Однобрендові - Внутрішня політика - dt.ua

Однобрендові

27 липня, 02:13 Роздрукувати Випуск №29, 27 липня-16 серпня

Усе, що сталося цього року, — не повстання, а революція, яка не розкручує ляльку влади, а скидає її додолу.

moldova-today.com

— Вони точно посиплються. Зараз вони підвищать ціни на газ, і все — пісня скінчена. 

— Ні, вони продадуть землю, і народ їх зненавидить, точно зненавидить, ось побачите.

— А зима? Транзиту газу не буде! Усі замерзнуть! І тоді цей натовп усе зрозуміє…

— Ось побачите, ці крастимуть ще більше, ніж ми.

— Вони ще проситимуть нас повернутися.

— А ти тепер куди? Я ось у відеоблогери піду....

Ви прочитали короткий зміст свіжих розмов як представників "проукраїнської" влади, яка пішла, так і "проросійської" опозиції, яка не прийшла до влади. Що характерно, зміст розмов на проріджених флангах політикуму приблизно однаковий. Різниця тільки в мові пророкувань — українській та російській відповідно. 

Коли на президентських виборах переміг Зеленський, це, звичайно, було шоком для багатьох членів політикуму. Але найзаможніші сподівалися пересидіти непевний час на округах, продовжуючи вірити у вічні, здавалося, цінності — гроші, продуктові пайки та власну всепереможну харизму. І до Майданів, і після них це працювало, думали вони. Не зрозуміли вони одного — почалася інша історія. Сталося щось абсолютно нове, на усвідомлення чого треба витратити сили й час, а не просто з розумним виглядом транслювати власні бачення. 

Це, звичайно, не Майдан. Майдан — повстання активної меншості, яка діє в інтересах більшості. Іноді меншість в точку потрапляє, іноді — ні, але найголовніше розпочинається після її перемоги. 

Перемога закидає у владу не тільки активних, небайдужих, свідомих і працьовитих, а також шахраїв і нездар. А головне — до керівництва країною приходить політична опозиція, яка за наших умов зазвичай виявляється просто сподом своїх політичних опонентів. Той самий істеблішмент просто повертається до громадян іншим, більш світлим (на перший погляд) боком. Активні громадяни в абсолютно щирому пориві виходять владу змінювати, а вона просто обертається навколо своєї осі. 

Усе, що сталося цього року, — не повстання, а революція, яка не розкручує ляльку влади, а скидає її додолу. Разом з аферистами, які присмокталися до світлої ідеї змін. Разом з романтиками, які цю ідею намагалися реалізувати. Разом з прагматиками. Усі вони опинилися в одному човні, з яким сталося лихо. Він потонув. У новому парламенті — рівно 28 членів коаліції, яка правила нещодавно. 

"Помаранчеву" революцію називали повстанням мільйонерів проти мільярдерів. Перемога Зеленського поклала початок революції "десятитисячників". Слідом за своїм символом у владу зробив крок той самий середній клас, який виявився ближчим та зрозумілішим громадянам, ніж відірваний від людей прошарок, що керував країною. 

Тим, хто ці роки був щиро налаштований на реформування країни, варто визнати, — їм знову не пощастило з лідерами, які, за ідеєю, мали народ розуміти та спрямовувати, а тимчасом щоразу виявлялися панами, що працевлаштовували і соратників, і поплічників. Двоє з трьох останніх президентів любили вживати слова "моя армія", "моя поліція" і "моя країна", що було невдалою калькою з американського президентського сленгу. Не розуміючи, що в наших умовах це звучало не як визнання єдності з країною, армією та поліцією, а як підсвідома декларація власності.

Однак і реформатори зобов'язані зрозуміти, що їхні перспективи були поховані через невміння чути. Люди мали відчувати, що ціну за болючі реформи платять усі. Що ті, хто їх проводить і реалізує, відчувають результати на власному раціоні. А бачили вони що? Що винесені вітром змін у верховну владу деякі індивідууми набувають поважного вигляду, ходять на презентації, стрибають з парашутом, беруть участь у змаганнях з культуризму та придумують "гіперлупи", свіжіючи та молодіючи на очах. При цьому ще й ображаються, коли їх засікають на черговому матеріальному поліпшенні якості життя, стверджуючи, що вони, як і всі, мають право на гідне життя. Звичайно, мають, тільки якщо це поліпшення не збіглося з моментом перетину порогу парламенту та уряду. Новим обличчям із фракції "Слуга народу" читати цей абзац уважно! 

Найкраще, що можуть зробити сьогодні ті, хто програв, — сісти та подумати, що й коли було зроблено не так, і пошукати причину в собі. Гірше — знайти в ще вчора "мудрому українському народові" дебілів, обізвати те, що сталося, "охлократичною вакханалією", а всіх людей гуртом — натовпом. Образитися тобто. 

А ще можна схлипнути на плечі товариша по нещастю — олігарха, люди якого створили задорого години телеефірів, квадратні кілометри бордів та іміджеві ролики, що не спрацювали, бо демонстрували виборцю обридлі обличчя. 

Також можна зітхати про лави, дитячі майданчики, продуктові набори, концерти і фальшиві, з зубовним скрипом, обійми з електоратом. 

У результаті — у першому турі президентських виборів Бойко набирає лише 13%, а той самий Бойко в компанії Путіна, Медведчука та трьох "112-х" каналів — аж цілих 13%. Бізнесмен, який десять років обробляв округ і готовий передати його в спадщину дітям, програє невідомій молодшій науковій співробітниці. А Кличко на виборах мера Києва, з великою часткою ймовірності, програє не Олександру Ткаченку, а молодшому бухгалтерові "1+1". 

Ми звикли до того, що довіра — лише один із пунктів соцопитувань, і не найцікавіший. Але ж саме її відсутність упродовж останніх років мала насторожити владну верхівку. Довіра в сучасному світі стала економічною категорією й у більш широкому сенсі, описаному Френсісом Фукуямою, і тим паче у вузькому — ставленні суспільства до державних інститутів. 

Коли її немає — не працюють правильні економічні моделі, логічні та необхідні реформи здаються злочином проти людяності. Коли вона є — це дозволяє реалізовувати, здавалося, неможливе. Саме довіра дає фантастичний шанс і новій команді, і всій країні. 

Шанс є й у тому, що мирна революція відрізняється від інших катаклізмів ще й низьким градусом ненависті до тих, хто програв. Звичайно, завжди знайдуться ті, хто вимагає шибениць на вулицях, але більшість проводжає владу, що йде, без проклять і жалю. Сам факт її видалення задовольняє (хоча відновлення справедливості, звичайно, бажане), а кривава помста залишається долею окремих особистостей, які потерпілі від Майдану. Об'єктом загальної нелюбові в нас традиційно є інші. 

Команда президента чудово розуміє, що олігарх в Україні для народу — істота віртуальна, на відміну від реального чиновника, який заважає жити. Саме тому Зеленський під оплески вступає в публічний контакт, переходячи на особистості, з держслужбовцями та діячами місцевого самоврядування, а не з великими власниками. Манеру спілкуватися з чиновниками спишемо на дефіцит часу при написанні сценарію публічного пороття і самодіяльність акторів. Поки що спишемо… 

Водночас олігархи, які контролюють великий бізнес із десятками та сотнями тисяч працівників, стали для Зеленського стороною переговорів. Ключовими тут є саме цифри, тому що президенту олігархи цікаві як люди, які платять зарплату довіреним йому громадянам України й, таким чином, на них впливають. А їм президент цікавий насамперед як гарант недоторканності активів, що втратили останніми роками в ціні, але ще генерують прибуток. 

А ось із тими, хто заробляє на громадянах або освоює схеми, рано чи пізно, але конфлікт неминучий. Люди в офісі президента, може, й недосвідчені, але не настільки неосвічені, щоб не відрізнити виробника від продавця. Вони ж самі виробляли — не труби, як Пінчук, не метал, як Ахметов, а лише фільми, але класово вони набагато ближчі до цих фігур, ніж до Коломойського. Та й набагато приємніше спілкуватися з ввічливим, завжди готовим прийти на допомогу сусідом з іншого під'їзду, який акуратно оплачує рахунки, ніж зі старим знайомим — мешканцем квартири зверху, котрий час від часу тебе заливає, оплачує збитки за настроєм й при цьому є великим любителем поговорити. 

Однак Ігор Валерійович — людина непроста і, не чекаючи рішення суду в Лондоні, уже, схоже, розпочав підготовку до освоєння облгазової спадщини Фірташа. Та й на тендери держкомпаній раптом почали заявлятися близькі йому фірми, яких там не бачили останні років п'ять. Цілком може вийти, що, поки команда президента буде освоюватися, фінансові річки потечуть назад і витечуть остаточно, не чекаючи закінчення терміну дії контракту "95-го кварталу" з "1+1". 

У недоброзичливців нової влади, звичайно, ще будуть приводи для зловтіхи. Так, в останній місяць котирування українські цінні папери демонструють неймовірне зростання. Через два дні після виборів ВВП-варанти, випущені урядом Яценюка 2015 р., досягли історичного максимуму — 82% від номіналу, показавши зростання 9,2% з неділі. Історичний мінімум, до речі, був у листопаді 2016 р. — 28%. Це означає, що результати виборів інвесторів більш ніж задовольнили. 

Незрозуміло тільки, чи будуть задоволені інвестори судами, що вийшли з-під адміністративного контролю на вільний ринок, які прийняли останніми місяцями низку екзотичних рішень (щодо Приватбанку зокрема). А якщо нова влада відновить бодай мінімальний контроль над судовою системою, чи не будуть вони мріяти повернути часи дикого ринку, тому що судові рішення раптово подорожчають? 

Члени команди. Вони можуть бути проблемою, а можуть бути частиною її рішень. Звичайно, команда видозмінюватиметься, оскільки далеко не весь її склад спроможний до системної роботи. Прогрес є — кажуть, в Офісі президента вже тестується практика тижневого планування замість "з ранку на вечір". Але ось Кабмін, за природою своєю, не може збиратися на засідання, коли на прем'єра або президента зійде осяяння, — тоді він стане генератором хаосу, а не порядку. І не може скаржитися на атмосферу в коридорах будівлі на Грушевського, набагато важчу, до речі, ніж на Банковій, — його переїзд неможливий. Хоча…

Жадібність. Так, у нас президент, який не подавлений геном жадібності. Але ніхто сьогодні не дасть гарантії, що нинішні або майбутні члени команди не захочуть піднятися на кілька фінансових сходинок, щоб дивитися олігархам прямо в очі, а не знизу вгору. 

Стиль роботи. Революційний дух ширяє різними поверхами Офісу президента, що фонтанує указами та дорученнями Кабміну з приводу та без нього. Якщо це було продиктовано передвиборною логікою — погано, але нехай. Якщо така практика укорениться, отже, до духу змін приєдналася примара юристів адміністрації Ющенка, який теж любив щось указати Кабміну, не маючи на те жодного права.

Ще одна дуже непроста проблема. Як уже говорилося, раніше наші шановні західні партнери дійшли висновку, що президент, який дістав масову підтримку народу, може все. Повністю контрольований парламент зміцнив їхню думку. Остаточно вони утвердяться в цьому після формування Кабміну. І тоді президентові доведеться бути максимально переконливим, щоб пояснити, чому Україна й після виборів не може виконати всі пункти Мінських угод, включно з політичними, — посилання на впертих законодавців, якими оперував Порошенко, тепер марні. На Банковій дехто вже розуміє, що політична частина "Мінська" — зброя великої руйнівної сили, застосування якої країна може не витримати. А в Москві це не просто розуміють — там це знають. Перший діалог такого роду, повідомляють джерела, уже відбувся в ході візиту Зеленського до Берліна і особливих наслідків не мав, хоча останнім напевно не був. Уже надто багатьом у Парижі та Берліні набридли санкції

Є й виклики, масштаб яких нікому не зрозумілий. Уперше в історії України трикутник "президент—Рада—Кабмін" — уже не трикутник, але ще незрозуміло — що. Може — коло, може — пряма лінія, а може, і петля. Виходячи з попереднього досвіду, можна, звичайно, нафантазувати масу проблем у їхніх відносинах. І що прем'єр раптом піднесеться вгору та усвідомить власну значущість, і що спікера поглине манія величі, і що зелені "Зе-депутати" розбіжаться, присмоктавшись до олігархів. Щоправда, з приводу "розбіжаться", — кажуть, у команді президента готують різні методи, зокрема такі, які нагадують яскраві епізоди роботи з недобросовісними кадрами 2014 р. 

У кожному разі система в нас буде не стільки однопартійна, скільки "однобрендова". А всередині цього бренду з'явиться маса груп за інтересами, у тому числі інтересами людей, які відправляли мажоритарників у добру путь за франшизою СН. Тому, якщо в КПРС на фініші її існування була одна "Демплатформа", то в нашому керівному суб'єкті "платформ" буде більше, ніж на київському вокзалі. 

Скажемо чесно, ми всі у своїх прогнозах функціонування "моновлади" посилаємося на часи "стримувань і противаг" як запобіжник від диктатури. Але система стримувань і противаг або перетворювалася на змови, або стримувала всіх так, що ніхто не міг і кроку ступити без скандалу. Отже, наш досвід нині майже нічого не важить.

Важитиме тільки те, що може кожний, хоч би як пафосно це звучало б. Не багато придатного залишить після себе влада, що пішла, але громадянське суспільство, місцями покусане, частково скуплене, але усе ще живе та дієве, має всі шанси стати чинником. Набагато сильнішим, ніж опозиція, єдиним надбанням якої тепер буде оренда парламентської трибуни час від часу та пташині права. 

Однак тільки справжнє, непрофесійне громадянське суспільство, не "на контракті" — з палаючими очима, чистими руками й душами. Яке тонко відчуває болючі точки. Яке запалює свічки, а не намагається освітити собою царство пітьми. Такому повірять. Воно й має контролювати "однобрендову" владу. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Харитон Харитон 27 липня, 22:44 І не повстання, і не революція, а реванш! Більше тисячі років минуло з того часу, як київський князь Святослав помножив на нуль могутність Хазарського каганату і ось тепер, через стільки віків, уміло скориставшись міжусобицею між слов’янами (а то й спровокувавши її), хазари зуміли посадити на київський трон свого єдиноплемінника. І це при тому, що ні в країнах Європи, ні в Штатах за весь час їх існування на їх чолі ніколи не стояв хазарин! А тут за менше ніж тридцять років існування України як держави- блискучий хазарський реванш, «бліцкріг» навіть. Перемога, біблійних масштабів перемога: Давид перемагає Голіафа! Давид-Зе, озброєний зброєю блазня, перемагає Голіафа-По, озброєного до зубів Вірою, Армією, Мовою! То ж мав рацію цар Соломон, син Давида, коли попереджав: «Насмішники гублять державу…» І не має великого і навіть жодного значення, що за цією блискучою перемогою-експромтом «слуги народу» без відповіді залишається питання: «а якого народу?» Хоча, дякуючи пильності відважних журналістів зі «Схем», стає зрозумілим, який саме «народ» включно зі самим «слугою» навідується час від часу під пологом темряви на дачу «просто великого бізнесмена і благодійника-філантропа» у Кончі-Заспі:)) І не забуваймо, що найкращий експромт- це заздалегідь добре підготовлений експромт (С) згоден 3 не згоден 1 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво