Міфи про незаконність передачі Криму в 1954 році - Внутрішня політика - dt.ua

Міфи про незаконність передачі Криму в 1954 році

11 січня, 2013, 21:40 Роздрукувати Випуск №1, 11 січня-18 січня

Чому вже понад десять років оригінали протоколів про передачу Кримської області недоступні для дослідників, тоді як активно поширюється викривлена інформація щодо їхнього змісту?

Ця тема надзвичайно міфологізована. Багато російських політиків зробили собі кар'єру, обстоюючи версію незаконності зазначеного акта. Однак, крім їхніх висловлювань (слід сказати, досить обережних), є безліч анонімних текстів, які містять відверті фальшивки.

Потрібні приклади? Будь ласка. Введіть у пошуковик таку чудову за своєю красою фразу, як "19 лютого 1954 року зібралася президія Верховної Ради РРФСР". І відразу тест на уважність — що в цьому реченні є неправдою? Правильно — 19 лютого 1954 року виносила рішення президія Верховної Ради СРСР, а не РРФСР.

Диявол ховається в деталях. Кримську область в 1954 році передали не на підставі указу президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого (протокол №41), а на підставі указу президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого (протокол №35).

І відразу — наступна фальшивка. Вводимо в пошуковик фразу "з 27 її членів були присутні тільки 13". Як правило, за цим починаються розмови на тему "кворуму не було". Причому більшість рішень президії Верховної Ради СРСР взагалі оформлялися підписами тільки двох осіб — голови та його секретаря. Це стосувалося нагородних, помилування засуджених і перейменування населених пунктів.

Чесно кажучи, я взагалі не розумію, про кворум якої президії йдеться в цих, здебільшого анонімних, текстах, які були масово розтиражовані. Якщо про засідання президії Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року, то особисто я нарахував 23 з 33 членів. Не вірите? Давайте порахуємо разом.

Відповідно до чинної тоді статті 48 Конституції СРСР в редакції від 8 серпня 1953 року, президія Верховної Ради СРСР формувалася з секретаря, голови, 16 його заступників за числом існуючих тоді союзних республік (включаючи КФРСР) і 15 членів президії ВР СРСР. Разом 33 члени, а зовсім не 27. За протоколом №35 від 19 лютого 1954 року, із 16 заступників були присутні дев'ять: Тарасов, Гречуха, Рашидов, Кулатов, Додхудоєв, Бровко, Папян, Сариєв, Куусінен. А з 15 членів президії — 12: Андреєв, Багіров, Будьонний, Вагапов, Даніялов, Калнберзін, Лебедєва, Муратов, Суслов, Федорова, Хрущов, Швернік.

Понад те. Відкрию вам страшну таємницю — насправді на цьому засіданні були присутні не 23, а 24 члени президії з 33. Річ у тім, що голова президії Верховної Ради Латвійської РСР К.Озолінь, який одночасно був і заступником голови президії Верховної Ради СРСР, значився не в списку заступників, а серед запрошених. Не знаю, чому цього не помітили попередні дослідники.

Єдиний факт в оформленні цього протоколу викликав у мене подив — чому як заступника голови вказано М.Гречуху, а не Д.Коротченка, який з 15 січня 1954 року обіймав посаду голови президії Верховної Ради Української РСР, але на цьому засіданні був чомусь у списку запрошених разом з Озолінем. Факт дивний, також ніким до мене не помічений, проте він не скасовує законності ухваленого рішення (про це нижче).

Якщо автори фальшивки про "13 із 27 членів" мали на увазі президію Верховної Ради РРФСР, яка "зібралася" 5 лютого 1954 року, то й тут вони помилилися. За моїми скромними підрахунками, того дня були присутні 15 із 26 членів президії ВР РРФСР. Знову порахуємо разом.

Відповідно до статті 31 Конституції РРФСР 1936 року, президія Верховної Ради РРФСР складалася з секретаря, голови, заступників за кількістю автономних республік і 12 членів президії. На початку 1954 року налічувалося 12 АРСР: Башкирська, Бурят-Монгольська, Дагестанська, Кабардинська, Комі, Марійська, Мордовська, Північно-Осетинська, Татарська, Удмуртська, Чуваська, Якутська. Отже, президія ВР РРФСР на початку 1954 року налічувала 26 членів, згодом її склад збільшать до 27, щоб при голосуванні не було однакової кількості голосів "за" і "проти".

На засіданні президії Верховної Ради РРФСР 5 лютого 1954 року були присутні п'ятеро з 12 заступників голови: Андреєва, Данилова, Селюкін, Циремпілон, Щербаков. Що ж до членів президії, то відповідно до протоколу №41 засідання 5 лютого 1954 року, їх було восьмеро з 12: Бузина, Ладанов, Пантіков, Пушнова, Соколов, Степанова, Цвєткова, Яснов. Таким чином, включаючи голову та секретаря, були присутні 15 із 26 членів президії, але аж ніяк не "13 із 27".

Ви запитаєте: як на таку очевидну фальшивку "з 27 її членів були присутні тільки 13", поширювану анонімно з початку 2000-х ніхто не звернув уваги? Відповідь є, і вона проста. Річ у тому, що з приходом до влади Путіна багато архівних матеріалів у Росії почали засекречувати. Наприклад, у РДАНІ (розташований у будинку адміністрації президента на Іллінці), де зберігаються матеріали ЦК КПРС, заново засекретили все, що стосується зносин із зарубіжними компартіями. Навіть в описах їхні назви заклеювали. Все ускладнюється тим, що більшість матеріалів там давно видають для ознайомлення у вигляді фотоплівки по кілька справ на бобіні. І якщо раптом на одній плівці буде хоч один документ, який потрапив під заборону, — доступ перекривається відразу до кількох сусідніх справ.

Та найголовніше, з вільного доступу зник так званий архів президента Російської Федерації (АПРФ), матеріалами якого вільно користувалися дослідники в 90-х і посилання на який досі подаються в цих відредагованих фальшивках, поширюваних в основному в Інтернеті.

Оригінали згаданих вище протоколів засідань президії Верховної Ради РРФСР №41 і президії Верховної Ради СРСР №35 зберігалися в цьому таємничому зниклому архіві президента РФ. Як мені вдалося довідатися, на цей час фонд, у якому вони зберігаються, передається в РДАНІ. Тобто буде доступний після чергового розсекречення. Коли це станеться? Ви знаєте, у цьому архіві є так званий окремий опис із колекцією розсекречених справ. На жаль, здебільшого там поповнення початку 90-х, тобто двадцятирічної давності. Словом, мало надії на те, що вони стануть доступними для дослідників у найближчі десятиліття.

У цьому зв'язку хотілося б поставити запитання президенту Путіну та міністру культури Мединському, у віданні якого нині перебуває Росархів — чому вже понад десять років оригінали протоколів про передачу Кримської області недоступні для дослідників, тоді як активно поширюється викривлена інформація щодо їхнього змісту?

У читача виникне запитання: а де я знайшов згадані протоколи №35 та №41 і чому можу так упевнено стверджувати, що варіанти, які на даний час публікуються на одіозних сайтах як "докази", — це грубі фальшивки? Все просто. Річ у тім, що по різних архівах розкидано безліч копій. Під час моїх пошуків мені не раз траплялися копії рішень про передачу населених пунктів зі складу Грузії та Естонії до складу РРФСР. Вони не завжди затверджувалися Верховною Радою СРСР, не були оприлюднені, а отже, їх передача є незаконною. Аналогічно в 30-х роках зі складу УРСР було виведено Таганрог і моє рідне місто Острогозьк.

Словом, я знайшов копії протоколів №36 і №41 у Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ). Якщо в когось іще є сумніви в їхній автентичності, то я нагадаю, що 1992 року ці документи, оригінали яких зберігали в недоступному нині АПРФ, були опубліковані в першому номері журналу "Історичний Архів".

Ну й, розібравшись із найпоширенішими фальшивками, пройдімося по питаннях, щодо яких деякі політики та громадські діячі припускаються найбільш хибних тлумачень. Залишимо без уваги всі ритуальні танці навколо протоколу №41 президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року — навіть скасований у 1992 році, він на загальну законність передачі ніяк не вплинув. Після нього найбільшу критику викликає рішення від 19 лютого, що вважається офіційною датою передачі Кримської області. Саме від цього дня діловодство партійних і радянських органів Кримської області велося вже не від імені РРФСР і КПРС, а від імені Української РСР і КПУ.

Постараємося розібратися, наскільки акт передачі області відповідав положенням Конституції СРСР 1936 року та Конституції РРФСР 1937 року в редакціях, актуальних на початок 1954-го.

Для початку уточнимо, який державний орган в СРСР мав право змінювати склад республік та їхні кордони. У статті 14 Конституції 1936 року сказано: "Віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його вищих органів державної влади та органів державного управління підлягають... д) затвердження змін кордонів між союзними республіками". Відповідно до статті 30 "Вищим органом державної влади СРСР є Верховна Рада СРСР".І згідно зі статтею 31: "Верховна Рада СРСР здійснює всі права, присвоєні Союзу Радянських Соціалістичних Республік відповідно до статті 14 Конституції, оскільки вони не входять, у силу Конституції, до компетенції підзвітних Верховній Раді СРСР органів СРСР; президії Верховної Ради СРСР, Ради міністрів СРСР і міністерств СРСР".

А оскільки ми розглядаємо передачу області з однієї союзної республіки до іншої, то тут має місце зміна відповідних статей 22 і 23 Конституції СРСР, де перелічено регіони, які входять відповідно до РРФСР та УРСР. Згідно зі статтею 146 "Зміна Конституції СРСР відбувається лише за рішенням Верховної Ради СРСР, ухваленим більшістю не менше ніж 2/3 голосів у кожній з її палат".

Тобто право змінювати кордони між союзними республіками та їхній склад було тільки у Верховної Ради СРСР. Що й було реалізовано на практиці 26 квітня 1954 року з ухваленням "Закону про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР", який після оприлюднення його в пресі набрав чинності.

Повноваження ж президії в перерві між сесіями Верховної Ради досить докладно описано в статті 49 Конституції СРСР. Серед 18 пунктів (від "а" до "т"), що були на квітень 1954 року, не згадані повноваження змінювати кордони союзних республік. Але разом з тим у наведеній статті був пункт "б", згідно з яким у перервах між сесіями ВР СРСР вона могла видавати укази, які мають силу закону. Як правило, більшість цих указів не потребували затвердження Верховною Радою СРСР, яка збиралася рідко, оскільки не зачіпали тексту Конституції.

Однак на практиці, створюючи нові області та переписуючи кількість регіонів у союзних республіках, заодно даючи санкцію на створення, розформування та перейменування міністерств і відомств у перервах між сесіями Верховної Ради, президія ВР СРСР часто змінювала текст Конституції, тобто перевищувала свої повноваження. Наприклад, наприкінці 1953 року було утворено Магаданську область, а в 1954 році за указами президії ВР у складі РРФСР з'явилися такі області, як Арзамаська, Балашовська, Бєлгородська, Каменська та Липецька. За версією прихильників незаконності указу від 19 лютого 1954 року, поява цих областей також не є легітимною, бо порушує статтю 22 Конституції СРСР, у якій описано склад РРФСР. Крім цього, 1954 року у зв'язку зі скасуванням Ізмаїльської області, появою нової Черкаської та перейменуванням Кам'янець-Подільської області в Хмельницьку відповідними указами президії ВР СРСР було порушено статтю 23, де описано адміністративно-територіальний склад УРСР.

Тобто в силу тих чи інших поточних потреб на практиці в перервах між сесіями Верховної Ради президія таки ухвалювала рішення про зміну територіального поділу де-факто, а де-юре це вже оформлялося Верховною Радою СРСР. У нашому випадку — у квітні 1954 року на першій сесії ВР СРСР четвертого скликання.

Словом, указ від 19 лютого 1954 року був, звичайно ж, незаконний, як і згадані вище, але тільки впродовж двох місяців, тобто між оприлюдненням його тексту 27 лютого та появою в пресі 28 квітня 1954 року "Закону про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР".

І останнє запитання, на якому ще наполягають прихильники версії про незаконність передачі області. Нібито вона відбулася всупереч положенням Конституції РРФСР 1937 року. Однак змушений з ними теж не погодитися. Відповідно до тексту статті 13 російської Конституції "РРФСР забезпечує за СРСР в особі його вищих органів влади та органів державного управління права, визначені статтею 14 Конституції СРСР". Під цими правами в наведеному вище пункті "д" статті 14 мається на увазі "затвердження змін кордонів між союзними республіками". Тобто права на передачу власних територій РРФСР не мала — вона передала це право СРСР.

Проте Росія могла давати свою згоду на зміну її кордонів або адміністративно-територіального складу. Понад те, без її згоди така передача була б неможливою. Це право забезпечувалося статтею 18 Конституції СРСР: "Територія союзних республік не може бути змінювана без їхньої згоди", а також статтею 16 Конституції РФ: "Територія РРФСР не може бути змінювана без згоди РРФСР".

Отже, залишається вирішити тільки одне питання — чи реалізувала на практиці РРФСР право дати чи не дати згоду на зміну її кордонів? І, головне, який орган мав повноваження на це?

На думку С.Бабуріна, згоду на передачу територій до складу іншої республіки можна було дати тільки в результаті референдуму. Однак права та законні рамки дії референдуму не були описані в Конституції взагалі, крім згадки в статті 33 про те, що президія Верховної Ради РРФСР могла його проводити.

Відповідь на питання про орган, який має повноваження давати чи не давати згоду на зміну кордонів, дає нам стаття 22 російської Конституції: "Вищим органом державної влади РРФСР є Верховна Рада РРФСР". Понад те, відповідно до статті 24 "Верховна Рада РРФСР є єдиним законодавчим органом РРФСР". І найбільш повна й вичерпна відповідь міститься в статті 151, згідно з якою зміна Конституції (де в статті 14 Кримська область фігурує як російська територія) можлива тільки рішенням Верховної Ради РРФСР, ухваленим більшістю "не менше ніж дві третини голосів".

Отже, зміна статті 14 Конституції РРФСР і вилучення з неї Кримської області можна розцінювати як отриману згоду на передачу цього регіону в іншу союзну республіку. Це й було здійснено на практиці 2 червня 1954 року на найближчій, п'ятій, сесії Верховної Ради РРФСР третього скликання, коли делегати одностайно проголосували за приведення російської Конституції у відповідність до загальносоюзної. Після того як закон "Про внесення змін і доповнень до статті 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР" було оприлюднено, всі питання, що стосуються законності оформлення передачі Кримської області з погляду радянського законодавства, можна вважати закритими.

Залишається тільки додати, що я також перевіряв оформлення отримання згоди РРФСР на зміну кордонів у прецеденті, який мав місце до цього в рамках чинних, проаналізованих нами, конституцій, — передачі Карельської АРСР до складу Карело-Фінської РСР у 1940 році. Як виявилося, було використано той самий механізм. Необхідну згоду на зміну кордонів і складу адміністративно-територіального поділу було отримано зміною статті 14 Конституції на третій сесії Верховної Ради РРФСР першого скликання 2 червня 1940 року.

Таким чином, на підставі вивчених документів не залишається жодних сумнівів у законності правового оформлення передачі Кримського півострова зі складу РРФСР до складу Української РСР у 1954 році.  

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • епить епить 18 січня, 21:52 9 февраля 1954 в состав УССР была включена Крымская область РСФСР, а из состава УССР были переданы части Сумской и Харьковской областей, вошедшие в Орловскую и Курские области РСФСР, эти территории больше, по площади, территории Крыма.Википедия згоден 0 не згоден 1 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво