Навіщо сіють вітер? - Внутрішня політика - dt.ua

Навіщо сіють вітер?

17 січня, 2014, 20:44 Роздрукувати Випуск №1, 17 січня-24 січня

Погроза на адресу УГКЦ містить виразну істеричну нотку. Очевидно, ми стали свідками провокації, причому розіграної так незграбно, що навіть не обтяжені витонченим смаком замовники були збентежені.

Дари волхвів у тренді цього сезону. Доки в Москві публіка убивається, вистоює, прикладається, розкидає і висміює нібито знайдену на Афоні реліквію, українське релігійне відомство саме розіграло пародію на Трьох Царів. Акурат у Навечір'я Різдва воно надіслало свій власний "дар" Українській греко-католицькій церкві — лист із погрозою судового переслідування за богослужбову діяльність на Майдані.

Цілком природно, що після публікації цього листа Мінкульт на кілька днів став притчею во язицех. Для всіх — від пересічного громадянина до президента країни. І по заслузі. Здавалося б, звична до чиновного ідіотизму українська публіка відкрила нові грані таланту свого держапарату. 

Немає сенсу докладно коментувати сам документ. Усе вже сказано — і про форму, і про зміст. До загального хору, що звинувачує Мінкульт і його релігійне відомство у безграмотності, упередженості та схильності до блефу, можна тільки приєднатися. Так, безграмотно, непрофесійно і головне — смішно до кольок: адже жодної викладеної в листі погрози Мінкульт виконати не в змозі. А що може бути смішнішим (і дурнішим), ніж гавкіт Моськи на слона?

Втім, є в цьому документі дещо інтригуюче. Його автори й учасники фарсу дивним чином плутаються у свідченнях. Про те, що відділ у справах релігій готував такий документ, говорили. Але очікували, що він буде адресований усім українським церквам, присутнім на Майдані. Крім того, оприлюднений документ змістом і стилем, кажуть, дуже відрізняється від "робочої версії". Хто ж був талановитим редактором, який перетворив сухий чиновницький документ на "наїзд"? І тією людиною, котра зробила об'єктом цього "наїзду" саме греко-католиків? Чому документ, адресований предстоятелю п'ятимільйонної церкви, підписав заступник міністра Кохан, а не сам міністр Новохатько? І хто ж були ті громадяни, які "сильно скаржилися" на діяльність священиків УГКЦ на Майдані? Члени "групи Догнала", як сказав начальник відділу у справах релігій в одному зі своїх коментарів? Чи СБУ, як сказав той-таки начальник під час слухань у ВР? Чи ще хтось третій? 

І, до речі, чому за все і всіх віддувався тільки відділ у справах релігій? Нікого вищого за начальника відділу у справах релігій нам на розтерзання не видали. Навіть заступника міністра, який підписав лист, ніхто не примусив коментувати й виправдовуватися. Не кажучи вже про міністра. Винними призначили дрібних сошок, непомітних гвинтиків державної машини — ось кого виставили на загальний огляд, освистання та бичування. 

Ні, по заслузі, звісно. І це було навіть із певного кута зору пізнавально — подивитися на цих чеховських персонажів, витягнутих під світло софітів із затишних кабінетів. Але, вибачте, непереконливо. Адже і їжаку зрозуміло, що ці люди зовсім не з власної ініціативи сфабрикували цей документ. Їм можна дорікнути тільки за одне — за те, що вони виявилися "государевими людьми", готовими обслуговувати політичні інтереси купки негідників, здатних задля збереження влади розв'язати релігійну війну. 

Цей фарс виявився по-своєму корисним. Тепер ми легко можемо розправитися з парочкою міфів. Наприклад, із міфом про безневинність нинішнього вітчизняного "релігійного відомства". Скільки було зламано списів на тему потрібне/непотрібне! Це відомство постійно реформували, редукували, передавали його функції то туди то сюди. Зрештою, перетворили на маленький відділ найбільш непомітного і нікому не цікавого відомства — Міністерства культури. Далі падати нікуди. Його повноваження й технічні можливості звели до мінімуму. Де вже тут політику робити. Однак при ближчому розгляді вилазять вуха комітету у справах культу — славного сталінського органу, створеного для контролю над церквою та віруючими. 

Ще один часто повторюваний міф — наш найліберальніший у світі (а можливо, і в усій галактиці) — закон про свободу совісті. Ні, я не стану оскаржувати його ліберальні переваги — хай це роблять фахівці. Міф полягає в тому, що всі переваги нашого законодавства в релігійній (як і будь-який іншій) сфері не мають ані найменшого значення. Коли закон з обов'язкового для всіх стає вибірковим, уже неважливо, хороший він чи поганий, — краще б його не було взагалі. Якщо "хресна хода проти євросодому" не привертає уваги "захисників закону", а "молитовний намет" (до речі, міжконфесійний, а не "приналежний УГКЦ") стає приводом для загрози судом, — не треба казок про "хороший закон". Взагалі казок про закон не треба.

Як і міфів про "команду професіоналів". Усе, в чому чиновницький апарат досяг небувалих професійних висот, — уміння брати під козирок і робити будь-яку гидоту, котру від нього вимагатимуть "згори", не зважаючи ні на політичну стратегію, ні навіть на просто найближчі наслідки. Не знаю, у чому тут річ, — у невмінні прораховувати чи у впевненості, що прораховувати — прерогатива начальства. Простежувана у всіх сферах деградація держапарату не оминула й релігійне відомство. 

Переважно саме непрофесіоналізм став лейтмотивом оглушливого "неодобрямсу", що прокотився у ЗМІ після прес-конференції верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука. З цього приводу не висловився тільки ледачий. І тільки ледачий не шпетив на всі заставки чиновників, котрі скоїли цю гомеричну дурість. Риску підбив сам президент України, висловившись у тому сенсі, що "і ви погані, і закон у вас поганий". 

Закон справді виявився поганим — тут із Віктором Федоровичем не посперечаєшся. Хоча несвідомі елементи з чиновників намагалися це зробити, вкотре проспівавши дифірамб "найліберальнішому у світі" закону. Закон виявився поганим для нинішньої влади вже тим, що жодної можливості реально когось прижучити він не дає. І релігійне відомство виявилося поганим тим самим — повною нездатністю розправитися "з ким треба". Ну й навіщо вони такі? Тому у промовах високих держчиновників прозвучали цікаві — і, на жаль, здебільшого пропущені публікою, — ідеї. А саме: переглянути закон про свободу совісті і повернути в політичне поле країни Державний комітет у справах релігій. Для підвищення, так би мовити, професійного рівня. Що неодмінно й неминуче приведе до розширення повноважень влади у сфері "державного управління релігією". Плавали, знаємо. 

На перший погляд, президент вніс чудову пропозицію — дозволити віруючим молитися там, де їм захочеться. Задля чого нібито треба переглянути закон. Звучить шляхетно. Але, дорогі дони, не поспішайте обманюватися. Річ у тому, що нинішній закон жодним чином не забороняє віруючим "молитися, де їм захочеться". Ніякий закон їм для цього й не потрібен. Досить гарантованого Конституцією права. Люди мають право на свободу зібрань. А священик має повне право перебувати зі своїми парафіянами там, де вони зібралися, і забезпечувати їхні духовні потреби. Якщо заборонити йому це робити, він уже не буде священиком — він стане приватною особою в карнавальному костюмі. Якщо говорити з погляду верховенства права, жодних підстав для претензій у Мінкульту до УГКЦ бути не може — доти, доки право вірних УГКЦ на Майдані не суперечить правам решти. А якщо суперечить — то до суду можуть подати саме вони, скривджені громадяни. А не скривджений Мінкульт. 

Так, закон про свободу совісті накладає обмеження на проведення богослужінь і релігійних обрядів поза храмами, приватними володіннями, цвинтарями та крематоріями. Але лише з тієї причини, що вони супроводжуються великим скупченням народу. Скупчення народу на Майдані спровоковане не богослужіннями УГКЦ. І богослужіння УГКЦ (як і інших церков) нічиїх прав там, на Майдані, не ущемляють. 

А ось "президентське доручення про перегляд закону", що прозвучало на всю країну, може вилізти церквам боком. Можливо, у ньому з'явиться рядок про "дозвіл молитися". Але що крім нього? Нагадаю, що церкви й релігійні організації останнім часом щосили відбивалися від спроб змінити чинний закон про свободу совісті, — а спроби ці ініціювала саме партія влади. Зокрема, протест церков викликає бажання запровадити статус юридичної особи для цілих церков. У ситуації, яку ми спостерігали цього тижня, це дало б можливість державі через "незаконні богослужіння" одного священика притягнути до суду всю церкву, і погроза "позбавлення ліцензії" більше не була б блефом. 

Утім, це все надто тонко для нашої влади, що виступає останнім часом на політичних підмостках із грацією слона. Погроза на адресу УГКЦ містить виразну істеричну нотку. Очевидно, ми стали свідками провокації, причому розіграної так незграбно, що навіть не обтяжені витонченим смаком замовники були збентежені. 

Кожне держвідомство країни у міру своїх сил (і слабкостей) виконує наказ — тиснути на всіх, "хто на Майдані". Присутність УГКЦ там досить помітна. До того ж із ними найпростіше — проти УГКЦ в Мінкульту є "група Догнала". На неї й посилалися спочатку чиновники, виправдовуючи вибірковість у застосуванні закону: члени УП ГКЦ, мовляв, поскаржилися. Але під час парламентського дізнання випливла версія втручання СБУ. Це свідчить про те, що "група Догнала" стала тільки приводом. УГКЦ вибрали мішенню з інших причин. 

Найімовірніша — спроба влади обурити населення Західної України. Ще точніше — розпалити сепаратистські настрої в регіоні. Дуже вже влучно завдано удару — по церкві. А трепетне ставлення до всього, що пов'язане з релігією та церквою, в Західній Україні відоме кожному. До того ж "адресний наїзд" на УГКЦ виявився тільки прологом — тепер у нас є цілий букет ініціатив, які б'ють Західну Україну по інших болючих точках. Депутати "більшості" згадали все — від "визначальної ролі СРСР" до визнання ОУН—УПА фашистським угрупованням. Так, можливо, влада в такий спосіб купила голоси КПУ "за бюджет". Але при цьому вона ще й виконала, нарешті, свої передвиборні обіцянки східноукраїнському електорату. А також стала остаточно далекою (щоб не написати — огидною) громадянам Західної та частково Центральної України. 

Удар по УГКЦ — можливо, пробна куля, — на жаль, спрацював. Оскільки був посилений непомірною реакцією керівництва УГКЦ. Як і наступним медійним галасом. Засуджувати керівництво УГКЦ за те, що піддалося на провокацію, язик не повертається. Коли твоїй свободі загрожують, діяти треба жорстко. Хай навіть надміру жорстко. Але наразі винним в ескалації обурення і, можливо, зростанні сепаратистських настроїв Західної України можуть призначити керівництво УГКЦ. І не те щоб зовсім безпідставно — воно підіграло провокаторам, піднявши градус напруги своєї пастви до критичної позначки там, де можна було обмежитися насмішкою й заявою в прокуратуру. З одного боку, це, може, й на краще, оскільки відкриває якесь-там-за-ліком дихання Майдану. А з іншого — релігія не найдостойніше пальне для пожежі революції. 

Події, які відбулися наприкінці тижня, підтверджують, що УГКЦ — ціль тактична, а не стратегічна. Справжня ж ціль — утвердити "захід" і "схід" у думці про неможливість співіснування. Історія повторюється, і, як годиться, не без фарсу. Втім, для хорошого фарсу у наших "талановитих сімей" відверто замало таланту, зате надто багато істерики в голосі і жестах. Адже в результаті таких провокацій можна отримати вже не просто свій окремий теплий "ПіСУАР", а повноцінну "священну війну". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво