництвом… покійного Л.Миримського і, мабуть, виношує нові "мрії"). 

Помітним явищем на шляху розвитку регіональних політичних сил, їхньої співпраці у прагненні протистояти центральній владі стала у 2000 р. спроба об'єднання 5 партій у Партію регіонального відродження "Трудова солідарність України" (з 2001-го — ПАРТІЯ РЕГІОНІВ). Показові два моменти: політсила самою своєю назвою акцентувала регіоналізм; 4 з 5-ти партій сформувалися на теренах Донецька (Партія солідарності України, Партія праці та ПРВУ) і Дніпропетровська ("За красиву Україну"). Крім того, 3 партії очолювали бізнесмени, у т. ч. — майбутній президент України П.Порошенко та майбутній мер Києва Л.Черновецький, які, рухаючись до вершин влади, ставку робили на інструмент під назвою "регіоналізм". 

На 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано 109 політичних партій, із яких лише 12 мали легалізовані осередки в усіх регіонах України, 18 — не мали обласних структур, а ще 12 "політсил" — жодних. Тобто, у певному сенсі, всі вони були регіональними. 

Суперечливі спроби Кучминої держави врегулювати ситуацію

Закон "Про політичні партії в Україні" (2001) не просто дав визначення поняття "політична партія", а й закріпив вимоги до її створення. Рішення Верховного суду України — зумовили анулювання реєстраційних свідоцтв 28 партій (2003). Завдяки таким крокам було припинено діяльність малозначущих партій та завдано своєрідного удару по регіоналізмові. 

З іншого боку, регіоналізм, у свій спосіб, був визнаний центральною владою. Президент Л.Кучма, сподіваючись, що все тримає під контролем, і враховуючи високу активність опозиції (акція "Україна без Кучми!"), підтримав на парламентських виборах 2002 р. "пропрезидентський блок", чи, як сам згодом охарактеризував, "партію влади" — Виборчий блок політичних партій "За Єдину Україну!", до якого, нагадаю, крім АПУ, НДП, Партії промисловців і підприємців України та "Трудової України", увійшла Партія регіонів. Блок здобув голоси 11,77% виборців і посів третє місце серед переможців перегонів. Найбільшу підтримку блоку дала базова для регіоналів Донецька (36,83% голосів виборців) область. Донеччина спромоглася по-своєму "заспокоїти Кучму". Коло регіоналізмів, які харчувалися "з руки Кучми", — зростало.

Заговоривши у передвиборній програмі про "Україну регіонів" та необхідність створення в парламенті для їхніх представників другої палати, блок "За ЄдУ!" (разом з
Л.Кучмою) створив ґрунт для розширення спектра специфічних бажань регіональної еліти. А Україні на початку ХХІ ст. була "задана програма" — емансипація регіонів і, відповідно, емансипація регіональних політичних режимів. 

Крім регіоналізму, на який по-своєму "сперся" Кучма, на виборах 2002 р. про себе заявив й інший, відверто проросійський, чиїм уособленням став "Руський блок", що його підтримали 0,73% виборців. Через мізерність "п'ятої колони" багато хто її проігнорував. Але не Путін: за десяток років, за його підтримки, вона продемонструє свій "русский оскал". Ним радо шантажуватимуть Україну і багато "нерусских" сусідів та місцевих "патріотів".

Нові "партійні парасольки" для нових "регіоналізмів" (поч. ХХІ ст.)

У період 2003–2014 рр. розширилася географія функціонування регіональних політичних сил та проявилися нові механізми їх творення:

— партія ставала фактично регіональною у результаті зміни програмних документів і керівництва. Так, "Нова генерація України"
(1999 р., глава — Ю.Мірошниченко), "шукаючи себе", трансформувалася у Прогресивно-демократичну партію (2006) і, нарешті, у партію "Родіна" (2009) на чолі з І.Марковим. Політична сила почала культивувати ідею федералізації України й інтеграції з Росією, Білоруссю та Казахстаном, ратувала за визнання російської мови другою державною;

— авторитетний регіональний чиновник, концентруючи у своїх руках адмінресурс, із його допомогою розгортав мережу структур конкретної партії. Уособлення цього явища — очільник Київської облдержадміністрації А.Засуха, чия дружина, парламентарій Т. Засуха, в період липня 2004-го — осені 2005 р. була і главою СелПУ, яку й розбудовувала в регіоні. Інший приклад: виключно на рівні області та районів працювала Ліберальна партія на чолі з головою Сумської держадміністрації (у березні 1999 го — січні
2005-го) В. Щербанем;

— після "помаранчевої революції" до створення своїх регіональних/субрегіональних політсил вдалися етнічні меншини, внаслідок чого постали "КМКС" Партія угорців України та Демократична партія угорців України.

Наявність регіональних політсил по-своєму підтвердили дії таких партій, як "Єдність" (екс-мера Києва О.Омельченка), Українська морська (С.Ківалова), "Сила і Честь" (нині — без голови), "Совість України" (Х.Хачатуряна) та ін., які нагадували про себе лише під час виборів, коли задля заробітку зосереджувалися на роботі в одній-двох областях, допомагаючи потужним політсилам увести у виборчі комісії "своїх" людей.

Варто згадати й інші приклади: партію "Рідне місто", що постала у 2009 р. зі штаб-квартирою в Житомирі та головою О.Ковалюк (нині це "місто" вже "переїхало" до Києва й змінило очільника), і Громадянську партію України (2008, голова —
М.Катунін), яка на чолі з М.Матухно першою в Україні у своїй назві наголосила субрегіональну "прив'язку" — "Кияни передусім!". 

Важливим чинником, який значно вплинув на розвиток і зміцнення домінантної з-поміж регіональних партій — Партії регіонів, був перехід до пропорційної системи виборів. Ідучи на вибори до парламенту у 2006 р., регіонали експлуатували гасло "Децентралізація влади і збільшення прав регіонів" та обстоювали "федеративний принцип державного устрою". Втім, на позачергових виборах (2007) до Верховної Ради програма регіоналів уже позбулася згаданих гасел: здобувши владу, вони переосмислили українські перспективи. 

Рухаючись по висхідній, регіонали "подарували" Україні свого "президента", який, підкоривши Україну у 2010 р., забезпечив, відповідно, тріумф "своїй" партії на парламентських виборах 2012 р. та "пронизав" державу вихідцями з Донбасу. Про децентралізацію вже не йшлося. Українська територія підлягала пограбуванню цілком. 

На тлі діянь і натиску Партії регіонів намагання "інших регіоналізмів" із більшим чи меншим сепаратистським запалом (у 2006 р. — у вигляді Виборчого блоку партій "За Союз" у складі "Соціалістичної України" та партій "Союз", "Вітчизна", Слов'янської; у 2007 р. — в іпостасі Виборчого блоку Людмили Супрун — Український регіональний актив та блоку партій "КУЧМА" у складі "Союзу" і ВО "Центр") виглядали блідо. Але зрозуміло одне: у "післяпомаранчевий період" і аж до Революції Гідності кількість політичних сил, які так чи інакше відстоювали інтереси регіональних еліт, невпинно зростала. Політичний процес у регіональних "вотчинах" розгортався за власноруч розробленими лекалами їхніх власників. Перспективами держави мало хто з них переймався. А ворог дресирував "зелених чоловічків"…

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 21 липня-10 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво