Ліберали проти автократів - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

"Ліберали" проти "автократів"

19 січня, 18:40 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-26 січня

Ласкаво просимо в "холодну війну-2".  

Світова політика ввійшла в новий етап розвитку. Він характеризується не тільки військовим, а й економічним протистоянням між основними полюсами сили, безпрецедентним використанням інформаційних та "гібридних" технологій, можливістю дистанційно впливати на критичну інфраструктуру як військового, так і цивільного характеру. 

Більше не йдеться про боротьбу ідеологій, як у часи конфронтації СРСР і США. Взаємодія держав, міждержавних утворень та систем в умовах глобалізації й небаченого досі розвитку засобів комунікацій — це абсолютно інший вид конкурентного протистояння, ніж раніше. 

Прагматизм, жорстке обстоювання власних інтересів стає нормою міждержавних відносин, чи то йдеться про біженців, помідори, протиракетну оборону, чи про природний газ. Державам-реципієнтам дедалі важче добиватися безплатної допомоги чи бодай політичної підтримки держав-спонсорів виключно з альтруїстичних мотивів. 

За твердженням одного з відомих російських ідеологів Сергія Караганова, на сучасному етапі йдеться про боротьбу двох видів капіталізму — ліберально-демократичного (США, ЄС) і авторитарного напівдемократичного (Росія, Китай), причому кожна з моделей має своїх прибічників та противників. І боротьба ця точиться передусім за зони впливу й контроль над ринками. 

Для прикладу доречно буде згадати (враховуючи, до всього, ту колосальну роль, яку для російської економіки відіграє експорт нафти та газу) спроби Кремля створити "газовий ОПЕК", починаючи з 2001 р. Той-таки Караганов стверджує, що наприкінці минулого століття у світовій політиці "зросла роль енергетичного чинника". Та й тепер, на його думку, "енергетична конкуренція є, мабуть, найважливішою причиною антиросійського тиску". 

Тоді центральна ідея полягала в тому, щоб країни — експортери газу — раз і назавжди поділили світ на вотчини, тобто закріпили за собою певні ринки збуту, на які партнери з "газового ОПЕК" зобов'язуються не посягати. На сучасному етапі мегамасштабну програму "закріплення" ринків здійснює Китай у рамках концепції "Один пояс — один шлях". Принципово такий самий підхід путінська Росія пропонує своїм противникам із ліберально-демократичного табору на політичному рівні — поділити світ на зони впливу, де "старшим" буде дано неподільне право опікуватися "молодшими" й вирішувати за них, що — добре, а що — зле. 

І важко ж сперечатися з тим, що в близькій і навіть середній перспективі "авторитарні капіталісти" мають певні переваги. Керованість в автократичних режимах — ефективніша, ніж у по-справжньому демократичних. Москві однаково, скільки тисяч росіян загине в Донбасі або Сирії, тоді як для будь-якої держави, котра сповідує ліберальні цінності, кожна смерть, навіть одного солдата-контрактника, який знав, на що йшов, — це серйозна проблема. У Китаї сотнями страчують хабарників і казнокрадів, і роблять це публічно, і Пекіну все одно, що думають із цього приводу міжнародні правозахисні організації. 

"Капіталістів-автократів" незрівнянно менше, ніж лібералів, турбують соціальний аспект, складні процедури захисту прав приватної та інтелектуальної власності, забезпечення рівності перед законом, створення сприятливих умов для розвитку кожного, громадський контроль над владою та інші атрибути здорового конкурентного суспільства. Непотизм, олігархат, пряма політична корупція в поєднанні з жорстким контролем над ЗМІ й інформаційним продуктом створюють умови для доволі ефективної маніпуляції масами і мобілізації ресурсів, якщо знадобиться, — хоч на війну, хоч на вибори. 

Видимість демократії без реальних прав і свобод — характерна риса таких спільнот. 

Однак проблема полягає в тому, що в авторитарних напівдемократичних системах стабільність найчастіше закінчується зі зміною лідера, за поодинокими винятками на кшталт Північної Кореї чи Куби, яких уже точно ніяк не можна вважати ні "капіталістичними", ні рівноправними учасниками глобального протистояння систем. 

Ліберальні ж капіталістичні суспільства побудовані на системній основі. І, як засвідчив випадок з обранням Трампа президентом США, цілком здатні адаптувати персоналії під систему, а не навпаки. У кожному разі, в забігові на довгу дистанцію завжди перемагає більш системний стаєр, а не вибуховий спринтер, що швидко згоряє.

Протистояння між основними полюсами сили — США, Росією та Китаєм, яке на наших очах стало реальністю, окремі аналітики вже прямо називають "новою холодною війною", або " холодною війною-2". Однак це визначення в сучасній інтерпретації має істотні відмінності від ситуації 1980-х. 

Якщо у випадку з Росією йдеться насамперед про військовий аспект, і політичний клімат у відносинах зі США справді викликає аналогії з Cold War, то Китай — це передусім економічний виклик (і лише потім — військовий) гегемонії США, відносини з якими можна охарактеризувати як Cool War — "прохолодна війна". При цьому як основним, так і другорядним гравцям стає дедалі очевидніше, що сучасні війни вже неможливо виграти тільки зброєю, крім тих, певна річ, випадків, коли йдеться про тотальне знищення всього живого з допомогою ядерних боєголовок. Про це свідчить і досвід США у В'єтнамі, Кореї, Іраку та Афганістані, і досвід СРСР у тому ж таки Афганістані, на пострадянському просторі та на Близькому Сході. 

Переваги величезної армії і, на позір, потужної техніки просто нівелюються партизанською формою опору, яка трансформується в затяжну війну, і перемогти в ній силовими методами неможливо, у кращому разі — проблему вдається законсервувати. Фахівці з сучасних воєн наведуть вам десятки прикладів таких збройних конфліктів із досвіду Азії, Африки, та й Південної Америки. Однак у Кремлі переконані, що масштабний військовий конфлікт неминучий. 

У стратегічних планах Міністерства оборони РФ від 2013 р. під назвою "Оборона Росії" прямо говориться, що серйозний глобальний або, як мінімум, локальний військовий конфлікт, безперечно, станеться в період до 2023 р. Британський аналітик Ендрю Монаган із Оксфорда пише про це так: "У керівництві Росії говорять не "якщо", а "коли" буде велика війна. Вони давно живуть у світі війни". Питання тільки в тому, якої форми набуде ця війна — гарячої чи холодної.

"Ласкаво просимо в холодну війну-2. Цей новий конфлікт буде не таким інтенсивним, як холодна війна, він може тривати не так довго, і, що особливо важливо, це не буде визначальним конфліктом нашого часу", — писав невдовзі після окупації Криму Дмитро Тренін із московського центру Карнегі. Однак це все одно буде війна. 

Нова холодна війна (на відміну від попередньої) небезпечна не тільки можливістю виникнення конфлікту між основними протиборчими сторонами, а й тим, що сам факт конфлікту можуть використати інші режими, значно менш стримані або такі, що керуються терористичними цілями для виправдання своїх дій. Уразливість систем управління державними інститутами, об'єктами інфраструктури та військовими об'єктами перед хакерськими атаками стала такою очевидною, що тепер кібербезпека міцно посіла своє місце на олімпі пріоритетів провідних країн світу і міждержавних об'єднань на кшталт ЄС та НАТО. При цьому розповзання зброї масового знищення, що стало фактом, підвищує небезпеку її використання третіми сторонами, причетність яких ще треба буде довести.

Із визначенням відносин між США і Росією як "холодна війна-2" можна погодитися, хоча в сучасній світовій політиці все значно складніше, і рівень нової "холодності" ще треба визначити. 

Як мінімум, два глобальних полюси сили — США і Китай — недавно оголосили про свої претензії на економічне панування. Саме турботою про збереження економічної потуги США пронизана нова Стратегія національної безпеки, представлена президентом Трампом. Це не дивно, оскільки в Китаї у грудні минулого року на найважливішій економічній події року — конференції з економічних проблем — було представлено концептуальне "бачення Сі Цзіньпіна соціалізму з "китайським обличчям" для Нової Ери", яке недвозначно заявляє про претензії на глобальне лідерство Китаю в Євразії. 

Цю доповідь уже називають народженням такої собі "сікономіки". Усі спроби Росії з її 153-м місцем у світі за індексом економічної свободи, 120-м — за тривалістю життя, 15-м — за величиною ВВП (у 2013 р. вона була 9-ю) і 180-м — за динамікою ВВП конкурувати з Китаєм за лідерство в Євразії приречені на провал. 

Академік Арбатов у статті "Крах світопорядку" прямо визнає: "Тим часом нині відносини Росії зі Сполученими Штатами і Євросоюзом гірші, ніж у них із Китаєм і, тим більше, між собою…. Над Сибіром і Далеким Сходом нависає гігантський Китай, дружити з яким можна лише на його умовах". На сьогодні політичний рівень відносин Росії й Китаю сягнув рівноважної точки, і тоді як Китай практично самостійно розпочав реалізацію проекту глобальної економічної експансії під назвою "Один пояс — один шлях", Росія міцно загрузнула в глухому куті конфронтації з Заходом, вихід із якого міститься в Україні.

Аналіз останніх публікацій західних і, що важливіше, російських аналітиків свідчить про наростання розуміння, що без вирішення "українського питання" у Росії немає виходу з глухого кута. Або Росія розпочне технологічну модернізацію промисловості, або її чекає економічний крах — про це говорять і Греф, і Касьянов. 

За деякими обережно-позитивним оцінками, потенціал шовінізму на внутрішньополітичній арені, схоже, буде вичерпано відразу після виборів, і Путін шукатиме шляхів припинення конфронтації. 

План "почесного відступу" був представлений у стилістично блискучій заяві американського Держдепу у зв'язку з обміном полоненими, який відбувся 28 грудня 2017 р. По-перше, припинення вогню, по-друге, відведення важких озброєнь, по-третє, безпечний доступ спеціальної моніторингової місії ОБСЄ та гуманітарних організацій у зону конфлікту. Нарешті, по-четверте, "збройні зіткнення на Сході України спричинили 10 тисяч жертв і руйнування надзвичайно важливої цивільної інфраструктури. Росія, що почала цей конфлікт і підтримує його через активне керівництво бойовими підрозділами на окупованих територіях, які щодня атакують українські позиції, повинна припинити ці дії". 

У контексті підготовки "кремлівського списку" фізичних осіб, щодо яких може бути впроваджено нові жорсткі санкції, цю заяву слід розглядати як передостаннє попередження. Останнім попередженням буде публікація списку, в якому багато представників найближчого оточення Путіна знайдуть свої прізвища. Путін обіцяв їм допомогу в репатріації в Росію чесно награбованих багатств з-за кордону. Цікаво, чи зможуть вони забрати з собою палаци, яхти, школи для дітей та лікарні, у яких звикли лікуватися.

На думку Д.Треніна, торік Сирія стала "вищою точкою" успіху зовнішньої політики Росії, яка "повернула собі статус великої держави", а ось Україна стала її найнижчою точкою, повним провалом. Що стосується Сирії, то висновок про оглушливий успіх Росії, мабуть, передчасний. Приблизно в такому ж стилі Джордж Буш у 2003 р. заявляв на борту американського авіаносця про "завершення місії", яка триває й сьогодні. Останні події в Сирії підтверджують, що до сталого миру там ще дуже далеко. 

Твердження ж, що "в Москві дедалі чіткіше розуміють: вихід України з російської сфери впливу та її переорієнтація на Захід — доконаний факт", несе в собі не тільки констатацію факту, а й приховану загрозу. Нам жити поруч із Росією в будь-якій формі, якої набере ця держава, і треба мати добре пророблену концепцію такого співжиття. Безумовно, це не сучасна національна держава, а згасаюча імперія, що застрягла в часі, і її розпад, який рано чи пізно неминуче станеться, не буде легким. 

Росія створила для України серйозні проблеми, вчинила агресію, небачену з часів закінчення Другої світової. Але цим вона відкрила для нашої країни й вікно можливостей. Сьогодні Україна перебуває в центрі більшості стратегій, котрі розглядають майбутню світобудову з урахуванням феномена "русского мира". В України з'явився реальний шанс посісти важливе і стабільне місце у світовому порядку, що формується. 

Слід виходити з того, що ні США, ні ЄС не зацікавлені в розвалі Росії, оскільки питання, що робити з ядерною зброєю при можливому розпаді гігантської і вкрай нерівномірно населеної території, залишається без відповіді. Незрозуміло також, як обійтися без російських енергоресурсів. Вони хочуть від РФ дружніх відносин, — саме тому про співпрацю постійно говорять Дональд Трамп і Зігмар Габріель. 

Системна криза або навіть дезінтеграція, а передумови для цього у разі продовження жорсткої конфронтації Росії з Заходом чітко прозирають, неминуче призведе до виникнення нових вогнищ напруженості в Євразії, якими, безперечно, скористається Китай. Такий розвиток подій украй невигідний США та їхнім союзникам в Азії. 

З другого боку, в РФ наростає розуміння, що дві основні загрози державності — економічне відставання і тероризм — украй серйозні, й без партнерства зі США та підтримки Заходу впоратися з ними буде надзвичайно важко. 

У 2018-му навряд чи слід очікувати примирення США і РФ. Занадто багато стоїть на кону спочатку на виборах президента РФ, потім — у зв'язку з проміжними виборами до Конгресу. Однак є шанси на те, що ситуація в Донбасі почне поліпшуватися. Росія цілком може піти на поступки й використати цю можливість для зняття частини санкцій та певної нормалізації відносин зі США і ЄС. Тоді Україна опиниться перед дилемою — погоджуватися на мир за будь-яку ціну — чи все-таки наполягати на збереженні й навіть посиленні санкцій. Нам украй потрібен мир на Сході, однак не можна допустити послаблення санкційного тиску на путінський режим: доки він існує, питання глобальної безпеки залишатиметься міфом.

Україна може й повинна використовувати свій унікальний досвід боротьби з РФ — по лінії армії, спецслужб, економіки, — щоб стати активним учасником будь-яких нових форм колективного протистояння агресивній Росії, які виникають на сучасному етапі. Очікується, що 11—12 червня на саміті НАТО у Брюсселі йтиметься про нову архітектуру безпеки, зокрема в рамках співробітництва НАТО—ЄС у протидії Росії, і Україна просто зобов'язана  скористатися можливістю брати участь у виробленні майбутньої стратегії. Для цього є всі передумови, однак є й сумніви, що нас запросять за стіл переговорів тільки тому, що у 2014 р. український народ відстояв право на європейське майбутнє. 

Слово "реформи" в нашій країні вже досить дискредитоване, але саме зараз настає момент для рішучих дій. Повноцінне виконання взятих на себе Угодою про асоціацію зобов'язань, формування нової концепції зовнішньої політики та політики у сфері безпеки, яка б намітила орієнтири на найближче десятиліття в поствоєнний період, зрозуміла та обґрунтована стратегія побудови сучасної армії з урахуванням асиметричності загроз — це мінімальний набір, необхідний для змістовного діалогу з нашими партнерами. 

Насамперед ми самі мусимо визначитися з низки питань. Що вважати перемогою у війні з Росією — чи тільки визволення Донбасу і повернення Криму, чи ще й суд у Гаазі над Путіним, Шойгу та Герасимовим і виплата репарацій? Ми очікуємо трансформації Росії в ліберально-демократичну державу — чи будуємо свої прогнози на необхідності безкінечно співіснувати з ворогом? Яка з виникаючих систем — "Америка (Німеччина, Франція, Польща тощо) передусім" чи євразійський мегапроект "поясу й шляху" — для нас краща? За рахунок чого Україна планує забезпечити, як мінімум, 10-відсоткове зростання ВВП на сталій основі, оскільки нижчі показники перетворюють мрії про "українське диво" і рівноправні відносини з ЄС на популістські гасла чистої води? 

Відповіді на ці запитання мають з'явитися в результаті широкої громадської дискусії, професійної і конструктивної. Ми занадто дорого заплатили за шанс самим визначати своє майбутнє, і занадто довго за нас це робили інші.

Владимир Горбулін абсолютно справедливо зазначив: "…український парадокс у тому, що наша зовнішня політика ніяк не стане нормальним і природним продовженням внутрішньої. Зокрема тому, що реальної, стратегічної внутрішньої політики — як конкуренції масштабних змістовних проектів — практично, немає…" 

На жаль, у наших реаліях будь-яка спроба організувати змістовну дискусію з найважливіших питань перетворюється на протистояння "ідеалістів" та "реалістів". При цьому перші вважають головним критерієм успішної політики необхідність чи не всенародних обговорень, а другі воліють дискутувати важливі питання (якщо взагалі марнувати на це час) лише у вузькому колі осіб, які на даному історичному етапі виявилися наближеними до влади. 

І все-таки серйозна розмова про наші, українські стратегії конче потрібна. У нас з'явився шанс, яким гріх не скористатися.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • Ternarous Ternarous 20 січня, 11:46 "...на сучасному етапі йдеться про боротьбу двох видів капіталізму — ліберально-демократичного (США, ЄС) і авторитарного напівдемократичного (Росія, Китай)"_________ 1) Чому "на сучасному"? Нічого нового в цьому нема. В книзі "Відкрите суспільство..." Карл Поппер всю історію людства розглядає з точки зору протистояння між демократією і тоталітаризмом. Причому зараз далеко не найгірша ситуація.________2) Наразі новомодний тренд -- драматизація міжнародних відносин. Людям хочеться бачити яскраві, видовищні сцени, журналістика живиться сенсаціями. Але насправді США і ЄС більше сподіваються не на перемогу в боротьбі, а на поступове сповзання "авторитарного виду капіталізму" до нормального демократичного. Духовний авторитет демократії такий великий, що влада Росії змушена імітувати її. І в Китаї все частіше будуть виникати питання "якого дідька нам закривають Інтернет, чому ми не можемо висловлювати свої думки, обирати свою владу?".________3) Який "вид капіталізму" переможе? Авторитарний вид має низку короткострокових, але потужних, тактичних переваг: а) нема проблеми популізму б) політична боротьба не заважає прийняттю рішень в) більша оперативність (поки ЄС робить 1 крок, Путін робить 10). г) більша гнучкість. Згадайте Пакт Молотова-Рібентропа. Німеччина за один день перетворилась з найбільшого ворога в найкращого друга. Сталіну не треба було когось переконувати. Ніякий демократичний політик не зможе виконати такий маневр. Тим не менш, у "демократичного виду капіталізму" в довгостроковому плані набагато більше переваг. Він більш сприятливий для розвитку економіки й привабливіший для людей.______4) Чи не передчасна паніка? Китай наступає, ось-ось США дожене... Але насправді до ЄС і США такими темпами йому ще десятки років підтягатись, причому не факт, що ці темпи збережуться. До того ж за цей час багато чого може статись, Може перейти до нормальної демократії, може Індія стане головним суперником, чи Росія, може криза настане, яка відкине на багато років назад. згоден 2 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво