Геть від Києва? - Внутрішня політика - dt.ua

"Геть від Києва?"

8 червня, 21:53 Роздрукувати Випуск №21, 8 червня-14 червня

Соціологічне дослідження DT.UA зафіксувало відчутне падіння  "соборних" настроїв у Західній Україні 

Лонгрід наявний за посиланням.

 

Єдність країни знову випробовують на міцність. Нові виклики не помітні неозброєним оком, але від того не менш небезпечні. Якщо влада їх ігноруватиме — потенційні ризики можуть перетворитися на реальну загрозу.   

"Чи є привід говорити про загрозу сепаратизму не тільки на Сході, але й на Заході України? Чи є реальні передумови для розпаду держави?" 

Це цитати з матеріалу DT.UA "Пісня про Батьківщину. Слова народні", яка побачила світ в переддень 2015 року. Тоді, спираючись на опитування громадської думки, проведене на нашій анкеті Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), ми спробували допомогти нашим читачам зазирнути в невизначене майбутнє, підсумувавши уроки недавнього минулого і тверезо оцінивши тривожне сьогодення.

Питання, поставлені нами майже п'ять років тому, не втратили своєї актуальності й донині. Виникли нові: чи стала популярнішою ідея федералізму, як громадяни оцінюють децентралізацію, що набирає обертів?  

Ще раніше, у квітні 2014-го, ми ініціювали дослідження так званої підкови ризику. Опитування КМІС показало, що настрої в Дніпропетровській, Херсонській, Запорізькій, Одеській, Харківській та Миколаївській областях доволі далекі від тих, на які розраховував Кремль, на той момент уже вкравши у нашої країни Крим. І навіть "стріляючі" Луганська і Донецька області тоді продемонстрували цілком переборний, за грамотної роботи з ними, рівень проросійськості. П'ять років тому багато шановних експертів заявляло, що опитування DT.UA доказово продемонструвало: ці області переважною більшістю асоціюють себе з Україною і, можливо, знизило анексійні апетити Путіна. 

Дослідження грудня 2014-го, проведені КМІС у всіх регіонах країни, дали рясну поживу для міркувань політикам, економістам, соціологам, політологам, активістам і просто небайдужим думаючим громадянам. Найголовніше — отримані дані доказово спростували популярні тоді чутки про загрозу гіпотетичного "західного сепаратизму". Вивчення громадської думки в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Закарпатській та Чернівецькій областях переконало: попри масове отримання паспортів сусідніх держав і активізацію трудової міграції населення Закарпаття, Буковини і Галичини однозначно позв'язує свою долю з Україною.

Через п'ять років DT.UA вирішило повторити опитування в західних областях, вважаючи, що за цей час низка чинників могла вплинути на настрої в регіонах. Серед них:

— наростання темпів трудової, і не тільки трудової, міграції (цю проблему DT.UA разом із КМІС також досліджувало у своєму проекті "Кровотеча"); 

— загострення історичних дискусій з Польщею і мовних з Угорщиною; 

— публічне обговорення наявності в політиків, які представляють сусідні держави, територіальних претензій до України (зокрема, заяви депутата польського Сейму від "Громадянської платформи" Славоміра Нітраса щодо пропозиції прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана захопити українські землі і поділити їх між його країною та Польщею). 

DT.UA вирішило повторити запитання, які ставили жителям п'яти західноукраїнських областей 2014 року, додавши лише два нові — "Якими мовами ви би хотіли, щоб володіли ваші діти для досягнення успіху?" і "В яких країнах на цей час працюють ваші родичі?".

Переконані в тому, що такі соціологічні опитування приносять практичну користь тим, від кого в нашій державі залежить ухвалення життєво важливих рішень, ми вважали особливо важливим оприлюднити наше дослідження у період болісної зміни політичних еліт. Ми мали намір відстежити динаміку настроїв і оцінити ступінь реальної/можливої загрози регіонального розколу. 

Всеукраїнське дослідження поглядів населення жителів трьох регіонів — Галичини (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області), Буковини і Закарпаття — проводилося КМІС з 22 по 30 квітня поточного року. Опитано 800 респондентів, старших за 18 років, статистична похибка — 5% для Галичини, 7,2% для Закарпаття і Буковини.

Буковинський фронтир

Головна відмінність Чернівецької області — присутність на її території великої румунсько-молдовської громади. За даними перепису 2001 р., п'ята частина населення Буковини — близько 20% — назвали себе румунами і молдованами. А в трьох районах — Герцаївському, Глибоцькому і Новоселицькому — вони становлять понад половину жителів.

Та заспокоїмо тих, хто побоюється, що жителі області готові масово взяти участь у створенні "Великої Румунії". Судячи з даних соцопитування, у регіоні сепаратистські ідеї не мають великої популярності. Серед пропонованих відповідей на запитання "Якою ви бачите долю Чернівецької області?" лише 2,5% опитаних жителів Буковини зупинили свій вибір на тому, що край має приєднатися до Румунії. Втім, тенденція до зростання є: у грудні 2014-го таких було тільки 0,5%.

Що ж, у Чернівецькій області завжди були ті, хто виступав за "возз'єднання" регіону з Румунією, держави економічно успішнішої, ніж Україна. Держави, до складу якої Буковина входила в міжвоєнний період 1918—1940 рр. і воєнний — 1941—1944 рр. Але очевидно, що в грудні 2014-го багато прихильників "возз'єднання" боялися заявляти про свою позицію всього лише через три місяці після Іловайська, тим більше що в дні опитування тривала оборона Донецького аеропорту. 

Через п'ять років після початку російсько-української війни, коли ситуація на Сході країни стабілізувалася, трохи зменшилися й побоювання бути звинуваченими в сепаратизмі. Буковинці стали відвертішими. Хоча як 2014-го, так і 2019-го кожен десятий опитаний — 9,1 і 9,5% відповідно —вагалися з відповіддю на запитання, якою їм бачиться подальша доля малої батьківщини.

Досить примітна цифра: якщо у грудні 2014-го ніхто (!) з опитаних не підтримував ідеї федералізації, то у квітні 2019-го одразу 6,5% респондентів заявили, що хочуть бачити Буковину суб'єктом майбутньої федерації. 

Експерти, як розуміються на специфіці регіону, вважають, що за минулі п'ять років в області не стільки додалося прибічників федералізму, скільки зменшилося тих, хто боїться відповідати на це питання чесно. 2014-го прихильність ідеї федералізації могла сприйматися як підтримка сепаратизму. Адже війні на Сході країни передували мітинги, учасники яких під російським триколором вимагали від Києва перейти до федеративного устрою України.

Помітно збільшилася в Чернівецькій області кількість тих, хто виступає за розширення повноважень місцевого самоврядування й одержання більшої бюджетної самостійності у рамках нехай унітарної, але децентралізованої України. 

П'ять років тому тільки 20,8% респондентів виступали за таке майбутнє Чернівецької області, а 69,7% — бачили його у складі унітарної України в рамках чинної Конституції. Але у квітні 2019 р. настрої змінилися. І як! Кількість перших збільшилася майже в 2,5 разу (49,5%), а других скоротилося вдвічі (32%). Експерти пов'язують це з тим, що прагнення буковинців до розширення прав дотаційного регіону посилилося разом з успіхами децентралізації в області, коли громади активно використовують кошти, що в них з'явилися, для реалізації місцевих соціальних та інфраструктурних проектів. 

Помітно змінилося ставлення жителів Буковини й до інституту подвійного громадянства. Після п'яти років війни буковинці стали значно лояльнішими: на відміну від опитування п'ятирічної давності, загалом нині прихильників другого паспорта лише трохи менше, ніж його противників, які серйозно втратили у своїх позиціях. 

Якщо в грудні 2014-го тільки 8% опитаних жителів області відповіли "безумовно, так" на запитання "Чи вважаєте ви, що Україна має надати своїм громадянам право отримати подвійне громадянство?", а 12,5% респондентів — "скоріше так", то у квітні 2019-го кількість категоричних прихильників двох паспортів збільшилася в три (!) рази — до 23,5%, а "схильних" — до 20%. 2019-го поменшало тих, хто 2014-го виступав "скоріше проти" подвійного громадянства, — з 26,6 до 17,5%. І дуже неістотно побільшало тих, хто нинішньої весни рішуче виступає проти інституту біпатризму — з 25,6 до 28%. 

У відповіді на запитання "На вашу думку, з якою метою жителі вашої області отримують другий паспорт?" звертає на себе увагу те, що трохи побільшало й тих, хто вважає, що другий паспорт "це перший крок на шляху до приєднання регіону до Румунії", — з 11,6 до 15%. 

За п'ять років зріс і відсоток тих, хто, відповідаючи на запитання "Чи призведе дозвіл подвійного громадянства, на вашу думку, до зростання сепаратистських настроїв і розколу України?", бачить в інституті біпатризму загрозу. Хоча 2019-го порівняно з 2014-м і зменшилася кількість респондентів, які вважають, що другий паспорт, скоріш, призведе до зростання сепаратизму й розколу країни (з 28,3 до 17,5%), але, очевидно, ті, хто п'ять років тому ще не цілком був упевнений у цій загрозі, нині тільки посилили свою позицію. Адже майже втричі (з 10,3 до 27,5%) побільшало тих, хто категоричний у своїй оцінці: подвійне громадянство небезпечне. Можливо тому, що побільшало тих, хто вважає розкол реальністю? 

Та є й інші суттєві зміни: майже вдвічі зросла кількість буковинців, які вважають, що в подвійному громадянстві немає жодної загрози — з 12,9 до 20,5%. Неістотно зменшилася кількість тих, хто обрав відповідь "скоріше ні" — з 26,5 до 23,5%. 

Опитані нами місцеві експерти пов'язують збільшення прихильників інституту подвійного громадянства не так зі стабілізацією ситуації на Сході країни, як із погіршенням економічної ситуації. Паспорт країни — члена ЄС дає буковинцям не так можливість оглядати пам'ятки Кишинева (Праги, Лондона, Парижа, Берліна), як легально влаштуватися на роботу в економічно благополучній країні. 

Невипадково зросла кількість тих, хто, відповідаючи на запитання "На вашу думку, з якою метою жителі вашої області отримують другий паспорт?", чесно обрали відповідь "Щоб легально працевлаштуватися в країнах ЄС" — з 56 до 84,5%. Друга за популярністю відповідь — "Для того, щоб вільно їздити в країни ЄС" — набрала 57% (добезвізового 2014-го — 67,5%).

У своєму прагненні стати громадянином ще однієї країни найменше цікавить буковинців участь в політичних процесах у сусідніх державах: якщо в 2014-му таких було 1,1%, то в 2019-му — 3,5%.

Показові й відповіді респондентів на запитання "В яких країнах нині працюють ваші родичі?": 31% буковинців відповів, що в Італії, 21 — у Польщі, 5% — у Чехії. А от у сусідній Румунії родичі працюють тільки в 0,5% опитаних буковинців. Що ж, колишня метрополія може запропонувати значно менш вигідні умови праці, ніж Польща або Італія. А 42% респондентів узагалі обрали відповідь "ніхто не працює за кордоном". У цю цифру важко повірити, її складно пояснити, оскільки в регіоні практично в кожній родині хтось, та "заробітчанин". 

На шостому році війни сприймається дико, що буковинці (як,утім, і галичани, і закарпатці, і жителі інших регіонів) не гребують їздити на заробітки в Росію. Згідно з даними опитування, у 5% жителів Чернівецької області родичі працювали в РФ. У країні-агресорові. Тому що треба годувати родину. Тому що так повелося з часів СРСР. Тому що там напрацьовані зв'язки. Тому що немає мовного бар'єру.

До речі, про мову. Можливо, що відповідаючи на запитання про родичів-заробітчан, респонденти трохи лукавлять. І реальна цифра буковинців, які вирушили по "легкий заробіток", — вища. На цю думку наводять інші дані — 25,5% опитаних назвали знання російської мови умовою досягнення успіху для своїх дітей. Прогнозовано високий відсоток має англійська мова — 84,5%. Очевидна популярність німецької (24%) і польської (9%). Природні 15,5% румунської. 

При цьому 92% опитаних жителів Чернівецької області вважають, що володіння державною мовою допоможе їхнім дітям. Сподіваємося, тому, що пов'язують майбутнє своїх нащадків з Україною. 

Патріотизм по-галицьки

Чи існує загроза сепаратизму в одному з найнадійніших осередків "соборності" — Галичині? Судячи з результатів соцопитування, вона мінімальна. І через п'ять років галичани так само прагнуть зберегти "одну, єдину, соборну Україну". 

Відповідаючи на запитання "Якою ви бачите долю Галичини?", галичани віддавали перевагу двом варіантам — у складі унітарної України в рамках чинної Конституції (47,3%) і в складі унітарної, але децентралізованої країни, що передбачає розширення місцевого самоврядування та більшу бюджетну самостійність регіонів (39,8%). Утім, кількість прибічників як першого варіанта, так і другого трохи скоротилася: 2014-го їх було 53,4 і 40,4% відповідно. 

За п'ять років також поменшало й прибічників приєднання Галичини до економічно благополучної Польщі: 2014-го їх було 2,8%, а 2019-го — тільки 1,5%. Експерти пов'язують це, перш за все, із реакцією мешканців краю на нещодавні палкі історичні суперечки із сусідньою державою. 

Побільшало в регіоні "федералістів". Якщо п'ять років тому за Галичину як суб'єкт федерації в складі федеративної України виступало аж 0% (!) опитуваних, то 2019-го таких виявилося вже 2,8%: слова "федералізм", "федерація", "федеративна" поступово втрачають свою токсичність для галичан. Напевно, варто розглядати це: 

— і як реакцію місцевого населення на недостатньо ефективне реформування держави попередньою владою й не надто рішуче просування до Європи; 

— і як засвідчення остраху перед можливим згортанням наявних, нехай і дещо кволих, перетворень, а також гіпотетичним гальмуванням процесу подальшої євроінтеграції (подібні настрої фіксуються соціологами). 

Не піддаючи сумніву принцип єдності, певний прошарок галичан водночас воліє триматися трохи від непевного Києва, прагнучи отримати більше свобод — адміністративних і фінансових. 

Втім, курс "Подалі від Києва!", як бачимо не трансформується у вектор "Ближче до Варшави!". 

Натомість побільшало прибічників незалежності регіону. 2014-го їх було тільки 0,2%. 2019-го вже 4,3% опитаних жителів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей мріють про створення окремої держави. Підозрюємо, що йдеться переважно про тих, хто ще більш критично оцінює державотворчий і реформаторський доробок пост майданної влади й ще більш недовірливо ставиться до новообраного президента (зауважимо, на момент проведення опитування Зеленського формально ще перебував у якості кандидати, але його перемога виглядала неминучою). 

Не дивно, що відповідно змінилися й оцінки галичанами перспектив гіпотетичної Галицької держави. Якщо 2014-го 84,2% респондентів відповіли, що "Галицька держава не може відбутися, бо Україна єдина", то 2019-го такої думки дотримуються тільки 68,5%. Неістотно, одначе зменшилася кількість ідеалістів: з 5,9 до 7% побільшало тих, хто вважає, що Галицька держава не відбудеться, оскільки не має самостійної економічної перспективи; з 5,4 до 4,3% впав відсоток тих, хто має ілюзію, що створення Галицької держави прискорить процес інтеграції регіону в ЄС. Втім, ці коливання – мізерні з урахуванням похибки.

Майдан і війна дали поштовх новій хвилі патріотизму, проте подальші розчарування та побоювання реваншу (що чітко позначилися під час президентської кампанії) почали повільно трансформувати його в патріотизм галицький. Але поки що не перетворили його на виразний галицький сепаратизм. 

Перемога Зеленського і потенційна оцінка пов'язаних із цим загроз (очевидних і гіпотетичних), схоже, вкотре переконали значну частину галичан у тому, що вони — скріплювальний розчин, котрий забезпечує міцність української державної будови. Розчарування Києвом породжує федералістські настрої, "соборний" скепсис потроху збільшує кількість прихильників відокремлення. Але масова переконаність галичан у своїй місії "вартових державної єдності" бере гору. Звідси — і майже двократне зменшення кількості прихильників приєднання до Польщі (особливо на тлі певного загострення відносин між країнами). І значне збільшення кількості тих, хто вважає, що створення на основі регіону нової держави прискорить процес розпаду України: кількість тих, хто так думає, зросла в чотири рази — з 5,5 до 22,3%. 

Непрямим підтвердженням посилення страху перед загрозою дезінтеграції держави можна вважати й відносне зростання кількості рішучих противників інституту подвійного громадянства — з 44,6 до 48%. Загальна кількість тих, хто виступає проти такого кроку зросла і досягла 67,5%. 

Хоча дещо зросла й кількість тих, хто лояльніше ставиться до легалізації подвійного громадянства. І це теж можна пояснити. Дещо зневірившись у швидкій інтеграції країни в європейське співтовариство, частина галичан позначаює готовність інтегруватися в ЄС індивідуально. 

Якщо в грудні 2014-го за "узаконений" другий паспорт виступали (категорично й із застереженнями) 21,5% опитаних галичан, то у квітні 2019-го — 24,8%. 

Ще одна прикметна обставина: загальна кількість тих, хто вважає, що подвійне громадянство призведе до зростання сепаратизму та розколу, знизилася з 57,5 до 53,6%. 

Експерти вважають, що, відповідаючи на запитання про узаконення біпатризму, багато жителів регіону мають на увазі паспорт громадянина країни ЄС, а не громадянина Росії. Саме тому не всі бачать у другому паспорті загрозу територіальній цілісності України. Втім, загроза територіальній цілісності може виходити не тільки зі Сходу. 

Наскільки можна судити, галичани сприймають другий паспорт — як перепустку у Європу і влаштуватися на легальну роботу в економічно благополучних країнах Євросоюзу, можливість прогодувати свою родину. А згідно з результатами дослідження, у половини опитаних жителів регіону рідні заробляють на життя заробітчанством. 

Географія широка: Польща (31,8%), Італія (14,8%), Чехія (11%), США (6,3%), Іспанія (3,5%), Канада (3%), Португалія (2,5%), Франція (2,3%). Як і раніше галичани їздять на роботу й до Росії. Такі родичі виявилися у 6% галичан. Нагадаємо, що порівнянні цифри дала відповідь на аналогічне запитання й на Буковині. 

Насправді, західноукраїнських гастарбайтерів у РФ напевно більше. Це підтверджують, зокрема, неофіційні дані. А ще — на подібні думки наводять дані іншого дослідження, проведеного DT.UA у 2018-му році — "Кровотеча". Тоді, вивчаючи причини й масштаби трудової міграції, ми одержали досить несподівані дані: 49,4% опитаних у західних областях виправдовували заробітчанство в Росії. Згодні: виправдовувати й працювати — не те саме. Але, опираючись зокрема й на думки експертів, можемо припустити, що частина респондентів були не цілком щирі з соціологами, коли йшлося про роботу їхніх родичів у країні-агресорові. 

З іншого боку, очевидно, що дедалі більша частина заробітчан-галичан орієнтується, насамперед, на ринок країн, економічно більш благополучних. Це підтверджують і відповіді на запитання "Якими мовами ви хотіли б, щоб володіли ваша дитина/ваші діти для досягнення успіху у своєму житті?". Польська, всупереч очікуванням, у цьому списку тільки четверта (32%) після української (93%), англійської (88,5%), німецької (41%). Польщу жителі трьох галицьких областей розглядають уже не як бажану мету, а як ворота на шляху до неї. І, до речі, сама мета може перебувати не тільки на Заході, але й на Сході: підстави так думати дали відповіді 10,8%, котрі вважають, що майбутнє — за знавцями китайської мови. 

Що ж, галичани розширюють обрії можливої міграції. Але впевненість переважної більшості в тому, що діти мають знати рідну мову, не може не вселяти надію. 

Європейський хутір

Закарпаття — мабуть, завжди було найбільш автономним місцем. Більш автономним, ніж Автономна Республіка Крим, де відчутна частина населення тяглася до черезпроточної Росії, а економіка була міцно зав'язана на материкову Україну. А закарпатців життя привчило покладатися на себе. І не особливо покладатися на центральну владу. "Коли в Києві — сонце, в нас ще тінь від гір", — фраза досить повно характеризує ставлення до столиці.

Історія змушувала мешканців регіону пристосовуватися до різної влади й співіснувати з різними етносами. Периферія Австро-Угорщини, глибинка Чехословаччини, провінція Угорщини, закуток Радянського Союзу (до речі, одне з останніх територіальних надбань СРСР, до якого край офіційно був приєднаний лише 1945-го). 

Сепаратизм жителів цього регіону (що активно підігрівається ззовні) неабияк перебільшений. Регіональна самість — характеристика точніша. Самість, народжена потрясіннями, випробувана століттями. 

Тим цікавіші зміни, що відбулися в настроях тамтешніх жителів за останні п'ять років. Причому вони найістотніші не тільки в масштабах Західної України, а й, вважаємо, країни в цілому. 

У грудні 2014-го саме закарпатці здавалися найбільшими державниками. 91,5% бачили майбутнє свого краю у складі унітарної централізованої України (для порівняння, серед галичан таких було не набагато більше половини, серед буковинців — трохи більше 2/3). Через п'ять років саме серед жителів цієї області виявилося найменше стійких унітарників — усього 26%. Їх кількість за ці роки зменшилася більш ніж у три з половиною рази. 

У чому причина метаморфози? 

Практично, одностайна підтримка залізобетонної цілісності у 2014-му була, швидше за все, авансом постмайданній владі. І водночас страхом, що початок війни може призвести до розвалу держави. Як люблять жартувати на Закарпатті: "Ми — хутір, але хутір український". 

Через п'ять років страхів стало менше, розчарувань — більше. Те, що нині половина населення регіону виступає за децентралізацію, широкі повноваження місцевого самоврядування та масштабну бюджетну самостійність, — зрозуміло. У словосполученні "український хутір" акцент чітко переноситься на друге слово, при збереженому бажанні не відмовлятися від слова першого. 

Надії на Київ тут відчутно менше, ніж в інших регіонах Західної України. Саме закарпатці лідирують у списку тих, хто бачить свою область суб'єктом федерації у складі можливої федеративної України (8%, більш ніж дворазовий приріст менш як за п'ять років). Понад те — 4% ратують за приєднання до Угорщини (цифра не загрозлива, але, порівняно з груднем 2014-го, вона збільшилася у 13 разів). 

Що стоїть за цим?

Перше. Децентралізація в області рухалася, м'яко кажучи, не дуже активно, насамперед через протидію обласної влади. Тож крен настроїв у бік розширення місцевого самоврядування — не так оцінка того, що відбувається, як характеристика очікувань. Прагнення мати більшу фінансову незалежність і небажання залежати від мінливих настроїв центру цілком відповідають характерові закарпатців. За твердженнями місцевих експертів, природні "децентрові" настрої підігрівають ще й місцеві князьки, які бачать у майбутньому перерозподілі потоків та повноважень механізм зміцнення власної влади. 

Друге. Приріст прибічників федералізації, за нашим даними, стався не тільки за рахунок відносного зростання кількості прибічників гасла "Геть від Києва!", а й за рахунок певного збільшення кількості тих, хто вбачає у федералізації протиотруту можливому поглинанню краю Угорщиною. Їхня логіка: максимальна автономність регіону дозволить йому швидше й успішніше розвиватися, що послабить розкольницькі настрої. Важко з високою точністю підрахувати кількість прибічників такої ідеї. Ще важче прогнозувати, наскільки вони мають рацію. 

Третє. Збільшення кількості прибічників не тільки федералізму, а й приєднання регіону до Угорщини може свідчити не так про істотне посилення проугорських настроїв, як про зменшення кількості тих, хто покладається на Київ. 

Ті, хто не проти змінити столицю, керуються різними міркуваннями. Частина прибічників курсу на Будапешт — власне етнічні угорці, які тривожного 2014-го підсвідомо побоювалися вголос озвучувати свої сподівання. Інша група — патерналістськи налаштована частина населення, вражена рівнем турботи Угорщини про одноплемінців. Скажімо, можливість закарпатських фермерів-мадярів купувати сільгосптехніку за 20—30% ціни є предметом неприхованих заздрощів тамтешніх аграріїв. 

Не ставлячи під сумнів коректність проведеного дослідження, звернемо увагу на одну деталь. Настрої, відбиті в публікованих опитуваннях, можуть бути не так загальною точкою зору, як думкою тих, хто залишився. Закарпатці, зважаючи на близькість краю до держкордону, завжди активно поповнювали лави заробітчан. Але останніми роками (безвіз помножився на фрустрацію) потік посилився. За наявними даними, виторг місцевих пекарень за останні роки зменшився на 30—50%, що може свідчити про серйозний відплив громадян. Частково посилення бажання бачити своєю батьківщиною Угорщину деякі експерти пов'язують із настроями тієї частини населення, яка не готова їхати на заробітки, не задоволена своїм економічним становищем і розраховує на велику увагу держави. Мотив: Україна погано піклується про нас, нехай піклується Угорщина. 

Спостерігачі відзначають не так зростання проугорських настроїв у краї, як ослаблення упередженості (ворожості) щодо сусідів. Живих носіїв пам'яті про бій на Красному полі та розстріли на Верецькому перевалі майже не лишилося. Нові покоління, особливо молодь, переважно вважають криваві сторінки україно-угорської історії перегорнутими. Для них Угорщина — не закордон, а місце "за парканом", вона близька, доступна, приваблива. Дає можливість отримати якісну освіту і достойний заробіток. Для багатьох "запаркання" — трамплін для дальшого підкорення Європи. Чимало заробітчан, спробувавши свої сили в майже домашній країні-сусідці, потім вирушають у більш благополучні країни. Наприклад, у Чехію (саме там, згідно з дослідженням, працює найбільше родичів опитаних — 35,5%), Австрію й Німеччину (21,5% закарпатців вважають, що для досягнення успіху їхні діти мають володіти німецькою). 

Наведемо ще один популярний у краї вислів: "Закарпаття — п'ятий член Вишеградської групи". Цей афоризм — не тільки демонстрація відсторонення від Києва та більшої (на думку місцевих жителів) проєвропейськості закарпатців, а й заперечення васальності відносно Будапешта. 

Дальше зближення з Угорщиною тут вважають процесом досить природним. Ставляться до цього зближення цілком прагматично. Прибічників узаконення права мати другий паспорт тут завжди було багато (помітно більше, ніж в інших регіонах Західної України) і побільшало ще. За п'ять років — на понад 8%. На сьогодні тих, хто рішуче або із застереженнями виступає за біпатризм, — 65% (у півтора разу більше, ніж на Буковині, у 2,6 разу більше, ніж на Галичині). І, що характерно, за неповних п'ять років утричі поменшало тих, хто на запитання: "Чи повинна Україна надавати своїм громадянам право отримання подвійного громадянства?" — відповів: "Швидше, ні". 

Другий паспорт на Закарпатті за ці роки став річчю буденною, одні переконалися в його користі, в інших частково розвіявся страх перед загрозами, які може нести масове збільшення кількості біпатридів у краю. З 28 до 15,5% зменшилася кількість тих, хто вважає (беззастережно або із застереженнями), що зняття заборони на подвійне громадянство призведе до зростання сепаратистських настроїв і розколу України. Кількість тих, хто вбачає в легалізованому біпатризмі перший крок до можливого приєднання до Угорщини, за п'ять років зросла неістотно — з 1,4 до 2%. 

Більше половини (51%) розглядають другий паспорт як інструмент вільних поїздок у Європу, 86% — як засіб легального працевлаштування в ЄС. І тільки 1,5% — як механізм участі в суспільних та політичних процесах. Зазначимо, правда, що у 2014-му такого варіанта відповіді не вибрав жоден із опитаних. З іншого боку, на тлі чисельності угорської діаспори на Закарпатті (12%) і з урахуванням статистичної похибки (7,2% для цього регіону), цифра значною не здається. Як і кількість власників угорських паспортів, яких на автобусах возили голосувати за Орбана.  

Насамкінець про одну обставину, безпосередньо в дослідженні не відображену. Закарпаття — край не тільки садівників, пасічників, виноробів, а й контрабандистів. Теоретичне поглинання регіону Угорщиною позбавляє заробітку неабияку масу населення. "Контрабас" — гарант державності на Закарпатті" — ще один популярний місцевий жарт… 

Голка для зшивання чи ніж для розчленування? 

Перейдімо до висновків. Базуючись на отриманих дослідженнях, можемо зробити такі висновки. 

Перше. Переважна більшість жителів західних областей поки що, як і раніше, пов'язують своє майбутнє з Україною. Очевидна ймовірність розколу країни, дезінтеграції держави, масштабного поширення сепаратизму/ірредентизму, як і раніше, не прочитується. Однак за п'ять років позначилося зростання "антисоборних" настроїв. Якщо влада й далі ігноруватиме цю тенденцію, ризик легко трансформується в реальну загрозу. 

Друге. Помітне зростання популярності децентралізації очевидне й поясниме. 

По-перше, це відповідь владі, реакція на "холостий хід" більшості реальних реформ, свідчення зростання недовіри до Києва.

По-друге, це демонстрація позитивних очікувань (інколи завищених), пов'язаних із початком перерозподілу фінансових потоків та владних повноважень між центром і регіонами. Будь-який успіх децентралізації ці очікування розігріває. 

По-третє, це захисна реакція на відчуття загрози проросійського реваншу. На Заході (в Галичині – в більшій мірі, на Буковині і Закарпатті – в меншій) підсвідомо хочуть "відсунутися" не тільки від столиці, а й від тих регіонів, у яких постмайданна трансформація, на їхню думку, пустила менш глибоке коріння. 

По-четверте, це природний вияв "особливості" цих регіонів. Ці області географічно й частково ментально ближчі до Європи. Трохи мобільніші й трохи менше патерналістськи налаштовані, ніж ті, хто пробув у російській "тюрмі народів" і радянській "сім'ї народів" довше. На цих землях розцінюють єдність України як історичний чинник, а не як географічний, сприймають соборність ідеологічно, а не інерційно.

Польща, Угорщина та Румунія для більшості "західняків", з об'єктивних і суб'єктивних причин, як і раніше, не "свої". Але останніми роками (Майдан, війна, безвіз) Варшава, Будапешт і Бухарест стали для багатьох трохи ближчими, а, скажімо, Харків і Одеса — трохи дальшими. Не кажучи вже про Донецьк, Луганськ і Сімферополь. Генетично закладена звичка до змін режимів та гербів, навичка покладатися на себе, здатність звужувати поняття "батьківщина" до розмірів краю прокидаються, коли засинає ще одна надія. 

Децентралізація — найпопулярніша й (поки що) найбезневинніша форма втечі від Києва. Але якщо для одних — це спроба віддалитися на безпечну відстань, то для інших (можливо) — приготування до остаточної втечі. 

Завершення процесу децентралізації може стати для України як першим кроком до майбутнього процвітання, так і першим кроком до майбутнього розвалу. І це залежатиме не тільки від реального підвищення економічної заможності областей та районів. Якщо центральна влада зуміє зберегти розумну міру контролю над регіонами, якщо вона перестане бути керівною, але зуміє стати спрямовуючою силою, держава тільки зміцниться. Якщо децентралізація перетворить єдину країну на союз удільних князівств, її дальше існування в попередніх кордонах опиниться під питанням. І свої відповіді на ці запитання є по обидва боки держкордону. 

У зв'язку з цим нагадаємо (DT.UA уже писало про це), що масштабний план скорення України передбачав кілька сценаріїв. Один з них передбачав використання децентралізації як інструменту поступового, послідовного  розшарування нашої країни, що призведе в остаточному підсумку до її фактичного розвалу. На думку кремлівських стратегів, послідовне надання регіонам більшої фінансової незалежності, автономії у сфері культурної і мовної політики, адміністративної самостійності має стати лише трампліном до наступної федералізації. Інформаційні зусилля Москви, помножені на дедалі очевиднішу безпорадність Києва в сфері регіональної політики, на думку керівництва країни-агресора, мають не тільки прискорити процес, але й перевести його в потрібне русло. Москва хоче отримати контроль над роздробленою країною, остаточно перетворивши Київ з центру прийняття рішень на декоративну столицю декоративної держави. Кремлю не вдалося домогтися "особливого статусу" для окупованого Донбасу, нині він взяв курс на "особливий статус" для кожного регіону. 

Настрої населення, зафіксовані під час проведеного нами дослідження, переконують, що навіть на Заході країни, своєрідному форпості "соборності", не бачать в децентралізації особливої загрози й дедалі частіше вважають федералізацію благом. Володарювати, розділяючи — старий прийом, і Москва може ним скористатися, якщо Київ втратить контроль над процесом розукрупнення держави. 

Децентралізацію можна порівняти з ножем — ним можна нарізати хліб, а можна зарізати. Не можна допустити потрапляння цього двогострого інструмента в чужі руки.

Третє. Збільшення кількості прибічників федералізації, від'єднання і приєднання до інших держав — симптом того, що гасло "Геть від Києва!" вже набуває не тільки "вегетаріанських" форм. І дедалі більше громадян не вважають за потрібне (не бояться) це приховувати.

Четверте. Попри певну схожість доль, настрої в Галичині, на Буковині та Закарпатті не тотожні.

У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях — більше міцних "унітарників", знизився відсоток прибічників можливого приєднання до Польщі, не піддалася серйозній корекції кількість шанувальників децентралізації. Але при цьому — очевидне зростання кількості "самостійників".

А в Чернівецькій і особливо Закарпатській областях — різкий стрибок прибічників децентралізму. Однак при цьому на Закарпатті більш ліберальне, ніж на Буковині, ставлення до інституту подвійного громадянства. У Закарпатській області за біпатризм — 65% (із яких 40% категорично підтримують такий крок), у Чернівецькій — 43,5%. На Буковині вбачають у легалізації другого паспорта пряму загрозу сепаратизму й розколу —27,5% (і цей показник зріс більш ніж на 17%), на Закарпатті — тільки 7%. Усього 2% закарпатців вважають другий паспорт прелюдією до "вливання" в Угорщину, а ось 15% буковинців розглядають "європаспортизацію" як перший крок приєднання до Румунії. І це при тому що кількість охочих "піти на Захід" у цих областях порівнянна. 

Що стоїть за цими цифрами? На наш погляд, бодай те, що підсвідомих противників поглинання краю країною-сусідкою в Чернівецькій області більше, ніж у Закарпатській. Точнішу оцінку цим та іншим даним мають дати фахівці, а висновки, причому оперативні й тверезі, належить зробити тим, на кого покладено відповідальність за долю держави та її громадян. 

Можемо припустити, що виміри настроїв, скажімо, у Волинській, Рівненській і Хмельницькій областях напевно показали б ще більший розліт у поглядах жителів Західної України. 

Можемо припустити, що прибічники федералізації або від'єднання залучили додаткових прихильників не тільки в західних регіонах країни. 

Нам, безумовно, полестила увага Служби безпеки, яка не так давно побачила в нашій ініціативі "окремі ознаки складу злочину, передбаченого ст. 110 Кримінального кодексу України" (посягання на територіальну цілісність і недоторканність). 

Думаємо, держава тільки виграла б, якби її відповідальні служби були такими ж уважними до настроїв населення. Так само пильно, як документацію КМІС під час обшуку, вивчали тривоги й надії громадян, аналізували природу і динаміку поглядів. 

Щоб реформувати країну, треба, щонайменше, знати, яка вона. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво