Homo Donbassus, або Що змінила війна - Внутрішня політика - dt.ua

Homo Donbassus, або Що змінила війна

8 квітня, 2016, 22:01 Роздрукувати Випуск №13, 8 квітня-15 квітня

Homo Donbassus,  або Що змінила війна

 

Якщо раніше всі дороги вели у вічний Рим, то в Макіївці дороги зазвичай ідуть на північ. Це зовсім не означає, що в місті погано з комунікаціями: просто основний промисловий потенціал, а отже й робочий маршрут, іде туди. Тут-таки — й одне з місцевих "див": трикілометрова бетонна стіна з облізлою побілкою й написами про нескорений Донбас, яку бачить кожен робітник день у день усе своє життя. Їдете ви на сам ММЗ, що видовжився на 5 км, чи намагаєтеся потрапити на шахти й продуктові склади — однаково, сидячи по правий борт маршрутки, ви дивитеся на це полотно. 

Часто краєвид супроводжує група людей, яких легко переплутати одне з одним: стомлені обличчя, одноманітна потерта "джинсовка" і чорні куртки, звичайний дешевий пакет. Скромно тулячись біля зупинок, вони так само мовчки повертаються зі своєї зміни, як мовчки прямуєте на зміну ви. Це Homo Donbassus — людина, яка населяє ці краї. Чимось цей краєвид нагадує стіну чекістів, біля якої страчували людей. Утім, якщо ви захочете повернути голову, то ліворуч спершу промайне терикон, потім — велетенські бетонні палі, що впали на такий самий бетонний овал, ну а далі — БК ім. Кірова, якщо пощастить звернути на сусідній маршрут. 

Я не випадково почав саме з цього образу, адже зрозуміти трансформації місцевої ментальності неможливо без цієї стіни. Так чи інакше, вона є в кожному місті, чи то в Донецьку, чи то в Торезі. І більша частина населення Донбасу представлена саме тими, хто буквально вивалюється з прохідної після півдобової зміни, а зовсім не журналістами, письменниками чи інтелігенцією, яка здебільшого зайняла проукраїнську позицію. Річ у тому, що з початком війни цю стіну почали рухати далі й далі і прикрашати позолотою, зводячи з неї мало не храм. Донецьк часів України з піснями про шахтарську працю перетворився на суцільну хвалу втомі — пісню, що й без того лунала тут на кожному бульварі. І щоб зрозуміти, чи втрачено Донецьк для нашої країни назавжди, слід, насамперед запитати, а чи був він "знайдений" під вугільною пилюкою тоді, коли тут усе ще "майоріла" українська влада. 

Часто доводиться чути: "Але шахти є й у Львові", коли мається на увазі сам регіон. Це справді так. Але там є прямий зв'язок між тим, що ви ризикуєте життям за 3 тис. грн, і людиною, яка очолює країну. У Донбасі в це не вірять. Ця "шахта" тут вічна, незалежно від імені, що її втілює. Не зайво у цьому ключі згадати Й.Бродського, який у 16 років, працюючи на заводі "Арсенал", став свідком мітингу на підтримку Єгипту та боротьби з капіталізмом, чим і пояснювалася необхідність вийти на суботник. І тут "устала людина (а це був тоді досить страшний час, 1956-й), слюсар у моєму цеху і сказав: "А яка мені різниця — капіталіст мій хазяїн чи комуніст мій хазяїн? Один біс, мені треба вставати о сьомій ранку". Приблизно так мислить Донбас. Цей "слюсар" тут нікуди не зник: за 60 років він забився під шкіру, передався генами разом із рисами обличчя, в нього вірять більше, ніж у Господа Бога. Цей принцип глибокого розчарування і байдужності — те, що "треба пам'ятати при всіх цих розмовах про нове суспільство й західні моделі або вже чорт знає про що" (цитата Й.Бродського. — С.В.). Зрештою, "почуйте Донбас", фраза, що є прикладом тих самих грабель, які розбивають лоб, — це зовсім не наївні гасла про рідну мову, що справді заслужили іронії. Це діалог між робітником, котрий частину життя провів на кілометровій глибині, і людиною, яке все своє життя спокійно дивилася на сонячне світло. На глибині речі бачаться простіше.

І війна їх спростила ще більше. Нинішній Донецьк — це, без сумніву, вже інше місто. З Петербурга знову зробили Ленінград. Комсомольці, піонери, "захаровці", упаковки масла з морозивом, чий дизайн узято з "застійних" 1970-х, плакати про славу "республіки" і вироблене в цехах "ДНР" молоко. Але головна трансформація все-таки не в цьому. Як завжди, те, що бачить око, — лише відбиток того, що відбувається всередині. Уважний глядач помітить, що на "республіканській" сцені не так багато акторів. Так, дехто з успіхом мімікрував у "республіканське" забарвлення, сумлінно граючи роль піонервожатих і політруків у побудові "молодих держав". Але з більшістю сталося щось інше. 

Це "інше" вимило залишки нашарувань, які зазвичай визначають людей. Референдум у Голландії, офшори, корупція влади — топ-теми української реальності цілком поглинаються цукром у гуманітарному пакеті. Фонди допомоги Ріната Ахметова, що жовтіють по всьому місту, зараз — саме ті маячки, що визначають життя городян. Якщо й можна в Донецьку побачити довгу чергу, то саме біля таких от "штабів" або відділень "республіканського банку", які виманюють під залпи гармат людей з облізлих квартир. Тут нікого не бентежить, що Ахметов таврував ганьбою "республіку", що цей цукор "фашистський" і в якійсь мірі — плата за все, що відбувається зараз. Що трикляту стіну будував, зокрема, й Ахметов, що краєвиди розрухи навіть у мирний час — почасти й та необачність, з якою тепер так само завзято розбирають пакети з борошном. Жодної політики. Жодної ідеології. Nothing personal. Тільки ви і пакет.

Дуже ємно цю ситуацію характеризує відповідь одного пенсіонера, якого я одного разу запитав про ці речі: "Ой, сынок, ну а шо ж теперь, не жравши ложиться?" Тут переплуталося все. Сучасний Донецьк — це точно не Україна: будь-які згадки про "жовто-блакитне" відразу наштовхуються на вирви від мін. Але й "республіканського" тут не так багато. Здебільшого місто нагадує голодного військовополоненого, якому кинуть шматок то "ці", то "ті". Обгорілими пальцями він піднімає його, проклинаючи обох. 

І під ці прокляття нині марширують сотні курсантів з нашивками "МО ДНР". Ці хлопці, які мали в майбутньому носити українську форму, тепер із гордістю носять форму "республіки", день у день дедалі більше всотуючи в себе "республіканський" прапорець. Безповоротно втрачається не територія. Безповоротно втрачено час, за який виплекають тих, хто не згадає, яким був Донецьк до війни. 10—15 років для такого конфлікту абсолютно реальні, щоб уже назавжди втратити це місто і його населення, що принесе більше жертв, ніж війна.

Та Homo Donbassus тут лише починається. Якщо місцевий донеччанин, котрий не вірить ні в що, принаймні продовжує майструвати своє життя на звичній землі, то українські патріоти, що покинули місто, найчастіше не поспішають тужити. Два боки однієї медалі, своєрідний вензель із бажання вижити і бажання жити, більше не прив'язуючи себе ні до чого. 

І саме тут як гриби починають проростати місцеві космополіти. "Ні, — кажуть вони, — нам байдуже, де жити — у Бердянську, Києві чи Житомирі. Та й міста ми ніколи не любили — чого прив'язуватися душею до ліхтарних стовпів і ядучого смогу". Але донбаський космополітизм — космополітизм особливий. Такий споріднений зв'язок з американськими хіпі тих, хто ще недавно з гордістю називався "донецькими", у своїй сутності є не що інше, як та ж таки втома від каторжної зміни в цеху, після якої не хвилює ні геополітика, ні революція, ні земля під ногами. І тут виникає досить неприємний краєвид: тисячі знищених прихильників "русского мира", чиїми тілами буде (вже?) усипано вільний Донбас, сотні тисяч адептів "єдності", не готових повернутися назад, і один терикон, що самотньо чорніє посеред визволеного степу. Голе поле, на яке погрожує обернутися вільний, а тому поки що ефемерний Донбас, — лише наслідок такого ж незайманого ґрунту свідомості, порожнього, який не відносить себе ні до чого: ні до регіону, ні до міста, ні до цієї лави. І справді, сквери є навіть у Бердичеві… 

Мабуть, ці люди — воістину європейці, яким так само комфортно жити в Лондоні, як і в Берліні або Нью-Йорку. Це саме їхня відцентрова сила робить нинішню Європу майбутньою Азією, і саме вони, ймовірно, першими й покинуть країну, переступивши, в разі чого, і через державний труп. Щирі вони у своїх думках чи їх змушує так думати образа й злість — занадто складне запитання.

Я завжди ненавидів Макіївку — місто, яке стало для мене майже живою істотою. Але варто було мені одного разу ненадовго опинитися в столиці, як стало зрозуміло, що Макіївка в мені нікуди не зникла, і що це не просто абстракція, яку можна замінити конструкцією букв. Це той самий сірий та іржавий завод, ті самі втома, скептицизм і цинізм, та сама пилюка на зубах і черевиках, що не змиваються навіть у приємних столичних кафе. Чи можна всерйоз говорити, що це все "поправне" — варто лише сісти у плацкартний вагон? Чи справді немає різниці між людиною, яка виросла на макіївських шахтах, і тим, хто дивився на краєвиди Карпат? 

Показово, що "я вже не повернуся" звучить не менш категорично, ніж "я не прощу" — це речі одного лексичного класу. Без компромісів, коротко й прямо — як і звикли вживати тут мову. І донбаський космополіт, що знову віднайшов себе, тим самим лише більше доводить свій зв'язок із цією набережною, від якої так намагається відхреститися. 

Звичайно, цілком імовірно, ці люди справді вже не повернуться. Адже повернення буде подібне до втечі, на яку одного разу їх уже прирекла ця війна: продані в Донецьку квартири й куплене на "великій землі" житло; дитячий садок для дитини; робота й наново побудована кар'єра; зрештою — особисте життя, можливо, зав'язане саме на "тій" географії, де все ще майорить український прапор. Знову відмовитися від цього заради звичного скверу, навіть якщо поруч не тріскотітиме кулемет? Навряд. І так місто порожніє дедалі більше. Так "своя правда" визначає загальний для всіх нас абсурд. 

Утім, Донецьк був багатий і на інших персонажів, що нині мігрували, проте є не менш цікавими. Мені згадується, як у травні 2014-го, коли процеси сепаратизму тільки набирали обертів, я сидів на донецькій набережній з одним із тих, кого називають "патріотами". І на запитання "Чи пішов би ти воювати?" ця людина сказала мені буквально таке: "Ти знаєш, за Україну я б не воював, а за цю набережну — напевно". Заради справедливості зауважимо, що людина ця не воювала б ні за набережну, ні за кущі — взагалі ні за що, а благополучно перебралася б на південь, ближче до Одеси. І все-таки фраза "Україна понад усе" уже тоді була чужорідним тілом у місцевих говірках і звучала приблизно так само, як заклик на суботник заради боротьби зі США. Тут завжди конкретність витісняла абстракцію, а порожній холодильник — географічні координати "єдиної країни".

Хай там як, але поки що Донбас — лише відома контрацепція, що приймає весь удар на себе, щоб вірус "русского мира" не дійшов до Житомира, контрацепція, що має одноразову цінність, — жодною артилерією цього питання не вирішити. Риторика про "рабство" й "бидло" від тих, хто ніколи не тримав у руках молотка, і небажання оговтатися від сну про "нацистів" — футбольний м'яч, який ось уже понад два роки національна думка катає від воріт до воріт. Тверезий погляд каже, що Донецьк для України втрачено. Втрачено ментально, втрачено фізично, з усіма наслідками, які ще маємо відчути. Галоп національної думки до європейського майбутнього крізь окупацію Криму, втрату Донбасу, волинський бурштин і офшори скоріше нагадують смертельно пораненого солдата, який з останніх сил тягнеться до келиха дорогого вина. 

Та у всьому цьому хаосі й плутанині ми забули згадати ще про одну генетичну гілку Homo Donbassus — тих, хто все ще тут. Українці Донецька все ще існують. Із кожним днем їх меншає: хтось став емігрантом, фактично виїхавши в іншу країну, а хтось повірив у "республіку", і такі випадки теж не поодинокі. Багато хто все ще вірить і бореться. Але більшість просто чекають. Чекають, що одного разу про них усе-таки згадають, не пропонуючи ганебно втекти з рідних міст. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво