Куди поділися кияни? - Внутрішня політика - dt.ua

Куди поділися кияни?

16 жовтня, 2017, 10:53 Роздрукувати Випуск №38, 14 жовтня-20 жовтня

У щорічному дослідженні Київ помістили в десятку найменш придатних для життя міст — 131-ше місце зі 140.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Кожна душа прагне хороших новин. Особливо восени, коли за вікном дощ і сльота. Але приходять погані. Виявляється, нас ніхто більше не любить, Європі ми добряче набридли, а нашу столицю вважають однією з найгірших на Землі. 

Ну та гаразд: люблять чи не люблять, вважають вольовими і просунутими чи жадібними і тупими — це все емоції, з якими можна й посперечатися. З фактами складніше. Особливо коли їх викладає таке авторитетне джерело, як журнал The Economist. 

Видається він у Лондоні з 1843 р. й відтоді лише один раз програв у суді справу про достовірність публікацій (Сінгапуру). Репутація журналу незаперечна, його популярність зростає, успіхи очевидні: 65 млн фунтів стерлінгів доходу за минулий рік. До того ж його відверто побоюються: The Economist руйнував кар'єри президента Світового банку Пола Вулфовіца, прем'єра Італії Сильвіо Берлусконі, президента Аргентини Крістіни Фернандес, коли ті були ще на коні. Тож київській владі важко буде відмахнутися (подумаєш, якийсь там "журнальчик" щось там понавигадував) від невтішних оцінок результатів її діяльності. 

А тепер докладніше. У щорічному дослідженні Київ помістили в десятку найменш придатних для життя міст — 131-ше місце зі 140, і він опинився у компанії зі столицями Камеруну, Зімбабве, Пакистану, Алжиру, Папуа-Нової Гвінеї, Бангладеш, Лівії, Нігерії і Сирії. 47,8 підсумкових очок зі ста можливих. Більше того, за окремими показниками (стабільності та розвиненості інфраструктури) Київ поступився половині названих міст, і лише у сфері освіти й охорони здоров'я досяг прийнятних результатів. Дивує і стрімкість втрати попередніх позицій: за останні 5 років показники Києва в рейтингу знизилися на 21,4 пункту. Це найстрімкіше падіння у світі. Навіть у п'ятірки найгірших за динамікою розвитку справи йшли краще: Дамаск втратив 16,1, Тріполі — 6,2, Детройт — 5,7, Москва — 5,6. 

Такі оцінки вводять у стан, що навіть віддалено не нагадує бажання виправдовуватися. Виправдань немає, і найближчим часом кияни навряд чи почують від міського керівництва чіткі пояснення причин такого помітного погіршення справ. Хоча до чергових виборів воно про це, ймовірно, потурбується. Народ послухає-послухає та й скаже своє вагоме слово. Але, боюся, його не можна буде надрукувати. 

Руйнування міфів

Київ переживав різні часи з різними правителями, вождями, диктаторами, сатрапами, царями, генеральними секретарями, президентами, чиї кісточки незмінно перемелював і благополучно випльовував. Бувало, занепадав і наближався до погибельної межі, але знаходив у собі сили знову й знову вставати з колін, а в періоди благоденства — розвиватися й розцвітати. Та то було в еру милосердя. Тепер панує ера жадібності, і не дивно, що жадібність загнала наше Місто на задвірки світової цивілізації. 

Є речі, які не потребують доказів. І так зрозуміло, що Сонце сходить на сході, підкинутий камінь падає вниз, а кожна київська висотка — це оречевлений пам'ятник хабару. Кожна. І що? Щось змінюється? Якщо й змінюється, то на гірше. Відтак, чарівний силует міста, ще недавно такий славний і досконалий, що першій трійці світу — Мельбурну, Відню, Ванкуверу — братися було нікуди, тепер настільки спотворений, вульгаризований, стандартизований, що колишньої суто київської чарівності йому вже не повернути. 

Інший приклад. Він стосується кожного, оскільки не дихати людина не може. У Києві я живу з 1948 р. й можу засвідчити: в середині минулого століття містяни вбирали у свої легені повітря абсолютно інших якості і смаку. Це було санаторне повітря, придатне для консервування і продажу на експорт.

Київський атмосферний коктейль завжди складався з трьох чільних компонентів: ароматів густих хвойних лісів, що беруть місто в півкільце з півночі й північно-заходу, повітряних мас над річковими просторами та настояними на степових травах потоками з півдня. На жаль, хвойні ліси витісняються новобудовами й котеджами, переважно побудованими на незаконно відведених землях; освіжаючі річкові бризи летять туди, де нас немає, а туди, де є ми, приповзають запахи від гниття синьо-зелених водоростей з рукотворних морів і хмари ОР у вигляді вихлопних газів більш як мільйона автомобілів. Соромно сказати: щільність шкідливих речовин, що викидаються в атмосферу на один квадратний кілометр, у нас сьогодні вчетверо вища, ніж у Донецьку, Харкові, Одесі, та й по всій Україні. Наше неоціненне надбання втрачене — чисте-пречисте стало "нижчим від допустимої норми". 

Пам'ятаю, як, приземлившись у Цюріху, вийшов до автобуса й відчув незвичайне запаморочення. Виявилося, від альпійського повітря. Воно було схоже на те повітря, якого ковтнув дитиною в рідному Києві. 

Як довго ми житимемо, дуже великою, хоча й не остаточно з'ясованою мірою залежить від того, чим ми дихаємо. А ця субстанція погіршується. Із усіх забруднень 80% — "заслуга" автомобілів, кожен із яких за рік викидає тонну шкідливих речовин. Парадокс: на київську душу їх начебто припадає менше, ніж у прогресивних містах, але їхня присутність на вулицях більша. І це з нашою якістю доріг! Проблема ця багатошарова, в якій загальна культура міста і містян — центральна вісь.

Певна річ, без транспортних розв'язок, якісного дорожнього покриття (спробуйте пояснити німцеві, що таке "ямковий ремонт", — не зрозуміє), мостів, віадуків та іншого не обійтися, але є два мегазавдання, вирішувати які слід негайно. Або вирішувати, або тікати в Грузію, куди колишній мер уже протоптав доріжку. Перша: істотно обмежити в'їзд транспорту в історичний центр міста (як це зробили у Ванкувері) або перетворити його на суцільну автопарковку. Друга: звіряче, рішуче трансформувати міський транспорт, загнавши на міський смітник усі, абсолютно всі маршрутки. Можна не на смітник — можна продати по сто (гаразд, по тисячу) гривень за штуку районним центрам. 

Колись Київ самопроголосив себе найзеленішою столицею Європи, хоча загальна площа зелених насаджень становить 7 900 га з 83 600 га (хороший показник, але далеко не "най"). Відлуння цього міфу ні-ні та й прориваються в алілуйних епітафіях за нашим Містом. Було та загуло: острівці зелені один по одному зникають під камінними плитами забудов, місто стало якимось брудним, курним, заваленим сміттям. Цього року кияни особливо гостро відчули наслідки цього процесу. В умовах незвичайної спеки багатьом не вдалося знайти звичних зелених прихистків, а рятівних дощів випало вдвічі менше, ніж торік. А ось чого було точно більше, то це непритомностей, гіпертонічних кризів та серцевих нападів.

Протиотрута від такого лиха відома, і в Києві її повсюди застосовували в минулому столітті. Дорогою на роботу, незалежно від маршруту свого руху, з вікон автобусів і тролейбусів кияни спостерігали одну й ту саму картину: вишикувавшись уступом у шеренгу, три автоцистерни щедро поливали бруківку. На дев'яту ранку місто блищало, як емальована каструля в охайної господині (про тефлон тоді ще не чули), і дихалося легко й радісно. Хто заважає це робити зараз? Ах, так, "Київводоканал" і "Київенерго" нині в іншому статусі. Ну й, знову ж таки, київський чиновник думав не тільки про щось своє, потаємне, а й про співвітчизників. Скажете, минулого не повернути. Хто знає? Дивись, якщо повернути — не доведеться витрачатися на виборчу кампанію.

Головний міський біль

На початку XX ст. київські чиновники теж брали хабарі. Вдосвіта їм із чорного ходу завозилися барила зі щойно набраною дніпровською водою. Її аналізи не збереглися, але й так зрозуміло, що чистою, смачною та без забруднень. Тепер аналізів не бракує, і вони неупереджено фіксують: склад води, що забирається із Дніпра та Десни, містить майже всю таблицю Менделєєва, а вміст заліза, марганцю і міді перевищує норму у 18, 57 та 40 разів, відповідно. Вода в місті класифікується як забруднена й брудна і на 69% не відповідає встановленим санітарним нормам. 

На думку академіка Владислава Гончарука, водогінна вода в Києві взагалі не питна й характеризується дуже поганою якістю (IV і V клас). Коли чесно, це технічна вода, в якій можна тільки купатися. А в цьому кияни відмовляти собі не звикли. Недарма ж ходять у світових лідерах за марнотратством, споживаючи на людину 520 л води на добу, тоді як у великих європейських містах витрачають 80— 200 л. І правильно роблять: вода у них смачна, добре очищена, навіть цілюща, а в нас із кранів часом тече отрута. 

Це не фігура мови, не журналістське перебільшення, а холоднокровний висновок працівників Інституту колоїдної хімії та хімії води імені А. В. Думанського НАН України, котрі виявили у водогінній рідині токсичний діоксин і особливо зловредні грибки мікроміцети (першоджерела цирозу печінки, запалення легенів, раку та ін.), яких не можна знищити навіть найсильнішими сучасними антибіотиками. Доречно згадати, що, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, 90% хвороб викликані споживанням неякісної води, від якої помирає людей більше, ніж від усіх форм насильства, включно з війною. Україна — не виняток (70% смертності). 

Нині забрану з природних водойм воду на станції очищення знезаражують переважно хлором. Щоб усунути неприємний запах і смак, застосовують активоване вугілля, діоксид хлору або перманганат калію. Був би за вікном — 1957-й рік, ніхто б слова не сказав, навпаки, муніципальні ЗМІ не змарнували б нагоди протрубити: "Дивіться, яка в нас у Києві складна процедура очищення води!" Але вже тоді у розвинених країнах починали розуміти, що хлорована вода, навіть у малих дозах, небезпечна для людей і тварин. Річ у тому, що природа не створила хлору у вільному вигляді. Це штучно створений препарат. Неорганічний. Він токсичний. Він убиває не тільки кишкову паличку, а й, непомітно, нас із вами. Фільтри, за винятком тих, що коштують кілька тисяч доларів, тільки додають забруднення, бутильована вода, якщо вона містилася у пластику більше двох днів, теж канцерогенна. 

Усе, що нам залишається, — заморожувати водогінну воду в холодильниках і таким чином частково позбуватися шкідливих речовин. Або брати за горло депутатів Київради й трясти їх доти, доки не впишуть у бюджет міста рядок про фінансування всього комплексу заходів з очищення води, щоб і в нас у цьому плані все було "як у людей". А в людей для знезараження води застосовують сріблення (збагачення іонами срібла), озонування або ще більш прогресивний спосіб — ультрафіолетове опромінення, як це роблять із невською водою в Санкт-Петербурзі. 

Але навіть якщо водозабірна станція видавати кришталево чисту воду, до споживача вона приходитиме вже брудною й небезпечною. Адже вона проходить через мережу труб, які тягнуться на 5 тис. км, і багато їх лежать у землі десятки, а то й сотню років. За ці роки вони нагромадили всі шкідливі речовини, які тільки можуть бути. Всередині кожної труби виникає мікрофлора. Це мутанти. Якби це була неправда, там не слиз був би всередині, а якась неорганічна маса. А це — інша форма життя, штучно створена на Землі. І дуже небезпечна. Тож час починати систематичну заміну цього мотлоху на сучасні труби, термін служби яких до 70 років, і тільки після цього буде сенс закуповувати дороге обладнання для очищення води. Якщо робити щось одне, результату не буде. 

Таку вагу міському бюджету з одного підходу не взяти. Але хто сказав, що сукупний інтелект Київради не здатен упоратися з хай і грандіозним, однак вирішуваним завданням? Може, навіть завданням номер один для сучасного міста. Ось, приміром, варіант: спрямувати на ці потреби половину ресурсів, отриманих від хабарів на спорудження висоток, або від рекламного, або від паркувального бізнесу. 

Річ не в нестачі ресурсів, річ у бажанні, зарядженості на результат, у почуттях, які відчуваєш до рідного Міста. Змогли ж їхні попередники (мер Олександр Омельченко) створити для Києва неоціненне диво — спорудити 187 бюветів, з яких сьогодні працюють півтори сотні. Артезіанські свердловини з двох горизонтів: юрського (глибина 210—350 м) і сеноманського (90—200 м) дають відмінну прісну питну воду, що має найкращі показники за хімічним складом і смаком, вільна від радіонуклідів, нітратів та інших шкідливих сполук. Ну, а в тих випадках, коли СЕС виявляє підвищену концентрацію небезпечних речовин, як, наприклад, кремнію, бювети відразу закривають (на вул. Туполєва, Лук'янівській, Драйзера), чого з річковою водозабірною станцією не зробиш. 

Але за рахунок підземних горизонтів місто забезпечується водою всього на 13%: водогінна мережа постачає артезіанською водою Оболонь, Троєщину та Мінський район, решта п'ють очищену хлором воду. Ось і виходить, що проблеми з водою в місті начебто вивчені, але так і залишаються не до кінця зрозумілими. Так, кияни поки що смиренно набирають у чайники воду з кранів. Час подумати, що ця рідина містить речовину, яка паралізує їхню волю. 

Лики майбутнього

Тим, хто глибоко поінформований про міські проблеми, мабуть, важко засинати без сильного снодійного. Самі зсуви чого варті. Дані про них фіксуються з 1944 р., і довгий час вони не викликали особливих тривог. Але у 2012-му зсуви активізувалися, а торік вчені НАН зафіксували в столиці 47 нових осередків підвищеної небезпеки. Земля, на якій стоїть Київ, продовжувала повзти на 130 ділянках. Такого не спостерігалося 250 років! Катастрофа, що сталася влітку 2015 р. з великим колектором, до якого підключено 700 висотних будинків, нагадала киянам: загроза Куренівської трагедії не належить до сивої давнини. 

Місто сповзає в Дніпро. Переважно — історична частина, що розкинулася на пагорбах із просадними ґрунтами і карстовими породами у своїй основі. Геологи попереджають: забудова прибережної території столиці загрожує масштабними зсувами. Якщо справи так ітимуть і далі, Андріївську церкву, пам'ятник святому Володимиру, Києво-Печерську лавру, Маріїнський парк, Аскольдову могилу та інші пам'ятні місця на київських схилах (понад 80 аварійних об'єктів) прийдешні покоління зможуть споглядати хіба що на листівках. 

Але вирубка зелених насаджень триває, неконтрольоване будівництво процвітає, дренажні системи не утримуються в належному стані, системних протизсувних заходів ніхто не проводить. А на порятунок Києва від зсувів потрібні не такі вже й великі гроші — десь півмільярда гривень щорічно. У міському бюджеті не можуть нашкребти й десятини. На вибори гроші є, а на боротьбу зі зсувами в Києві — немає. На перейменування вулиць гроші є, а на те, щоб місто вціліло, грошей немає. А десяток же років тому в Києві сяк-так блокували невтомні спроби забудовників угризатися в дніпровські схили, знаходили гроші на планові протизсувні роботи, на очищення підземних колекторів, на купівлю необхідного обладнання. Але рік у рік цій проблемі приділялося все менше уваги і, відповідно, все менше грошей, а нинішній посушливий рік взагалі приспав пильність батьків міста. Сьогодні чиновники ставляться до біди з незрозумілою байдужістю, проте майбутня зима очікується сніжною, а місто можуть накрити зливи небаченої сили. 

Тут що важливо розуміти? Зсувна проблема загострилася з вини людини, точніше — жадібності людини. Це на Мангеттені фундаменти хмарочосів спираються на скельні породи, а в Києві — на лесові та глиняні ґрунти. Постійний забір води в дедалі більших обсягах знижує рівень ґрунтових вод, що створює порожнечі в карстових породах, а отже — передумови для нових зсувів. Палі не рятують, — ґрунт починає їхати під палями, як це сталося з Андріївською церквою, "монстром" на Грушевського тощо. У світі не залишилося нічого безкоштовного. Але, як і все, що має рукотворний характер, руками можна й змінити. Був би драйв. 

А звершити можна багато чого. Тут і зараз. Та й без особливих витрат. Насамперед — оголосити схили Дніпра на правому березі заповідною зоною з особливим статусом. Будь-який рух у ній — тільки після міського референдуму. А що стосується нової затії нашого любимого мера — спорудження на Гідропарку якогось гігантського містечка ігрищ, — і поготів. Адже до дніпровських островів, як системоутворюючих елементів усієї екосистеми Києва, краще ставитися з особливою ніжністю.

Наступний крок — переоблік усього, що стосується історичної забудови. Попри всю пафосність теми, в цій справі багато плутанини. Важливо чітко розуміти, що за 70 років існування СРСР у Києві було зруйновано 300 пам'яток, будинків і споруд з неоціненної історичної спадщини великого Міста. З тим, на що комуністам знадобилося 7 десятиліть, у незалежній Україні впоралися за два з половиною. Підсумок той самий: історична забудова знову зазнала три сотні нових втрат. Радянськими вандалами рухала ідеологія, нинішніми — жадоба наживи. Імовірно, вони вміють рахувати гроші, але не вміють зазирати в майбутнє. Інакше розуміли б: їхні імена вже назавжди викарбувані на скрижалях народної пам'яті. 

Зараз не час для ілюзій. Їх ми вже проїхали. Судячи з того, з якою наростаючою швидкістю забігала будівельна братія, зацікавлені особи почали поділ останнього великого ресурсу міста — його історичної спадщини. Братія її не хоче, братії вона заважає, братія прагне вільних майданчиків, щоб посадити там нові торгові центри та висотки.

Історична забудова в Києві еклектична, й архітектурні шедеври сусідять у ній із посередніми будівлями. Її принада в тому, що вона сприймається як єдине ціле. Вбивати в неї висотки — те ж саме що заганяти цвяхи у вишукану керамічну вазу. Звісно, можна заробити й на продажу черепків, але вази вже не склеїти. Точку неповернення пройдено.

Забудовникам ніколи заморочуватися сумнівами: вони впевнені, що, продаючи людям житло, чинять благо, знімають соціальну напругу і приносять місту процвітання. Але світових запасів наївності не вистачить, аби повірити в їхній суспільний альтруїзм. Їм невтямки, що надмірне прагнення до панування над життям, як і все в історичній долі, має тенденцію переходити у свою протилежність і нести сім'я погибелі. Висотне майбутнє є пожирателем чотириповерхового минулого. Відриваючись від своїх життєвих витоків, їхня пристрасна мрія забудувати історичне Місто самими висотками сама по собі готує їхню загибель. Адже тоді не буде різниці між старим містом і спальниками, і різниці в прибутках теж не буде. 

Про той Київ, у якому було так легко дихати, зручно жити, неспішно пересуватися й затишно відпочивати, незалежно від товщини гаманця, час забувати. Немає більше того зеленого, мальовничого міста з чистою, повноводою річкою посеред нього. І вже більше не буде — будуть висотки зі спітнілими й затурканими безліччю проблем містянами, які гарячково кудись поспішають. Та й не розрахований центр міста, з його зношеними інженерними та іншими комунікаціями, на різке зростання навантаження. 

Щільність населення (одвічний предмет київської гордості) зростає з 450 до 2 тис. людей на один квадратний кілометр. З такою товкотнечею — яка тут може зберігатися аура? Ще 10 років — і все… Київ скінчиться. З нашої мовчазної згоди. Тим і ввійдемо в історію. Гігантську калюжу під назвою "Київське море" колись та осушать, Чорнобильську АЕС через тисячу років закопають під землю на 10 км, а ось історію відновити не вдасться. 

Місто — це не стіни, це — люди. Європейська культура і демократія зародилися й розвивалися в містах. В епоху Відродження бург тільки тоді виправдовував свою назву, коли в ньому одночасно жило не менше сотні видатних людей. Бували часи, і зовсім недавні, коли в Києві їх налічувалося тисячі. На Хрещатику раз у раз траплялися на очі люди зі шляхетними обличчями й розумними очима — винахідники, конструктори, хірурги, письменники. Не шукайте їх зараз, вони розбрелися по світах, бо попиту на них у Києві немає. Дивишся на перехожих, що фланірують головною вулицею столиці, — і розумієш: Місту нічого розраховувати на захист від цих персон. Київ захищатимуть тільки кияни. 

мусор
Василь Артюшенко, DT.UA

То скільки ж у Києві киян?

Не чекайте точної відповіді. Її ніхто не знає. Чого тільки не пробували: і за кількістю споживаних хлібобулочних виробів, і за кількістю пасажирів у громадському транспорті, і за обсягом стічних вод у міському колекторі намагалися визначити, скільки людей щодня перебуває в Києві, — і все марно. 

Діючий Генплан до 2020 р. передбачав фіксацію постійного населення на рівні 2,65 млн і підганяв під цю цифру розвиток міської інфраструктури. Насправді, згідно з дослідженнями Аналітично-дослідницького центру "Інститут міста" й Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, у Києві вже практично мешкає близько, а швидше за все — понад 4 млн людей. Через кілька років їх буде 5, а ще через кілька — 7, а потім і всі 9. Це неминуче: сучасний світ виростає в містах, міста переростають у мегаполіси, а ті, своєю чергою, зливаються в мегарегіони. Це універсальна матриця, і навряд чи є сенс їй протистояти. 

Київ — єдине в Україні місто зі стійкою тенденцією до зростання чисельності населення. У решті спостерігається його відплив. Сюди стікаються не тільки люди, а й фінанси, що, своєю чергою, лише посилює неконтрольовані потоки новоприбулих. 

Хто ці люди? І скільки серед них киян? Один контингент прораховується досить точно: з Броварів, Борисполя, Ірпеня та інших білястоличних містечок щодня до Києва приїздять на роботу 558 тис. людей, або 32% населення Київської області. Це так звані кияни на денний час доби. У них своя культура, свої пісні, своє ставлення до згаданих проблем Міста. У кращому разі, вони підпишуть петицію, але стояти в пікетах проти знищення чергового скверу не будуть, вони поспішатимуть на маршрутку в Бровари. Навіть без особливого проникнення в їхній внутрішній світ цілком очевидно, що все це далеке для їхніх сердець.

Не менше в Києві, порівняно з "доїжджаючими" (є в кадровиків такий термін), тих, хто останніми роками ринув у столицю в пошуках пристойного заробітку. Люди з рідкісною професією або високою кваліфікацією їдуть далі в західному напрямку, а в столиці України осідають водії маршруток, таксисти, кур'єри, розвізники піци, продавці, охоронці, ремонтники. Зайняті у сфері обслуговування практично всі — іногородні. Вони вже називають себе киянами. Думки про місто в їхніх головах, звісно, проскакують, але мають вони виключно споживчий характер. Які там зсуви? Який міський силует? Яка історична спадщина? Їм аби ніч протриматися, дах над головою знайти, заякоритися в місті, у дитсадок влаштувати дитинча. Заради цього вони на все згодні. 

Отже, містом ходить мільйон людей, котрим, якщо відверто, до Міста і його проблем справ немає. Склад київського населення драматично змінюється, однак про це ніхто всерйоз не замислюється. А дарма. Занадто багато залежить від настрою жителів столиці. Звідки вони взялися і як стали киянами, винятково важливо для майбутнього міста.

До війни в Києві мешкало 800 тис., після визволення міста від окупантів залишилося 180 тис. До речі, українським (тобто більшість становили українці) місто стало з 1943 р. Плюс ті, хто повернувся з евакуації, мобілізувався з армії або, залишившись без даху, вибрав для подальшого життя Київ. Ось цих людей можна назвати корінними жителями, хоча заведено нагороджувати таким статусом містян, які жили в місті до третього коліна. Точної їх кількості ніхто не підраховував. Та воно й зрозуміло: чиновницький люд, особливо сановний, у Києві всуціль приїжджий (останній міський голова-киянин був у 1941 р.), а отже, в таких підрахунках не зацікавлений. Дай Боже щоб набралася десята частина нинішнього населення, але, думаю, не набереться. Принаймні питома вага корінних жителів у Києві найменша, порівняно з усіма великими містами України.

Для відбудови народного господарства робочих рук у Києві бракувало. Місто лежало в руїнах, усі великі підприємства — в руїнах, у 1947 р. 85% урожаю в Київській області зібрали, в тому числі, "міські", серпами. Кинули клич — і в Київ переїхала добра сотня тисяч робітників, інженерів, будівельників. Ці люди до своїх останніх днів справедливо називали себе киянами, а їхні діти і внуки навіть не знають, звідки приїхали їхні батьки.

Наприкінці п'ятдесятих місто задихалося від нестачі житла. Першотравневий, Відрадний, Нивки, Русанівка, Лісовий, Оболонь, Троєщина, Райдужний. Для їх будівництва знадобилися десятки, якщо не сотні тисяч будівельників. Їх збирали в навколишніх містечках та селах. Спочатку вони жили в гуртожитках, потім отримали квартири в новобудовах, де під вікнами висаджували мальви і чорнобривці, тримали на балконах курей, вечорами задушевно співали хором чудових українських пісень. Цей колорит надовго затримався в Києві й навіть сьогодні надає міській атмосфері якоїсь м'якості та миловидності, що унікально для багатомільйонного мегаполіса. 

Останній приплив нових киян стався перед кінцем радянської епохи. Тоді брежнєвське керівництво, купившись на загрозу "зоряних воєн", узялося вибудовувати базу для космічної військової індустрії та для створення кліматичної зброї. На Рибальському острові, на Троєщині зводилися корпуси надсекретних заводів, звідусюди звозилися конструктори, інженери, техніки, робітники найвищої кваліфікації. Це важливий момент в історії міста, оскільки в Києві зібралися вершки найпрогресивнішої технічної еліти. 

Ось такі потоки й створили основне населення Києва. Це був досить монолітний сплав, який чутливо реагував на зміни в місті. А далі почали відбуватися дивні метаморфози. 

Першого оглушливого удару Києву завдав масовий виїзд євреїв. З міста зникли люди, які ходили в театри, відвідували концерти, художні виставки, лекторії, диспути, читали й обговорювали літературні новинки на перекурах у численних НДІ, які взагалі відчували живий інтерес до громадського життя і пробуджували його в оточення. З міста зникло збурення умів, місто зблякло, схамилося і почало поступово перетворюватися на село з хмарочосами. 

У спорожнілі квартири вселялися підприємливі, влізливі, орієнтовані на негайний успіх у кар'єрі, та й в інших справах персонажі, націлені брати своє тут і зараз, а не "гнати порожняк" чи витати в емпіреях. Уже в незалежній Україні, в епоху первинного накопичення капіталу, поширився звичай переховувати в Києві хитромудро вкрадені гроші. Муніципальні мафіозі, чиновники високих рангів, банкіри, міліцейські генерали й полковники, взявши касу у своєму населеному пункті, відсилали з грішми своїх діток у місце, де легше сховатися, а потім перебиралися туди й самі. Певна річ, проблеми міста на їхньому порядку денному не стояли. Об'єктивно капітал на місто працював, — у ньому розгорталося будівництва, відкривалися ресторани та інші заклади, але за це місто платило надто високу ціну: тут поволі акумулювався прошарок багатих містян, які претендували на роль міської еліти. 

В часи Януковича до Києва нагрянуло, за різними оцінками, від 24 до 40 тис. донецьких. Вони обіймали ключові позиції у всіх місцях, де протікав грошовий струмочок. Це була ін'єкція в кровоносну систему міського життя, що досі не оцінена належним чином. У 2008 р. я видав роман "Гибель Киева", в якому назвав Донецьк Конецьком, а донецьких — конецькими. Письменницька метафора мала на меті образно позначити ситуацію, в якій надірвана тканина київського життя буде остаточно порвана штурмовими загонами зі Сходу. Останніми роками підоспів другий ешелон, цього разу вимушених переселенців. Чимало їх із грішми, іномарками та з тими ж претензіями на лідерство. Вони сколочуються у зграю, воліють жити на (як вони кажуть) Печьорську, посилати дітей у престижні школи. З чотирьох перших класів в одній із таких шкіл один цілком складається з нащадків донецьких переселенців. Вони — помітний фактор у нашому місті, і не тільки тому, що паркують свої джипи на газонах, а тому, що вже вважають його своїм, а ще — впевнені: недалекий той день, коли вони захоплять у ньому владу. 

Не приховаю: зі студентських років я їм не симпатизував. За те, що голосно розмовляють, за безапеляційність у судженнях, за те, що не сприймають сумнівів у своїй правоті, за погано приховувану хамовитість. Але… з-поміж усіх неокиян із ними пов'язую й певні надії. За те, що, укорінившись у місті, почнуть обстоювати його інтереси, з властивою їм енергійністю візьмуться за вирішення його проблем. Їм треба допомогти швидше стати киянами. Як і багатьом іншим, хто приїхав жити в Києві. 

Муніципальна влада має цим серйозно затурбуватися. Найкраще — заснувати велику програму й не шкодувати коштів. Її швидко потрібно запускати й вибудовувати так, щоб відгукувалася душа. Можу підказати перший хід: розміщувати на міському транспорті портрети з лаконічним текстом "100 великих киян". Зримо, дохідливо, і нікуди не подінешся — все одно подивишся. 

* * *

Готуючись до наближення заморозків, я вирішив розкидати по дачній ділянці органічні добрива. Розворушивши компостну яму, наткнувся на осине гніздо. Розлютовані істоти люто накинулися на мене, гинули десятками, але жалили доти, доки не прогнали. Мені важко це зрозуміти, але вони атакували тільки мене, людину з граблями, хоча поруч стояли інші люди. 

Кожне створіння захищає своє гніздо. Людина — не виняток. У Києві достатньо людей, котрі сприймають місто як своє гніздо. Навіть упевнений, що, врешті-решт, лише кияни внутрішньо готові захищати його не гірше від згаданих ос. Та тільки поділися вони кудись. 

Майже на пси зійшли багатолюдні акції, які кілька років тому щодня спалахували проти хижацьких забудов у всіх куточках міста. Розбіглися активісти, які ще вчора протестували проти спорудження "Позняків" на місці вгробленого Сінного ринку. Очевидно, попливли вниз за течією борці з "пісковою мафією", що спотворює Дніпро ямами, які утворюються після нелегального видобутку піску. Все затихло. Усі очікують, що обрані ними депутати, мер і КМДА наводитимуть порядок, а вони просто будуть жити. Навіть полум'яні (зовсім недавно) борці з корупцією чи просто зацікавлені обивателі запитують: а куди це запропали кияни? Всі чекають активності від сусіда. Таке враження, що ніхто не читав "За ким подзвін". 

Що це? Повальна епідемія апатії? Внутрішня капітуляція перед бідністю, що, як завважив великий киянин Костянтин Паустовський, "ховає людей у куток краще за найобережнішого злодія"? Чи, хочеться вірити, — це не люте мовчання, а нагромадження сил?

Відповіді не знаю, а навантажувати читача "візантійським туманом" не маю наміру. Зате точно знаю, що, за історичними мірками, не так давно через прохідні заводів щодня проходили 800 тис. киян, що це був потужний центр науки і помітний осередок культури, що в ньому й сьогодні є багато розумних, обдарованих, освічених людей, котрим важко миритися з тим, що коїться з їхнім рідним містом. Для них Київ — таке гніздо, де хочеться жити і яке хочеться захищати, навіть якщо йому визначили 131-ше місце у світі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
  • Taras Serbin Taras Serbin 14 жовтня, 09:40 Я бывший киевлянин в третьем, так сказать, но в киев ни ногой - противно. Он сейчас центр какой? Научный? Финансовый? Промышленный? Культурный? Образовательный? - Нет. Откатраспилцентр, дипломзабабло, хатанапечорске. НИИ - барыгостаны, все финансы - меньше активов одного нормального банка. Промышленность? - Додыхающие осколки еще советских промзон. Грязь, пыль, мусор и стадо джипов под одной задницей, никаких мостов не хватит. Заторы джипованых задниц и особая прелесть - депутаты и их челядь. Какие трубы, какие оползни, оно им надо? Хапнуть и слинять, вот их девиз згоден 9 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво