Не залишитися в конфлікті - Внутрішня політика - dt.ua

Не залишитися в конфлікті

11 червня, 2016, 00:05 Роздрукувати Випуск №21, 11 червня-18 червня

Ми наближаємося до точки неповернення, коли доведеться вибирати — залишитися в залежності від Росії, провівши вибори під окупацією, і жити далі в чужому конфлікті чи подолати цю залежність, визнавши окупацію як свою слабкість і тимчасову неспроможність, і самим визначати шлях повернення територій і порозуміння. Цей вибір — виключно наш, і робитиме його український парламент.

Влада Ралко, "Перемир'я"

 

Уявімо собі життєві обставини. Ви заходите до свого помешкання і з жахом бачите, що ваш сусід ломом зруйнував частину спільної стіни, розтрощив вікна і разом зі своїми друзями посеред однієї з ваших кімнат, у якій вчинив погром, насолоджується "дмітрієм кісєльовим" у телевізорі.

Ви, вочевидь, намагаєтеся переконати сусіда разом із друзями забратися геть. Але у відповідь сусід вам пояснює, що колись у цій квартирі народився його прапрапрадід, тому житло спільне. І байдуже, що батько того прапрапрадіда купив йому помешкання поруч, а той прапрапрадід, як і його нащадки, неодноразово квартиру, в якій ви тепер живете, підпалював, а родичів ваших грабував і ґвалтував. 

Ви сором'язливо на лавці під під'їздом розповідаєте сусідам свою сумну історію. Сусіди висловлюють глибоке занепокоєння і стурбованість, обіцяють підтримку і поважати ваше право жити у своїй квартирі. Але будинковий комітет і окремі сусіди радять: "Ти ж його силою не виганяй, бо в нього лом, чоловік неадекватний і лиха накоїть на весь будинок". Дехто навіть дає вам гроші, хоч і в борг. Хтось намагається підтримати морально. 

Найвідважніші сусіди телефонують нахабі, який оселився у вашій квартирі, намагаються з ним розмовляти. А він у відповідь: "Не вірте побрехенькам, мене там немає…" 

Днями й місяцями у вашому помешканні розгардіяшить сусід. Усі інші мешканці під'їзда достеменно знають, що він там є, бо, вже траплялося, руйнував стіни і в їхніх квартирах, грабував, чинив насильство. І навіть мешканці сусідніх під'їздів не сумніваються в цьому, бо періодично у вікні вашої квартири з'являються пики сусіда і його друзів, які, голосно матюкаючись, кидають у двір недопалки й порожніми пляшками з-під горілки поціляють людей навіть з віддалених під'їздів. 

Проте будинковий комітет не визнає, що сусід захопив ваше помешкання і що мусить його звільнити. Адже ви самі не наполягаєте, бо крім нарікань на лавці під під'їздом та на засіданнях будинкового комітету не надаєте доказів того, що саме сусід виламав стіну, окупував частину помешкання, завдав збитків, знищивши меблі, вбив і покалічив членів родини. 

До того ж у будинковому комітеті бояться, бо майже на кожному поверсі мешкає як не невістка то своячка вашого сусіда, його друзі, яких він підтримує матеріально і які можуть завдати ще більшого клопоту. А для самозаспокоєння і щоб сховатися від сорому, будинковий комітет делегував вам моніторингову місію, до якої включив представників сусіда, а ще його невісток і своячок. І тепер та місія фіксує не лише напади сусіда, а й те, як ви обороняєтеся. Той факт, що ви відбиваєтеся від очманілого сусіда, на думку інших сусідів, є свідченням того, що ви є стороною конфлікту, а тому мусите шукати шляхи примирення.

І ви, як залежна жертва домашнього насильства, вітаєтеся з сусідом за руку, пускаєте до холодильника, сидите разом на лавці, намагаєтеся домовитись і навіть підписали "домовленості третього поверху", відповідно до яких маєте обрати серед друзів сусіда того, хто представлятиме у вашій квартирі окуповану ним кімнату. До того ж цій кімнаті потрібна широка автономія з необмеженим доступом до холодильника і вашим зобов'язанням провести в ній ремонт і оплачувати комунальні послуги. 

Сусіди вже втомилися від недопалків і пляшок, що вилітають з вашого вікна, і були б раді, якби це неподобство припинилося. А окупант каже: "Добре, не буду кидатися пляшками, але давайте миритися відповідно до "домовленостей третього поверху". "Чудово, — радіють сусіди з інших під'їздів. — Вибори — це добре, це ж демократія в дії. Давайте проведемо, а то ми тут ходимо — а на голови пляшки падають. Немає альтернатив "домовленостям третього поверху!" І переконують вас перестати претендувати на цілісність свого житла і змиритися з присутністю сусіда у вашій квартирі.

За півтора року, поки всі обговорювали "домовленості третього поверху", сусід обжився в одній з кімнат вашого помешкання, переселив туди частину родичів разом з диваном і телевізором, а головне — із замашним металевим ломом. Інших кімнат він не завойовує, але й цієї віддавати наміру не має. Самотужки вигнати сусіда ви не спроможні — сил бракує і лома немає. Сусіди не допомагатимуть, бо — лом. 

Відтак у вас є два шляхи. Перший — визнати свою залежність від сусіда, забути йому вбивство ваших близьких і погодитися на те, що він стане співвласником вашої квартири (тоді ви своїми руками остаточно "переселите" конфлікт до вашого помешкання, і він триватиме до вашої повної поразки). Другий — визнати, що ви є жертвою сусіда-окупанта, сказати всім іншим сусідам і будинковому комітету, що доступу до кімнати не маєте і тому порядкувати там не можете, потім замурувати до неї двері, перекривши доступ сусіда до холодильника, після чого зробити в усіченій частині свого помешкання ремонт і шукати собі лома з вірою, що якогось дня окуповану частину житла ви собі таки повернете. 

Це побутова аналогія того, що фактично є російською окупацією української території, а документально фігурує як "конфлікт на Сході України". 

Формула "конфлікту" зашита у "домовленостях третього поверху" — мінських домовленостях. Загрози, які містить у собі така формула, очевидні, і їм присвячено вже достатньо уваги. Починати вирішення "конфлікту" з проведення виборів без відновлення суверенітету і порозуміння між людьми, а отже з заперечення реальності, — це неминуче спричинити новий конфлікт, що може мати наслідком знищення державності. Не кажучи вже про те, що "вирішення конфлікту" в рамках "Мінська" — це фактично визнання анексії Криму як Україною, так і міжнародною спільнотою.

А тим часом наші європейські сусіди були у схожій ситуації. Французькі провінції Ельзас і Лотарингія під час Другої світової війни були окуповані Німеччиною, але нікому не спадало на думку проводити там вибори, створювати "народну міліцію" з СС і призначати різника Барб'є "народним губернатором". Так само не спадало на думку фінансувати Ельзас і Лотарингію за захищеними статтями з бюджету Франції.

У такому разі, можливо, варто визнати реальність і ухвалювати рішення, які зберегли б державність нині і дозволили б у майбутньому повернути не лише окуповані території, а й людей, які там живуть. 

Окупація. Прийняття реальності

Реальності не треба боятися, бо від неї неможливо сховатися. Наша реальність поки що невтішна, але проста. 

20 лютого 2014 р. Росія, без оголошення війни, розпочала окупацію України. Станом на сьогодні під російською окупацією 12% території України і
4,5 млн людей. Частину цієї території — півострів Крим — Росія анексувала і сформувала там російські державні органи. Окуповані частини Донеччини і Луганщини Росія анексувати наміру не має, тому сформувала там керовані анклави "ДНР" і "ЛНР". Отже, для Росії Крим і "ЛНР—ДНР" мають різний статус. Для України ж "Кримскій фєдєральний округ РФ", "ДНР" і "ЛНР" є однаково окупованою територією, а Аксьонов, Плотніцкій і Захарченко — "рівноправними" очільниками окупаційної адміністрації.

Оскільки на окупованих територіях діє окупаційна адміністрація, органи державної влади України не можуть здійснювати там свої повноваження, а коли так, то держава не має там суверенітету і не спроможна і не зобов'язана захищати права людей. Зокрема, держава не спроможна провести вибори і зобов'язана їх заборонити в умовах окупації. Бо "демократичні вибори є проявом суверенітету, який належить людям країни, чий голос стане основою повноважності і легітимності влади" — це відповідно до стандартів ООН і ОБСЄ. Якщо люди — носії суверенітету виїхали з окупованих територій, а ті, що залишилися, підтримують "суверенітет" окупанта, то будь-які вибори матимуть наслідком повноважність і легітимність лише окупанта. 

Усе це ми маємо визнати юридично. Усім, хто апелюватиме до вже ухвалених постанов Верховної Ради, зауважу, що вони є політичними рішеннями, а отже не матимуть жодних юридичних наслідків. Це як дорікати сусідам на лавці. Не хочемо ми запроваджувати воєнний стан, щоб не обмежувати права людей і не відлякувати інвесторів? Можемо визнати факт агресії та окупації законом без запровадження воєнного стану. Саме в такому законі можна визначити механізм повернення окупованих територій, який би не загрожував нашому суверенітету.

Тож, як і у випадку з сусідом, який вдерся до вашого помешкання, перше, що потрібно зробити, — це зафіксувати юридично простий факт: він там є, Росія — окупант. 

Україні таке визнання дасть низку переваг. 

По-перше, ми зафіксуємо факт порушення міжнародного права і визначимо відповідального за це порушення. А також, відповідно до Женевської конвенції, покладемо на Росію відповідальність за всі руйнування, порушення прав людей і злочини на окупованих територіях. 

По друге, ми припинимо обговорювати питання виборів в "окремих районах Донецької та Луганської областей", заборонимо їх і почнемо обговорювати щось більш наближене до здорового глузду. 

По-третє, ми дамо підстави звертатися по компенсацію за збитки, завдані Росією, не тільки Україні як державі, а й людям, які постраждали внаслідок неназваної війни. 

По-четверте, ми юридично поєднаємо факт окупації Криму і частин Луганщини й Донеччини. 

Крім цього, визнання окупації зруйнує схеми, за якими ми нині, по суті, самі фінансуємо окупантів, торгуючи з ними легально і через контрабанду. Українське законодавство не те що не перешкоджає, а навіть сприяє забезпеченню окупаційних військ потрібними їм ресурсами, зокрема електроенергією, яка критично необхідна для функціонування, наприклад, ворожих радіолокаційних систем. Відсутність законодавчого визначення межі тимчасово окупованої території, режиму її перетину людьми та порядку перевезення через неї товарів призводить до контрабанди на контрольних пунктах в'їзду-виїзду. Йдеться не про контрабанду цигарок. Для чого цигарки, якщо можна купувати в пана Ахметова вугілля з окупованих територій по 1500 грн за тонну, коли його ціна — 500—600 грн за тонну. Різницю ж так зручно ділити. 

Причому всі відповідні органи і посадові особи знають про контрабанду, про вугілля, яке ми то купуємо, то не купуємо в "ДНР—ЛНР", про продаж електроенергії, про корупцію на пунктах в'їзду й виїзду з окупованих територій. Контрабанда роз'їдає лави збройних сил, прикордонників, нацгвардії і служби безпеки. А те, що посадові особи мовчать, то тим лише підтверджують свій інтерес у збереженні status quo, розповідаючи при цьому, який то великий гріх — обкрадати державу у час війни.

Мусимо припинити цю шизофренію і заборонити постачати на окуповані території паливно-енергетичні ресурсі і ввозити вантажі (товари), крім особистих речей громадян, з окупованих територій. І тоді уряд не зможе купувати вугілля в "ДНР", і ми не фінансуватимемо терористів. Крім того, потрібно встановити правовий статус державного і митного кордону для лінії розмежування. Це означає: якщо ми не можемо контролювати кордон з Росією, то принаймні маємо контролювати лінію зіткнення на межі з "ДНР" і "ЛНР".

Словом, двері до кімнати треба замурувати.

Натомість маємо забезпечити людям надання базових адміністративних послуг від імені держави Україна. Якщо люди хочуть отримати український паспорт, свідоцтво про народження дитини, зареєструвати шлюб в Україні тощо — маємо надати їм цю можливість. 

Деокупація. Роззброєння

За один день війну можна розпочати. Але за один день її завершити не вдасться. 

І річ навіть не в тому, що для відвойовування окупованих територій у нас разом із партнерами лом закороткий. 

Два роки міжнародної підтримки "Мінська" дали час передовсім Росії — для того щоб сформувати повноцінну окупаційну адміністрацію: налагодити "мирне" життя на теренах Криму, "ДНР" і "ЛНР", вишколити військо з числа місцевих жителів, забезпечивши його сучасним озброєнням. Але, що найважливіше, окупація вразила свідомість людей — за два роки "ДНР", "ЛНР" і "Кримскій фєдєральний округ РФ" для людей стали реальністю. І шлях виходу з цієї реальності пролягає не через виборчі скриньки. 

Для того щоб окупація закінчилася, з української території мають вийти війська окупанта, а натомість — зайти Збройні сили і Служба безпеки України. І саме це повинно стати початком тривалого процесу деокупації.

Зрозуміло, що навіть за умови виходу окупаційних військ там іще залишатимуться окремі незаконні збройні формування бойовиків, рештки російської армії чи просто озброєного криміналітету, що неминуче підніме голову у час безвладдя. 

Далі. На вже звільнених від окупаційних військ територіях має бути запроваджено воєнний стан і відновлено український суверенітет через інститут військових адміністрацій, які повинні взяти на себе функцію як органів місцевого самоврядування, так і органів державної влади. 

Такий проміжний етап не повинен бути тривалим — він потрібен для того, щоб вирішити безпекові завдання:

— розпочати розмінування території навколо критично важливих об'єктів інфраструктури — доріг, мостів, ліній електропередачі, водойм, залізничних колій та ін.;

— провести "зачистку" залишків бойовиків, російської армії, агентів РФ і просто бандитів;

— вилучити зброю в цивільного населення;

— вилучити з публічного доступу — з бібліотек, медіа — публікації, літературу, відеозаписи з пропагандою "ДНР—ЛНР", "Крим — наш!" і Росії.

Окрема важлива ділянка роботи для майбутніх військових адміністрацій — вилучення всіх окупаційних документів: відомостей, бухгалтерських документів, наказів тощо як у паперовому, так і в електронному вигляді. Це дасть можливість провести згодом належні розслідування діяльності окупаційної адміністрації та участі в цьому Росії.

І найважливіше завдання — аудит і відновлення критичної інфраструктури: каналізації, мостів, водопостачання, доріг. 

Цей етап буде неможливий без обмеження прав людини. Передовсім — обмеження свободи пересування. Допоки не завершимо демілітаризацію, виїзд зі звільнених територій має бути обмежений. Лише після роззброєння можна буде дозволити людям вільно пересуватися територією України. Крім того, на цей період необхідно заборонити діяльність політичних партій, проведення виборів усіх рівнів, регіональні та російські ЗМІ, символіку "ДНР—ЛНР" і РФ. 

Водночас Україна повинна забезпечити гуманітарну допомогу людям і доступ міжнародних гуманітарних організацій на звільнені території до відновлення діяльності органів державної влади. 

Деокупація. Відновлення

Після роззброєння Збройні сили України зможуть частково або повністю залишити міста і села звільнених територій, а на їхнє місце мають зайти цивільні органи державної влади — поліція, прокурори, суд, служба з надзвичайних ситуацій, казначейство, пенсійний фонд тощо. 

На цьому етапі необхідно провести перепис населення — щоб зрозуміти, скільки, наприклад, пенсіонерів або виборців проживає на деокупованій території. 

Далі — визначити розмір збитків, завданих Росією внаслідок війни та окупації. З цією метою провести аудит власності — приватної, комунальної і державної — та оцінити завдані збитки. За знищені будинки, вивезені в Росію заводи Україна повинна вимагати компенсацію через міжнародні суди. Окремо провести аудит інфраструктури (зруйнованої і замінованої). Це потрібно для того, щоб, з одного боку, вимагати компенсації від окупанта, а з іншого — спланувати і розпочати відновлювальні роботи.

Крім того, нам будуть потрібні нові карти місцевості — і тому, що війна частково знищила інфраструктуру, і тому, що необхідно позначити на ній усі заміновані об'єкти, адже, за деякими оцінками, на окупованих територіях Донеччини і Луганщини заміновано близько 7 тис. кв. км. На розмінування такої території знадобляться роки. 

Деокупація. Порозуміння

Цей етап має на меті відновлення справедливості: покарання за злочини, обмеження на зайняття посад (або люстрацію) і водночас прощення (або амністію). Тільки одночасне покарання і прощення є основою порозуміння, правдивого повернення не лише територій, а й людей, а отже й гарантією вирішення конфлікту. Про амністію (прощення) без покарання не може бути й мови, це тільки утривалить конфлікт.

Розпочатися цей етап має з повернення внутрішньо переміщених осіб — тих, які ще хотітимуть повертатися.

Для того щоб цей процес був ефективним, потрібна тяжка праця не тільки поліції, СБУ, прокуратури і судів. Адже вони можуть дати відповідь лише на питання, кого покарати. А от кому пробачити — можуть вирішити люди. Для цього варто сформувати комісію з порозуміння, до якої мали б увійти представники і тих, хто прощатиме, і тих, кому прощатимуть. Що ж до обмеження на зайняття посад, то вони мають бути встановлені законом.

Почнімо з покарання. Кожен, хто скоїв злочин, повинен постати перед судом і відбути покарання. Амінь. Притягати злочинців до відповідальності потрібно якнайшвидше, але маємо пам'ятати, що воєнні злочини і злочини проти людяності не мають строку давності. Проте переслідувати потрібно лише індивідуально — за підозрою у скоєнні злочину. Маємо також бути свідомі того, що далеко не всі, хто був у лавах "ополчення", потрапив туди добровільно. Декого змусили силою, дехто пішов від безвиході і не брав участі у воєнних діях. Про такі факти потрібно буде говорити публічно, прощати таким людям і не переслідувати їх.

Слід подумати і про тих, хто свідомо чи несвідомо підтримував окупаційну адміністрацію, — наприклад учителі, які розповідали на уроках про "криваву київську хунту", журналісти, які маніпулювали фактами, директори шахт, які звозили людей на референдуми 2014 р., організатори мітингів та ін. Таких людей буде багато. Хтось з них робив це ідейно, хтось із примусу, хтось за гроші, а хтось через байдужість. 

На окрему увагу заслуговує окупаційна адміністрація "Кримского фєдєрального округа РФ", "ДНР" і "ЛНР". Усі, хто обіймав адміністративні посади в органах окупаційної адміністрації, — судді, міліціонери — відповідно до закону повинні бути обмежені у праві обіймати посади в українських органах державної влади та органах місцевого самоврядування. 

Але й там будуть різні люди — програмісти, кухарі, прибиральниці, які не мали жодного впливу на процес ухвалення рішень в окупаційних адміністраціях. Їхня колаборація була вимушеною, і в цих випадках може йтися про прощення.

Лише впродовж цього етапу можливе повноцінне відновлення діяльності політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації.

А далі — вибори до органів місцевого самоврядування! Відповідно до закону України про місцеві вибори…

Отакий шлях можна обрати. Для наших міжнародних партнерів він буде не зовсім приємний, але й не загрозливий — ми ж декларуємо неспроможність відвоювати території, а не бажання їх відвойовувати. За такого сценарію ніхто не повісить собі на груди медаль "за вирішення конфлікту", і вже не можна буде спілкуватися з Росією, вдаючи, що вона не окупант. Що ж до санкцій, то їх наші міжнародні партнери запроваджували за те, що Росія окупувала Крим, частину Донеччини і Луганщини, за те, що збила малазійський Боїнг. Якщо в нинішніх обставинах хтось готовий знімати санкції з Росії і звинувачувати в цьому Україну, то це має залишитися на його сумлінні. Виправдовуватися нам точно нема за що.

Логічне й критичне запитання: що має відбутися між визнанням окупації та початком деокупації? Земля — наша, тому повертати її доведеться нам — хитрістю чи силою, причому не обов'язково силою військовою. Але ми не знайдемо відповіді на це запитання сьогодні, бо сьогодні Україна, як і її західні партнери, перебуває в точці найбільшої слабкості. Війна оголила неспроможність інститутів, зокрема й армії, а також слабкість лідерства в Україні. Та ж таки війна увиразнила неспроможність Заходу нести відповідальність за систему міжнародного правного порядку, що ним же створена. Тому маємо "Мінськ" і тиск на Україну саме як прояв цієї слабкості і неспроможності. Потрібно, щонайменше, визнати цю слабкість і почати нарощувати силу. Тоді правильна відповідь стане очевидною.

У будь-якому разі ми наближаємося до точки неповернення, коли доведеться вибирати — залишитися в залежності від Росії, провівши вибори під окупацією, і жити далі в чужому конфлікті чи подолати цю залежність, визнавши окупацію як свою слабкість і тимчасову неспроможність, і самим визначати шлях повернення територій і порозуміння. Цей вибір — виключно наш, і робитиме його український парламент. 

Від імені Українського Народу. Сподіваюся, що й в інтересах цього народу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво