Квест delirium - Внутрішня політика - dt.ua

Квест delirium

27 жовтня, 2017, 19:07 Роздрукувати Випуск №40, 28 жовтня-3 листопада

"Що мені робити з Мішею?"

© Василь Артюшенко, DT.UA

— Спускайтеся східцями, обережно, головою не вдартеся. 

Юнак, схожий на студента-старшокурсника, відчинив двері підвалу. Всередині було тепло й похмуро. 

— Взагалі кажучи, в нас тут не зовсім звичайний квест. Вам нікого грати не треба. Ви такий, як ви є. Поводьтеся максимально природно. У принципі, ви, в будь-якому разі, можете пройти всі кімнати, якщо, звісно, витримаєте…

— Тобто? — не зрозумів гість. 

— Головне — не хвилюйтеся, дехто бере все надто близько до серця. Правда, тепер це трапляється значно частіше. Непрості часи. Наші актори бувають дуже переконливими, у нас серйозний кастинг, з вулиці не беремо. На відміну від реальних персонажів, хе-хе. Наприкінці буде невелика розмова, ви просто розкажете, що про все це думаєте. Ну, хай щастить!

Він відчинив важкі металеві двері. 

Гість зайшов і опинився в кабінеті. Меблі були дорогі, на широкому столі стояв ноутбук. У кутку кабінету за маленьким столиком сидів чоловік в окулярах, що складав із елементів, схожих на конструктор "Лего", піраміду. В основі піраміди кубики складалися у слово "ВЛАДА". Робота наближалася до завершення. 

Відчинилися непомітні двері на протилежній стіні, і в кімнату зайшов великий широколиций чоловік. 

— Доброго дня! — широко всміхнувся він. — Дуже радий вас бачити. Мені багато розповідали про вас. І я впевнений, що ви — саме та людина, котра нам потрібна. 

— Я? — здивувався гість. 

— Ну звичайно. Мені дуже цікава ваша думка з приводу однієї важливої проблеми. Що мені робити з Мішею?

— З яким? А, з цим… Та нічого не робити. Дайте йому спокій. 

Чоловік насупився. 

— Так, а якщо він піде на штурм?

— Кого?

— Мене, — зітхнув чоловік. — Він може. Він усе може. 

— То не пускайте його.

— Можуть бути проблеми. Бачте, він і сам неспокійний, і набрав багато скажених. 

— Але ж їх там так мало…

— Тих, на кого можна покластися, в мене ще менше, — сказав чоловік. — Ви не уявляєте собі масштабів потенційної зради. Причому біда в тому, що чим розумніша людина, тим потенційніша… Його ж треба було відсунути зразу, але тут ці мої партнери… одне слово, там така змова, що ти навіть не уявляєш.

— Мені здається, проблема в тому, що не всі вам вірять, — обережно сказав гість. 

— Ось! — пожвавився чоловік, — Коли я не вірю їм — це ж обґрунтовано! Їм не можна вірити. А чому вони не вірять мені? А тому, що у Фейсбуці й на телебаченні коїться вакханалія. Тоді як ми вистояли, зупинили, а тепер рухаємося вперед. Як треба почекати лише кілька років… Як вороги на Сході, а тепер і на Заході…

Чоловік хвилювався і здавався абсолютно щирим. 

— Але ми переможемо! Віриш? — запитав він гостя, уважно дивлячись йому у вічі. 

— Не знаю… Сподіваюся.

— Ось і добре, — несподівано спокійно сказав чоловік. — Гаразд, іди далі, але май на увазі: там — теж вороги. Або явні, або замасковані. 

Відчинилися потаємні двері, і в кімнату зайшов козел. 

— Ну ось, — зітхнув господар кабінету, — я ж казав. І замасковані теж. Виведіть хто-небудь козла! 

Козел уважно подивився на господаря, похитав головою, розвернувся й вийшов. 

— Ходімо, я проведу, — сказав господар. 

Проходячи повз столик із очкариком, він зупинився й подивився на піраміду. 

— Ну що ти робиш! Ти хіба не бачиш, що ось цей елемент стоїть неправильно? — показав він пальцем на кубик у самій основі піраміди й витяг його. Піраміда розвалилася. Очкарик підвів голову, тужно подивився на чоловіка, опустив голову й почав усе спочатку. 

У наступній кімнаті було пожвавлення. За столом сидів солідний чоловік із хитрим прижмуром очей і писав щось на ноутбуці. В кутку за невеликим столиком над картою схилилися троє й про щось сперечалися. Долинали тільки окремі слова: "…бити не можна, він не велить". У кутку чоловік на підлозі чистив автомат. 

— Доброго дня! Чаю? — сказав господар кабінету, всміхнувшись. 

— Ні, дякую. 

— Ось є цілком, здавалося б, очевидне, але водночас багатоваріантне питання. Ось маємо незаконне збройне формування. І що з ним робити?

— Як що? — не зрозумів гість. — Роззброїти. 

— Це ніби очевидно, але примітивно якось, — задумливо мовив господар кабінету. — Це формування, за ідеєю, — зло. Але зло теж може зіграти на боці добра. І допомогти йому, добру, перемогти інше, страшніше зло. Ви так не вважаєте?

— Ну, теоретично…

— Але ми ж можемо й практично. Ми багато чого можемо. Не слід забувати — я хоч і не перший, але й не другий. Отож, маємо добре організоване, озброєне й ідеологічно підготовлене зло, яке раптом починає чинити добрі справи. Перетворюючись у процесі цього на добро. Дракон, перемігши лицаря, знаєте, перетворюється на лицаря. У результаті, добро перемагає і нагромаджується, нагромаджується…

— Щось я не розумію.

— Ну це нічого, це з усіма буває. Так, подивимося, що у нас на вас, — господар втупився в екран. — Скажіть, а чого це ви незадоволено хмикнули, проходячи повз дозволений і абсолютно законний мітинг небайдужих громадян біля одного банку?

— Коли? Та ну що ви…

— Рівно 24 дні тому. Та ось ви, вас камера зняла. Обличчя у вас виражало незадоволення. Ви що, підтримуєте цей банк? А нічого, що він фінансував…

— Та я просто кашлянув.

Господар хитро всміхнувся. 

— Жартую. Я ж бачу, що ви — справжній патріот, хоча до цих пір не повністю проявилися. Гаразд, ви вільні. Почекайте, одне запитання. А цей (кивнув він на двері в попередній кабінет) мій товариш і партнер нервує?

— Ну, є трохи. 

— Ну так, ну так… Потоки можуть пересохнути. Хвилююся я за нього, — широко всміхнувся господар. 

У наступній кімнаті, схожій на спортзал, стояв намет, у якому, судячи з голосів і дзенькоту посуду, обідали. Шлях до наступних дверей перепиняв турнікет. У далекому кутку згинав сіно козел. Побачивши гостя, він підморгнув йому. 

З намету виліз чолов'яга в камуфляжі. 

— Ніхто нікуди не йде, доки не буде виконано нашу вимогу. Агов, яка сьогодні вимога? — зазирнув він у намет. Звідти виліз юнак у пристойному костюмі. 

— Нам треба забезпечити прозоре й незалежне формування наглядових рад держкомпаній. Тільки це допоможе запобігти розкраданню державних коштів і знизить рівень корупції, що дозволить нам знову піднятися в рейтингу Doing Business, — скоромовкою сказав він. 

— Зрозумів? — камуфляжний підійшов ближче. — Отож, доки ці кровопивці, яких ти щойно бачив, цього не виконають, ти нікуди не йдеш. 

— Але мені треба…

— А я зара по пиці як вмажу… — повільно сказав чолов'яга. — Ти шо, не зрозумів, шо сказав студент? Так що засох, а то в тебе зара з пикою неприємність буде.

— Ви якось на тітушку схожі, — відсуваючись, зауважив гість. 

— Я не тітушка! Я патріот! — заперечив чолов'яга.

— Ви патріотітушка! — тихо сказав гість. 

У зал із бічних дверей забіг огрядний чоловік.

— Слухай, зачекай, не треба "по пиці"! — крикнув він і, підбігши до гостя, обняв його. 

— Дорогий, не лякайся. Це прості люди, їх обібрали бариги, яких ти вже бачив. А те, чого не забрали бариги, відібрали їхні посіпаки. Нам треба все поміняти! Викинемо бариг, ти ж їх бачив, вони всі — зло! Їм ніхто не вірить! Вони крадуть і бояться мене! Крадуть і бояться! 

— Побоюються, — погодився гість. 

— Ось! — закричав чоловік. — Тепер вони хочуть закрити цю кімнату. Ми не дамо! 

— І коли що, ми, звісно, проти насильства, але спалимо тут усе до дідькової мами, — додав юнак. — А відповідатимуть за це ті, хто не дав нам сформувати наглядові ради, як це заведено в цивілізованому світі…

— Ні, все-таки по пиці… — підсунувся ближче камуфляжний. 

Гість швидко перестрибнув турнікет і вискочив у наступну кімнату. 

Там був фітнес-центр. На біговій доріжці тренувалася жінка. Побачивши гостя, вона спритно зіскочила з доріжки. 

— Доброго дня! — широко всміхаючись, сказала вона. — Я вас довго чекала! Ну тепер ви зрозуміли, що ситуація, в якій ми всі опинилися, — важка й практично катастрофічна. І якщо залишити все як є, це скінчиться повним розвалом, відключенням світла та тепла. Вони в цих кабінетах кажуть один одному, що сидять на березі річки й чекають, доки мимо них пропливуть трупи їхніх ворогів. Мене, наприклад. Але насправді вони сидять на потоках, які приносять їм бабло. Особливо той, із першої кімнати, інші ще не зовсім безнадійні. Отож, наше з вами завдання — абсолютно законно і спокійно вибрати господаря першої кімнати, відновивши справедливість. І за неї я буду боротися. І коли переможе ця головна справедливість, світ стане іншим. Саме для цього я тренуюся. Сьогодні 10 кілометрів, між іншим, — кокетливо додала вона. 

У кутку хтось дзявкнув. Жінка всміхнулася. 

— А це мій чіхуахуа. Знаєте, у мене колись був схожий, ріс хлопчик, розвивався, а потім загубився. Бідненький. Кажуть, сказ у нього. Мій дорогий, ви з нами? 

— Мені, взагалі-то, далі треба…

— Ідіть. Я бачу у вас чесну людину. Ви нам дуже-дуже знадобитеся. Я зателефоную. 

Гість рушив до виходу. "Плюс один", — тихо сказала жінка й пішла до тренажера. 

— Що? — запитав гість, озирнувшись.

— Нічого. Плюс один градус за Цельсієм сьогодні на вулиці, кажуть, — швидко сказала жінка. 

Гість відчинив двері в наступну кімнату й потрапив у ліс. Перед ним був вхід у землянку, звідкілясь знизу долинали голоси й удари лопат. Поруч із землянкою лежали ящики, на одному з яких був прикріплений аркуш паперу з написом "Тротил".

Знизу виповзла тачка з землею, за нею вигулькнув чоловік із брудним обличчям і в кашкеті. 

— Так, проходимо далі, не затримуємося, — сказав він, витираючи обличчя. 

— Та я нічого… А ви…

— Слухай, друже, тут іде ретельна підготовка до остаточного очищення влади. Якщо є бажання допомогти — приєднуйся, а то нам ще метрів сімдесят копати. Ні — проходь і не заважай. 

— То ви її збираєтеся очистити…

— Друже, іншого виходу немає. Національна революція має завершитися швидко та безболісно. Навіть для ворогів. Усе, хай щастить. І там на виході скажи, що нічого такого не бачив, — додав він і поліз униз. 

У наступній кімнаті, оформленій як телестудія, сидів літній уже чоловік. 

— І наприкінці нашого ефіру хочу розповісти анекдот про нашу банківську систему. Звертається Ізя до Бога: "Господи, так важко стало. Їсти нічого, жити ні на що, ані гривні в кишені…" Голос із неба: "Не бреши, Ізя". Ізя: "Шо, долари міняти?". Тож вип'ємо… тобто проголосуємо за те, щоб ви жили як Ізя!

Він швидким кроком пройшов у кімнату, де перед десятком слухачів виступав зі сцени опецькуватий молодик із довгою бородою. Його очі були заплющені. 

— Я бачу! — казав він. 

— Він бачить! — шепталися слухачі. 

— Я бачу майбутнє. Я знаю, що його можна сконструювати. Я бачу, що будуть ще два недосконалих президенти, а третім буде робот, при якому реформи переможуть остаточно й безповоротно. Нам треба почати конструювати його вже зараз. Ми вже подали заявку на грант, але поки що в нашому коворкінгу оголошується фандрайзинг. Скидайтеся, і ми забезпечимо щасливе майбутнє ваших дітей. 

Він майже пробіг кімнату, задрапіровану червоним, у якій було тільки одне широке ліжко. На ньому лежала блондинка у шкіряному бікіні, руки й ноги її були зв'язані, а над нею стояв здоровезний мужик у самих плавках, шмагав її шкіряним батогом, приказуючи: "За робітників! За селян! За трудову інтелігенцію!".

У наступному приміщенні, абсолютно порожньому, на підлозі сидів чоловік у гамівній сорочці. Глянувши на гостя, він прохрипів: "А, це ти, "противсіх"! А я — це все. Я — проти тебе. Я — транзитний сервер! Я стер тебе зі списку виборців! Тебе взагалі немає! Ти не голосував!". 

Нарешті він добрався до кутих дверей, відчинив їх і опинився в маленькій кімнатці, де стояли стіл і два стільці. На одному з них сидів чоловік середнього віку в костюмі з краваткою. У ньому не було нічого незвичайного й такого, що запам'ятовується. 

— Сідайте, — сказав він із м'яким іноземним акцентом. — Як ви почуваєтеся? Дайте я поміряю вам пульс. Ого! Ну заспокойтеся. У мене всього кілька запитань. Що ви думаєте про це все? 

— Коли чесно — це якась божевільня, — важко дихаючи, ледве прошептав гість. — Слухайте, а цей останній…

— Так, вибачте, він справді з психлікарні, просто раніше він працював у Центрвиборчкомі, то дехто вирішив, що було б правильно, коли останньою точкою буде саме він. Та й виглядає він у загальному ряду досить гармонійно. 

— Почекайте, там якісь люди хочуть це підірвати.

— Націоналісти… — всміхнувся чоловік, — ми в курсі, вони занадто увійшли в ролі. А тут наші з вами глобальні конкуренти підкинули їм тротил. Ми замінили його на господарське мило.

— Але навіщо це все?

— Бачите, ми — представники однієї... консалтингової, скажемо так, компанії з однієї великої країни. Оскільки деякі люди в нас хотіли б допомогти всім тут вижити, ми перевіряємо реакцію нормальної людини на все те, що відбувається. У чистому, так би мовити, вигляді. Оскільки ми самі інколи не розуміємо, що з усім цим робити, то збираємо думки людей зі способом мислення, близьким до цих, так би мовити, лідерів. Можете назвати це фокус-групою. І ви не уявляєте, як важко стало останнім часом знайти здорову людину… Ну гаразд, але хтось же вам ближчий із усього, так би мовити, набору?

— Може, окремо взятий, хтось із них міг би бути… але всі разом…це жахливо. 

— Чесно кажучи, ми теж так думаємо, У нас з'явилася ідея, що, оскільки всі вони вже себе дискредитували, потрібен абсолютно новий, несистемний і симпатичний персонаж, під якого ми б уже спробували сформувати більш-менш здорове близьке коло. Ходімо, я вам покажу.

Вони вийшли в коридор, наблизилися до наступних дверей. Звідти лунали звуки музики. Чоловік відчинив двері: "Послухайте". Гість зазирнув усередину. Там був концертний зал. 

Хто ти є? Ти взяла моє життя.
І не віддала.

Хто ти є?
Ти випила мою кров і п'яною впала… 

— співав зі сцени фронтмен. 

— Може бути, — задумливо сказав гість, — але люди так звикли до цих. Вони з ними вже років 25 живуть. Вони їх терпіти не можуть і хочуть одночасно. 

— Проблема не в цьому, — відповів чоловік, — проблема в тому, що, дізнавшись про нашу ідею, здавалося б, безпрограшну, хтось у цій, з дозволу сказати, еліті придумав контрсценарій. Причому, як нам здається, тут не обійшлося без впливу все тих самих конкурентів. Ну, ви розумієте. І ми, замірявши його електоральний ефект, просто не розуміємо, що робити. Ефект, треба сказати, приголомшливий. Як мінімум, на половині території.

— Який контрсценарій?

— Покажу, — чоловік підвів гостя до наступних дверей, — можете навіть не відчиняти. 

Звідти долинало:

"Когда убегала от тебя без оглядки, 

Шлепали шлепки мои пятки, 

Шлёп, шлёп, шлёп 

Моей любви последней погас уголек"…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Ternarous Ternarous 28 жовтня, 13:04 Демократія -- це розмови. Якщо зібрати їх усі й звалити в одну купу, то картинка дійсно вийде абсурдною. Тому треба їх структурувати. Тоді картинка виходить більш-менш логічною. Наразі, мені здається, добре видно основні напрямки протистояння: популісти vs монетаристи, патріоти vs 5 колона, в економічному плані -- ліберали vs соціалісти, прихильники НАТО vs прихильники Русского Міра та ін. Проблема полягає в тому, як виборцю зробити правильний вибор, як зрозуміти, що відбувається і хто до якої категорії належить. А щодо намальованої тут картинки, то така ж спостерігається в усіх демократичних країнах, влючно зі США та ЄС. Все чьотко тільки в РФії й Північній Кореї. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво