Інфосфера в гібридній реальності - Внутрішня політика - dt.ua

Інфосфера в гібридній реальності

29 вересня, 2017, 19:43 Роздрукувати Випуск №36, 30 вересня-6 жовтня

20 років в Україні не було інформаційної політики, і великою мірою за це довелося розплачуватись у 2014 році.

Сучасний світ — це насамперед світ інформаційний, як і сучасне суспільство. Адже інформаційний простір — складова, що поряд із сім'єю та школою формує світогляд особистості. 

Від того, яким буде інформаційний простір сучасної України, залежить, власне, майбутнє і самої країни, і нас, її громадян. 20 років в Україні не було інформаційної політики, і великою мірою за це довелося розплачуватись у 2014-му... Бо війну, розв'язану проти нашої країни, недарма називають гібридною, коли інформаційна зброя "розчищає й супроводжує" зброю летальну.

Картинка 2014-го: Росія анексує Крим, на Сході України дуже нестабільно, а російські телеканали щосили віщають, як праворадикали з Києва "готують загони для зачистки східної частини країни від "російськомовного населення". І все це повсюди дивилися українські громадяни, а багато не просто дивилися, а й реально вірили.

І навіть в умовах військової агресії, коли помело мови ненависті стимулювало реальний громадянський конфлікт, український суд зміг тільки тимчасово заборонити трансляцію російських телеканалів на території України.

Усе це — наслідок системної й цілеспрямованої політики, започаткованої з часів формального утвердження української незалежності, коли російське вважалося "кращим" і під приводом "свободи слова" мовило вільно в аналогу й свідомо заводилось "у цифру", бо давало можливість кабельним операторам заробляти великі гроші. 

І той факт, що "українське питання" вже давно стало в російських ЗМІ прямим синонімом до "п'ятихвилинки ненависті" у щоденних прямих ефірах, нікого особливо не напружував і не турбував.

Але заборона мовлення російських каналів масової пропаганди, а не інформації, у 2014-му стала тільки півкроком, бо для багатьох власників українських телеканалів "бізнес" виявився набагато вищою цінністю, ніж національна безпека і відповідальність за країну. Адже так зручно користуватися стереотипом, відповідно до якого без концертів із Кремля середньостатистичний українець не зможе ні Новий рік зустріти, ні пережити вихідні; без посереднього гумору "Кривого дзеркала" просто помре від смутку, а життя без російського серіального "мила" позбавлене барв радості. Тобто головні продукти телебачення російського капітально облаштувалися на вітчизняних телеканалах.

І стереотип цей був вельми зручний для реалізації саме бізнес-інтересів власників, адже російський інформпродукт набагато дешевший. Причому росіяни цілком свідомо знижують ціни. Український ринок для них вторинний, їхні концерти й серіали вже з лишком окуповуються в Росії, і тому в Україні вони цілком можуть дозволити собі демпінгувати, продаючи серіал за 30% його вартості. В таких умовах українському медіа-продукту, особливо кіновиробництву, з'явитися було практично нереально.

Але війна умови змінила. І нарешті змінила часто лобістські, проте замасковані під "лібералізм" погляди багатьох політиків. Що й дозволило реалізувати низку заходів, спрямованих на захист інформпростору країни. І якщо багато країн сьогодні вже активно й публічно дискутують на тему "Як захищатись і протистояти російській пропаганді?", то за останні три роки Україна напрацювала власний об'ємний кейс із цього життєво важливого питання.

У цьому кейсі трапляються й не зовсім популярні заходи: заборона кіно і серіалів держави-агресора, книжок, які містять популяризацію органів влади та силових структур РФ, виведення російського інформпродукту із затвердженої законом квоти європейського продукту (закон встановлює цю квоту на рівні 75%, куди може входити й український продукт, але раніше переважно був російський, у зв'язку з дешевизною) на тій законодавчій підставі, що росіяни так і не ратифікували Європейську конвенцію про транскордонне мовлення, а інакше кажучи — "начхали" на всі чинні європейські норми. Розробляючи цей пакет протидії інформагрессії, ми спиралися також на наші міжнародні зобов'язання, не порушуючи базових європейських принципів і діючи відповідно до Хартії прав людини. І це було дуже складне завдання — приблизно як грати у шахи з боксером...

Ніде правди діти, часто такі рішення приймалися в умовах значної протидії проросійських інформмагнатів та медіавласників. Не все голосувалося з першого разу, окремі закони лежали "під сукном" по чотири місяці після їх затвердження в залі Верховної Ради. Але в результаті комплекс кроків привів, нарешті, до того, що частина інформаційного продукту російського виробництва в Україні різко скоротилася. І відкрилася можливість для розвитку українського медіапродукту.

Один зі способів стимулювання розвитку українського інформаційного простору, який довелося взяти на озброєння, — це квоти. "Це не ліберальний і занадто регламентуючий захід", "це неможливо в сучасному відкритому світі", "це не працюватиме, бо диктує ринок і споживач", "у нас немає стільки якісного україномовного продукту, щоб забезпечити 24 години ефіру" — лише частина аргументів, які місяцями доводилося слухати, впроваджуючи квоти на українську пісню в радіоефірі.

І ось через рік у нас є результат. Весь цей рік діяла квота 25%, з листопада — встановлений законом на радіо мінімум — 30% пісень. Але ситуація виявилася значно оптимістичнішою, ніж наші найсміливіші припущення. Уже зараз реальна частка українських пісень у радіоефірі — понад 40%. Чому? Все просто. Так, ринок відрегулював. Українці можуть виробляти якісний музичний продукт і, головне, хочуть його слухати. Він має високий рейтинг.

Ця історія дуже важлива з погляду розуміння наших глибинних комплексів як постколоніальної нації. Ми часто легко й приречено віримо в "казки" про те, що "в нас свого немає", що "ми не здатні виробляти" і т.д. Але практика й статистика доводять протилежне. Ми цілком здатні формулювати якісну альтернативу російському, і наш культурний та інформаційний ресурс значно ближчий до європейського. Досить подивитися, з яким успіхом ідуть українські фестивальні фільми за кордоном, оскільки близькі європейському глядачеві. Останній приклад — українсько-італійська комедія "Ізі", що перемогла в номінації "Найкращий актор" на фестивалі в Локарно і мала там великий успіх, аж до організації додаткових показів.

Безумовно, самими заборонами розвивати інформаційну сферу, як і культуру загалом, не можна. Потрібні стимули. Позитивні й дійові. І гроші в їх ряду посідають не останнє місце.

Сьогодні, за великим рахунком, ми переживаємо ключовий, поворотний момент: або скористаємося певним вакуумом, що виник, і запустимо реальні механізми стимулювання якісного вітчизняного продукту, здатного згодом конкурувати з іноземним, або ж скотимося на лубок, бутафорію та підроблені свідоцтва того, що російські серіали — "гордий продукт" спільного виробництва — стають "українськими", якщо зняти кілька сцен у Києві з російськими акторами. Якість неможлива без вкладень у творчість, простіше кажучи — без грошей.

Як і у випадку з радіо, українське кіновиробництво нинішнього року демонструє рекордні показники. Статистика така: якщо 2010-го в Україні не було жодної вітчизняної кінопрем'єри, то 2016-го — 30 фільмів, а цього року очікується 40 прем'єрних кінопоказів українського або спільного виробництва. Наші режисери презентують кіно на престижних міжнародних фестивалях, українські стрічки добре йдуть у масовому прокаті.

Для задоволення потреб глядача країні необхідно, щоб кожна велика телегрупа знімала кілька серіалів на рік і змогла зробити хоча б 10 кінопрем'єр у ефірі. Тоді раз на тиждень телеглядач нашої країни зможе побачити Велике українське кіно в ефірі одного з шести великих телеканалів і реальні серіали українського виробництва, зокрема й на актуальні для країни теми, які виховують патріотизм, руйнують радянсько-кремлівські історичні міфи.

Але реальність така. Недофінансування Суспільного мовлення у проекті бюджету на наступний рік перевищує 50%. З кіно ситуація ще гірша. Проект бюджету на наступний рік передбачає 502 млн грн на підтримку кінематографу. Однак проблема в тому, що лише замовлень і зобов'язань Держкіно на 2018 р. вже надано на суму понад 700 млн грн, з розрахунку законодавчих норм. Тобто для того, щоб у 2018-му зняти замовлене, зараз необхідно ще, мінімум, 200 млн. А щоб стимулювати додатково і на 2019-й — ще 500 млн грн.

Нічого не закладає бюджет і на т.зв. рібейти — повернення частини вкладень у кіновиробництво. Хоча, як свідчить досвід багатьох країн, саме цей механізм залучає в країну європейських та американських виробників і загалом капіталізує ринок. І саме це передбачає нарешті прийнятий парламентом закон про підтримку кіно, який так довго узгоджували, що тепер вирішили не виконувати.

Якщо сьогодні нас тішать кілька знятих у Києві роликів транснаціональних компаній, то, запустивши цю систему, можемо мати, з різних причин, величезну кількість ТБ продакшена. Це цілком ринковий механізм, який дозволяє через повернення частини сплачених податків отримати ґрунтовні капіталовкладення.

Так само необхідно вкладати і в інформаційну інфраструктуру. Сусідня Польща вже завершує ліцензування для мовників у форматі 4G, а ми ще не перейшли навіть на цифровий формат мовлення. До речі, з цілком пояснимих і звичних причин, з яких у країні гальмується багато що, — монополія та корупція.

Яскравий приклад цих двох типових українських явищ — компанія "Зеонбуд": створений у часи Януковича монополіст на ринку цифрового мовлення.

Структура власності компанії — вкрай непрозора. За специфічним офшорним почерком, ми можемо здогадуватися, що за нею стоять кілька ключових персоналій колишнього режиму. Напористість і системність, із якими зачищався ринок під "Зеонбуд" 6 років тому, — зайве того підтвердження. Однак за три з половиною роки постреволюційної влади зовсім нічого не зроблено для демонополізації ринку цифрового телерадіомовлення! У країні, втягнутій у гібридну війну, весь інформаційний простір може технічно залежати від Януковича і Ко, що переховуються в Росії. Тобто якщо Україна відключає аналогове мовлення, а власники "Зеонбуду" просто натиснуть на рубильник, Україна цілком може лишитися без телебачення і радіо. Вза-га-лі.

І при цьому "Зеонбуд" успішно парирує позови антимонопольного комітету, адже, знову ж таки, корупція та договорняки...

Більше того, регулюючим органам, за ідеєю, цілком має вистачати конкретних претензій до "Зеонбуду", який зобов'язувався створити інфраструктуру для покриття всієї території країни, але реально побудував її, за різними оцінками, лише на дві третини — десь для 65%.

І тепер ми мусимо ледь не в ручному режимі закривати величезні "сліпі плями" повної відсутності українського мовлення, наприклад у прикордонних районах стратегічно важливої Одеської області.

Показово, що там, у Одеській області, державний Концерн радіомовлення, радіозв'язку та телебачення (РРТ) і всю інфраструктуру побудував, і передавачі закупив. А українського мовлення 6 років(!) немає через лобізм "Зеонбуду". Лише зараз ми змогли трохи посунути монополію компанії "Зеонбуд": після вивчення ситуації на місці членами нашого комітету Нацрада оголосила конкурс на цифрове мовлення в Одеській області на базі концерну РРТ, що дозволить розпочати мовлення вже через три місяці.

Окрема проблема — Схід України — зона проведення АТО, де інфраструктуру або зруйновано, або захоплено. Тільки у 2017-му, на четвертий рік війни, після запуску телевишки в Бахмутці ми змогли закрити українським телевізійним сигналом Луганську область. Український парад на День незалежності вперше за останні роки побачили в тимчасово окупованому Луганську. Але Донецьку область — не закрили. Там у нас величезна "сліпа пляма". Уявіть, українського телебачення немає на території, площа якої порівнянна з окупованими територіями Донбасу. Так, формально — це українська територія, але наскільки вона українська, можна лише припускати. Адже що коїться в головах людей, котрі страждають від війни, бачать українських військових у своїх містах і ... дивляться російське телебачення чи створені там російською пропагандою канали "самопроголошених республік"?.. Це має бути ключовим питанням для Міністерства інформаційної політики, військово-цивільних адміністрацій, адже наявність таких "сліпих плям" у найважливішому регіоні на четвертому році війни — непрощенна "розкіш". Взагалі, треба усвідомити: понад 1 млн громадян України живуть у чужому, переважно російському, інформаційному просторі.

Росіяни у цьому плані, до речі, діють дуже системно, цілком у дусі "заповітів Ілліча". Захопивши у 2014 р. телевишку в Донецьку одним із перших об'єктів, вони ретельно її охороняють, посилюючи сигнал для покриття всієї області. Ця вишка — наша величезна проблема, адже, маючи 360 м висоти і розміщуючись на узвишші, вона дозволяє безперешкодно забезпечувати трансляцію сигналу агресора на всій території Донецької області.

Я вже не кажу, що конкурувати українському плюралістичному інформпростору з російською пропагандою, яка карбує крок,— сумнівно ефективно. А української пропаганди просто немає, і, що набагато сумніше, — поки що немає якісного каналу, здатного дезавуювати російські пропагандистські кліше.

Тому життєво важливо — блокувати сигнал звідти відповідно до законодавства країни і поширювати сигнал кращих українських ЗМІ на території Донецької та Луганської областей.

З іншого боку, на тлі жорстких заходів щодо російської пропаганди, ми мусимо розуміти, що медійний плюралізм всередині нашої країни життєво необхідний. Як ефективно захищатися і при цьому бути ціннісною протилежністю російському, практично — монопольно-пропагандистському інформсередовищу? Це ключове питання і виклик.

Як свідчать дані американського інституту дослідження громадської думки Gallup, рівень щастя у країнах зі свободою слова нижчий, ніж у країнах із цензурою. Бо "знання примножують скорботу". Але тільки так можна привчити громадян критично мислити, а владу — до наявності громадського контролю та необхідності адекватно реагувати на нього. А всіх нас разом — привчити до спільного пошуку відповідей на запитання: що і як робити далі? 

Український медіаринок досі де-факто не створений, його монетизації явно бракує на всіх гравців. Розмір рекламного ТБ-ринку цього року становитиме близько 7 млрд грн, при цьому всі ключові гравці залишаються дотаційними, тобто ключові ЗМІ, з огляду на збитковість, залишаються інструментами своїх власників. Законом про прозорість медіа власності ми відкрили їхні імена (які раніше добре знали лише у вузькому колі). Але це знання жодним чином не утримує власників від використання ЗМІ у власних інтересах і цілях. Адже, виплативши дотації телеканалам, бізнес намагається повернути свої гроші шляхом укладання й реалізації різних домовленостей. І без прибуткового медіаринку це порочне коло розірвати вельми складно.

Суспільне мовлення тільки намагається проклюнутись і народитися. Ми створюємо його на базі державного. І, можливо, в цьому була помилка. Адже 7 тис. співробітників, яких дуже складно звільнити через трудове законодавство, закостенілі структури на місцях, величезна кількість, фактично, зайвого майна — все це непідйомні обтяжувачі на крильцях пташеняти. Ці проблеми пожирають час та гроші, а їх би ефективніше було витрачати на створення контенту, якого не виробляють комерційні канали, що далеко не завжди дотримуються високих стандартів журналістики. Але поки що ці плани далекі від реальності.

Ну й ключова тема — споживачі інформації. Одне із завдань нинішньої реформи освіти — це перехід від знань до компетенцій. Отож компетенція сприйняття інформації в сучасному світі — одна з базових, якої мають навчати на рівні школи. Це не ноу-хау, це норма для багатьох розвинених країн — предмет "медіаграмотність", який навчає дітей перевіряти, відсіювати й використовувати інформацію.

Усе це необхідне для створення і розвитку сучасного постмодерного інформаційного суспільства. Без нього не буде завтрашньої України, тільки — вчорашня.

Ключові завдання країни сьогодні: подальше впровадження європейських стандартів на рівні законодавства: від термінології та принципів взаємодії гравців на ринку, запуску дійових інструментів стимулювання — і до реальних механізмів захисту авторського права та інтелектуальної власності! Життєво необхідні технологічні інновації — ми мусимо впроваджувати технологію 4G, яка дає принципово нові можливості телерадіомовленню, планувати, як розвиватимуться аудіовізуальні платформи в інтернеті, протидіяти піратським операторам супутникового ТБ. Не забуваючи при цьому створювати, будувати сучасні музеї, бібліотеки, театри, формати — середовище для розвитку. Ми мусимо й можемо створювати якісний сучасний контент, наш, український, зрозумілий світові. Постійно стимулювати творчість і креатив.

Тобто вкладати в розвиток Людини. Контент — базовий продукт, і його створюють люди.

Явивши світові три революції епохи постмодерну, остання з яких названа Революцією Гідності, ми великою мірою визначили для себе вектор подальшого розвитку країни — ставка на людський капітал як ключовий ресурс розвитку. Це одна з базових українських цінностей — повага і людська гідність.

Останні роки нас рухають зовнішні виклики, і часто ми діємо не завдяки наявності стратегії, а всупереч зовнішнім впливам. Але без стратегії розвитку інформаційної та гуманітарної сфер і без розуміння, наскільки це важливо, ми ризикуємо знову втратити шанс на остаточне утвердження української ідентичності та створення реального базису для сучасного й усвідомлено згуртованого суспільства.

Без Людини й усвідомленості немає і не буде сильної держави. Вкладення у розвиток людського капіталу — найсильніша інвестиція в майбутнє, яку може зробити держава. Усвідомити це необхідно на рівні як політикуму взагалі, так і виконавчої влади — зокрема.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво