Криза довіри: у пошуках нового фундаменту стійких альянсів - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Криза довіри: у пошуках нового фундаменту стійких альянсів

19 березня, 14:34 Роздрукувати Випуск №10, 17 березня-23 березня

Криза — це завжди ризик. І її фіналом може бути або крах, або поява нового шансу. 

© litpolukrbrig.wp.mil.pl

Трохи провокаційний футуролог і адепт технологічної сингулярності Реймонд Курцвейл дуже точно зауважив, що еволюційний процес має тенденцію прискорюватися, а його результати, за складністю та можливістю, — змінюються експоненційно. 

Те, що ми сьогодні спостерігаємо в питаннях розвитку міжнародних відносин на глобальному рівні, дозволяє екстраполювати його тезу й на цю сферу. 

Проблема ускладнюється тим, що ми живемо у світі нагромаджуваних загроз. Особливо це стало помітно після трьох недавніх подій: Мюнхенської конференції 2018 р., виступу Володимира Путіна перед Федеральними зборами та рішення пленуму ЦК КПК внести поправки до китайської Конституції. 

Перша з них закріпила факт зламу світопорядку. Друга — дала уявлення про те, куди планує рухатися реваншистська політика Кремля найближчим часом. Третя вказала вектор розвитку єдиного реального конкурента (але поки що не противника) США на світовому рівні. 

І якщо третю подію ще тільки належить осмислити, то перші дві дуже конкретні, з погляду як поточних загроз, так і пошуку відповідей на них.

Крах довіри і нові союзи 

Мене приголомшило не те, що ти збрехав мені, а те, що я більше не вірю тобі…

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Серед безлічі оцінок стану світопорядку у Мюнхенській доповіді одна привертає до себе особливу увагу. Йдеться про коротеньку цитату Ангели Меркель щодо європейського турне Д.Трампа у травні
2017 р.: "Часи, коли ми могли повністю покластися на інших, у певному сенсі, минули. Це те, що я відчула в останні кілька днів". 

Втрата взаємодовіри між ключовими політичними суб'єктами, між учасниками інтеграційних об'єднань, між керівниками та громадянами країн — ось той інструмент, із допомогою якого був розколотий знайомий нам ліберальний світопорядок. Довіру, що тривалий час цементувала союзи навіть давніх противників і сприяла мирному вирішенню безлічі проблем (у давні часи вони викликали кровопролитні війни), було втрачено. 

Утім, слід визнати, що довіра між державами завжди було доволі дефіцитним ресурсом. У тому числі між західними. Часто вона забезпечувалася не якісним вирішенням проблем двосторонніх і багатосторонніх відносин, а їх замовчуванням, а інколи — ігноруванням. Досить довго стратегічний ресурс взаємної довіри країн демократичного табору (що сформувався як відповідь на спільну загрозу — СРСР) дозволяв учасникам міжнародних відносин концентруватися на своєму розвитку.

Крихкість цих відносин довіри чітко проявилася під інтенсивними й доволі ефективними ударами авторитарної Росії. Трохи менш ніж за 10 років таких зусиль Захід констатував — "світ опинився на межі зламу".

Проблема втрати довіри — це не тільки приватна точка зору А.Меркель на ситуацію в західному світі. Про це ж на останньому Балто-Чорноморському форумі говорили майже всі екс-президенти країн регіону. Вони також констатували, що світ змінився і перетворився на світ недовіри. Ніхто й нікому не довіряє. Саме тому довіра і зусилля, спрямовані на її конструювання, можуть стати найціннішою валютою в новому світі політичного хаосу.

Утім, "хаос" — мабуть, занадто сильне слово для опису поточної ситуації, — я б говорив про регрес. І тут знову доречно згадати винесену на початок статті ідею Курцвейла стосовно прискорюваних процесів. У серпні 2017-го я говорив, що ми стрімко наближаємося до "нових 80-х" зразка ХХ ст. Однак уже в листопаді доводилося констатувати, що світ наблизився до стану початку холодної війни. Тепер же є велике побоювання, що ми починаємо бачити вдалині безславний привид Ліги націй з усіма наслідками, які з цього випливають. До речі, хотів би нагадати, що ця організація цілком благополучно пережила Другу світову війну (розв'язану багато в чому за її безпосереднього потурання), і її розпустили лише 1946 р. Це до питання і про здатність нинішніх міжнародних інститутів запобігти тому, чого ми побоюємося найбільше, — глобальному конфлікту. А його ймовірність стрімко зростає, про що в тій-таки мюнхенській доповіді говорить і нинішній глава ООН Антоніу Гутерреш, зазначаючи, що світ наблизився до червоної риски і настав час бити на сполох.

Чого можна очікувати на міжнародному рівні від змін, пов'язаних із втратою довіри? Пріоритетна загроза — зростання націоналізму та популізму в політиці (те, що ми й спостерігаємо нині і що вилилося в перемогу партії "П'ять зірок" на минулих виборах в Італії). У деяких наукових колах популізм розглядається ледь не як тінь демократії, що містить ризики й можливості одночасно, але це помилкова риторика. На жаль, більша частина політиків (і ця частина все зростає) вважає популізм чи не єдиним ефективним засобом для досягнення цілей у сучасній політиці.

Є й цілком помітний ризик, що радикально трансформуються концепції на кшталт "Європи різних швидкостей", перетворюючись поступово на концепції альтернативних союзів на європейському плацдармі. 

"Нове путінське мислення"

Коли закінчуються аргументи, починають говорити гармати. Сила — останній аргумент тупого.

Отто фон Бісмарк

І до такого конфлікту нас ретельно підштовхує путінська Росія. Найбільшу і безпосередню загрозу нині об'єктивно несе саме вона: її діяльність, пов'язана зі зростанням витрат на армію, формуванням нових дивізій на кордоні наших країн, модернізацією військової інфраструктури, — все це призводить і до нової мілітаризації євразійського простору. Як наслідок — стрімко зростають витрати на оборону країн регіону та глобальних суб'єктів, розгортаються додаткові військові контингенти й нові системи озброєнь. 

Однак і мілітаризація — це, швидше, один із наслідків уже згаданої проблеми втрати довіри. Лише в умовах, коли більшість країн демократичного світу перебували в стані розгубленості, не знаючи, на які альянси можна покластися, а на які — ні (чи хто з союзників та партнерів дотримуватиметься своїх зобов'язань, а хто — їх просто проігнорує), — тільки в таких умовах Москва могла почати нарощувати свій потенціал. Своєю атакою на демократію вона змогла максимально посприяти глобальній деконструкції довіри як ключової цінності другої половини ХХ ст. у міжнародних відносинах. А отже, зруйнувати базу багатьох альянсів та спільну глобальну безпеку.

Тому на відоме запитання поета Євгенія Євтушенка 1962-го "Хотят ли русские войны?" ми можемо дати, очевидно, позитивну відповідь — хочуть. Особливо в контексті останнього виступу Володимира Путіна з промовою перед Федеральними зборами.

І хоча його промова була більше передвиборною, однак критично важливі моменти все-таки прозвучали.

Найголовніше — було поставлено символічну крапку в горбачовській "політиці нового мислення", початій у середині 1980-х. Її основними посиланнями були припинення холодної війни з Заходом, розрядка, відмова від гонки озброєнь та демократичні перетворення. Путінське послання-2018 перекреслило його повністю, продемонструвавши "нове путінське мислення" з протилежними пріоритетами — гонкою озброєнь (із заявленою спробою створити російську СОІ), початком холодної війни, консервуванням "стабільності" як вищої цінності. Мова навіть не про озвучені обсяги мілітаризації Росії (введення в дію десятків нових ракет різної ефективності), а про саму основу цієї нової (чи нової?) парадигми мислення. 

Із виступу став зрозумілим і новий маркер російських успіхів — "наздогнати й перегнати СРСР": у врожаях, озброєннях, економіці. Причому змагання з СРСР має як символічне, так і суто практичне значення.

У першому випадку стоїть завдання показати росіянам, що "жити стало краще". Старанно "бронзовіючий" зусиллями російської пропаганди СРСР (перетворений на якусь уявну спільноту без жодного зв'язку з реальністю) береться як еталон, який треба "обганяти" і з яким треба постійно звірятися. З урахуванням украй невисоких соціальних стандартів СРСР (у частині життя простих людей, а не витрат на "велич країни"), робити це буде досить просто.

Із практичного ж погляду, зі статичним противником (який давно зник у мареві минулого) змагатися значно простіше, ніж із сучасними США, Китаєм або європейськими країнами: не треба пояснювати своєму населенню, що коли з нами "всі рахуються", то звідки ж проблеми в економіці та постійні санкції, — питання, відповісти на які дедалі складніше.

Однак у промові Путіна прозвучали й значно важливіші для нас та для регіональної стабільності тези. Насамперед про те, що "СРСР" і "Росія" — це одне й те ж саме. І що це саме Росія втратила у 1991 р. "23,8% території, 48,5% населення, 41% валового суспільного продукту, 39,4% промислового потенціалу, 44,6% військового потенціалу у зв'язку з розділенням Збройних сил СРСР між колишніми союзними республіками". 

Для всіх країн пострадянського простору це означає лише одне — "збирач земель російських" більше не визнає національних суверенітетів, вважаючи всі ці держави одвічними територіями Росії. І навряд чи це можна тлумачити якось інакше, крім як виклик, кинутий усьому пострадянському простору. Причому відсилання до 1991-го дає чітке розуміння, що під ударом — абсолютно всі країни колишнього СРСР і що саме на їх повернення (де-факто дестабілізацію) будуть спрямовані зусилля Путіна найближчими роками.

Втім, не можна оминути й ракетну тему у виступі Путіна, адже вона має значно більше вимірів, ніж власне банальне й традиційне для російського лідера "бряжчання зброєю". 

Ставка на нову гонку озброєнь (із розвитком інструментів доставки ядерних зарядів) — це ще й непряма спроба Кремля оновити жорстку рамку суперництва наддержав, яка оформила контури класичної холодної війни. Втім, ставка (щонайменше) дивна, з огляду на абсолютно різні потенціали Росії, з одного боку, та її ключових опонентів — з другого. Показова лише одна цифра: торішнє збільшення Трампом військового бюджету США на 10% еквівалентне всьому оборонному бюджетові РФ. Як у таких умовах Росія може досягти реального паритету зі США, залишається загадкою.

Однак спроби Путіна відновити ракетне протистояння зі США й тим самим зайняти позицію рівного здаються приреченими на провал і з інших причин (не тільки через різницю військових, економічних та соціальних потенціалів), — проблема в різниці сприйняття світу. США навіть під час протистояння з СРСР визнавали його рівність лише в дуже вузькій сфері — все в тих-таки ядерних озброєннях і, частково, в геополітиці. Нинішня Росія — навіть не бліда тінь СРСР, а лише слід від тіні. Уявити, що це суперництво може бути рівним, здатна тільки дуже наївна (або така, що занадто повірила в російську пропаганду внутрішнього споживання) людина. 

Вашингтон (а взагалі-то, і Кремль, хоча навряд чи в цьому зізнається) чудово усвідомлює, що результат цього протиборства вирішиться не в ракетній дуелі, а в конкуренції систем кожної з країн — наскільки вони здатні вистояти перед прихованими атаками, забезпечити економічне зростання та стабільність політичного процесу. Тобто йдеться про внутрішню стійкість.

Саме стійкість і намагається цементувати Путін. При цьому ігноруючи надто малу й неефективну економіку, яка не відповідає глобальним амбіціям Росії. Однак саме ця невідповідність і може породити нові виклики спочатку регіональній, а потім — і глобальній безпеці, коли Кремль постарається вирішити системну проблему за рахунок ситуативних рішень (на кшталт розв'язання все нових конфліктів). До речі, хоча переважна більшість сприйняла "ракетну тему" як озвучену пряму загрозу для США, поки що зовсім незрозуміло, як насправді (офіційно-нейтральна реакція вже прозвучала) цю частину послання сприйняли в Пекіні (з яким, за словами Путіна, в Росії "всеосяжне стратегічне партнерство"), — навряд чи вони відчули особливий ентузіазм із цього приводу.

У кожному разі, риторика Путіна повністю вкладається в логіку сприйняття Росії як стратегічної загрози регіональній і світовій стабільності. Тривожить те, що (як правильно зауважив у своєму огляді цього виступу Михайло Ходорковський) під час зачитування послання у В.Путіна очі "світилися" тільки на розділі про ці ж таки ракети, при невисловленій загрозі почати нову глобальну війну. Тим часом він не демонструє абсолютної впевненості, коли говорить про внутрішні економічні й соціальні проблеми. І це — ще одне підтвердження того, що бажання Путіна чути про переможні досягнення вищі за реальну оцінку ситуації.

Майбутнє Балто-Чорноморського регіону: формуючи нові альянси

А без довіри хіба можна повести за собою серця?

Харукі Муракамі. "Норвезький ліс"

Не можна сказати, що для України або країн регіону ці інвективи Путіна є чимсь новим. Однак вони ставлять перед нами важливе запитання — що далі? 

Я невипадково вживаю слово "нам", — поодинці країни регіону навряд чи зможуть вистояти перед новими викликами і знайти собі ефективне місце в новоформованій міжнародній системі. В умовах її переформатування не тільки зростають націоналістичні тенденції (чого певною мірою можна очікувати), а й зароджуються конструктивні тренди — спроби формувати компактніші, проте надійніші союзи, які скріплюють не так гарні слова, як практичні дії сторін. 

Держави Балто-Чорноморського регіону перебувають, у цьому сенсі, в абсолютно особливій ситуації. Насамперед тому, що де-факто вони опиняються в ролі своєрідного "прикордоння" між цивілізованим світом і реваншистським євразійським імперіалізмом. Ця роль їм дістається не вперше, — дефіцит безпеки супроводжує історію країн Центральної та Східної Європи, як мінімум, із XVIII ст. 

Не маючи внутрішньої цілісності та консолідованої позиції, країни регіону в минулому занадто часто в аналогічній ситуації ставали "розмінною монетою" у відносинах між Західною Європою та Росією. Наслідком цього була втрата державності на десятки років. Тому сьогодні ми мусимо дуже прагматично і без ніякої наївної романтики підходити до оцінки будь-яких "гарантій безпеки" або "запевнянь" у підтримці, — все це доволі неоднозначні речі у світі, який змінюється і де саме взаємна довіра цементувала ці домовленості.

Але на шляху формування нової, справді ефективної моделі союзництва між країнами регіону стоять дві деструктивні моделі поведінки окремих країн Центральної та Східної Європи, що сформувалися під тиском як історичної спадщини, так і певних зовнішньополітичних чинників. 

Перша модель — етнічно-історичної інкапсуляції (тобто певного замикання народу у своїй історичній міфології). Її логічний наслідок — зовсім не "відродження" націй, а майже повна втрата зв'язку з зовнішньою реальністю та міжнародною політикою, а також втрата здатності відрізняти друзів від ворогів. 

Друга модель — імперського епігонства, коли держави намагаються успадкувати імперську зовнішньополітичну поведінку і сформувати регіональні (насправді — глибоко провінційні) недоімперії. Все це неминуче веде до постійних територіальних претензій та зростання потенціалу регіонального конфлікту. 

Росія ж активно підтримує цей негативний процес, переживаючи нездоровий азарт у спробах пересварити між собою держави Центральної та Східної Європи. І як "паливо" для цієї діяльності маховик російської пропаганди використовує історичні анахронізми, популізм, внутрішньополітичні чвари. Вже зараз деструктивні зусилля Росії призвели до активізації націоналістичної та популістської риторики окремих держав регіону, використання суперечливих історичних питань з метою політичних спекуляцій.

Тим часом явно помилковою буде стратегія за всіма проблемами бачити тільки "руку Кремля". Не тому, що цієї "руки" немає, — вона є, і нерозумно це заперечувати. Проблема в тому, що ця позиція не має конструктивного порядку денного. Тобто саме того, чого ми гостро потребуємо.

Для вирішення проблем у нас є тільки один шлях — відновлення довіри. І не просто відновлення, а перетворення її на найцінніший ресурс. Певною мірою — експортний ресурс для всієї європейської спільноти. 

Сьогодні основний напрям формування довіри слід зосередити навколо проблеми безпеки, оскільки ризики втратити суверенітет і незалежність зростають експонентно. Тому для країн Балто-Чорноморського регіону оптимальний шлях розвитку — єдність і підвищена активність у сферах міжнародних відносин, безпеки, економіки, енергетики та інформаційної політики. Сьогодні зовнішньополітична пасивність і бездіяльність — це шлях у нікуди. Спроби покластися на сильніших і впливовіших союзників, на системи глобальної колективної безпеки, на перевірені роками інтеграційні об'єднання — це небезпечний шлях у нинішньому динамічному світі. 

Це ставить перед нами кілька простих, але важливих запитань. Насамперед, чи готові ми справді бути суб'єктом європейської політики? Чи є в нас цілісний погляд на нашу єдність? Чи є в нас консенсусна стратегія для країн Балто-Чорноморського регіону в нових геополітичних умовах? 

Ми мусимо перестати думати в парадигмі "кожен сам за себе" (яку, до речі, активно інформаційно й дипломатично підтримує Росія). Нам потрібна справжня солідарність у безпеці. Солідарність, побудована на спільних інтересах і спільних викликах безпеці нашим країнам. Тільки на цій основі можна побудувати колективну суб'єктність країн регіону, базу для протидії неоімперіалізмові в усіх його проявах, що дозволить говорити про статусне зростання Центральної і Східної Європи в міжнародних відносинах. У Балто-Чорноморського регіону є дуже добрі перспективи стати новим епіцентром вільного й інтенсивного обороту товарів, робочої сили, капіталів та ідей. 

Ключове ж питання — пошук механізмів зближення. 

Думаю, що насамперед це мають бути вже наявні форми субрегіональної інтеграції. Певні надії в цьому напрямі пов'язані з головуванням Словаччини у Вишеградській четвірці. Братислава відкрито декларує пріоритети своєї політики в цьому форматі — забезпечити політичний діалог між країнами регіону; розробити спільний погляд на стратегічний регіональний контекст, де головним є мирне врегулювання конфлікту на Сході України. Відсутність прогресу в імплементації Мінських домовленостей та просування ідеї про відправку миротворчої місії ООН у зону конфлікту є відправними точками для пошуку нових підходів до вирішення ситуації в Донбасі.

Другий інструмент поглиблення зв'язків — створення нових структур регіонального партнерства. Однак слід пам'ятати, що жоден політичний або військовий союз не може базуватися виключно на антагонізмі до третьої сторони. Для реалізації проекту інституалізації держав Балто-Чорноморського простору потрібні конструктивні принципи, які доведуть очевидність позитивних результатів взаємодії, передусім — у політичній сфері та економіці.

Ще один підхід — подальше посилення військово-політичного співробітництва шляхом підписання двосторонніх і багатосторонніх угод у сфері безпеки. Скажімо, за прикладом платформи оборонного співробітництва країн Північної Європи NORDEFCO. Або генеральної угоди про співробітництво у сфері оборони між Україною та Польщею. Хорошими прикладами є і функціонування литовсько-польсько-української бригади чи Вишеградської бойової групи. При цьому для України пріоритетним завданням продовжує залишатися досягнення рівня сумісності й відповідності стандартам НАТО.

Підписання європейськими державами угоди про Постійне структуроване співробітництво з питань оборони ЄС (інакше кажучи, PESCO) — ще одна можливість для країн регіону зміцнити практичну взаємодію. Важливо й те, що PESCO не замикається виключно на європейському ринку, залучаючи можливості третіх країн, зокрема сусідів і членів НАТО, що створює позитивні стимули для України та Грузії. 

І, нарешті, кілька слів як своєрідний підсумок. 

Воля й конструктивність у відносинах країн Балто-Чорноморського регіону — це і є критично важливий сигнал Кремлю, який свідчить про нашу політичну єдність. Свідчить про єдність в умовах геополітичної нестабільності та невизначеності обрисів майбутньої архітектури європейської безпеки. Наша єдність життєво важлива для досягнення позитивного результату й набуття консолідованої суб'єктності в новому світі. І запорука цього — рішуча відмова від принципу "чим ми корисні одне для одного" на користь підходу "чого ми можемо досягти разом". Тільки така формула відносин між нашими країнами, на моє рішуче переконання, і може забезпечити успіх у нашому системному регіональному діалозі та створенні міцної основи, яка не дозволить Кремлю реалізовувати свої реваншистські плани. 

І останнє: ця думка не нова, але як ніколи сучасна. Криза — це завжди ризик. І її фіналом може бути або крах, або поява нового шансу. Поглиблення кризи довіри руйнує світ поступово, але неухильно. Однак ще можна скористатися шансом і призупинити цей процес.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 6
  • Olexandr  Spiridonenko Olexandr Spiridonenko 17 червня, 20:51 "Захід нам допоможе!" Це гасло Остапа Бендера ми спостерігаємо 4-й рік війни. А ще він казав: "Я дам вам парабелум!" Недолугим аналітикам та розвідці США вистачило 6 років для усвідомлення сересерівської загрози в Афганістані. Здається, що гарантам Будапештського меморандуму залишилось міркувати не більше. На жаль, Володимир Павлович залишив поза увагою внутрішню неміч Порошенка та його корупційних барижних друзів (Косюка, Ложкіна). "Скажи мені хто твій друг і я скажу хто ти". Звичайно, українцям треба буде обирати між Воною та баригою. Де хрін солодший за редьку. Очевидним є лише те, що єдиним другом України є Литва, найбільшим ворогом - корупційна "еліта" та кондитерська кадрова складова. "Шлях наш у тунелі. Тільки тунель, [цензура], не кінчається". згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво