Геймер і таймер - Внутрішня політика - dt.ua

Геймер і таймер

22 жовтня, 2016, 00:04 Роздрукувати Випуск №38-39, 22 жовтня-28 жовтня

Трапився якось мені на очі опис комп'ютерної гри. Її особливістю було те, що на кожному новому рівні гравець мав ставати дедалі уразливішим для ворогів. Чим вищий левел — тим слабший захист, тим бідніший вибір зброї. Не пам'ятаю, як гра називалася. Я б її охрестив — "нормандський формат". Не знаю, наскільки вона популярна серед геймерів. Але один затятий гравець мені точно відомий. Його звати Петро Олексійович.  

© Facebook/Mustafa Nayyem

Трапився якось мені на очі опис комп'ютерної гри. Її особливістю було те, що на кожному новому рівні гравець мав ставати дедалі уразливішим для ворогів. Чим вищий левел — тим слабший захист, тим бідніший вибір зброї.

Не пам'ятаю, як гра називалася. Я б її охрестив — "нормандський формат". Не знаю, наскільки вона популярна серед геймерів. Але один затятий гравець мені точно відомий. Його звати Петро Олексійович.

Спроба оцінити підсумки берлінської зустрічі глав держав за формулою "зрада/перемога" — безглузда. Як, утім, не має сенсу й сам підхід. "Зрада" — це коли танки, наїжачившись триколорами, рухаються на Київ, не зустрічаючи опору. "Перемога" — це коли синьо-жовтий стяг повернутий на законне місце в Сімферополі, Севастополі, Донецьку і Луганську. Решта — ігрища, на жаль не комп'ютерні.

Розмірковування про "повну одностайність сторін в оцінці важливості "мінських угод" і розмови "про безальтернативність "мінського процесу" — від лукавого. Повна одностайність трапляється лише на цвинтарі. А безальтернативним буває тільки летальний кінець.

Політики чинять по-різному навіть у схожих ситуаціях. Коли в 1939 р. СРСР постукав прикладом у двері до сусідів-фінів, президент маленької країни Кюйості Калліо заявив: "Якщо світ задовольниться лише тим, що висловить співчуття і залишить Фінляндію самотужки відбивати наступ Червоної Армії, Фінляндія буде готова битися, навіть якщо не отримає адекватної допомоги". Фінляндія вистояла, хай і ціною територіальних втрат. На могилу Калліо в затишному містечку Нівала вдячні нащадки несуть квіти в день його народження і запалюють свічки в день смерті.

Коли через рік радянський приклад стукнув у латвійські двері (розміщені на тій самій геополітичній сходовій клітці), президент маленької країни Карліс Улманіс звернувся до народу: "Залишайтеся на своїх місцях, а я залишаюся на своєму", — заодно запевнивши співвітчизників, що в Латвію "прийшли друзі". Правда, на танках. Держава відновила свою незалежність лише через півстоліття. Заарештований "друзями" Улманіс помер у тюремній лікарні незатишного містечка Красноводськ. Місце поховання невідоме досі.

Чехословацькі прем'єри Едвард Бенеш у 1938-му і Еміль Гаха в 1939-му піддалися тискові "західних партнерів", які рекомендували "не провокувати німців". І тільки споглядали, як агресор розчленовує державу, що володіла однією з найбільш боєздатних армій у Європі. Ізраїльський прем'єр Леві Ешкол у 1967-му не послухався поради "західних партнерів" "не провокувати арабів", які намірялися розчленувати його державу. За шість днів армія Ізраїлю розгромила армію противника, яка переважала його власну більш ніж удвічі. І значно розширила кордони держави, встановивши контроль над територією, що в 3,5 разу перевершувала його довоєнну площу.

Кожна історична паралель кульгає. Але кульгавість — менш болісне каліцтво, ніж сліпота, до якої призводить невміння вдивлятися в минуле і неспроможність зазирати в майбутнє. Сліпець не здатний подолати шлях ані до політичного миру, ані до військової перемоги. Фінішем шляху сліпця може бути тільки трясовина, де дбайливо прихистять надії всіх тих, хто довіриться йому як поводирю.

Альтернатива є завжди. Мир — найкраща альтернатива війні. Але війну в країні так і не оголошено. А "мінські домовленості" не ведуть до миру, незалежно від їх дотримання/недотримання. Бо не тільки не передбачають механізмів можливої реінтеграції втрачених територій, а навіть не фіксують їх фактичну окупацію.

"Мінські угоди" були порочні з самого початку. Неодноразово писав, чому, і повторюватися не буду з поваги до читачів. Та коли вже документи сумнівної якості були підписані за дорученням президента, треба було скористатися ними максимально.

Укладені в білоруській столиці домовленості формально давали такі переваги:

— мінімізацію рівня ескалації на фронті, що вела б до зниження втрат серед силовиків і мирного населення;

— отримання передишки, необхідної для відновлення керованості держави, підвищення обороноздатності та запуску системних реформ;

— появу додаткового механізму використання санкцій проти Росії;

— виникнення майданчика для перманентних політичних переговорів і приводу до пошуку нових дипломатичних пасток.

"Мінськ" примусив машину вбивання трохи зменшити оберти і з цього погляду на загал себе виправдав. Наскільки ефективно влада скористалася перепочинком і наскільки успішно сформувала професійне військо, зміцнила "оборонку", побудувала систему ефективного державного менеджменту та реалізувала життєво важливі перетворення — судіть самі. Сотні матеріалів DT.UA на ці теми — вам у поміч.

Прив'язка санкцій до "Мінська" насправді виявилася трохи умовною. Ще місяць тому з високим рівнем імовірності на початок наступного року очікувалося, як мінімум, часткове скасування економічних обмежень ЄС стосовно РФ. Незважаючи на те, що вимоги угод Москва відверто ігнорувала. 

Сьогодні з таким самим високим рівнем імовірності можна вважати, що термін дії санкцій буде продовжено. Тільки не "Мінськ" того причина. "Виручили" Путін і його "доблесні" вояки. Знищення гуманітарного конвою в Сирії, бійня в Алеппо і (на жаль, меншою мірою) звіт комісії з розслідування обставин загибелі рейсу MH17 підкоригували високопоставлених європейських "путінофілів".

Путін нам мимохіть підіграв. А наскільки тонко зіграла в "нормандський формат" українська влада? Наскільки успішною була в дипломатичній війні?

Констатуємо факт. На кожному новому рівні — захист слабший, вибір зброї бідніший.

"Мінськ-2" видавався більш кабальним, ніж "Мінськ-1", хоча переляк влади під час боїв за Іловайськ був сильнішим, ніж переляк під час боїв у Дебальцевому. А часу, що минув з вересня 2014 р. по лютий 2015-го, з головою вистачало для роботи над помилками.

Після підписання "Мінська-2", з подачі Банкової, пішов "розгін меседжу ботами": домовленості — "фільчина грамота, яка не має юридичного статусу, не обов'язкова для виконання, узаконений спосіб "пропетляти". Тягнути час стільки, скільки можливо. Сподіваючись на санкції та підтримку Заходу.

Приймається. Але "фільчину грамоту" публічно (хай і вербально) підтримувати глава держави. "Не міг відмовити Меркель". Припустімо. Проте обидва документи — і сам "Комплекс заходів з виконання Мінських угод", і декларація "нормандської четвірки" — були одностайно схвалені Радою Безпеки ООН. З подачі Росії. Україна жодним чином не намагалася перешкодити тому, щоб "фільчина грамота" набула міжнародного статусу. Дивний спосіб "пропетляти".

Далі. Українська влада, підписуючи "Мінськ-2", з одного боку, не добилася того, щоб пункти угоди беззастережно сприймалися як послідовні, з іншого — не перешкодила тому, щоб беззастережна послідовність фігурувала, мабуть, у найбільш неприємному для нас пункті — 11-му. З якого випливало: спочатку вибори в ОРДЛО, і тільки потім — початок процесу відновлення контролю над держкордоном.

Заперечувати цю послідовність було неможливо, але офіційний Київ довго й сумлінно намагався це робити. До вчорашнього дня...

Та лихо не без добра. Відсутність чіткої послідовності й недостатня прив'язаність до точних дат дозволяли сторонам тлумачити домовленості по-різному.

Безумовно, будь-які вибори на території суверенної держави неможливі без контролю над кордоном цієї держави. Це очевидно для кожного, але це не завадило Києву дати добро на "московську версію" 11-го пункту угоди. Але ще очевидніше, що вибори неможливі без припинення бойових дій. Будь-яких. Можна скільки-завгодно сперечатися про послідовність пунктів, але, безумовно, жоден процес умиротворення неможливий без незаперечного дотримання першого пункту (першого і по порядку, і за логікою). Спочатку — повне припинення вогню, а потім — початок процесу. На це треба було надіятися. Уникаючи до того будь-якої деталізації і прив'язки. Розуміючи, що повного припинення вогню домогтися практично неможливо.

Але! На черговому "левелі" наш "геймер" вирішив ще більше знизити маневр для "петляння". На початку літа Росія затребувала повної деталізації виконання "мінського плану", запропонувавши прописати так звану дорожню карту. Українська влада спочатку відмовилася (що було логічно). Але потім Київ не просто погодився, а ще й підніс ідею "дорожньої карти" як власну. Навіщо?

Київ мав бити по двох слабких місцях опонента — неможливості забезпечити припинення вогню і неготовності провести розмежування відповідно до координат, встановлених у Мінську. На цьому насамперед треба було наполягати. Хочете повного виконання угод? Не питання. Але спочатку перестаньте стріляти і віддайте тисячі квадратних кілометрів, що обіцяли, починаючи з Дебальцевого.

А тепер проаналізуйте риторику Порошенка за останні тижні. Він говорив не про це. Він, як мантру, повторював те, що було його слабким місцем, — про контроль над кордоном до виборів. Усупереч пункту 11 мінських угод.

Спочатку контроль над кордоном — потім вибори. Петро Олексійович ледве язика не стер, на різні лади повторюючи цю тезу. Непорушність зазначеної позиції підтвердив перед берлінським самітом заступник голови АП Костянтин Єлісєєв. Щоб після саміту "уточнити" — "Україна отримає доступ до неконтрольованої ділянки кордону" тільки після виборів.

Політик, який сподівається "пропетляти", не повинен робити ні зайвих рухів, ні зайвих заяв. Щоб потім, на наступному "рівні", не виявитися ще слабшим, ще більш обмеженим у маневрі. Навіщо наполягати на тому, що відстояти неможливо? Спочатку вибори — потім кордон. Це послідовно вимовили Путін, Олланд і, нарешті, Меркель. Просто процитувавши 11-й пункт МУ. Порошенко послав віддуватися Єлісєєва...

Різночитання тривалий час грало на нас. Берлінський саміт показав, що маневр для довільного тлумачення звужується. Досі наші політики жонглювали поняттями "доступ до кордону", "моніторинг кордону" і "контроль над кордоном", часто ототожнюючи ці поняття. Системний аналіз висловлювань офіційних осіб після зустрічі в німецькій столиці уточнює ситуацію. Росія означила готовність забезпечити доступ ОБСЄ до кордону. ОБСЄ підтвердила готовність моніторити кордон. Кремль може пустити спостерігачів до кордону. Вони отримають теоретичну можливість стежити за ним. Про якийсь контроль поки що навіть не йшлося.

Наступного дня після проведених виборів Києву обіцяють доступ до неконтрольованої ділянки україно-російського кордону. А відновлення контролю над кордоном має розпочатися після виборів в ОРДЛО. Як і прописав "Мінськ" близько двох років тому.

Сталося щось непоправне? Ні. Сталося принизливе. Влада спростувувала очевидне. З піною на губах. Щоб потім очевидне визнати. Тихо. З черговою втратою для репутації. А щоб не виглядати дурнями, робить дурнів із нас.

Нам намагаються подати як свіжу перемогу не зовсім свіже й не зовсім переможне. "Про поліцейську місію: ми відзначили — нас підтримали, і ми чекаємо зараз кроків наших партнерів із Німеччини... Можу особливо наголосити, що російська сторона також підтримала необхідність введення збройної поліцейської місії ОБСЄ", — заявив Петро Олексійович після берлінської зустрічі. Звіримо із заявами інших учасників зустрічі. "Партнер із Німеччини" Ангела Меркель: "Доки немає закону (про вибори. — С.Р.) — необхідність такої місії не очевидна". Володимир Путін: "Ми підтвердили, що готові розширити місію ОБСЄ в зоні відведення і пунктах зберігання важкої техніки". Канцлер ФРН означила тільки готовність обговорювати можливість введення збройної місії після прийняття закону про вибори в ОРДЛО. Про поліцейську місію в заяві глави Кремля ані слова.

Спробу подати "підтримку" Німеччини і "підтримку" Росії як успіх слід вважати невдалою. Тим більше що Росія неодноразово неофіційно погоджувалася обговорювати можливе розширення і можливе озброєння місії ОБСЄ на Донбасі. А влітку нинішнього року підтвердила цю готовність офіційно. У липні 2016-го глава МЗС РФ Сергій Лавров заявив, що Москва готова, "коли це допоможе справі, погодитися на те, щоб, рішенням ОБСЄ, додаткова група спостерігачів, яка контролюватиме лінію розмежування, місця складування важких озброєнь, мала право носити особисту зброю".

Кричати про "перемогу" нерозумно. У жовтні Путін підтвердив те, що сказав Лавров у липні: Росія готова обговорювати розширення місії ОБСЄ. І навіть її можливе озброєння (за неофіційною інформацією, Путін справді означив таку готовність). Але тільки в місцях розмежування і в пунктах зберігання важкого озброєння. Причому (наскільки відомо) московський лідер не уточнював, про яке озброєння йдеться. Лавров влітку говорив лише про пістолети, необхідні для забезпечення особистої безпеки працівників місії ОБСЄ. А хто сказав, що в Берліні обговорювалася можливість забезпечення спостерігачів "Леклерками", "Мардерами" і"Джавелінами"?

Цікаво, хто й коли дезавуюватиме заяви Петра Олексійовича "про підтримку збройної місії"?

Повторюся, нічого непоправного й нічого надприродного під час зустрічі в Берліні не відбулося. Концепт "дорожньої карти", укладений Росією і попередньо погоджений з Німеччиною та Францією, який категорично не влаштовує Україну, Порошенко, дякувати Богу, не затвердив. Усушку й утруску прогнозовано доручили міністрам закордонних справ, надибавши ще кілька дорогоцінних тижнів, і дай Боже щоб відведений час використовували з толком.

Наскільки можна судити, у Берліні домовилися мало про що. Схвалили продовження процесу розведення військ. Хоча місія ОБСЄ вкотре поскаржилася на неможливість потрапити в Петрівське, Полторак повідомив про чергові обстріли Станиці Луганської, а Кремль категорично відкинув пропозицію внести до переліку нових пунктів розведення район Дебальцевого. Петро Олексійович (укотре) пообіцяв прискорити процес прийняття законів про вибори в ОРДЛО та легалізацію "особливого статусу" неконтрольованих територій. Однак до конкретних дат і формулювань не дійшло. Бажання українського президента не форсувати події зрозуміле. По-перше, він чекає завершення виборів у Сполучених Штатах, розраховуючи на перемогу Клінтон і сподіваючись отримати в її особі союзника більш надійного та більш рішучого, ніж Обама. Інформація про присутність Пола Манафорта в "чорній бухгалтерії" Партії регіонів з'явилася в розпал виборчої кампанії у США не випадково. 

По-друге, важко придумати більш несприятливий час для "активації" питання виборів в ОРДЛО. З одного боку, Порошенко не міг поступитися натиску Меркель, з другого — зараз йому складно буде "заходити" з цим  в Раду. Він буде, як і раніше, "петляти". Питання тільки в тому, чому він постійно обмежує собі простір для "петляння". 

Інформація, отримана від джерел, аналіз закордонної преси дозволяють припустити, що ніхто з учасників берлінської зустрічі не залишився задоволеним її підсумками. Меркель і Олланд розраховували ціною України домогтися від Путіна поступок щодо Сирії. У переддень виборів німецькому канцлеру і французькому президенту необхідні були успіхи і на Близькому Сході (насамперед), і в Україні. Миротворчі заслуги вони могли конвертувати в електоральні успіхи. Схожої логіки дотримувався неформальний і активний учасник, Вашингтон, проте американський тиск на Україну дещо знизився. Берлін і Париж змогли домогтися і від Порошенка, і від Путіна певних поступок, але не домоглися головного — ні точного плану проведення виборів у ОРДЛО, ні (як наслідок) тривалого "миролюбства" Путіна в Сирії. Глава Кремля не дочекався міцної обіцянки зняти санкції і швидко провести вибори на неконтрольованих територіях Донбасу. Порошенко не зумів домогтися чітких термінів запровадження безвізового режиму з Європейським Союзом, повноцінної ратифікації Угоди про вільну торгівлю з ЄС і міцної обіцянки ввести збройну місію на неконтрольовані території Донецької та Луганської областей.

Про позитивне. Києву вистачило здорового глузду не підписувати (не схвалювати) чергового зобов'язання, виконати яке все одно неможливо. Питання безпеки, а не тільки політичні питання, стали домінуючою темою берлінського саміту, що нетипово для "нормандських зустрічей". 

Про негативне. До берлінської зустрічі Петро Олексійович поводився як геймер, у якого час участі в грі не лімітований. У Берліні була перша жорстка спроба забезпечити його таймером, обмеживши часом прийняття рішення. Простору, необхідного для маневру, він позбавляє себе сам, регулярно, із впертістю, яка заслуговує кращого застосування. Натиск Олланда і (особливо) Меркель зрозумілий: їх підганяють вибори. Але у своїй запопадливості фрау канцлерин, схоже, трохи перестаралася: надмірний тиск викликав рефлекторну протидію. "Дорожня карта" не була освячена в Берліні, на що так розраховували і Путін, і Меркель, і Олланд. 

Як поведеться "геймер", якому нав'язали "таймер", поки що не зрозуміло. Чи здатний цей гравець пройти черговий рівень, практично позбувшись зовнішньополітичного захисту й не здобувши додаткового захисту всередині країни, — не зрозуміло. "Мінський процес" був почасти важливий як механізм гібридного протистояння Росії, але день у день він, із об'єктивно-суб'єктивних причин, втрачає своє значення. Як механізм припинення війни і досягнення миру угоди є безглуздими: вони не містять способів повернення контролю над територіями і навіть у разі беззастережного їх виконання всіма сторонами (включно з Кремлем) не забезпечують реінтеграції. Вони лише легалізують бандитську владу в ОРДЛО, де-факто контрольовану Москвою і де-юре фінансовану Києвом. На сьогодні єдиним прийнятним варіантом є акуратний "похорон" мінського процесу, офіційне визнання ОРДЛО окупованими територіями і розробка тривалої, якісної й реалістичної програми деокупації та реінтеграції. Писав про це і у 2014-му, і у 2015-му, і у 2016-му. Такий шлях — не безальтернативний, але він видається меншим злом. Для появи іншої розумної альтернативи необхідні воля і зусилля.

У праві є поняття — "обставини нездоланної сили". Для України такою обставиною, хоч як це сумно, виявився її лідер, що не змовкаючи твердить про "безальтернативність мінського процесу". Але при цьому він не здатний його виконувати. Не бажає його виконувати. І (принаймні поки що) не пропонує альтернативи. 

Не хоче воювати. Не намацує стежки до миру. 

"Геймер" грає погано. "Таймер" цокає дедалі швидше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво