Про бідну Росію замовте слово - Внутрішня політика - dt.ua

Про бідну Росію замовте слово

27 квітня, 2017, 18:35 Роздрукувати Випуск №16, 27 квітня-12 травня

Те, що сталося в РФ передостанньої неділі першого місяця весни, щонайменше здивувало. На площі й вулиці майже сотні міст вірнопідданської Росії вийшли громадяни, які не побоялися репресій, щоб заявити про свою незгоду з тим, як робляться справи в їхній країні. Особливість моменту полягала в тому, що це були переважно молоді люди — студенти і навіть школярі.

© Іван Трефілов / Радіо Свобода

Навесні прокидається не тільки природа. Ми теж стаємо чутливішими і з припливами свіжого ентузіазму заходжуємося шукати потаємні смисли в життєвому просторі розбурханого часу. Тим більше що найскладніший день — завжди сьогодні. Ловимо новини, розуміючи: усе, що може статися, уже десь відбувається.

Те, що сталося в РФ передостанньої неділі першого місяця весни, щонайменше здивувало. На площі й вулиці майже сотні міст вірнопідданської Росії вийшли громадяни, які не побоялися репресій, щоб заявити про свою незгоду з тим, як робляться справи в їхній країні. Особливість моменту полягала в тому, що це були переважно молоді люди — студенти і навіть школярі. Ті, хто відкрито заявляв про свою нелюбов до політики і пишався цим. Але ж здавалося, що від часу масових тусовок на Болотній площі в Москві протестний дух там увесь здимів. Саме час було погоджуватися зі знаним письменником Володимиром Сорокіним, який із сумом завважив, що Росія "знову стала тоталітарною країною, майже феодальною, як у середні віки". 

Народ вийшов на боротьбу з корупцією. Конкретно — з головним лиходієм у личині старшого боярина, який заявив, що "грошей немає, але ви тримайтеся", у той час, як сам він під прикриттям щільного візантійського туману прихопив нерухомості на 70 млрд. Людям це активно не сподобалося, навіть "терпилам", які звикли до того, що в Росії хабарництво й казнокрадство давно стали питомою рисою буття. "Красти ж, будь ласка, крадіть, але й совість мати треба", — так настановляв своїх підлеглих Олександр Ковальов, коли був мером Воронежа.

У цій невгавучій народній забаві незмінно дотримувалися правила: бояри — погані, цар — хороший. Завжди так було і надалі так буде. Бренд. Як брага, коноплі, ведмідь і щі. Традицій і цього разу не порушили. 

Росіяни звикли жити "по понятіям", тоді як українці в масі своїй віддають перевагу закону і порядку.Але все, що стосується крадійського ремесла, викликає в нас підвищений інтерес. Ми невтомно вчимося, переймаємо досвід, опановуємо його секрети на всіх рівнях, аж до найвищого, де вповні задіяний російський метод управління — одному давати натирене сховати, а іншому — ні. 

Загадковість у згаданих подіях вочевидь присутня. Здогадів багато. Хтось далекоглядний вважає, що це був тест варіативності розвитку подій, хтось — що це спроба призначити "головного винуватця" всіх лих, хтось — що це своєрідне вимірювання можливостей основного конкурента напередодні виборчої кампанії. І хоча опонента найбільшого калібру вчасно прибрали, запитання залишилися. А в тому, що це будуть зовсім інші вибори, уже ніхто не сумнівається. 

Після кончини де Голля французи бурхливо сперечалися про розумність строку президентського правління. Навіть жарт у парламенті ходив: мовляв, тримати коханку місяць і президента сім років — задовгий строк. У французів південний темперамент, і вони нетерплячі. Росіяни народ північний, і терпіли вони брежнєвську еру два десятиліття. Щоправда, закінчувалася вона всенародним глузуванням. Нинішньому режимові майже стільки ж, і він замахується на більше. Але ж "час його минув". Полімери старіють, метал накопичує втому, люди не навчилися консервувати свої симпатії протягом життя всього покоління. З довірою, як і з усяким швидкопсувним продуктом, іще складніше. 

У молодих свої резони. Їм не цікаве будівництво корпоративного соціалізму в окремо взятій країні. Вони не хочуть жити в ізоляції, вони хочуть спілкуватися зі своїми однолітками на Заході, їздити туди вчитися і добре проводити час. У цьому віці особливо важливо бути такими, як усі, і вони не розуміють, чому це на них поставили клеймо "порушників договору", і за які такі особисті діяння на них наклали санкції. Для юного жителя Хабаровська гасло "Крим — наш!" не звучить привабливіше, ніж "Юпітер — наш!". У всякому разі ні Крим, ні Лугандон у їхніх очах такої ціни не мають, більше того, за цими адресами їх можуть відправити на забій. За нинішніх розкладів молодь, схоже, не бачить свого майбутнього, а для молодих майбутнє — це не зовсім те, що для 60-річних вождів. 

Збиралося-накопичувалося і прорвало. Але це їхні проблеми. Нас вони цікавлять не тільки з погляду історичного дискурсоосмислення, а й з позиції щоденної тривожної практики. При знайомстві з ними переконуєшся, що на Сході справедливо стверджують: те, що ти чуєш, не зовсім те, що ти бачиш. Тим більше в аж такій небайдужій до нас країні, і в такому її місці, про яке так яскраво у своєму творі написала місцева школярка: "Москва стала столицею завдяки своєму вигідному географічному положенню — між півднем, північчю, сходом і заходом". 

Український слід

Хто сказав, що мода на Україну минула? Це в Європі минула, і то на горішніх поверхах влади, а на теренах колишнього СРСР вона тільки набирає сили. Згадаймо, як явно копіювали побудови київського "майдану" під час масових протестів у Єревані й Кишиневі, як відчайдушно прагнуть білоруси протягти хоч якісь його ознаки то там, то сям. От і росіяни хором почали скандувати на своєму великому й могутньому "Позор!". Хоча "Ганьба!" звучить могутніше. Зараз не час наполягати на авторських правах, але сам факт запозичення завважимо. 

Як стверджують люди обізнані, сексуальність — це не те, що виставляють напоказ, а те, що неможливо приховати. Так само й із заздрістю росіян до українців. Вона повсякчас проривалася назовні навіть у тих, хто на офіційних телеканалах просто мусить скреготати зубами. Надто вже вони хизувалися своїм знанням київської топоніміки, сценографії майданних подій, подробиць двобою добровольців у подертих джинсах і символічно захищених дерев'яними щитами зі штатними бійцями в чорному штурмовому однострої при сталевих щитах, з автоматичною зброєю і повним набором спецзасобів. Навіть така чеснота як чванство "великого представника великої Росії" не допомагає їм приховувати захват і цікавість. І це нормально: перед мужністю й відвагою людина повинна знімати капелюха. Нехай і непомітно. Французи он два століття в душі заздрили співвітчизникам, які штурмували Бастилію. 

Серед моїх знайомих чимало режисерів, літераторів, художників, архітекторів, музикантів, які діловито вибирали позиції в революційних порядках. У поведінці цієї породи людей не було нічого несподіваного — це було природно. Не всі ж у Києві є забудовниками, податківцями, власниками нічних клубів, ломбардів, футбольних тоталізаторів і генделиків. У місті є й інші персонажі. Один з них заправляє картриджі, тримає точку на Петрівці. Пам'ятаю, приїхав я до нього на початку лютого 2014-го. І не застав. Його юний підмайстер пояснив: шеф ось уже два місяці як на роботу навіть не заглядає. Весь час на Майдані. Харчами командує. 

Барикади — непогане місце для порядної людини, тому це не здивувало. Вразило інше: його відмова від вегетаріанства. Палко й пристрасно він таврував убивство тварин і поїдання їхніх трупів. Але в битві з "беркутом", та ще й на морозі, без амінокислот не обійтися, тут новоявленому якобінцеві шмат м'яса так само потрібен, як і мексиканському боксерові в оповіданні Джека Лондона. Але сурма покликала в бій, і графітний порошок, бізнес, дієти й інші мирські турботи й захоплення втратили для нього будь-яке значення. Відтепер він вершив долю всього народу. 

Зараз його очі згаслі. Але в нього вже був "майдан", і він устиг зробити щось вартісне. У Краснодарі, Ростові, Самарі, Нижньому Новгороді, Єкатеринбурзі, Іркутську, не кажучи вже про Пітер, заправники картриджів теж хочуть впливати на історію. 

Ніхто не знає правди про справжнє ставлення росіян до українців. Навіть ті, хто знати за штатом повинен. А це дуже важливий компонент у цьому жахливому протистоянні. Але глибинно його не вивчають по обидва боки. Соціологи роблять виміри, якісь цифри називають. А тут 26 березня на камеру русявий хлопчина зі правдомовними очима заявляє: "Якщо не боротися з корупцією, буде те саме, що й на Україні. Їх довели, і вони не витримали". 

Мабуть, уперше складалося враження, що серед юних росіян є й ті, хто сприймає українців як просунутих і відважних людей, у яких є що запозичити. Не зовсім певен, що їх багато, оскільки, будьмо реалістами, для більшості людей, які населяють Росію, скласти особисте уявлення про те, що відбувається, — завдання непосильне. Адже для того, щоб чогось досягти, потрібно спочатку позбутися чогось. 

А спробуй-но позбутися "селевого потоку", що його вивергає щодня теле-, радіо-, друкована й електронна інформаційно-пропагандистська машина. Не злічити й не виміряти — стільки за останні три роки нагромадилося брехні на нашу адресу. 

Хочете скласти власне уявлення про грандіозність проблеми? Це легко. Сам випробував. Цілий тиждень дивився новини і слухав радіопрограми виключно з офіційних російських джерел. Нічого іншого. Після закінчення експерименту вийшов на волю, як виходять з "кімнати сміху". Там, у дзеркалах, теж бачив начебто своє, не чуже, відображення, але на таких коротеньких ніжках-гачках і з таким багатоповерховим обличчям, що рука мимохіть потягнулася за паспортом, аби впевнитися у власній ідентичності.

От і вір після цього модерним західним філософам, які стверджують, ніби епоха примітивного промивання мізків широких мас уже скінчилася, і потрібен пошук нових, неочікуваних для сучасної людини, прийомів, методів і засобів, щоб змусити її робити те, що вам потрібно. Нічого подібного. Дивіться "Вести" з Кисельовим. 

Чи є попит на патріотів у Росії?

Є, щоправда, ще один глибоководний аспект проблеми — така собі Маріанська западина, про яку всі мовчать за визначенням. Але ми не побоїмося вбивчого тиску океанських вод — "Дзеркало тижня" надійний батискаф. Ми поставимо питання руба: а як же зі зросійщеними українцями? 

Росія, як і будь-яка інша метрополія, здавна вивуджувала з провінцій найбільш дієздатний і перспективний людський матеріал. Представників практично всіх народів і народностей колишнього СРСР знайдеш у будь-якій галузі народного господарства РФ, у науці, освіті, культурі. Когось більше, когось менше: частіше за інших зустрічаються вірмени, нерідко — грузини, значно рідше азербайджанці, вихідці з Середньої Азії — екзотика, але є. А що ж українці? Їх не злічити, їх мільйони, бо з УРСР забирали до Москви кожного, хто (за висловом відомої журналістки) бодай на три сантиметри вивищувався над загальним рівнем. І так тривало роками, десятиліттями.

Наші колишні співвітчизники або їхні нащадки трудяться в адміністрації президента, Кабінеті міністрів, Державній думі, міністерстві оборони (у діючій армії, кажуть, їх частіше ніж інших зустрінеш серед генералів і прапорщиків), у судах, прокуратурі, органах слідства, ФСБ, поліції (особливо дорожній), коротше кажучи, скрізь. Зазвичай це працьовиті, дисципліновані, розсудливі, передбачувані,скоріше консервативні, ніж романтичні, емоційно врівноважені, надійні, кар'єрно орієнтовані люди, які вирізняються хорошим травленням, міцним здоров'ям, схильні до накопичення і сповідують сімейні цінності. Після рясного застілля, щоправда, люблять поспівати, але з роками це минає. Вони ухвалюють доленосні для країни рішення, і щодо України теж. Часом для колишньої їхньої вітчизни шкідливі й навіть убивчі. Свічки не тримав, не знаю, як вони при цьому поводяться і що відчувають, але припустити можу: бодай у частини, нехай навіть малої, серед тих, чиє прізвище закінчується на -енко, щось там усередині ворушиться і серце покусує. Адже сказаного не повернеш, але й несказанного теж не повернеш. Недарма ж кажуть, що еміграція — це крапля крові нації, взята на аналіз.

Як стверджував наш великий земляк Михайло Булгаков, питання крові найскладніші. За допомогою математичної логіки їх не прорахуєш. Тут до душі треба волати. І хто сказав, що не вийде? От, наприклад, узяти й видати альбом із портретами й біографіями найвідоміших росіян українського походження, із зазначенням місць, де почили їхні предки. Китайці, зокрема, здавна вважають, що Батьківщина — це місце, де поховані батьки. Але це думати треба й хотіти треба не триматися за керівне крісло, не цупити й продавати все, що в межах досяжності, а допомагати своїй батьківщині у люди вибитися. Кому як не їй запустити хвилю? Бодай позначити, що вона взагалі існує.

Слід зауважити, що така ситуація зовсім не унікальна. Вважають, що найуспішніше її вирішують у США. Там усе просто: потрапив у казан, будь ласка, переплавляйся в американця і дій виключно в інтересах своєї нової держави, навіть на шкоду країні, звідки ти родом. Але це тільки вважається. Сам тому свідок, яку палку єдність демонстрували американські ірландці в критичні моменти ольстерської кризи, як несамовито тиснуть на владу США американські євреї за найменших спроб переглянути відносини з арабами, як завзято американські українці протестують проти анексії Криму і дій Кремля в Донбасі. І в усіх країнах так. Крім РФ. Там тихо, як на Ваганьковському. А тим часом у РФ найчисленніша українська діаспора у світі. Гадаю, не менша, ніж населення Угорщини, Словаччини, Чехії та дюжини інших європейських країн. 

Як нарисовець київських газет я побував у Хабаровську, Іркутську, Мурманську й інших віддалених містах Росії, як головний редактор англомовної газети об'їздив усі провінції Канади й усюди зустрічав співвітчизників, і всюди це були радісні події і ніби родинне спілкування. До речі, приблизно однакове. І всюди вони не знали, куди мене посадити і як ліпше виявити свою гостинність.

Якось приблукав у забуте Богом місце — містечко Драмхеллер у західній глибинці степової Канади. Там нічого не було, крім суперсучасного музею динозаврів, з голограмами їхніх зображень і опудалами на електронній тязі цих "милих" тварин, бо це була столиця динозаврів, судячи з кількості знайдених там кістяків. І написи на табличках у музеї були трьома мовами — англійською, французькою і українською. Хати й садочки, як у нас. Ну достоту село. Українці виявилися й там. Вони з успіхом гнали самогон зі сливи, співали українських пісень, танцювали гопака. У цій безпросвітній глушині їм велося, напевно, важче, ніж московським українцям. Але, на відміну від них, вони пишалися своїм походженням і заявляли про нього за першої нагоди. 

Коли в Москві закрили українську бібліотеку, я думав, що хоча б сто тисяч співвітчизників (а їх у столиці РФ значно більше, точно не знає ніхто, але мільйон набереться) вийдуть на захист своїх прав. Не вийшло й тисячі. Навіть п'ятсот не вийшли. І триста не вийшли. Коли радянські танки ввірвалися у Прагу чавити "соціалізм із людським обличчям", на Красну площу в серпні 1968-го з протестом вийшло вісім людей, і невдовзі вони опинилися в мордовських таборах. Минуло півстоліття, але їх пам'ятають поіменно.

У 1965-му я провів три години на балконі московської квартири Івана Семеновича Козловського. Він любив свій балкон, де росла справжня вишня з рідного села. У його спальні лампочка була в газетному абажурі, бо за гроші, виручені від продажу кришталевої люстри, він купив корову своїй односелиці. Вона попросила, а потрібної суми тоді народний артист СРСР і соліст Большого театру не мав. Не було такого концерту, в якому Іван Семенович не заспівав би української пісні. Переконаний, якби він був живий, то вийшов би на захист бібліотеки. 

У чому печаль? Не в безглуздих і безпідставних репресіях. Не в страху перед ними. Не в асиміляторському пресі більш розвиненої культури. А в тому, що нам зі свого кінця працювати треба, хотіти треба допомагати своїм співвітчизникам у Росії. Ціле товариство для цього в нас є за адресою вулиця Золотоворотська, 6. У двоповерховому особняку, де до революції були "меблірашки". Свідчень, що там висів червоний ліхтар, не збереглося. 

Плата за страх

І все ж, головне відчуття, яке викликає Україна в керівництва РФ, гадаю, страх. Це добре, бо їхній страх — це наша сила. Вони з першого дня підозрювали, що ідей на кордонах не затримаєш. Дух свободи ширяє де хоче, він кордонів не помічає. Тим більше що немає такої ціни, якої людина не заплатила б за свободу. Російська людина не виняток. 26 березня вона це продемонструвала.

А що таке російська людина? Письменник Олег Маркеєв про свого співвітчизника висловився так: "Це — відкрита душа. І ніж за халявою". 

Він знав, що казав. Можливо, передчував. Офіцер-прикордонник, він після дембеля працював сценаристом. Усмішливе, дуже відкрите, трохи довгасте обличчя, що викликає миттєву симпатію, добрий погляд, довге до плечей волосся. 30 червня 2009-го його знайшли повішеним у своїй квартирі. Як і Єсеніна в номері готелю "Англетер". Результатів слідства не оприлюднили. 

Одним словом, Росія. 

Там якось не прижилася звичка переконувати, переналаштовувати, впливати на позицію опонента, там склалася інша практика: коли що — лізти за халяву. 

Спостережливі люди помітили, що національний характер проявляється навіть у тому, як забивають цвях. Німець, наприклад, забиває цвях чотирма розміреними ударами однакової сили. Росіянин норовить одним. Ех, "размахнись рука, раззудись, плечо"! При цьому половину цвяхів гне, потім витягає, вирівнює і все по новій. А чо? "Удаль молодецкая" не дає жодної можливості заморочуватися чимсь ритмічним, розміреним, заздалегідь прорахованим.

Він воістину людина пориву, і душа його справді нарозхрист. Німецькі військовополонені ніяк не могли втямити, як це російські баби могли годувати їх хлібом, коли їм самим бракувало харчів. Після війни з Німеччини вивезли інженерів для створення ракетної авіації (наприкінці війни люфтвафе мало тисячу таких літаків, а ВПС Радянського Союзу жодного). Їх разом із сім'ями оселили в секретному містечку на берегах Волги, де налагоджувалося відповіде виробництво. За кілька років, повернувшись додому, вони визнавали, що найдивовижніше, чого навчилися в глибинці Росії, — це закушувати горілку солоним огірком і позичати гроші до зарплати. Без відсотків. Молоді ще вчилися битися й різати правду-матку в очі, навіть якщо це шкодило кар'єрі. 

Національні характери в росіян і німців справді різні. Різні, але вже по-іншому, вони й у шведів і росіян, і в чехів і росіян, і у французів і росіян тощо. Але є корінна й істотна відмінність між усіма західними (незалежно від національності) і російськими людьми, відмінність, яка багато чого оприявнює. Це ціна особистості. Якщо в середні віки громадянин Флоренції, Венеції чи Неаполя, житель Гамбурга, Нанта або Амстердама готовий був горло перегризти кожному, хто зазіхав на його права і свободи, то в російському селі спокійно ставилися до того, що поміщик міг виміняти породистого хорта на двірську дівку, а то й на двох. 

Власне, першорядна відмінність між Східною і Західною цивілізаціями полягає саме в різниці ціни людини. Що далі на Схід, то вона нижча. У Росії ж вона геть невисока. Там у ціні артіль, у будь-якому різновиді, включаючи політичну партію.

Є достатньо підстав говорити про російську ментальність як про явище, оснащене переважно азійськими цінностями. Країна, що звикла вважати себе імперією і навіть частиною світу. Країна, яка далека від сталої моральної рівноваги. Країна, де покора завжди цінувалася вище за почуття власної гідності. Країна, цар якої Іван на прізвисько Грозний наказав порубати присланого йому в подарунок з Персії слона, який не схотів стати перед ним на коліна. 

Росія така країна, про яку хоч що скажи, усе буде правдою. Навіть якщо це неправда. Світ давно змирився з тим, що розумом Росії не осягнеш. На жаль, згідно із розхожими уявленнями толерантних європейських інтелектуалів, росіяни часом постають у вигляді спадкових Шарікових з генетичними кримінальними поведінковими патернами. Визнаний усім світом російський філософ уродженець Києва Микола Бердяєв був упевнений, що "…росіяни не скептики, вони догматики… Російському народові властива більша комунітарність, ніж народам Заходу, йому мало властивий західний індивідуалізм". Інший киянин, славнозвісний філософ Росії Лев Шестов, казав: "У Росії існувало кріпосне право не тільки у зводі законів, а й у серцях людей; у Росії було ще багато чого іншого, такого ж".

Довге життя під дахом однієї імперії, де російська людина жила з відчуттям, що вся вона, її батьківщина, призвела до сумного фіналу: з усіх націй колишнього СРСР титульна виявилася найбільш "необщинною", і зрештою — й менш оптимістичною, ніж українці.

Москва сама себе називає "блискучою столицею Азії", нас же віднедавна не без задоволення обзиває "закутнем Європи".

Крім національного характеру й ціни людини в тріаді російського феномену є ще один, третій найважливіший складник — єдиновладдя. Так уже склалося, що в історії Росії, крім коротенького періоду з лютого по жовтень 1917-го, країною завжди правила одна людина. Це в Україні гетьмана вибирали, а в Росії владу або успадковували, або захоплювали за допомогою палацових переворотів. Бачте ж, у єдиного правителя в умовах низької ціни на вірнопідданого не можуть не виникати спокуси. Вони й виникають. 

Ми ні на що не натякаємо, ми просто пригадуємо факти: будинки там вибухають, війни спалахують, заручників захоплюють, підводні човни тонуть, політичних конкурентів "шльопають" не як зайців у полі, а під покровом кремлівських зірок у ранзі політичного конкурента — і все це в "потрібний момент". Звісно, після 26 березня всі напружилися. Чекали чогось такого, впізнаваного. Дочекалися, здається.

Найменше ми хотіли б спрощувати ситуацію. Хаос несподіваних подій залишає єдину(?) альтернативу — pattern recognition (англ. — розпізнавання шаблонів). Але розпізнавати шаблони вдається з дедалі більшими труднощами. Лекала, за якими кроїться новий хаос, уже інші. І час інший, і канали вже не впадають "куди треба". Але одна істина залишається незмінною: РФ зробить усе можливе й неможливе, аби не дати Україні остаточно піти на Захід. Бо це буде найболючішою поразкою Росії за останні 300 років. Тому маємо змобілізувати всі наявні запаси мужності, терпіння та віри в успіх. 

Зізнаюся, не очікував від своїх співвітчизників такої готовності терпіти всі тяготи й скруту заради свободи. Люди розуміють: якби вони потрапили до складу РФ, як кримчани, — і все, і назавжди, і назовсім опинилися б у таборі, де муситимуть на всю міць любити головного начальника, завжди слухатися начальників менших, не сміти говорити й навіть замишляти чогось проти двоголового орла, робити що завгодно, але тільки не займатися політикою. 

Люди згодні жити гірше й бідніше, при не зовсім вдалому уряді (а якщо народ живе погано, інших причин, крім поганого уряду, не існує), але дихати вільно, говорити вільно, думати вільно, вибирати собі політичне забарвлення до душі, поважати себе, усвідомлювати свою високу ціну в очах суспільства, сподіватися і мріяти, що рано чи пізно, але в Україні вони заживуть, як фіни або шведи чи бельгійці, — вільно, не озираючись на те, що сказав і кому сказав, без цієї незмивної російської юдолі — бути найзатурканішими. Заради цього люди готові боротися. Однак самотужки, без сторонньої допомоги, а надто яка йде з самої РФ, з Росією не впоратися. 

Керівництво РФ чудово розуміє ступінь загроз, що їх породжує українська ситуація. Задумавши будівництво бомбосховища, а по суті підземної Москви, у якій змогло б уміститися все населення столиці, воно ніби надіслало сигнал людству про свою психологічну готовність до ядерної війни. 

Є побоювання, що звір, який раніше дрімав, підняв голову й розплющив жовте око. Сама думка про можливість такого результату породжує ймовірність звикання до такої думки. І схоже, дуже схоже, що ключі від усієї цієї веремії — у кишенях наших неосяжних шароварів, де вони лежать упереміш зі шматомсала, повісткою до військкомату й квитками у партер на концерт Поплавського. 

Ось дзвін і вдарив 

Світ стрімко змінюється. Іноді до втрати пульсу. Ну хто кілька років тому знав, що таке гібридна війна? Ледь устигли із цим розібратися, як доводиться звикати до іншої "новини": виявляється, що війна вже не є чимось, що має закінчуватися миром.

Якби все було так просто, нас не вабило б до химер прогнозів із приводу подальшого розвитку подій. Ми підійшли до тієї межі, коли для нас стало критично важливо знати, що там у нього коїться, як у нього справи нині, що він замишляє. Маючи справу з Росією, здавалося б, складно передбачати, що спаде на думку її непередбачуваному ватажкові, а його роль там, за винятком диктатур і сатрапій, набагато значніша, ніж в інших країнах. Неймовірно важко скласти точне уявлення, яку роль відіграє ФСБ, і на що вона здатна (це кревна наступниця КДБ, а той іще й як міг "совати меблі" у будь-якій кімнаті, навіть ночами і без відома господаря). Плюс вікові традиції впадання суспільства то в ступор, то в сліпий російський бунт, інерція загальмованого політичного руху, забаганки російських інтелігентів і сюрпризи національних околиць — усе це впливатиме на повороти в історичній долі. Але в коридорі можливостей, що надаються цією ж таки долею, вибір не настільки великий, як здається. Він визначений наперед вихідними даними. 

Коли працював у Секретаріаті ООН, мені довелося бути свідком складання рейтингових списків країн-членів цієї організації. Процедура розпочиналася з точки відліку, яка в РФ має такий вигляд: маючи приблизно два відсотки населення, вона займає майже 15% території землі і володіє 30% всіх наявних у людства ресурсів. Уявити собі це складно, однак Росія має у своєму розпорядженні половину світових запасів чистої води, половину чорноземів планети, на її території росте половина всіх хвойних лісів землі, що й не дивно, бо дві третини її території займають ліси.

Така помітна диспропорція визначає лінію поведінки цієї країни на осяжне майбутнє, бажає вона того чи ні. Незалежно від ілюзій, амбіцій, планів і палких бажань, парабола історичного розвитку неминуче підведе її до необхідності захищати свої 15% світової території та 30% світових ресурсів двома відсотками населення. 

Це не біном Ньютона, це арифметика для початкових класів. На земній кулі немає іншої такої країни, перед якою стояло б настільки складне завдання. Складнощів не бракувало й раніше, що засвідчили дві попередні світові війни. А тепер додалася й актуальність. Нещодавно колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт публічно озвучила думку, що давно витала в офісах, де планується зовнішня політика Заходу. Мовляв, хіба може належати одній країні стільки ресурсів і стільки території? Несправедливо це. І пішло-поїхало. Шлюзи відкрили. У РФ на це відреагували швидко й вразливо. Витягти скалку доручили вченим, які провели низку конференцій на тему історичної законності знаходження Сибіру в складі Росії. 

А ось щодо дрейфу Далекого Сходу у бік Китаю, схоже, в російського керівництва в глибині душі виникають недобрі передчуття. Там справи з кожним днем дедалі гірші. 

Я переконаний, що XXI ст. — це століття війни Росії та Китаю. Неодноразово писав про це і думки своєї не змінив, хоча, здається, час для цього настає. Україні дуже корисно розібрати до найменших кісточок лінію поведінки РФ щодо КНР. А вона відрізняється новизною. Наприклад, як пояснити угоду про перекачування води з Байкалу в найбільш густонаселені райони Китаю. Щоправда, у зв'язку з різким падінням рівня води в цьому найглибшому прісноводному озері світу обладнання для забору та перекачування води доводиться перевстановлювати, але сам факт підлягає осмисленню. Всерйоз говорять про проекти передачі мільйона гектарів сибірського лісу в оренду Китаю. Воювати РФ не хоче, їй і України задосить, а робити щось нестандартне й рішуче їй усе-таки доведеться. 

Але, як відомо, росіяни не здаються. Вони єдині у світі, хто спроможний, та й кому на думку таке спаде — вийти в дикий мороз на злітно-посадкову смугу і штовхати по ній літак, і злітати на ньому, і летіти до пункту призначення. Вони справді сміливі, кмітливі й непередбачувані. Вони нічого не бояться, хоча й усвідомлюють, що через десяток років ситуація для них різко загостриться. Про наростання глобальної кризи, викликаної нестачею прісної води, сказано чимало, і ми не будемо повторюватися. Та й інші ресурси, на які так багата Сибір, виснажуються. Тож новий виток, який уже намітився, гонки ядерних озброєнь має явний "сибірський акцент".

У цьому розкладі людський фактор важливіший за ядерний. Сама диспозиція проблеми породжує в росіян похмурі думки. Густота населення планети в 2007 р. становила 44 особи на 1 кв. км, а до кінця століття становитиме 74.
І якщо в окремих районах Китаю цифра переступає за тисячу, то на сибірському квадратному кілометрі... — розкошують аж дві персони. Та й ті п'яні. 

Цікаво, що ще в 2009 р., ухвалюючи програму розвитку РФ до 2025-го, основним джерелом заселення Сибірських просторів називалася міграція. Для РФ існує лише одне потужне реальне джерело зовнішньої міграції — це Україна. Майстерно розв'язана Росією війна в Донбасі вже принесла їй дивіденди у вигляді мільйона українців, які поміняли свій паспорт на російський. До виборів їм хотілося б нагнати цифру до трьох мільйонів. Уявляєте, як спроститься завдання одного з кандидатів. Угадайте з трьох разів, якого?

При оформленні місця проживання т.зв. біженцям у першу чергу пропонують вирушити на Далекий Схід або в Сибір. Як гадаєте, дорогий читачу, чи відмовиться будь-який російський керманич від перспективи розжитися ще двома-трьома мільйонами потенційних переселенців? Тим паче що "розкуркулені" українські селяни показали дивовижне вміння вживатися в суворі сибірські умови. Кращих мігрантів, ніж українці, не буває — це добре знають у Канаді й Росії. Це вам не військові пенсіонери, які служили на півночі Росії, а потім перебралися в залитий сонцем Крим, у благодатний клімат, на багаті землі, до винограду й моря.

Український письменник Павло Загребельний якось влучно зауважив: українці живуть для себе, а росіяни — для історії. У цьому сенсі вони приречені на розв'язування глобальних проблем, змушені тягти на собі каменюку історичної долі, зобов'язані захищати свого царя, бояр, їхні порядки й політику. Росіянам, на відміну від нас, не вирватися. Але серед них багато тямущих, метких і просто розумних людей, які більше не хочуть "плясать и плакать у забора". Вони не хочуть, щоб їх сприймали як войовничих зулусів, попри те що росіяни навчилися робити підводні й космічні апарати краще за німців.

Відчуття незалежності — не найсильніша риса росіян. Хоча все могло скластися інакше. Тоді, на початку 90-х, Росія напрочуд нагадувала Веймарську республіку. Здавалося, "еще немного, еще чуть-чуть", і ситуацію можна було переломити на користь демократичного розвитку. Не вдалося, та й Захід проспав, не допоміг. Тепер лікті кусає. 

До кінця XIX ст. Росія вже дуже відставала від Заходу в суспільному, соціальному, культурному розвитку. Років на сто. А від країн зі зрілою демократією, як-от Швейцарія, — на всі двісті. Натомість вона увесь час воювала або готувалася до війни. Недарма серед російських військових довго була популярною фраза: "Россия-матушка тем и хороша, что в каком-нибудь месте ее да дерутся". Воювати Росія навчилася, забезпечувати своєму народові спокійне й гідне життя — ні. І в цьому вона продовжує відставати. У XXI ст. для неї стає реальною небезпека відстати назавжди. 

Лауреат Нобелівської премії Томас Стернз Еліот у своїй знаменитій праці "До визначення поняття "культура" сказав: "Росія — брутальна й потужна країна; і країна дуже велика; і їй потрібен тривалий період миру та внутрішнього розвитку". 

Цей період може розпочатися хоч завтра. 

У Москві кожного іноземця водять дивитися на велику гармату, з якої стріляти не можна, і дзвін, який упав раніше, ніж задзвонив. Може, Вінстон Черчилль помилявся, коли стверджував, що Росія — це загадка, загорнута в загадку і поміщена всередину загадки? 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво