Конституційна лихоманка в умовах облоги

Історична основа

Відомий англійський філософ Томас Гоббс у своєму полемічному трактаті - "Левіафан" (Leviathan, 1651) писав, що людство у своєму природному стані перебуває в умовах "війни всіх проти всіх". У такому стані, вів далі Гоббс, життя кожної людини постійно в небезпеці, оскільки кожен посягатиме на життя і майно кожного іншого. Гоббс продовжував доводити, що людина може вийти із такого жалюгідного стану, добровільно увійшовши з іншими людьми у договірні стосунки. Так створюється політичне суспільство (commonwealth: держава). Основна умова - кожна сторона такого договору зобов'язується цілковито підкоритися законам того ж суспільства. Гоббс, власне, називає таку державу - "монстром" (Leviathan), основне завдання якого - забезпечити мир і стабільність. Кожен передає владі свою "природну силу", а акумульована сила всіх використовується автократичною владою насамперед, щоб стримувати кожного члена суспільства від здійснення природної жадоби вбивати й красти.

Згодом під впливом ідей доби Просвітництва інший англійський філософ - Джон Локк розвинув цю концепцію "соціального контракту" у своєму "Другому трактаті про правління" (Second Treatise on Government, 1689). Однак, на відмінну від Гоббса (для якого людина - суто егоїстична істота із невгамованими жадобами), Локк аргументував, що кожна людина має певні "природні права", з якими вона народжується і які є "невід'ємними", тобто такими, без яких людина перестає бути людиною. Зокрема Локк визначив три "природних права": право на життя, право на свободу і право на власніть. Отже, для Локка людина в стані природи є морально прив'язана до "закону природи": не завдавати шкоди життю, свободі, чи майну іншої людини. Люди добровільно входять в договірні (контрактні) стосунки між собою, утворивши таким чином політичне суспільство (державу) та погодившись передати державі якусь частину свого природного суверенітету. Держава натомість, маючи монополь на законне застосування сили, зобов'язана насамперед захищати життя, свободу і майно кожного свого члена-громадянина. Локк також аргументував: якщо влада не виконуватиме свого властивого призначення, народ має право, "апелюючи до Бога", силою повалити такий режим.

Вагомий внесок у розвиток "теорії природного права" (natural rights theory) зробив Жан-Жак Руссо. У його відомому трактаті - "Про суспільний договір" (повна назва: "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (Du contrat social ou Principes du droit politique, 1762) Руссо доводив, що джерелом легітимності влади у будь-якому політичному суспільстві (державі) може бути лише народ (нація), яка зберігає "суверенітет" (souverainetО). Суверенітет народу виражається через його "загальну [національну. - Р.З.] волю" (volontО gОnОrale) та конкретизується у законах держави. Руссо також твердив, що "загальна воля" може виражати лише загальне добро і потреби народу/нації в цілому як одне органічне, нерозривне ціле (на противагу англійським "емпіристам", які вважали, що загальне добро складається із підбитої суми інтересів усіх складових частин спільноти). І тому закони держави, і зокрема її Основний Закон, власне - "суспільний договір", мали б виходити виключно з позиції загального добра народу/нації вцілому, а не різних, взаємовиключних інтересів окремих її суспільних верств.

Для повного розуміння впливу "теорії природного права" на розвиток сучасної конституційної теорії слід відзначити вагомий внесок німецького філософа - Іммануїла Канта. Кант вважав, що основним стрижнем у побудові політичного суспільства має стати фундаментальний моральний принцип, який він називав "категоричним імперативом" (Der kategorische Imperativ; див.: "Основи метафізики моральності", Grundlegung zur Metaphysik der Sitten, 1785). Сутність цього принципу, насправді, доволі проста: "Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також - як до мети і ніколи - лише як до засобу". Тобто, на думку Канта, основний закон етики є універсальний. Ми його легко можемо пізнати, сформулювати й озвучити, оскільки він закладений у нашій природі як матриця нашого мислення, нашого світосприйняття. І тому, доводив Кант, він зобов'язує як імперативний закон. Власне, кантівський "категоричний імператив" мав би лягти в основу побудови держави, її "суспільного контракту", звідки випливала б легітимність влади і джерелом якого є суверенітет нації. Іншими словами, цей принцип мав би бути закладений в той суспільний контракт, який ми звикли називати Конституцією.

Український варіант
"гри в бісер"

Із завершенням президентських виборів закономірно і прогнозовано розпочався черговий "конституційний процес". Судячи з коментарів, які ми читаємо в пресі та різних інтернет-ресурсах або які доводиться чути на різних "talk show" з уст широкопрофільних політиків, цей черговий раунд українського конституціоналізму асоцієються з гоббсівською "війною всіх проти всіх". На пафосні твердження одних про "посилення демократі", "боротьбу з корупцією" та "реальні права і свободи" звучать майже істеричні репліки про "узурпацію влади", "смерть парламентаризму" та "зраду Майдану".

І вкотре народу відведена роль пасивного спостерігача цієї "гри в бісер". Ігрові гросмейстери і магістри всім відомі, - кожен колись грав з інших, діаметрально протилежних позицій і ще донедавна намагався перетягнути свої бісери в ті куточки, куди зараз вже не хоче. Власне, увесь конституційний процес за всі ці роки незалежності насправді зводився до того, хто перетягне більше бісерів у свій кут, тобто кому вдасться урвати собі більше повноваженнь і посилити свої владні можливості з прив'язкою до нинішнього статусу.

Із врахуванням світового історичного контексту конституційного права, нинішня навколоконституційна метушня видається неадекватно дріб'язковою, зокрема на тлі двох нерозривно пов'язаних "подій" нашої історії - Майдану і Війни.

Майдан і Війна: відродження нації

В історіософічному контексті, події, пов'язані з Майданом, які згодом переросли у війну проти російського військового вторгнення, мають єдине, глибоке коріння: вперта відмова нації від пасивного самозречення; її намагання вхопити свою "волю до життя", "волю до влади", її бажання самоутвердитися як сформованої спільноти "і мертвих, і живих, і ненарожденних", яка усвідомлює, звідки вийшла, де опинилася і куди йде. Донедавна, в т.ч. внаслідок помаранчевої революції, спорадично робилися спроби звести цей складний процес до дискусій про "національну ідею".

У першій половині 90-х років, коли українці ще лише звикали до нових геополітичних реалій, до свого довгоочікуваного, але несподіваного статусу державної незалежності, "загальна воля" нації лише формувалася. Тодішні реалії були суворими, потрібно було, зокрема в правовому вимірі, наладнати життя держави. Країні була нав'язана певна "робоча" конституційна конструкція. А мало б бути якраз навпаки: із самопізнанням, самоутвердженням, із "самопривласненням" (empowerment) нації ми мали б приступити до визначення наших "категоричних імперативів" в усіх сферах спільного життя.

Конституція 1994 року була результатом вимушених прагматичних компромісів. Тоді слід було зупинити тенденції пострадянського спустошення. Конституція зразка 2004 року вже була реакцією на зростаючий абсолютизм президентської влади, який загрожував розчавити перші паростки демократії. Цей документ також був результатом нелегкого компромісу. Напевно, саме цим пояснюється суцільна "змішаність" нашого Основного Закону. Державний устрій в Україні перетворився на політико-правовий пінг-понг, в якому ми стрибаємо з президентсько-парламентської республіки в парламентсько-президентську і навпаки. Система місцевого самоврядування, як вона виписана в Конституції, має елементи т.зв. державницького та громадянського підходів, які в принципі несумісні. Ми декларуємо принцип незалежності суду, коли різні органи державної влади постійно шукають, яким чином привласнити собі такі повноваження, які надавали б їм можливість впливати на суддівську гілку влади, хоча хіба що лінивий політик не галасує щодо корумпованості суддів. В Основному Законі буцімто закладений принцип поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Однак система постійно розбалансовується, оскільки процедурні механізми "стримування та противаг" виписані нечітко або взагалі відсутні. Ми досі не можемо визначитися, де місце прокуратури в такій тригалузевій конструкції. Ми успадкували від радянського минулого суто позитивістську правову традицію і змішали в Конституції елементи цієї традиції з елементами "природного права", хоча ці дві системи права несумісні, - аксіома "верховенства права" (а не "верховенства закону") ніколи не матиме вираження в рамках позитивістських підходів до права.

Ми досі живемо за певною конституційною моделю, не маючи досягнутого повноцінного національного консенсусу, без чітко вираженого суспільного договору, без усвідомленої "загальної волі", без глибинного розуміння того, ким ми є, хто ми є, куди йдемо, чого прагнемо… Ми досі не виплекали достатнього рівня правової культури в народі, за відсутності якої розвиток демократії в Україні може взагалі бути зупинений. А така правова культура може закріпитися лише за умови глибокого усвідомлення отих кантівських національних "категоричних імперативів". Саме це й є основною функцією конституції.

Майдан-2 і Війна стали каталізаторами багатьох національних і націоутворюючих процесів, зокрема у царині "національного" права. На Майдані українська нація заявила - влада може бути легітимною лише за умови, що вона неухильно виконуватиме національну "загальну волю", і що вона вже не буде обслуговувати ані необмежені забаганки відірваного від народу олігархічного клану, ані колоніальні наміри Москви. Це справді була революція гідності. І тут, до речі, правильним, хоч і запізнілим, кроком став указ президента про відзначення ролі героїв української нації - Небесної Сотні.

На Війні, натомість, нація здобуває можливість вкоренити в собі глибинне розуміння однієї незаперечної геополітичної істини: Україна в облозі.

Ці два монументальні історико-психологічні чинники - вибух національної гідності та усвідомлення стану облоги - будуть визначальними в подальшому розвитку української нації й держави. Ці дві історичні метаморфози мали б дати поштовх для вироблення нового правового мислення, яке повинно лягти в основу нової Конституції.

Сучасний конституційний процес і торги за вірність

Найсвіжіший поштовх "конституціоналізму" відбувся у драматичний спосіб, коли народні депутати проголосували за повернення країни до Основного Закону у варіанті 2004-го року. Важко виробити лінію аргументації, яка переконливо довела б, що рішення українського парламенту, ухвалені наприкінці лютого ц.р., були беззастережно правовими. В гостро кризових умовах, потрібно було виробляти оптимально-ефективні правові відповіді на дику правову обставину - керівник держави втік з країни. Президента можна притягнути до відповідальності шляхом імпічменту за державну зраду. Однак ступінь злочину Януковича та його прибічників важко схарактеризувати лише в контексті державної зради. Віроломство та зухвала перфідія цього злочину полягає в тому, що свідомо було завдано удару по основах державності. Український парламент, спираючись на аксіому верховенства права, ухвалив вимушені, але абсолютно легітимні рішення, коли повернув нас в конституційне поле 2004 року.

Згодом на Сході країни активізувалися т.зв. сепаратистські процеси, які протягом 23 років насаджувались Росією. Російські війська забезпечили анексію Криму, не зустрівши жодного опору своїм діям. Зростала небезпека втрати окремих областей. У парламенті була озвучена пропозиція переведення України на модель федеративної республіки як спосіб "втихомирення (пацифікації? - Р.З.) населення Сходу". У відповідь новий коаліційний Уряд запропонував провести широкомаштабну конституційну реформу з метою децентралізації влади. Це питання обговорювалося в пресі, на різних ток-шоу. Наростаючими темпами посилювався міф про те, що "народ Донбасу" заспокоїться, якщо йому будуть надані додаткові можливості на місцевому рівні вирішувати окремі питання
локального значення.

Знову ж почалися спекуляції навколо мовного питання: спочатку був скасований сумнозвісний "закон Колесніченка", а згодом, нібито за наполяганням тих же самих парламентських сил, які голосували за його скасування, "в.о. президента" наклав вето на це скасування.

Конституційна лихоманка перейшла на інший рівень, коли новообраний президент України Петро Порошенко вніс свій законопроект конституційних змін, наріжним каменем якого, за твердженням одного з його авторів, першого віце-прем'єра Володимира Гройсмана, є нова модель децентралізації та посилення місцевого самоврядування. Це не що інше як відверта приманка, аби завоювати, чи точніше, "вибалакати" вірність Українській державі з боку національно аморфного населення Донбасу й відбити його апетити на небезпечну для територіальної цілісності ідею федералізації.

Вже сьогодні, з огляду на ситуацію в окремих визволених містах в зоні АТО, можна констатувати, що нічого так переконливо не відбиває бажання стати частиною Росії, як наявність російських військ безпосередньо у тій "частині". Однак помилково думати, що наявність синьо-жовтих стягів та гучність вигуків - "Слава Україні!" в цих визволених містах свідчить про те, що місцеве населення нарешті й невідворотно раптово стало частиною української нації. А вже зовсім небезпечним та безвідповідальним є намагання торгуватися за вірність конституційними приманками децентралізації з "населенням Донбасу". Те, чого вимагає Донбас, реалізовується змінами у бюджетному та податковому кодексах.

Україна в облозі

Це - незаперечний факт. І його слід усвідомити кожному українцеві. А ще треба розуміти: у такому стані житиме кілька поколінь нашого народу. Це означає, що нам потрібно виховувати майбутні покоління в усвідомленні безпосередньої небезпеки, яка висітиме над нашою державою. Роками народу співали заспокійливу, але лукаву колискову про "стратегічне партнерство" з Росією та про те, що ми - "братні народи". Результат - нація повірила в цю утопійну ідею. Нинішню ситуацію можна порівняти зі всенародним шоком - росіяни захоплюють наші землі, стріляють у наших дітей, вбивають і грабують наших громадян. Нація в одну історичну мить починає усвідомлювати, що у неї є ворог. Цей ворог - дика і непрогнозована Росія.

У цей критичний час у нас не повинно бути іллюзій, ми не повинні підживлювати себе надією, що Росія прагне відірвати лише кілька шматочків нашої території - Крим, Донбас. Ворог має єдину мету: стерти з лиця землі все, що пов'язане чи асоціюється з Україною. І водночас ми є свідками відмови вищого керівництва держави від оголошення воєнного стану. Причина - свідомо нав'язана плутанина категорій "правовий режим воєнного стану" і "оголошення війни". І тут не йдеться про якусь правову семантику. Тут питання практичне і прагматичне, - мобілізувати націю "антитерористичною операцією" неможливо. Хоч би як ми назвали ворога - "терористами", "сепаратистами", "проросійськими бойовиками", - народ чітко усвідомлює: Україна веде війну з Росією, українські воїни воюють з російськими загарбниками.

У таких умовах нав'язувати народу набір лукавих компромісів задля миру на Сході є вкрай небезпечно. Неприпустимо, для прикладу, виставляти перед населенням Донбасу конституційну приманку про нові повноваження місцевих рад визначати якусь там "офіційну" (читай - російську) мову. Не менш небезпечно торгуватися національними цінностями, пропонуючи донеччанам більше "вольностей і прав" шляхом конституційних змін і децентралізації влади. Тут слід діяти точно навпаки: конституційні зміни потрібні, але з метою посилення національної держави, із чітко вираженими "категоричними імперативами" української нації. Коротко:

Україна прагне повної інтеграції в європейське співтовариство - членство в Європейському Союзі;

Україна прагне повної інтеграції в трансатлантичний військовий союз взаємної безпеки - вступ до НАТО;

надання громадянам України на підставі та в порядку, визначених Законом, права зберігати зброю з метою захисту держави від будь-яких зазіхань на її суверенітет та територіальну цілісність;

можливість формування регіональних та місцевих загонів територіальної оборони в системі Збройних сил України на підставі та в порядку, що визначені Законом;

обов'язковість військової служби для чоловіків та жінок на умовах, що визначені Законом;

бюджетне забезпечення потреб Збройних Сил на рівні не менш як 3% від ВВП;

приєднання до Римського Статуту (щодо Міжнародного кримінального суду) та зобов'язання держави притягнути до відповідальності за злочини проти людства всіх українських та іноземних посадових осіб, які причетні до загибелі невинних осіб на території України;

заборона комуністичної, фашистської, расистської ідеології та будь-яких політичних чи громадянських об'єднань, які проповідують антиукраїнську платформу;

посилення ролі Служби безпеки України;

посилення інформаційної безпеки держави (до прикладу: заборона видавати ліцензії на господарську діяльність у сфері телекомунікацій (в т.ч. на право користування радіочастотами) юридичним особам з іноземним, зокрема російським капіталом, більшим, ніж 20%);

посилення місця та ролі РНБО як єдиного керівного центру в питаннях національної безпеки з обов'язковістю виконання його рішень.

Цей перелік не є вичерпний. Доповнювати його треба, однак виключно за таким критерієм: наскільки нова конституційна норма допоможе згуртувати націю до боротьби з ворогом. Конституційні інновації не повинні мати пацифістський характер. Вони повинні вдихати в національний організм мотиваційні та мобілізуючі елементи, виходячи з базової, незаперечної аксіоми - Україна в облозі.