Примус до України - Внутрішня політика - dt.ua

Примус до України

20 червня, 2014, 20:35 Роздрукувати Випуск №22, 20 червня-27 червня

Україна несподівано продемонструвала волю до життя і вміння знаходити нестандартні рішення в боротьбі за життя. Вона з'явилася, коли її ніхто вже не чекав, і в такій формі, про яку ніхто й подумати не міг.

Коли Петро Порошенко на інавгурації заявив, що "Кримнаш", зал аплодував стоячи. Точно так само, як аплодувала Путіну Росія у відповідь на той самий пароль. Ніхто не запитав, що він мав на увазі, який смисл вкладає в цей набір звуків, як планує втілювати цю заявку в реальність. Бо про реальність і не йшлося. "Кримнаш" — щось типу тосту, який проголошують із нагоди врочистостей. 

Взагалі, на диво мало людей, наприклад у моєму оточенні (зокрема, віртуальному), з належною увагою поставилося до інавгурації, промови та навіть перших призначень. Вони розуміють (або, швидше, нутром чують), що все це має таки самий стосунок до реальності, як і тост "Кримнаш".

Розрив між самодостатнім світом державних структур і реальністю, в якій живе кожен українець, виник не вчора. Без нього не було б ні Майдану, ні АТО. Не було б, можливо, і шансу стати Україною. Тепер же цей розрив набув видимих обрисів у паралельних структурах, що дублюють основні функції держави. Ці структури дійовіші, мобільніші, вміють координуватися між собою, не обтяжені бюрократичними надбудовами й тому значно ефективніші. І майже неконтрольовані.

Людина, котрі виграла президентські вибори, можливо, ще не зрозуміла, що інавгурація — це момент початку зворотного відліку. Всього — рейтингу, довіри, терпіння, просто часу. Пам'ятаєте, як після Майдану політики кокетливо говорили про "кабмін самогубців"? А по-справжньому ж час політичного суїциду настав тільки тепер. Не тому навіть, що будь-яку дію нового президента частина населення сприйматиме як зраду. А тому, що йому під дедалі сильнішим тиском нашої — а для нього "паралельної" — реальності доведеться або поступитися примусу до України, або стати могильником самого "проекту Україна".

"Примус до України" — найдивніша річ, яка сталася з нами останнім часом. Ми думали, що відстоюємо "європейський вибір", що в нас "революція гідності", що в нас "війна з агресором". Так, усе так. Але між рядками залишилося те, що все це, разом узяте, вимагає від нас спочатку стати тим, чим ми є. Виділитися з аморфних "соборних" проектів — неважливо, називаються вони СРСР, "русскім міром" чи всією "східно-християнською цивілізацією". І ніяких милостей від природи або санкцій від Європи — все самі. І головне — швидко.

Цей примус розцінили по-різному. Або, швидше, по-різному спекли й подали. Кисельовська команда, наприклад, перетворила цю ідею на монстра — в результаті "Кримїхній", а на Донбасі війна. Тепер підіть запитайте — невже "бути Україною" страшніше, ніж перечікувати обстріл у підвалі й не виходити на вулицю, бо там розпоряджаються "визволителі від України" з чітким кавказьким акцентом?

"Примус до України" на тлі АТО має похмурий вигляд. На всіх його частотах "почутидонбас" глушиться гуркотом вибухів. І тому складається враження, що Кисельов і К° цілком мають рацію. Що є якась Україна, яка хоче примусити один норовливий регіон перестати випендрюватися й пристати на загальні для всієї країни правила гри. Або просто знищити його. 

І було б по-своєму простіше, коли б так. Але, як це не протиприродно, Кисельов по-своєму мав рацію, коли говорив, що "України насправді немає". Саме тому Україна не може відпустити. Нікого. Ні Донбас, ні навіть Крим. Не тому, що комусь щось жаль віддати. Донбас потрібен не тільки Ахметову і К°. Він потрібен Україні. Точніше, ми самі ще як слід не знаємо, потрібен чи ні. Ми не знаємо, де Україна починається, де закінчується, і що це взагалі означає "бути Україною". Адже країна досі існує тільки як проект. 

Не думайте, що цей проект не реалізований тільки на Донбасі — й ось його доводиться "примушувати". Немає України й на інших географічних широтах. Вона не належить жодному регіонові країни. Навіть на Галичині її немає, хоч би що, знову-таки, не розповідав Кисельов, розпалений Жириновським. 

Якщо не вірите, спробуйте для загального розвитку "почутигаличину". Місцеві "інтелектуальні лідери" на давним-давно говорять, що треба відокремлюватися. Бодай трьома-чотирма-п'ятьма областями. А Київ хай і далі робить із Донбасом (а заодно з усіма іншими Миколаєвими, Херсонами та Кривими Рогами) все, що хоче: годує, слухає, втихомирює, федералізує, стирає з обличчя землі — на що стачить пороху (пардон за двозначність). Чому саме ці три-чотири області виявляться "Україною", вони не в змозі пояснити.

Ці автори й не подумали змінити платівку тепер — дарма що на тлі війни з Росією такі слова звучать доволі непристойно. Навпаки, риторика місцевих сепаратистів посилюється. Нам нагадують, що після завершення АТО (якщо вона колись завершиться) на відновлення Донбасу підуть такі гроші, що попередні дотації здадуться дитячими іграшками. А пропозиція полагодити дорогу від Франківська до Тернополя прирівнюватиметься до зради батьківщині. 

Дров у вогонь підкидають біженці. "Програми культурного обміну", про які стільки років говорили, стали до болю актуальними. Правда, щодо "культурності" доводиться сумніватися. Обидві сторони — приїжджаюча й приймаюча — зіштовхнувшись у "натурі", не приховують культурного шоку. Соцмережами розповзаються розпачливі пости про "свинство" біженців із Донбасу, які збирають букети коментів у стилі "Донбас не потрібен". 

Пігулка "примусу до України" виявилася для західної частини країни такою ж гіркою й важко травною, як і для східної. Приємно на відчуженні думати про себе як про "зразкову Україну". Але манера при зіткненні з іншими, не такими "зразковими", кричати "цих — геть!" із головою видає провінціала, який так і не став своїм у своїй країні. На жаль, на Галичині теж немає України. Тут до неї теж треба примушувати. 

Можна тепер заламувати руки з приводу того, що ми не зробили цього раніше, й іншими, конвенційними методами. Методами культурних ініціатив, освіти, медіаполітики. Примус до України пішов найбільш болісним, шоковим шляхом, коли інших уже просто не залишилося. Цей процес розпочався на Майдані й триває тепер — процес примусу себе бути країною, бути народом. Процес проростання країни зсередини нас самих.

Цей процес не має майже жодних регіональних характеристик, оскільки охоплює безліч регіонів одночасно й абсолютно не враховує "культурних особливостей", — вони неважливі. Це явище суто соціальне й утилітарне. "Проект Україна" виявився чимось на кшталт мережевого маркетингу. Його успіх — у відсутності центру і здатності самостійно координуватися навколо конкретної проблеми. Усе, що не стосується виконання конкретного завдання, — поза обговоренням. Тому "бандерівцями" виявилися всі — від вірмен до росіян. Виявилося, що в цій "мережі виживання" етнічна й мовна приналежність не означають нічого. Тому Майдан відстояли не галичани, кияни чи студенти, — його перемога стала можливою завдяки тому, що вся країна виявилася обплутаною мережею спільного інтересу, спільної справи, в якій кожен брав участь, як і чим міг. Ця мережа і стала Україною — бо іншої не було. Не-Україна — це просто ті, хто (поки що?) поза цією мережею. 

Ця унікальна мережева структура, що утворилася навколо Майдану і вразила всіх — нас передусім, — виявилася доволі ефективною проти бюрократичної, ієрархічної машини держави. "Паралельна реальність" України — мобільні структури "спільної справи" — стали нашим основним революційним трендом і здобутком. Волонтерські групи, "сарафанне радіо" соцмереж, оперативний збір коштів тощо — ось за рахунок чого ми перемогли роз'їдену корозією машину державного примусу. І це стало нашою спільною Україною, що проросла поруч із тією державою, котру ми отримали у спадок від совка. 

Постає закономірне запитання, "навіщо ми їх годуємо". Навіщо, наприклад, ми годуємо 130-тисячну армію, якщо, за найбільш великодушними підрахунками, боєздатна її частина становить 10 тисяч? Навіщо ми годуємо півмільйонну армію міліціонерів, якщо для АТО нашкрябують усього 4 тисячі, котрих заледве екіпірують і так-сяк озброюють? Тоді як поруч же формуються добровольчі загони, що озброюються взагалі за свої — точніше, "мережеві" — кошти. Навіщо ми годуємо Мінсоцполітики, якщо вирішення соціальних проблем охопленого війною Донбасу "не в його компетенції"? Навіщо ми годуємо Держкомінформ і НТКУ, якщо виявляється, що велетенська частина української території та українських мізків затоплена чужою й ворожою пропагандою? Список можна продовжувати й продовжувати. 

Звісно, ніякі, найбільш розвинені громадські інститути ніколи не дублюватимуть державу повністю. Але нам поки що не до жиру. Ми вимушені будувати свою паралельну Україну задля виживання. І поки що вона справді дуже мало перетинається з офіційними державними структурами. А де перетинається — там загрузає й починає буксувати. У відповідь і наші ініціативи витягування країни з ями стають дедалі більше благородно-безумними. Тут днями в новинній стрічці анонімні "високопоставлені військовослужбовці" нерішуче нагадали про підсуконний проект ОТРК "Сапсан", наприклад. Я ось не здивуюся, якщо завтра хтось із моїх френдів оголосить збір коштів на доопрацювання проекту і запуск цих комплексів у виробництво. Для передачі на озброєння такої-то частини. Я не тільки не здивуюсь — я неодмінно пожертвую скільки зможу. Купимо дві-три ракетки солдатикам, чи як. На додачу до ящика консервів та десятка натовських касок, провезених у багажнику через україно-польський кордон. 

Можете сміятися. Якщо ще можете, звісно, — після всього, що з нами сталося за останні місяці. Можна сміятися над мурахами, які снують туди-сюди під ногами, тупцяють вервечкою, щось тягнуть, передають одне одному якісь порошинки з піщинками. Сміятися можна — але спробуйте сунутися в мурашник, який вони побудують. Тісна співпраця всередині суспільства, яке ми зараз налагоджуємо, робить нас країною. Ми об'єднуємося вимушено — для латання найбільших дірок, у які, якщо ми їх зараз не заткнемо, дуже скоро винесе всіх нас. І західних, і східних, і військових, і цивільних, і багатих, і бідних. 

Україна несподівано продемонструвала волю до життя і вміння знаходити нестандартні рішення в боротьбі за життя. Вона з'явилася, коли її ніхто вже не чекав, і в такій формі, про яку ніхто й подумати не міг. Західна Європа, дивлячись на нас, відкривала рот від подиву,— не тому, що не вірила в нашу здатність тощо, а тому, що вони ніколи такого не бачили. Їхнє громадянське суспільство будувалося, коли не було Фейсбука й навіть радіо. 

Але є погана новина. Наша власна держава не тільки нічим нам не допоможе — вона нам заважатиме, чим далі, тим більше. Просто тому, що вона — не Україна, і Україна їй не потрібна. Вона комфортно існувала без неї і зможе існувати так і надалі. Президентам двох неіснуючих країн — Росії й України — буде легше домовитися, якщо жодна з цих країн так і не народиться. Тому ми отримуємо таку відсіч "примусу до України" не тільки з-поза географічного кордону, а й всередині. 

Доки ми намагаємося вижити, держава поруч із нами продовжує "освоювати кошти". Доки ми по гривні збираємо бійцям АТО на все — від сигарет до засобів захисту — нами ж пожертвувані гроші Міноборони витрачає на зарплатню для своєї непомірної бюрократії та "комуналку". "Батьки-командири" прямо в зоні АТО примудряються розкрадати й розпродувати те, що волонтери привозять прямо в частини. Якщо вірити френдам на ФБ, розпродується все — від сигарет до приладів нічного бачення. Так і не розформований "Беркут" (пригадуєте, нам же обіцяли) в зоні АТО, куди поїхав нібито "змивати кров'ю", продовжує займатися улюбленою справою — вибивати гроші з населення шляхом розбою на шляхах. Ця так звана армія і так звані правоохоронці — частина ракової пухлини на нашому тілі, і або вона доконає нас, або ми її. 

Петро Порошенко ще не розуміє, що він не просто "достроково обраний" — він по-справжньому "недоношений" президент. Він відтворює ритуали влади — з почесною вартою, інавгурацією, банкетом, нікому не цікавими промовами. І, судячи з усміхненого колективного табачника на його банкеті, він не думає про хірургічну операцію. Він чи то вдає, чи то справді не відчуває, що тій державі, яку він відтворює, залишилися лічені дні. Тієї країни, яка росте поруч і все ще має такі-сякі шанси на життя, він не знає. 

А "Кримнаш" — так, цілком можливо. Як і Донбас. Як і вся "мережева Україна", найбільш дивна країна світу, для якої географія — це змінна, котра підкоряється поки що тільки одному — бажанню бути.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво