На півдорозі до Храму - Внутрішня політика - dt.ua

На півдорозі до Храму

21 грудня, 2018, 10:47 Роздрукувати Випуск №49, 21 грудня-27 грудня

Об'єднавчий собор відбувся. 

© Олександр Гончаров / Апостроф

Сама ця фраза дорого коштує. Те, що на ньому зуміли обрати предстоятеля й проголосили Православну церкву України, сміливо можна записати в графу "успіх". Він не повний і навряд чи міг бути повним при нашому церковному анамнезі й узагалі вмінні робити справи. І при тому, що головні дійові особи досить відверто переслідували переважно власні цілі й плекали свою особисту перемогу. Президент Порошенко — свою, патріарх Філарет — свою. 

Що ж, вони перемогли. А як щодо церкви? 

Соборний мінімум

Собор відбувся в "мінімальному" форматі. Фактично в тому, який патріарх Варфоломій пропонував патріархові УПЦ КП Філарету й нині покійному митрополитові УАПЦ Мефодію 2001 року, — об'єднання двох невизнаних церков із подальшим вирішенням питання про канонічний статус об'єднаної церкви. Минуло майже 20 років, які вмістили в собі дві революції й одну війну, і ось це об'єднання стало можливим. До нього приєдналися всього два єпископи УПЦ МП — митрополит Вінницький Симеон і митрополит Переяслав-Хмельницький Олександр. Те, що в Соборі не взяли участі інші архієреї УПЦ МП — хоча заявлено було чи то вісім, чи то десять, чи то дванадцять, — трохи підпсувало враження й "понизило" статус собору як "об'єднавчого". Причому важко сказати, кому докоряти першим, — тим владикам УПЦ МП, які до останнього обіцяли (і навіть начебто їхали в напрямку столиці), але в призначений час замість собору опинилися хто за кордоном, а хто на бюлетені, чи їхніх "заклятих союзників" з УПЦ КП, які зробили все, щоб відбити бажання в представників МП брати участь у "тріумфі Філарета". 

Ну от, вони не брали участі і тим самим цей тріумф уможливили. 

Про що ще можна шкодувати — про те, що питання про "особистість в історії" в українському виконанні знову стало ключовим, витіснивши на поля питання про правила гри. Це, напевно, найтривожніший дзвіночок цього Собору. Якщо особистість предстоятеля важливіша, ніж Статут церкви, виходить, наші владики не передбачають для нової церкви нового modus operandi, що виключає можливість ручного управління й самоправства з боку церковного керівництва. "Князі церкви" мають намір і далі "княжити". Ніякої церковної реформи — чистісінький ребрендинг. 

Тим часом надії на нову церкву, які були й залишаються, пов'язані аж ніяк не з особистим тріумфом "лідера національного церковного руху". І, звісно, не з особистим тріумфом його світського "співпрацівника" — президента України. І навіть не з успіхом конкретної церковної структури. Свідомо чи ні, люди підтримують зміни не заради того, щоб поставити над собою конкретного Івана Івановича, — не важливо, у куколі чи дорогому піджаку. І навіть не заради того, щоб скрутити дулю колишньому геополітичному патрону, — хоча саме на цих, зрозумілих широкій публіці мотивах, постарався зіграти Петро Олексійович. 

Бажання змін, що виводило людей і на Майдани, і (у нашому випадку) на Софійську площу, — це питання не про особистостей, а про правила гри. Про їх зміну або, ще точніше, про те, щоб ці правила були сформульовані й почали працювати. Саме тому — Європа, а не ЄврАзЕС.Саме тому — Всесвітній патріарх, а не Московський. Це вибір не тільки й не стільки геополітичної орієнтації, скільки на користь раціонального договору замість нескінченної гри в "хто кого наколе". Європа й Всесвітній патріархат — тому що там уже давно немає "князів". Там є громадяни або (у випадку церкви) народ Божий, очолюваний першими серед рівних. 

Саме на це можна було сподіватися й нам у зв'язку з церковними змінами, які для нас сформулювали й очолили греки.

Однак Статут, написаний на Фанарі, успіху в залі засідань не мав. Його, звичайно, читали, вивчали, навіть підготували деякі правки. Але, на жаль, правки ці виявилися кроком у бік від демократичних ідеалів. Наприклад, положення про те, що на "перехідний період" постійними членами Синоду стають предстоятелі (або старший архієрей, якщо немає предстоятеля) церков, які об'єднуються. При тому, що всі інші члени Синоду змінюються щороку. Це рішення про постійний тріумвірат "головних" — очевидне порушення демократичного принципу Річного Синоду. З тим самим успіхом на перехідний період можна було запропонувати пропорційну або рівну участь у Синоді єпископів від різних конфесій, а не закріплювати місця за конкретними людьми. Але "конкретні люди" так жити не звикли. І, до речі, рамок "перехідного періоду" ніхто не визначив. А тому можна припустити, що місця в Синоді за певними ієрархами, швидше за все, закріпляться довічно. 

Були нарікання на організацію Собору. Не знаю, на якому етапі складали списки учасників і як їх погоджували, але в результаті деяких запрошених у списках не знайшли і на Собор вони не потрапили. Зокрема, така неприємність трапилася з відомим церковним інтелектуалом архімандритом Кирилом Говоруном. І, за свідченням колег, не лише з ним. Причини, гадаю, так і залишаться невідомими. Спишуть, як це буває, на поспіх і недбалих клерків. 

Ще однією неприємною обставиною стала відносна засекреченість заходу. Журналістів на Собор не пустили. В учасників вимагали здати на вході засоби зв'язку. Злі язики стверджують, що, попри всі ці запобіжні заходи, у будинку працювали "глушилки", які не дозволяли зв'язатися із зовнішнім світом, навіть якщо комусь вдалося б пронести передавач у зубній пломбі. Треба сказати, параноїчне прагнення засекретити весь процес підготовки як самої "історичної події", так і всього з нею пов'язаного, до фіналу досягло піка. 

Штучна "таємність" завжди супроводжується неймовірним потоком витоків, здогадів, які видають за факти, й відвертих фейків. Левову частку відповідальності за це несе той, хто ухвалював рішення щодо режиму таємності. У результаті на повне невідання щодо своєї долі скаржилися (і продовжують скаржитися) священики й миряни всіх трьох українських церков, яких навмисно тримали в інформаційному вакуумі, поки "князі" — світські й церковні — робили свої справи. 

Те, що успіх усієї справи виявився, м'яко кажучи, неповним, не виключено, є наслідком спроб "порішати" все "по-тихому", — міжсобойчиком церковних і політичних еліт. Але виявилося, що гра у "візантійство" (як вони його розуміють) в XXI столітті в демократичній країні — не тільки смішна, а й малоефективна. Чистий виграш патріарха Філарета й кілька зайвих сивин Петра Порошенка, отриманих уже на Соборі, — непрямий результат закритості всього процесу.

Стійкий олов'яний солдатик

Роль "зірки" у програмі передбачувано приміряв на себе патріарх Філарет. Вік не вік, а зірка є зірка. Він, до речі, був чи не єдиним, хто від початку до кінця нічого не приховував і йшов на Собор з відкритим заборолом. Йому потрібна була тільки перемога, а за ціною він стояти не звик. Перемога ж полягала в тому, що він має залишитися патріархом. 

Ті, хто стверджує, що патріарх намагався легалізувати "справу свого життя" — УПЦ КП, недооцінюють людський фактор. Усе, чого намагався домогтися патріарх, — легалізувати себе в тій якості й званні, яке він сам собі вибрав. Закрити гештальт. Те, як безкомпромісно патріарх був готовий пожертвувати Собором і автокефалією, тобто саме "справою життя", — аргумент на користь "гештальту".

А от хто і як використав це чисто людське бажання — інше питання. Патріарх Філарет став тараном для команди, яка його оточувала, команди, яка без нього не мала жодних шансів відхопити свою порцію булочок. 

І навіть із цим тараном у якийсь момент справа зависла на волосині.

Коли патріарх зрозумів, що його кандидат — митрополит Епіфаній — має всі шанси програти, він розправив плечі: заявив, що відмовиться підписувати рішення про розпуск УПЦ КП, якщо суперник його кандидата не зніме своєї кандидатури. 

Це, звичайно, не стало несподіванкою. Ні для прибічників автокефалії, ні для її противників. Тому на патріарха Філарета однаково охоче ставили і ті, хто палко бажав автокефальної української церкви, і ті, хто так само палко бажав протилежного. Ревні противники автокефалії вже мали можливість переконатися, що патріарх значно більше любить себе в автокефалії, ніж автокефалію в собі. 

Патріарх Філарет нічого не приховував — ні своєї мети залишитися патріархом і зберегти владу в церкві, ні свого роздратування, що в нього на шляху стали "свої" ж. Адже непоступливим і щасливим суперником митрополита Епіфанія виявився теж єпископ УПЦ КП — митрополит Луцький Михайло. За нього проголосувало несподівано багато єпископів. Також неочікувано багато голосів (зважаючи на конфесійний склад делегатів) було віддано за митрополита УПЦ МП Симеона. Загалом, інтрига в залі була присутня. 

Але протрималася недовго. Рівно до того моменту, коли патріарх Філарет заявив, що рішення може бути тільки одне — те, яке прийняв він. А якщо ні, то ніякого об'єднання не буде, тому що патріарх збереже "для себе" УПЦ КП, забравши з Собору всіх "своїх". І віруюча публіка його обов'язково підтримає, бо завжди підтримувала. А розкол… Ну що розкол? Усі до нього давно звикли. Навчилися із цим жити. 

У тому, що віруюча публіка підтримала б патріарха Філарета цього разу, можна засумніватися: надто вже вона була наелектризована. І надто вже різношерста — Томосу чекали не тільки шанувальники патріарха. Тож можна було ще поторгуватися, потягнути паузу — і, може, упертий старець погодився б на "демократичний" варіант, на чесну боротьбу без втручання адміністративного ресурсу. 

Але здали нерви в другої "зірки" програми. 

Граючий тренер

Роль президента Порошенка на Соборі була сприйнята неоднозначно. І заслужено: він якнайрішучіше втрутився у процес виборів предстоятеля. Коли стало зрозуміло, що патріарх Філарет заради свого кандидата готовий зірвати Собор, Петро Олексійович кинувся на виручку Собору. Після тривалих бесід і торгів він умовив митрополита Михайла задовольнити вимоги патріарха Філарета — зняти свою кандидатуру з другого туру. 

Чи було це втручанням адмінресурсу в роботу Собору? Безумовно. 

Однак це розв'язало проблему. Дало можливість Собору поновити роботу і (зрештою) відбутися. У повному значенні цього слова. 

Щоправда, постало інше незручне питання. Про те, що патріарх Філарет готовий на демарш, було відомо досить задовго до Собору. Може, варто було почати "рятувати" ситуацію раніше, не підставляючи і себе на Соборі, і сам Собор під критику тих, хто вже стояв у низькому старті, готуючись оголосити Собор нелегітимним через "політичний тиск".

Сунь-Цзи міг би стати символом цього Собору. Тому що патріарх Філарет свою битву виграв іще до того, як вона розпочалася. А президентові Порошенку випала доля "поганого воїна", котрий лише на Соборі знайшов спосіб урятувати перемогу, уже оголошену ним народу. І не йому одному. "Рятуючи" всіма способами Собор, президент Порошенко виконував обіцянки й гарантії, дані патріархові Варфоломію. Він обіцяв, що Собор відбудеться, не перетвориться на цирковий атракціон, не затягнеться на століття. І виконав свою обіцянку як зміг.

Та однаково, боюся, президент не виконав усього обіцяного. Думаю, на Фанарі очікували набагато ширшої участі представників УПЦ МП, ніж ми могли спостерігати. 

Президента переграв ще один воїн — митрополит Онуфрій, який зумів провести таку роз'яснювальну роботу всередині єпископату УПЦ МП, що навіть ті, хто розривався між бажанням увійти в ПЦУ (або просто догодити президентові) і прагненням зберегти кафедру, вирішили за краще "сказаться больными" і відскіпатися довіреностями. Які, втім, так і не були пущені в хід на Соборі — зайво "напружувати" легітимність заходу просто не зважилися. Утім, митрополит Онуфрій з таким завданням сам би й не впорався. Йому допомогли. І добре б тільки з Москви. Парадокс історії полягає в тому, що митрополит Онуфрій тепер — боржник патріарха Філарета. 

Якщо Петро Олексійович і допоміг Собору і новонародженій ПЦУ, то не тим, що змусив явного фаворита перегонів відмовитися від лідерства на користь шантажиста. А тим, як він повівся на публіці. Його промова перед тими, хто зібрався на Софійській площі, була визнана жахливою і прихильниками автокефалії, і її противниками. У прагненні піднести публіці себе як головного героя історичної драми і головної страви святкового столу президент, вочевидь, втратив відчуття міри, такту й смаку. Увагу публіки, яка зібралася на підтримку церкви, було негайно переключено з питань духовних на питання політичні. Якось так у президента вийшло, що весь смисл української церкви звівся до того, щоб Москва втерлася. І більше, на його думку, нам від церкви нічого й не треба. 

Утім, це не тільки його біда. Ми всі (плюс-мінус рівною мірою) поки що не розуміємо масштабів і важливості того, що сталося. Ми схожі на людей, які намагаються скласти думку про слона, наосліп обмацуючи маленький фрагмент величезного тіла. Найтривожніше — може статися, що ми не уявляємо реального значення події. Або применшуючи, або (скоріш за все) перебільшуючи її.

Чим стане нова церква, чи відбудеться вона як церква українського народу — усе ще відкрите питання. Президент відгримить передвиборними промовами й складе компанію митрополиту Київському в поїздці по Томос як граючий тренер. Може, навіть вибори виграє на хвилі масового захвату від церковної перемоги. Але в церкві вже незабаром почнуться суворі будні. 

Навіть уже почалися.

"Стояння" і камінгаути

Успіх вітчизняного незалежного церковного проекту більше не залежатиме від президента і спікера. У нього вже не буде няньок, які стелять соломку, щойно дитятко похитнеться. Можливо, якусь опіку над ним зберігатиме Вселенський патріархат, але він теж не підтримуватиме нас на кожному кроці. Ми самі маємо побудувати свою церкву. Те, що ми в результаті Собору отримали канонічну церкву й під Різдво отримаємо Томос про автокефалію, — тільки аванс. 

Завдання ПЦУ — те, заради чого вона створювалася, залишається колишнім — подолати розкол і набути єдності. Подолати розкол — завдання само по собі багатогранне. Самим "об'єднавчим собором" розв'язання проблеми не вичерпується. Долати розкол доведеться в найрізноманітніших аспектах церковного й мирського життя. Насамперед — викорінювати розкол у головах. І тих, хто звик визначати власну "істинність" лише щодо чужої "неканонічності", і тих, хто звик жити в розколі й навчився отримувати від цього задоволення й вигоду. 

Ті, хто ввійшов у помісну церкву, — переважно родом із розколу. З вимушеної ізоляції. З ситуації по-своєму дуже зручної, хоч і цілком нездорової. Додайте до цього авторитаризм, який процвітає майже в усіх пострадянських церквах, і звичку ухвалювати рішення єпископською корпорацією на користь самої корпорації. Усе це, на жаль, ми зуміли розгледіти й на Соборі. Який відгороджували від наших очей як могли, але марно: інформація має майже містичну властивість проникати крізь стіни. 

Стартові умови в ПЦУ зовсім не такі погані: є надія зібрати під крилом молодого Київського митрополита чимало українських вірян. У тому числі з УПЦ МП.

Те, що МП-івські "князі церкви" ухилилися від участі в загальному церковному проекті, зовсім не означає, що такою є воля всієї церкви. У тій її частині, яка звикла жити в канонічному затишку, не бачачи потреби виходити з зони комфорту, все не так монолітно й однотонно, як на соборах архієреїв. 

Звичайно, частина УПЦ МП налаштована дуже войовничо. Вона "протистоятиме". Навіть не так ПЦУ, як внутрішнім ворогам, потенційним "юдам". Це погана новина для УПЦ МП і хороша для ПЦУ: пошуки внутрішнього ворога завжди створюють нестерпну атмосферу. І якщо раніше йти був просто нікуди, тепер вихід є. Тим, хто не бачить сенсу свого духовного життя в тому, щоб "кидатися під танк" (при тому, що танк картонний), можна, дотримуючись законів природи, переміститися в ділянку меншого атмосферного тиску. 

Поки що в УПЦ МП працює каральний рефлекс. Ослушників — у топку. Єпископів — за штат, правлячого архієрея змістити з кафедри, священиків — за штат, а заразом — відлучити від причастя. 

Суворість розправи компенсується її невідчутністю: Вселенський патріарх як апеляційна інстанція працює безвідмовно — обидва митрополити залишені в сані й при справах. Священики теж не постраждають. Рішення Синоду УПЦ МП для ПЦУ і Вселенського патріархату необов'язкові до виконання. Швидше, навпаки. 

У цілому, перевага явно в ПЦУ. Принаймні на старті. Усе, що їй потрібно нині, — швидко знайти спосіб дії, який забезпечить їй симпатії. Для початку — просто симпатії. 

Не треба нічого віднімати, перетягувати, змушувати священиків чи навіть єпископів вчиняти болісні камінгаути. Для початку досить просто співпричастя. Відразу створити всеохопну унітарну церковну структуру — нереальне завдання. Ну то нехай поки що буде умовно "федеративна". За якої в богослужінні можна поминати кого завгодно — патріарха Варфоломія, митрополита Епіфанія, митрополита Онуфрія, та хоч би й патріарха Кіріла (прости Господи) — усіх разом і окремо. Можна відрахування з парафій спрямовувати хоч за старими адресами, хоч за новими, незалежно від того, "перейшов" єпископ чи "не перейшов". Усе це справа техніки й часу, із цим можна буде розібратися пізніше, а поки що треба знайти правильний тон і утримати "єдність у головному" — взаємному визнанні й свободі для кожної парафії. Бодай у короткій перспективі, створюючи час та обставини для "намацування" власного шляху. Що передбачає або перехід, або рішучу відмову від такої можливості. 

Частина єпископів, священиків і парафій не захоче робити це з ідеологічних причин. Хочемо ми того чи ні, але російське православ'я глибоко пустило коріння в українському християнстві. Цей зв'язок слабшатиме або посилюватиметься залежно від політичних обставин. Так було останні півтисячі років, і немає приводу вважати, що тепер це просто візьме й розсмокчеться. Питання лише в тому, що саме вдасться — звести цей вплив до мінімуму чи надати йому виключно мирних, духовних форм. 

Запитання риторичне. Принаймні на даному етапі. Нині, навпаки, слід чекати загострення — стадії гніву з боку тих, хто до останнього моменту сподівався, що "авантюра з автокефалією" не вдасться. Від того, як саме ми пройдемо цю стадію, залежить багато чого. У гніві люди роблять безліч помилок, і з цього можна скористатися. Гнів заразливий. А наше не цілком християнське прагнення не усміхатися у відповідь на образливі слова й жести — очевидне. 

Задля успіху ПЦУ годиться пам'ятати одночасно й просту і важку, загалом-то дитячу, істину — перемагає дружба. Перемагають ті, у кого вона є. 

Шлях ПЦУ тільки розпочинається. Старт був важким, неідеальним, як неідеальний і сам політичний контекст створення церкви, яка об'єднує. Чи зуміє церква подолати нав'язаний їй політичний порядок денний? 

Перед ПЦУ постало масштабне й очевидне завдання — подолати розділення між українськими православними київської і московської орієнтації. Те, що Вселенський патріарх зняв із частини української церкви клеймо "неканонічності", компенсується "відколом" Москви від Константинополя. Єдиною метою якої було збереження розколу в українському православ'ї — як гарантія розколу українського суспільства і країни.

Наша програма-мінімум — подолати внутрішній розкол українського православ'я. Вона — лише частина програми-максимум, що перевершує нашу внутрішньоцерковну ситуацію. У патріарха Варфоломія, який допоміг нам вийти з канонічного глухого кута, немає і не було планів розділити — хоч українське, хоч світове православ'я. У нього немає і не було програми, що передбачає будь-яке "геть". Його метою було й залишається подолання розколу. Українська церква — якщо вона справді відбудеться — не має стати тим, що розділить світове православ'я між двома полюсами — Москвою і Константинополем. Навпаки, українська церква задумана як місток між вселенською/грецькою і слов'янською гілками православ'я, які за тисячу років відійшли надто далеко одна від одної. Тривожно далеко. 

Тож ми тепер розв'язуємо не лише свої проблеми — ми на передньому краї розділення у світовому православ'ї. І від того, як ми, стоячи на краю, поведемося, залежить не тільки наша доля і доля української церкви. Залежить доля православ'я в цілому.

Не варто плекати ілюзій: дистанція перед нами довга. Проте й мета благородна. 

Є заради чого. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Микола Тищенко Микола Тищенко 22 грудня, 12:37 ну так а який був другий варіант на Соборі? Тріумф Порошенка? Так я гадаю, що не один я, а абсолютна більшість зацікавлених громадян України (не тільки віруючих) маємо набагато більше підстав довіряти Філаретові - попри все відоме і невідоме нам.- аніж президенту. Що ж до варіанту "по-людськи" - то він навіть не третій, а, може, хіба дванадцятий з черги... А за статтю спасибі; непросто написано, але ясно згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво