Холодно

Було страшно.

Палаючі "Профспілки" здавалися велетенською поминальною свічкою, що опливала великими слізьми закривавленого воску.

"Взяли! Пішли!" - вигукнув невисокий закопчений хлопець в армійському бушлаті і марній пластмасовій касці, ніби ні до кого не звертаючись. Просто виштовхнув із прокурених легень у важке чорне повітря два потрібних слова. Зразу зрозумілі й усіма прийняті. Кожен із нас узяв і пішов. Не запитуючи й не сумніваючись. Не дивлячись одне на одного, але відчуваючи поруч таке саме напружене плече. Десятки рук підхопили напівзгорілий будівельний парканчик, обліплені грудками бруду піддони, купи ганчір'я, приблудні стоси книжок, перехоплені строкатим скотчем із квіточками й сердечками.

Вогонь, що відділяв нас від них, пожирав підношення жадібно. Останньою в багаття полетіла шина - наче гігантська, жалобного кольору обручка, кинута об землю як символ розриву. У полум'ї згоряло наше минуле і плавилося сьогодення. Майбутнє ще не прозирало. Обрій загороджувала чорна маса, наїжачена кийками й стволами. Готова рвати і вбивати. Але не готова рватися через вогонь, що набирав убивчої сили. Що був страшний для них і рятівний для нас. Для тих, хто в ніч із 18 на 19 лютого 2014-го спалив за собою мости.

Ми служили язиками єдиного полум'я. У кожному жила іскра єдності, кожен переживав обпалююче відчуття братства.

Це потім вітер обіцяних змін рознесе по різних кутках головешки наших очікувань. Залишивши на місці яскравого горіння сіре попелище надій.

Не знаю імен більшості тих, хто стояв тоді поруч. Майже не пам'ятаю облич. Тільки запах гіркого диму.

Не знаю, що з ними тепер. Хтось, мабуть, спалахнув яскравим вогником і обсипався золою у тьмяну вирву біля ще однієї страшної поминальної свічі - диспетчерської вишки ДАП. Хтось не дає собі згаснути в окопі тліючої війни. Хтось акуратно загасив вогонь у серці й забився в нору. Хтось вгасає зараз.

Хтось дбайливо затуляє тремтливе полум'я незгаслого маяка від численних плювків. А хтось, можливо, наплював на все і тепер небезкорисливо служить димовою завісою чужої дурості й жадібності. Яка різниця - коли все марно?

Лютий 14-го вогняною смугою розділив наше життя на "до" і "після". До тліючого "після" вигорілі душі виявилося не зовсім готовими.

Четверту річницю страшної пожежі ми розцвітили спалахами й розгорянням чвар. Вогонь ворожнечі розділив обгорілих на "зрадофілів" і "порохоботів", тих хто воював, і "диванну сотню", "викорінювачів мови ненависті" і "випалювачів латентної "вати", штатних борців з корупцією і добровільних критиків антикорупціонерів, прибічників силового усунення режиму і противників "розгойдування човна". Хоча і в тих, і в цих десь у комірчинах чи на антресолях досі зберігаються почорнілі куртки, пропахлі гірким димом.

Це не завадило за чотири роки замінити петарди роздратування на вогнемети ненависті. І чим гарячіше тут сперечаються про те, де саме міститься крематорій наших надій, тим більше тішиться у вогнетривкій шафі Кремля палій гібридної громадянської війни наших душ.

Ще не страшно. Але вже боляче. Від того, що дедалі рідше відчуваєш поруч таке саме напружене плече. Від побоювання, що, коли треба буде знову взяти й піти, ми розбредемося врізнобіч. Кожен зі своєю ношею.

Уночі 19-го лютого 2018-го я став на коліна перед тими, кому нічого ділити. Вони вже поділилися у 2014-му. З нами. Своїми життями. Розділивши між нами, обвугленими тоді, проте не зогнилими потім, відповідальність за те, що буде опісля.

Крізь крижану бруківку проникало тепло незгаслого вогню.