Повстання ягнят

Взаємними стараннями влади та опозиції тему київських виборів було зведено до фарсу. Народного обурення не сталося. Тиждень, що розпочався з Дня дурня, продемонстрував світу дивовижне політичне протистояння, в якому кожна сторона примудрилася показати у всій красі власну безпорадність. І з кожним днем ця безпорадність стає дедалі небезпечнішою не тільки для політиків, а й для країни.

Етап перший: нудний бунт

Другого квітня Верховна Рада мала розглядати проект постанови про проведення 2 червня виборів мера Києва та Київради. На друге ж квітня було призначено мітинг киян із вимогою повернути їм законне - конституційне - право самим визначати свого міського голову. Пропозиція зібратися під Радою спочатку надійшла не від партій, а взагалі від медійників - першим ідею озвучив у себе на Facebook журналіст Роман Шрайк. Однак, чого й слід було очікувати, опозиційні партії швидко підхопили - і перехопили - починання.

Результат не порадував. Попри масові заклики в соцмережах, десятки тисяч розданих біля станцій метро листівок із закликом прийти та висловити владі свою думку, мітинг не тягнув не тільки на народне повстання, а й на підтвердження, що киян щось не влаштовує.

"Прийшов із мітингу. Вражений. Банду, виявляється, геть!", - написав у FB один мій колега. Справді, якщо хтось із киян прийшов на мітинг почути щось нове, він помилився. Навіть подивитися на лідерів опозиції не в усіх вийшло - останні довго не залишали будівлі Ради, делегувавши замість себе кількох однопартійців. Загальна чисельність всіх, хто зібрався, рахуючи тих, хто приходив, і тих, хто йшов, була близько п'яти тисяч, більшість з яких становили люди, звезені районними партійними організаціями. Як це часто буває на подібних збіговиськах, організатори переборщили з кількістю прапорів. Це гарний product placement, що забезпечує майоріння партійної символіки в телесюжетах, але коли на чотири людини припадає один прапор - штучність зібрання відразу впадає в око. Те, що відбувалося, виглядало несерйозно навіть на тлі останніх мітингів опозиції в обласних центрах Західної України. Враження абсурду підсилював мініатюрний "контрмітинг" по сусідству: кілька сотень учнів ПТУ не надто успішно робили вигляд, що просять парламент прискорити євроінтеграцію.

Ще менш серйозний вигляд мало те, що відбувалося в залі. Бенефіс Вадима Колесніченка, відвертий "тролінг" з боку регіоналів і комуністів, на який прекрасно велися "свободівці", відмова комуністів встати під час хвилини мовчання по жертвах Голодомору, довге обговорення законопроектів на "спірні теми", на кшталт термінової необхідності відзначити річницю ВЛКСМ - усе було лише явним і неприкритим відволікаючим маневром, покликаним відтягнути голосування київського питання. Парламентська більшість явно діяла за заздалегідь заготовленим планом, розраховуючи, що до обіду мітинг розсмокчеться, і будь-які ексцеси унеможливляться. Могли б обійтися й без цього спектаклю: уже зранку було зрозуміло, що зовні не матроси-балтійці зібралися. Але план був підготовлений заздалегідь, і, діючи за ним, більшість провалила "київський проект" уже на вечірньому засіданні.

Чому провал?

Здавалося б, акції під стінами парламенту було визначено стать по-справжньому масовою. На те було безліч причин. По-перше, серйозні протестні настрої в суспільстві. По-друге, особлива досада в киян - нещодавній сніжний колапс продемонстрував, що місцева влада не тільки не може впоратися зі своєю роботою, а й не несе за це відповідальності. Одного визнання фактичного градоначальника того, що під час загальноміської НП він із дружиною перебував за кордоном, в інших містах Європи, вистачило б, аби закидати його однопартійців чимось твердішим за сніжки - якщо не гарячішим. По-третє, вибори в Києві - пряма вимога Конституції. За даними DT.UA, нещодавно на Банкову для консультацій було запрошено одного з "батьків Основного Закону". Консультації проводилися з метою з'ясувати, чи є законна - нехай і казуїстична - можливість не призначати цих виборів і зволікати до 2015 року? Будучи людиною досить прямою, досвідчений юрист сходу назвав близько десятка статей Конституції, які порушують такий підхід, - хоч як крутись, хоч як трактуй.

Та не зрослося. Мітинг не вдався, контрзаходи у вигляді міліцейських кордонів, дублюючого мітингу та цирку під куполом Верховної Ради виявилися непотрібними. Чому?

Відкриємо ж секрет Полішинеля: нинішня опозиція, з деякими застереженнями щодо партії "Свобода", не вміє працювати з громадськістю. У тій-таки "Батьківщині" практично всі яскраві, харизматичні й хоч трохи досвідчені "масовики", усі, хто має бодай загальне уявлення про те, як зібрати й, тим паче, контролювати натовп, всі, в кому ще горіла іскорка Майдану, були вичищені, вигнані в результаті чвар, виставлені на заздалегідь непрохідні задвірки списків. Деякі експерти висували припущення, що до цієї акції вони повернуться... Не повернулися. А без них не виходить. Окремих лідерів опозиції підвела впевненість у тому, що досить узяти багато грошей, надрукувати на них багато листівок й якомога пафосніше заявити про своє несприйняття влади - а там люди самі підтягнуться. І стоятимуть, слухаючи, як нехаризматичні персонажі вигукують з імпровізованої сцени гасла дванадцятирічної давності, навіть не намагаючись удавати віру у власні слова.

Вони не зрозуміли простої речі: на таких зібраннях людям швидко стає нудно. Пасивна частина протестувальників починає позіхати, а активну опановує нерозуміння.

Методи роботи з громадськістю відомі й універсальні. Про них пишуть підручники. Необхідна тривала робота на місцях, ходіння від квартири до квартири, щоденне переконування громадян у тому, що є прямий зв'язок між їхніми діями і станом рідного міста. Потрібно, щоб громадяни бачили депутатів не тільки по телевізору. Під час брифінгу в Раді кореспондент DT.UA запитав у народних депутатів, обраних у мажоритарних округах Києва, яку участь особисто вони брали в організації мітингу. Виявилося, що справа обмежувалося здебільшого розповсюдженням їхніми співробітниками друкованої продукції. Замало для тісного контакту.

Відкриємо й другий секрет: лідерам опозиційних партій на даному етапі не так вже й потрібні вибори в Києві. Усі вже живуть думками у 2015-му - і дехто явно думає, що скандал від непризначення злочинною владою київських виборів дасть їм набагато більше бонусів, ніж формальне захоплення столиці при збереженні реальної влади в руках КДМА. І тут навіть не має значення, що із цього приводу думають народні депутати від опозиції, багато з яких не тільки щиро хочуть цих виборів, а й чесно працюють у даному напрямі. Так, у парламенті нині знаходяться чотири законопроекти від різних опозиційних депутатів, які намагаються регламентувати розподіл повноважень у київській владі, зокрема - між мером і головою КМДА. У двох із них передбачається повернення райрад. Але, за словами автора одного з законопроектів, народного депутата Ксенії Ляпіної, до призначення дати виборів їм навряд чи буде дано хід.

Боротися за цю дату хоча б так, як боролися за персональне голосування, опозиційні верхи, схоже, не хочуть. Стратегічні рішення в стані опозиції ухвалює дуже вузьке коло з п'яти-шести осіб (лідер фракції плюс зброєносець-скарбник). До інших вони лише доносяться, та й то не відразу.

Стосовно даного випадку - вечір був би не настільки томливим, а юрба, що зібралася, - не настільки сиротливою, якби на мітингу було названо єдиного кандидата від опозиції на київське мерство. Так би мовити, людину-прапора. Лише дуже небагато людей здатне боротися за абстрактні права, включно із правом обирати свого мера, але практично всі готові постояти за готового кандидата з чіткою програмою (і тут усі погляди звернулися до Віталія Кличка). На жаль, поки що не сторгувалися. Візит на мітинг Петра Порошенка із сакраментальною фразою "я піду на мерство, якщо підтримає київська громада, а якщо лідери фракцій не підтримають, то будуть проти громади" до уваги не береться. Фальстарт.

Ну а провал у парламенті й поготів був визначений, коли Компартія перейшла на бік ПР. За інформацією DT.UA, одна з можливих причин зміни настроїв комуністів - кадрові перестановки у Міністерстві доходів і зборів, що відбулися цього тижня й дуже вигідні для КПУ. У відповідь опозиція зробила все, що могла: почала блокувати трибуну.

Однак у влади був готовий свій "план Б".

Етап другий: смішний путч

Події четверга, 4 квітня, повторили відразу кілька сюжетів. Тут були й нотки путчу 1991-го, і нотки ходіння парламентської більшості в Український дім у 2000-му. Цього дня опозиція вустами Арсенія Яценюка озвучила владі свої умови розблокування трибуни. Якби вона обмежилася київськими виборами - усе виглядало б логічно, але до них додали вимоги скасувати пенсійну реформу (з боку виглядало реверансом у бік комуністів) і відправити у відставку Кабмін Азарова (ніби з Кабміном Арбузова/Клюєва, який, скоріш за все, прийде йому на зміну, опозиції буде простіше). Умови були заздалегідь неприйнятними - і ситуація мала радикальний розвиток.

Покинувши будівлю Верховної Ради, парламентська більшість - як символічно! - рушила на вулицю Банкову, засідати й голосувати в кінозалі одного з приміщень комітетів ВР. Показово, що під час аналогічної кризи 2000-го комуністи наполягали, що, за законом, Верховна Рада може засідати лише в будівлі парламенту. Тепер їхня точка зору змінилася - як і місце сидіння.

Депутатів від опозиції, так само як і журналістів, у приміщення просто не пропускали: на вході чергували регіональні "силовики" в особі депутатів Шенцева, Царьова і Тедеєва. Перевірити, скільки осіб голосує, було категорично неможливо - однак показово, що за два дні до цього в сесійній залі регіонали і комуністи так і не змогли продемонструвати стабільну роботу більшості. За версією "путчистів", у будинку на Банковій було ухвалено близько двадцяти законів.

Законність цих дій, природно, сумнівна - хоча б через банальну неможливість підтвердити підрахунок голосів. Але, насмілимося припустити, що метою "путчистів" не було термінове ухвалення низки законів. Цілі були інші, а саме:

- демонстрація опозиції, що блокування трибуни - не панацея;

- твердження "якщо ми не зможемо вигравати за правилами - ми напишемо нові правила";

- дестабілізація опозиції.

До останнього, як запевняють самі опозиціонери, доклали фінансову стимуляцію ряду морально нестійких нардепів. Результат - вихід із "Батьківщини" нардепів Віталія Немілостівого, Романа Стаднійчука та Ігоря Скосаря, які переорієнтувалися на парламентську більшість. Четвертим вихідцем з партії виявився Олег Канівець - але згодом виявилося, що він просто невдало вибрав час для конфлікту з партійним керівництвом, а переходити на бік влади не збирається. Тепер, за інформацією DT.UA, представники влади намагаються спонукати перейти на їхній бік і трьох народних депутатів від фракції УДАРу - Руслана Сольвара, Сергія Капліна та Валерія Пацкана.

Чи мала опозиція шанс протистояти такому нахрапу? Безумовно. Уявіть собі на місці лідера опозиції Юлію Тимошенко - чи не здається вам, що вона змогла б належно оцінити такий подарунок від провладних сил? Якщо опоненти йдуть на явно незаконні дії, та ще й залишають Раду в опозиційне користування - здавалося б, ну чого ще треба? Невже противника-втікача треба боятися більше, ніж того, який атакує? Можна чесно звинуватити опонентів як мінімум у порушенні закону, як максимум - у путчі. Можна запустити в Раду народ і влаштувати йому екскурсію по цитаделі парламентаризму. Багато чого можна...

Однак рішучих дій з боку лідерів опозиції поки що не видно. Віталій Кличко цими днями був зайнятий, Олег Тягнибок пішов пояснювати свою позицію на телеканал "Інтер", а Арсеній Яценюк оголосив боротьбу... з неназваною "групою Клюєва" у фракції "Батьківщини". Яка, за його версією, намагається його скинути. А тим часом "Батьківщина" і "Свобода" закликали людей зібратися у вихідні, що після подій вівторка пролунало особливо забавно.

Ніхто не пішов здоровим

У ситуації, що склалася, програли всі. Переможцями ж себе оголосять ті, хто вийде з бою з найменшими втратами.

В опозиції "пропало все". Провалилася спроба зібрати багатолюдний мітинг. Провалилася спроба призначити дату київських виборів (на жаль, не дуже й хотілося). Похитнулися фракції - побігли тушки. Втрачено можливість шантажувати опонентів блокуванням трибуни. Постраждав і без того нестійкий імідж керівників.

Однак і хаотичні провокації Партії регіонів не мали належного успіху. Тушок виявилося замало, демарш із переміщенням на Банкову, швидше, делегітимізував більшість, ніж налякав опозицію, а навіщо були зігнані нечисленні студенти на "євроінтеграційний контрмітинг" - і поготів загадка. По суті, привітати регіоналів можна лише з поверненням у теплу провладну сім'ю комуністів, які раніше бунтували.

Кияни самоусунулися від розв'язання власних проблем. Що викликає невиразні сумніви в тому, що ці проблеми будуть розв'язані. В ситуації, коли влада добре розуміє лише силову риторику, небажання суспільства хоч якось продемонструвати протест сприймається як заклик "бери мене, я вся твоя".

Найстрашніше для країни - що це поєднання безпорадності опозиції з безвідповідальністю суспільства розв'язує владі руки для гірших сценаріїв. Наприклад, комбінації "референдум-розпуск парламенту-вибори нового за мажоритарною системою". Або активізації протистояння "Схід-Захід" (а вже з перебігу сесії у вівторок було видно, що регіонали і комуністи не збираються злазити з улюбленого коника). Сама ж влада зупинитися вже не може.