Елект-Армагеддон. Анонс - Внутрішня політика - dt.ua

Елект-Армагеддон. Анонс

23 серпня, 2018, 13:57 Роздрукувати Випуск №31, 23 серпня-31 серпня

Чуєте гуркіт? Це б'ють копитами ті, хто до жовтня 2019-го діставатимуть вас усюди.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Вітаю! Ви добре почуваєтеся? Світ навколо не здається вам огидним? Ви дивитеся телевізор і швидко засинаєте після перегляду? Сон глибокий і спокійний? Ви сидите у Фейсбуці, мирно теревените з друзями й розглядаєте фотки з Хорватії? І ви точно знаєте, що вам потрібно? 

Не біда. Ми йдемо до вас. Ми не дамо вам спокою найближчих 14 місяців. У нас — вибори! 

Кольори і запахи

Чуєте гуркіт? Це б'ють копитами ті, хто до жовтня 2019-го діставатимуть вас усюди — на вулиці, вдома, в усіх можливих гаджетах, у крамницях, кав'ярнях, лікарнях і пральнях. 

Як риболовецькі траулери, тиняються виборчими штабами люди з мережами інтернет-ботів і реальними (як вони кажуть) сітками агітаторів у селах, селищах, районах та громадах. Тисячі "тролів", сотні глашатаїв громадської думки, батальйони членів виборчкомів у законі, полки спостерігачів із навичками кунг-фу, спецназ безробітних із журналістськими посвідченнями. 

І навіть якщо реальна чисельність цієї намальованої технологами армії виявиться меншою від обіцяної приблизно на два нулі, однак вона влаштує розвеселе життя країні, в якій уже давно не працюють неписані закони, а останнім часом — і писані. 

В якій етичні норми лишаються в минулому, бо нормою стає все, що відбувається тут і зараз, а не придумані якимись "лузерами" заповіді.

Неможливо навіть уявити сьогодні в подробицях, що ми дізнаємося найближчим часом про претендентів на посаду президента, а потім — про кандидатів у депутати. Тоннами виллються на голови населення дані про їхні доходи, витрати, отримані й передані хабарі ними, а також членами їхніх родин і друзями членів родин. Про їхній аморальний внутрішній світ і поведінку, а також про садистські чи мазохістські нахили. Про їхню схильність до алкоголізму, наркоманії, зоофілії, копрофілії й сомнамбулізму. Про співпрацю з Путіним, Орбаном, Мадуро, ІДІЛом, Талібаном, сомалійськими піратами, комуністами, нацистами, інквізицією, людожерами. І ще раз із Путіним. 

Про перенесені й нинішні захворювання, від глистяної інвазії до педикульозу включно. 

І, що характерно, — частина з цього буде правдою, але яка саме частина — розібратися не вдасться нікому. 

Це будуть найбільш безладні, безсистемні, брудні до чорноти, липкі й смердючі до очманіння вибори, які, однак, дадуть наближений до реальності результат. 

Загальна неповага до влади в цілому, насамперед — до центральної, відсутність єдиної адміністративно-силової вертикалі й ефективного механізму одурманювання мас допоможуть зберегти вибір народу, близький до його первозданної чистоти. 

Фальсифікації? Місцями — безумовно, але як системне явище вони абсолютно неможливі. Навіть у найтемніші часи розгулу Януковича, коли, щонайменше, в половині країни адміністрації, мери, прокурори, міліція та СБУ працювали як бригада, накидати більше 5% вважалося непідйомним завданням. Хто не вірить — змотайтеся в Москву, там нудьгують люди, які в курсі. 

У світлі часи демократії силовий ресурс розділений випадковим чином і домовляється на найвищому рівні з усіма; мери запевняють у лояльності, тихо зловтішно хихикаючи; керівники громад дають десятки клятв у вірності, але тільки усно, ніяких паперів, що ви… 

Зовнішній вплив? Ні в Росії, ні, тим більше, на Заході немає сформованого й стрункого плану впливу на виборчий процес. 

Звісно, росіяни можуть "хакнути" сервер Центрвиборчкому і вивісити на першій сторінці діаграму із запаморочливими цифрами партії "За життя!", наприклад, але рахувати паперові бюлетені хакери не навчені. 

Можна заслати тисячі ботів у Фейсбук, але вони згубляться в натовпі ботів вітчизняних і згниють. Телебачення в Росії немає. "Аватарів" мало, та й ті так вдало маскуються під пейзаж, що скидаються на Штірліца, який заходить в імперську канцелярію в шапці-вушанці. Є тимчасові попутники, або вірні, або професійні, але є також думка, що "зрада в хохла в натурі, і віри йому немає". 

Ну, а тим, хто вважає, що проросійська пропаганда сотворить диво і спокусить за півроку український народ, хотілося б нагадати, що в червні 2018 р. 12% населення висловилося за вступ України до Митного союзу, а в лютому цього ж року 44% повідомили про своє добре ставлення до Росії (КМІС). Тож це вже не зовнішній вплив, а внутрішній чинник. 

Однак у Москві годі шукати навіть загальне бачення, чого ж, власне, хотілося б, оскільки консенсусу між вежами Кремля немає. Інша річ, що, коли переможе найсуворіша вежа з теплим серцем і прохолодною головою, можна спробувати під шумок розвалити нашу країну, але це тема іншого дослідження. 

Про Захід і казати нічого. Претендентам можна тільки ходити на кастинги в посольства, лічити знаки уваги (попліскування по плечу) і радіти навчанню спостерігачів від різних міжнародних інститутів. 

Ні, цього разу "сама-сама". Цього разу довіру й надію ми маємо виростити самі. На любов краще не претендувати, хоча б тому, що від неї до ненависті півметра, "папєрєднікі" не дадуть збрехати. 

Ціна приниження 

Недовіра по-українськи — це не західна неприязнь до істеблішменту, яка стала трендом останніми роками. Західний політик не демонструє свою перевагу над виборцями — ні моральну, ні матеріальну, а може тільки тимчасово відірватися від них, втративши відчуття небезпеки й не відреагувавши, наприклад, вчасно на міграційні виклики. 

Типовий український політик середнього рівня заможності, потрапивши у владу, щиро не розуміє претензій до нього особисто. Ні, до всього політичного класу загалом — звісно. Але він тут до чого? Він же не Кононенко…

А коли навіть бабусі перестають вітатися й злобно шепочуть щось услід, він на виборців ображається, доходить висновку, що нічим їм, невдячним, не зобов'язаний. 

А якщо у нього або його групи є доступ до бюджетних коштів, то він доходить висновку, що життя, власне, одне, і воно минає, а що буде потім — невідомо. А тому треба якнайшвидше забезпечити собі майбутнє, бажано за кордоном цієї території і так, щоб до джерел походження нажитого не було претензій з боку правоохоронних органів найвпливовішої країни у світі. 

І ніхто не розповість йому, сердешному, що річ не в невдячному народі, а в тому, що демонстрація різко побільшеного матеріального достатку й навіть особистого успіху за державний кошт (підкреслюю) у країні, яка різко збідніла й досі не піднялася, жодних теплих емоцій викликати не може. 

Коли ти не знаходиш у країні роботи й мусиш шукати її за кордоном, коли за твою працю замість гривень платять копійки, а людина, працюючи на державу, офіційно має мільйони доларів бонусів, або неофіційно — кілька яхт, у тебе, і, головне, у твоєї сім'ї виникають підозри, що ти не вдався — ні як професіонал, ні як особистість. Це принижує, знаєте, а приниження не вибачають. 

У процесі зростання добробуту громадян навіть тупі крадіжки з держбюджету не викликали в більшості різкого емоційного протесту. Украдене ж за останні чотири роки сприймається як мародерство. 

Це ж нова країна. Не в сенсі юридичному, і не тільки тому, що анексія й війна перекроїли кордони, а за змістом. 2014-й розколов життя на "до" і "після". Все, що було доти, — історія. За чотири роки ми пережили стільки, скільки за життя не переживають. А багато хто не зміг… 

Ми в чомусь залишилися колишніми, але й помітно змінилися. Відповідно, і запити в нас є вічні, але з'явилися й нові, на які ми шукатимемо відповіді, незважаючи на божевільні агітаційні танці. 

І чомусь здається, що цирк "Шапіто" з балакучими тваринами дресированими клоунами та бойовими акробатами програє тим, хто на ці питання дасть бодай правдоподібні відповіді, 

Запит на мир 

Хоча війна зникла з повсякденного життя на більшій території країни, вона триває — і реально, і віртуально. Неможливо звикнути до щоденних новин про обстріли та загиблих. І хоча на шляхах у нас гине в десятки разів більше, все ж таки, хоч як сумно, це було завжди. Смерть на фронті нагадує про те, що фронт є. 

У принципі, війна може й не стати незагойною раною, але тільки в тому разі, якщо вона є дією, а не станом. Якщо перемогу в ній можна коли не помацати рукою, то розгледіти хоча б у бінокль, а кожен пройдений крок збільшує її в розмірах. 

Але за останній рік стало остаточно зрозуміло, що в багатошаровому конфлікті на Донбасі виділився геополітичний чинник, а сама війна стала одним із теплих фронтів започатковуваної холодної війни між США й Росією. Що, з одного боку, безумовно, полегшує справу, — Україна не залишається сама. 

З іншого боку, це той фронт, де Росія не може допустити своєї поразки. Тобто поразка, безумовно, настати може, але тільки як наслідок поразки глобальної; неминучої, звісно, але з украй невизначеними часовими рамками. 

Запит на перемогу, таким чином, реалізувати буде складно. Світла ідея безпечної реінтеграції залишається мрією. Вона ж неможлива без компромісів, а початок глобального протистояння наддержав — не найкращий для них час. Вихід Росії з Донбасу видається сьогодні нереальним, — Путін взагалі ніколи нізвідки досі не йшов. Імперія повинна рости, а не всихати в розмірах.

У цих умовах вікно можливостей звужується до тривалого перемир'я, що переходить у стійкий мир. Не виконання повною мірою Мінських угод, звісно, а відсутність загиблих українських військових. Стан "невійни". Мир ціною "непоразки". Який може перетворитися на перемогу, але це вже залежатиме не тільки від нас і, взагалі, буде іншою історією.

Чи реально це? Сказати важко, беручи до уваги, в тому числі, й ірраціональне бажання Кремля не так повернути в Україну жителів Донецька й Луганська з досить складним для Києва світоглядом, як вживити в нас продукти своєї життєдіяльності — "ДНР" і "ЛНР". Здається, ще трохи — і ці продукти, чортихаючись та проклинаючи "Родину-матушку", підуть у наступ, а на снарядах напишуть "За Минск!", "За особый статус!" і "За амнистию!" 

Запит на порядок 

Порядок у широкому значенні слова. Не тільки й не так на конкретну особу, а на порядок як систему прозорих і ефективних державних процедур. 

На жорсткість влади. Але не тоді, коли треба віджати чергового конкурента, а в процесі забезпечення безпеки і комфорту кожної конкретної людини. 

До речі, похідними порядку є інвестиції та економічне зростання. Адже основні причини дефіциту інвестицій — навіть не корупція (інвестори працюють із різними режимами), а відсутність будь-яких гарантій їх недоторканності та впевненості у стабільності влади й справедливості суду. Жодні гроші не прийдуть туди, де реєстр акціонерів може бути переписаний "чорним нотаріусом" за ніч, об'єкт інвестування може бути захоплений "громадський активістами" в балаклавах або опинитися в зоні бойових дій. 

Додаткові можливості та виклики може принести децентралізація, що плавно переходить у феодалізацію, а через неї, можливо, в майбутньому — у "федералізацію-лайт". 

Уже сьогодні кожен феодал, що поважає себе, має підвідомчого йому отамана з групою небайдужих озброєних хлопців. Для потенційного керівника країни цей чинник стає вже проблемою: як не просто пообіцяти порядок і законність, а виконати цю обіцянку й завадити цим місцевим авторитетам доїти свою територію? А з іншого боку — як підтримати тих, хто намагається у громадах проскочити феодалізм і вибудувати корисні для населення управлінські мікросистеми? 

Якщо державна вертикаль розмивається, яка приходить їй на зміну? Партійна? Але рівень довіри до партій як явища можна роздивитися тільки з приладами, що не дивно, — рівень дискусій у парламенті нагадує чи то базарні розбірки за право контролювати прилавок, чи то внутрішньосімейний переполох після чергового п'яного загулу чоловіка. 

Ніяка вертикаль не потрібна, і чорт із нею? Але відсутність мінімально необхідного впливу центру (саме необхідного, а не того, якого в Києві хочеться) створює нові можливості для сусідньої держави розчленувати країну на безліч дрібних утворень і закрити, таким чином, питання порушення територіальної цілісності. Якщо немає країни, немає й порушення. 

Запит на успіх реформ 

Немає нічого гіршого, ніж операція без кінця-краю. Будь-який лікар скаже, що проводити її треба максимально швидко, за заздалегідь прописаним планом, а в разі виникнення чогось непередбачуваного — допоможе вправність і вміння хірурга. Консиліум же проводиться до операції, а не триває під час неї, з дебатами та голосуваннями. 

Процес, який називався у нас реформами, вирізнявся неквапливістю й непослідовністю. Плюс до того лікарі, здається, намагалися під час маніпуляцій зберегти у хворого трішки ракових клітин (у вигляді великих держпідприємств, наприклад), щоб мати можливість на хворому трохи заробити. Як відомо, головне завдання кмітливого лікаря — лікувати хворого, але не вилікувати до кінця. Здорова людина не означає для такого лікаря нічого, крім утраченої вигоди. 

Дуже хочеться помацати якісь реальні результати реформ, окрім Центрів адміністративних послуг і ProZorro. Терпіння лишилося мало, і його дефіцит позначиться на цифрах підсумків виборів. 

При цьому антикорупційні дії триватимуть і тому, що це подобається людям, і тому, що продовження очищення правлячої еліти буде єдиною вимогою колективного Заходу, без якого нікуди. А якщо там повністю усвідомлять цінність України як проекту, а не тільки боєздатної одиниці в геополітичній бійці, концепція "свого сучого сина" буде менш актуальною. 

Паралельно триватиме кастинг на більш ефективних і переконливих борців із корупцією, оскільки частенько новоявлені "комісари Каттані" (для молодих: це головний антимафіозний герой італійського серіалу) схожі на дорослих дітей персонажів того ж серіалу, але з іншого боку барикад. 

А ось із тарифами доведеться щось придумати, адже досі ніхто не відповів людям на просте запитання: чому, коли при "злочинному" режимі енергетика була джерелом корупції і з цієї сфери вилучалися колосальні ресурси, — тарифи були одні, а коли, як стверджують, корупції не стало, — вони збільшилися в кілька разів? 

Запит на чесність

Багато з тих, хто прийшов у владу чотири роки тому на хвилі загальнонародного шоку від подій, за ці роки споважніли, причепурилися, стали на ноги. Риторика їхня, взагалі, та ж сама, але з кожним роком усе менше віриться в їхнє співпереживання простому українському громадянинові, а дедалі більше розумієш, що вони — високооплачувані актори, життя яких удалося. 

Поява в рейтингах професійних шоуменів пояснюється просто їхньою вищою кваліфікацією, — самодіяльні театри так і не витіснили професійних, а майстрів перевтілення в нас у політиці не так багато (хоча вони і є). 

Більше того, вихід професійних лицедіїв у політику дозволяє відчути різницю: погана гра відразу ріже очі, демагогія проступає на лобі, як крапельки поту. Проблема тільки в тому, що актор-профі вкрай рідко є ще й сценаристом, а для чистоти картини на його афішах (тобто бордах) незле б зазначати й авторів монологів. Оскільки ж продавати квитки на мітинги нелогічно, хотілося б також знати й тих, хто підставив своє фінансове плече. Ну там "спонсор концерту —..." Втім, це всіх стосується. 

Загалом, професійна гра в чесну людину — трохи плутане мовлення, надривний голос, клубок у горлі, а під час спічу про субсидії — очі "шреківського" кота, — влучає в запит, як у десятку. Дивно, правда? У чемпіонаті зі щирості перемагають люди, котрі навчилися правильно носити маски…

У "непрофі" в цій справі є єдиний шанс — не корчити з себе невідомо кого, а залишатися собою й сподіватися, що внутрішня сила та глибина суджень будуть справедливо оцінені не тільки рідними і близькими. 

Запит на позитивний патріотизм 

Не той, який у парадно-вихідний вишиванці. Коли гімн співають від душі, далеко не завжди виходить голосно. Як свідчить досвід, на жаль, децибели, генеровані виконанням гімну, часто прямо пропорційні сумі вкрадених із бюджету матеріальних ресурсів. 

Але відчуття гордості за країну (а отже — і трохи й за себе, її громадянина) є необхідним бонусом у будь-який час, а особливо — в такий непростий, як сьогодні. 

Це відчуття базується не тільки на зміцнілій армії та на інших атрибутах воєнного часу і не тотожне ненависті до керівництва країни-окупанта або, тим більше, її населення. Ненависть — товар, який швидко псується, а при тривалому зберіганні — отруйний. 

Гордість — це результат творення. Чогось побудованого, придуманого, виконаного. Не міфічного й не фейкового, а реального досягнення, перемоги — у професії, бізнесі, науці, економіці, культурі, спорті. Не в політиці, ні. 

І, що важливо, гордість об'єднує, а це саме те, що потрібно нам сьогодні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво