Катехізис ходіння по граблях - Внутрішня політика - dt.ua

Катехізис ходіння по граблях

28 лютого, 2014, 20:40 Роздрукувати Випуск №7, 28 лютого-7 березня

Виходу патріарха Кирила на авансцену з оцінкою ситуації в Україні чекали довго.  Патріарх  нарешті з'явився і звернувся до нас, тільки коли стало зрозуміло, що режимові Януковича — кінець. Влада переходить до когось іншого. 

Виходу патріарха Кирила на авансцену з оцінкою ситуації в Україні чекали довго. Як ніколи. Адже зазвичай патріарх не втрачав  нагоди продемонструвати свою участь в українських справах, свою опіку над цією надзвичайно  важливою частиною "Русского мира". І раптом, у самий розпал конфлікту, коли опіка, а ще краще –  напоумлення, для головної дійової особи були, м'яко кажучи, не зайвими, коли це стало — без гіпербол — питанням життя та смерті, патріарх зник. Чи то захопився змаганнями гірськолижників у Сочі, —  а він на цьому знається, — чи то кремлівське начальство не веліло, чи то він вирішив, що ситуація не варта виїденого яйця — нехай Чаплін коментує. Патріарх  нарешті з'явився і звернувся до нас, тільки коли стало зрозуміло, що режимові Януковича — кінець. Влада переходить до когось іншого. 

І цей "хтось", цілком очевидно, може нагадати Московській патріархії самовіддану дружбу й заступництво, які щедро  уділялися колишньому президентові України, а нині — злочинцеві-втікачу. 

Тому патріарх Кирило  нарешті  зволив вийти  зі  зверненням до українських "братів і сестер", у якому відпрацьованим жестом вийняв із рукава черговий аргумент про "відокремленість церкви від держави" та "неприпустимість втручання держави в церковні справи". Якщо ви пам'ятаєте, він уже викидав на стіл цей козир — у 2004-му, коли після перемоги Майдану побоювався, аби президент Ющенко не нагадав УПЦ МП,  і особисто патріархові,   відверту до безстидства   агітацію за Януковича. Ющенко не нагадав. І через 4 роки ми знову почули про "православного президента" і побачили патріарха Московського в ролі промоутера Януковича. 

І що ви думаєте? Тепер, коли сталося те, що сталося, а президент Янукович накивав п'ятами, гублячи дорогою предмети нижньої білизни, — патріарх Кирило сказав своїм українським вірним, що, мовляв, вибачте, помилочка вийшла? Де там!   Коли кровопролиття в Києві  нарешті  припинилося, патріарх — весь у білому — вийшов на екрани і взявся  повчати тих, хто вижив, як їм жити далі в розореній і розізленій країні. Може, він, зжившись   із  телереальністю, розучився відрізняти кров від  соку журавлини? 

Може, поки ще не були поховані всі мертві,  годилося б бодай обмежитися співчуттям? Але ні, чи то патріарха зрадило, чи то  йому взагалі невідоме відчуття такту. Його промова, звернена до українців, видавала  переважно один клопіт  — як би втримати українську церкву у своїх руках.

Що ж, підстави  для хвилювання в патріарха є. Можливо, є й доручення — адже в Росії, здається, на вищому кремлівському рівні прийняли рішення нас "рятувати". 

Хвилювання патріарха пов'язані до того ж зі зростанням акцій конкурентів. Адже ким був патріарх Філарет і його УПЦ КП до Євромайдану? Так, він мав певну популярність і вагу. Але розмови про "безблагодатність" та "анафему" все-таки бентежили чутливий слух. Тепер патріарх Філарет і його церква — це ті, хто рятував від побиття студентів у ніч 30 листопада. Це ті, хто віддав свій головний київський монастир під госпіталь для поранених. Хто бив на сполох, скликаючи захисників міста на бій з ордою. Ніякої "Москви за нами" — як тоді, коли ніякої Москви ще й не було. Розкажіть про "безблагодатність" та "анафему" людям, які знайшли порятунок у цих стінах. І які, можливо, знайшли саме там і свій шлях до Спасіння — через вогонь, біль, смерть і горе, що  раптово упали  на плечі цих фермерів, офісних працівників, комп'ютерників, студентів, котрі ані години у своєму житті не готувалися до війни. 

В УПЦ КП це чудово  розуміють. Переможці — на їхньому боці. Це, звісно, велика відповідальність, і це поєднано  з певними складнощами. Доводиться втримувати у вузді "гарячі голови", які готові кинутися "відбивати Лавру в Москви". Або відмежовуватися від "окремих кліриків", котрі взялися на революційній хвилі захоплювати єпархіальні управління в регіонах — свій аналог місцевих адміністрацій. Але на загал  УПЦ КП — у виграшному становищі. До її голосу прислухаються як ніколи. І її заклики   якомога швидше  створити  єдину помісну  церкву, вільну від московського впливу, — як ніколи в тренді. 

У нормальній — а не панічній, як тепер — ситуації такі  настрої були б на руку УПЦ. "Складності ситуації в Україні" завжди було основним аргументом на користь автономії перед обличчям "московських товаришів". Позбавте УПЦ самоврядування, поверніть її "у лоно" — і ви втратите більшість  українських приходів. Цей аргумент діяв завжди. Але ситуація ще ніколи раніше — навіть у 2004-му — не ставала так  очевидно безконтрольною. 

Революція Євромайдану виявилася випробуванням, на яке УПЦ не змогла дати адекватну відповідь саме тому, що їй у потилицю дихала Москва. Її "єдність із Московським патріархатом" як ніколи колола очі публіці. І як ніколи її керівництву було важко проводити  свою знамениту "зважену політику". Тому що московське начальство не чекало від них "зважених рішень" — воно бажало, щоб Київська митрополія гнула "російську лінію" за будь-яку ціну. У Московській патріархії, яка надто тісно  зрослася з Кремлем, просто не могли чекати нічого іншого. Можна тільки поспівчувати керуючому справами Київської митрополії митрополиту Антонію, який мусив  усі ці три страшних місяці маневрувати між Москвою та Києвом, щоб якось зберегти обличчя — і власне, і церкви. Яка анафема Януковичу? Ця церква не змогла собі дозволити навіть засудити дії "Беркута" 30 листопада! 

Ви продовжуєте вірити, що УПЦ — це самокерована церква   і що вона може будувати власну, абсолютно незалежну політику у своїй країні? Не для того РПЦ категорично  відмовила їй в автокефалії, щоб у момент "Ч" дати свободу дій. Так, у мирний час "самостійна політика" була більш-менш можлива. Поки був при силі  митрополит Володимир — стіна, об яку розбивалися спроби Москви серйозно впливати на ситуацію в УПЦ. Утім, московські колеги знали, як цю стіну можна обійти, щоб ударити з тилу. 

Три місяці Майдану поставили УПЦ на межу репутаційної катастрофи. Як ніколи часто звучали "московські попи", "церковні агенти іноземного впливу", "руський миръ", "п'ята колона" та інші домашні заготівки. А вже як "допомагала" Москва! Доводячи українських священиків до відчайдушних криків в ефірах, на ЖЖ і ФБ-акаунтах, у яких вони, не дуже  добираючи слів,   розповідали, кого й куди саме той або  інший ієрарх може поцілувати. З деякими друзями, знаєте, й ворогів не треба. Навіть цілком адекватні російські біляцерковні публіцисти час від часу, м'яко кажучи, дивували своєю готовністю таврувати "бандерівців", "купку екстремістів", "радикальних націоналістів", "уніатсько-розкольницький Майдан" і т.п. Що вже казати про цілу зграю фролових—чапліних—охлобистіних? Які вже, не відкладаючи в довгу шухляду, привітали російські танки мінімум — у Криму, максимум — на вулицях "нашої спільної хрещальної купелі". Проїхатися  по "своїй колисці" танковими гусеницями — цікава мрія. Делікатес для психоаналітика. 

І жодного жорсткого коментарю з боку офіційної УПЦ. Не тому, що в неї немає думки, а тому, що нікому було її висловлювати, — весь цей час УПЦ була "без голови" і залишалася "заручницею обставин". Обставин, які виявилися сильнішими за неї. 

Тому з цілковитою впевненістю  можна сказати: засідання Священного Синоду, яке відбулося в понеділок у Лаврі, було проведене із запізненням приблизно місяців на  три. І сумнівно, що ця затримка сталася виключно "з технічних причин". Владики або просто чекали, "куди поверне", або здогадувалися, що, доки не "повернуло", нічого сподіватися  передати владу, навіть тимчасову, притомній людині. 

Труднощі виникли навіть тепер. Митрополит Одеський Агафангел     не хотів втрачати  ще один шанс взяти церкву у свої руки — хоча б у ролі глави Синоду. Але чи то подіяла на зазвичай  пасивну більшість Синоду присутність під стінами монастиря загонів Самооборони, чи то політінформація від  Петра Порошенка, який зазирнув на чайок у перерві засідання, чи то відсутність хворого намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла, потрясіння останніх місяців чи то перемішане з запахом гару весняне повітря золотоверхої столиці, — здоровий глузд узяв гору. Синод обрав місцеблюстителя на Київську кафедру — митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія.

Вибір був очевидний — УПЦ відчайдушно потребує заміни для митрополита Володимира. Тобто людини з чистою репутацією, без великих претензій на владу, відомої,   яка має хоч якусь вагу в очах московського начальства. Митрополит Онуфрій має авторитет у церкви, поважний вік, репутацію консерватора й не має амбіцій. Непоганий вибір на роль "перехідного папи". 

Судячи з того, що новообраний місцеблюститель не став відразу   замінювати апарат  митрополії, нам не слід чекати серйозних змін у політиці УПЦ. Можливо, люди, які висловлювалися  в останні місяці дуже обережно, тепер трохи посмілішають — уже посмілішали  — за спиною поважного місцеблюстителя. Можливо, їм удасться під покровом старця-молитовника підготуватися до обрання предстоятеля і звести на Київську кафедру якесь розумне "нове обличчя". Що їм точно доведеться робити — вибудовувати нову політику церкви відповідно до нової (дуже хочеться в це вірити) соціальної та  політичної обстановки в країні. Їхнє завдання — протриматися якийсь, не дуже  тривалий час. Якщо Україна складе іспит на незалежність  і дрейф від Москви та "радянського православ'я" перетвориться на мейнстрим, — мастодонти з "митрополітбюро" самі застаріють  і будуть змушені поступитися місцем новим лідерам. 

Не можу підтримати думку,   що митрополит Онуфрій — "компромісна постать". Із ким це компроміс? І в чому він полягає? І що в закладі? Це не компроміс — це відчайдушна спроба схопити ситуацію за самий кінчик хвоста і ще раз спробувати її осідлати. Як із боку молодого українофільського крила УПЦ, так і з боку Москви. 

Якщо раніше угодовська політика всередині УПЦ виправдовувалася універсальним резоном "тільки б  не було війни", то тепер  це каламбур, за який треба бити канделябром. У свою чергу, Росія абсолютно  відверта у своєму прагненні поборотися за Україну. Вона робить це в інформаційному полі, по дипломатичних каналах і навіть фізично — очолюючи політичне протистояння в Криму. Ви думаєте, церква відстане? Зважаючи на  те, що означає Київ для Московського патріархату і яку частину "канонічної території" становить Україна? Якщо ви все ще так думаєте, зверніть найпильнішу увагу на провокації під обома Лаврами, наприклад. Якщо добре натиснути,  вони цілком можуть дати привід для "хрестового походу на захист Православ'я". Ви ж пам'ятаєте, що під ногами у вас — "руська, православна земля"? Де "руська" й "православна" — це синоніми, а сама фраза — тавтологія. Де Росія й Русь — теж синоніми, а "України" на цій карті зовсім немає. 

Ситуація навколо УПЦ просто не може не змінитися. З одного боку, її міцно підпирає УПЦ КП, — вона як ніколи у формі, у змозі диктувати умови, зокрема    неймовірні, і вже це робить. А за спиною — знову й знову, як на сцені Більшого, — Москва. І вона зараз, як ніколи, в істеричному стані, — такого потоку отруйної слини з того боку ми ще не отримували. 

Але  що нам потоки отрути після потоку крові на вулицях нашої столиці? Совкове виховання і роки дикого капіталізму, роки корупції та принижень із будь-якого приводу вчили нас, що аморальність — норма життя. Сором очей не виїсть. Але одна річ — сором перед живими. А перед мертвими? 

Розумієте, у нас тепер зовсім інші стосунки  з Вічністю. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво