Ефірна сутність - Внутрішня політика - dt.ua

Ефірна сутність

21 березня, 2014, 20:45 Роздрукувати Випуск №10, 21 березня-28 березня

Не треба вплутуватися в "інформаційну війну" з Росією, хоч би як хотілося відповісти ударом на удар. На відміну від РФ — території, об'єднаної тільки загальним медіапростором, — ми реальна країна. Принаймні останнім часом нею стаємо. 

Про те, що "ми програли інформаційну/пропагандистську війну", не написав (хоча б у Твіттері) тільки ледачий. Далі починаються уточнення: ми програли її у Криму, в Росії, на Сході України, в "майданний" період чи протягом останніх двадцяти років, програли Росії чи якимсь "внутрішнім ворогам", програли тому що... програли з тріском і т.д., і треба негайно рекрутувати всі резерви для посилення цього невидимого фронту. 

Одне слово, ми готові битися. Не тільки на землі, на морі і в повітрі, а й в ефірі. Який вважаємо так само своїм, як і землю, що її, відомо ж, "ні п'яді". 

Але тут ми ступаємо на слизьку стежку. Той "ефір", про який ідеться, на відміну від землі — не те щоб наш. І, перш ніж вплутуватися у війну на цій території, годилося б бодай зрозуміти, чим вона є, а потім оцінити свої шанси. 

Медіапростір, у якому російські пропагандисти перед нами кривляються, ми ще зовсім недавно вважали "своїм". Та й тепер-ось готові в ньому вести бойові дії. Більше того, власне "своє", свій сегмент цього простору ми підсвідомо сприймали як гетто. Оригінальне, красиве, з вишиванками й писанками, "ВВ" і "ОЕ", Шевченком і Жаданом, але... гетто. Масовий реципієнт, як і раніше, тонув у СРСР — у загальному медіапросторі, де всього лиш "Сімнадцять миттєвостей весни" поступилися місцем "Бригаді" і "Ментам", та "Лебедине озеро" осушили через непотрібність, — улюблені шоу відгороджують від реальності значно ефективніше, ніж увесь сонм "умираючих лебедів" від Анни Павлової до Майї Плісецької. І навіть ТАРС тепер знову з нами і, зовсім як у старі добрі часи, "уповноважений заявити". 

Ми завжди активно споживали російський медіапродукт. Що телевізійний, що мережевий. Просто тому, що вітчизняні зразки на тлі російських видавалися (та й були насправді) переважно слабкими. Гаразд, телик із його дурними шоу й серіалами для домогосподарок. Але в кожного просунутого Інтернет-юзера в закладках стояло щось "їхнє" — "Компьютерра" або "Сноб", "Кольта" або "Правмир", "Грани" або "ЕЖ", Марат Гельман або Артемій Лебедєв, а також "Лента", "Росбалт", "Газета" і т.д. у різних комбінаціях. Пастися на "їхніх" ресурсах було для нас природно. Так само, як ходити на гастрольні спектаклі МХАТ або концерти Башмета (пардон за непристойність). 

Тепер ми цим майже обурені. Тепер можна навіть почути вимоги "закрити", "заборонити", "забанити" і т.д. Адже ми таким чином виявляємося частиною "їхнього проекту"! І, на жаль, це почасти правда. 

Але є й інша частина правди. На відміну від середнього українського інформобивателя, вічно незадоволеного "Уа-зоною" і вічно в пошуках "цікавинок", де тільки дозволяє знання мов, російський колега не знає і не бачить нічого, крім "точки Ру". Нічого, крім "свого". Ті "просунуті", які читають ВВС, Таймс і Вашингтон Пост не через "Иносми", а в оригіналі, — у приголомшливій меншості. Замкнутість у своєму локалі призводить до тих самих результатів, що й послідовна політика ізоляціонізму та інформаційних блокад: зовнішньої оцінки, альтернативної точки зору люди просто перестають потребувати. Від якогось моменту вони навіть не допускають, що інша точка зору може існувати. Але коли людині цілком вистачає "свого", вона вироджується. Впадає в міщанське самовдоволення, думаючи, що це "своє" велике, вичерпне й правильне, а тому нічого більше й не треба. Ця "велич" — містечковість найгіршого штибу. Російський інформобиватель, можливо, глибоко в душі богоносець і творець цивілізацій, але за спрямованістю думок — селюк. І ось вам результат цієї деградації — вся країна живе спільним міфом про "велич", "особливий шлях" і путіноподібного "культурного героя". Вся країна замість інформації не кривлячись споживає пропагандистське фуфло. 

Насправді нам пощастило, що в цьому новітньому СРСР ми, українці, як і раніше, — бідні родичі, "молодші брати". Причому річ не в тому, що хтось хоче нас принизити. Нічого особистого. Просто шоу не для нас грають. Не для нас вриваються в ефір "вороги" і "брати", "світові залаштунки" і "народ-богоносець", "великі перемоги" і "моральні дегенерати" тощо. Зрозумійте, ми тільки випадкові жертви, collateral damage пропагандистських залпів. Не треба ображатися за "бендер", — це не для наших вух сказано. Москва говорить і показує не нам, а Росії. Вона віщає на "точку Ру", в якій ми — випадкові глядачі. І це найкраще, що могло з нами статися, — вони самі зробили нас чужими в цій "зоні". Ми, так само, як грузини, поляки, японці, американці, — тільки матеріал, сировина, з якої Москва готує свої страви для російських шлунків. 

Їм це необхідно як повітря. Інформаційна політика Росії, вся її пропаганда виходить із того, що Росія — медіакраїна. Нічого спільного, крім медіапростору, у різних її регіонів (як і в нас із нею) немає. Єдність цієї величезної частини суші як "країни" забезпечується виключно "точкою Ру" — спільною "точкою зору". Спільними словами-мемами. І спільними героями, за якими із завмиранням серця спостерігає шанована публіка. 

Свою чужість цій "зоні" ми відчували й раніше, — занадто вже деякі тамтешні меми дисонували з нашими реаліями. "Єдність", наприклад, або "братерство народів". Нам достеменно відомо, що немає ні єдності, ні братерства, — ми це відчували на власній шкурі постійно. Але меми діють на свідомість не тому, що відповідають реаліям, а тому, що вони сказані до місця. Як заклинання. 

Російський медіапростір — просто енциклопедія мемів. Особливо тепер, у гарячу пору пропагандистських жнив. "Вставання з колін", "духовні скріпи", "російська земля, російська кров", "ми рятуємо братів", "бендеровці!", "наша перемога". І неодмінно найголовніша мем-страва російської пропаганди — "круті яйця" Путіна. У всіх ракурсах — від найбільшої щуки до ритуального потрясання ядерною боєголовкою. 

Перестаньте плювати в екрани й тицяти в нього середні пальці. Подивіться на це обличчя з любов'ю. Зрозумійте, він не може інакше. Він, може, радо відмовився б від ботоксу, дорогих костюмів та дурнуватих прес-конференцій. Але це йому не під силу. Він мусить дограти свою роль до кінця. Хоч би яким абсурдним був цей сценарій. Гроші в банку — зволь відповідати. Тому він Герой. І не виходить із ролі. Чому він може дозволити собі на всю країну гнати єресь про "незаконність відділення України від СРСР", "незаконність передачі Криму Україні" або "законність референдуму", — і при цьому публіка не крутить пальцем біля скроні, а кидає в повітря чепчики? Тому що Герой — це не той, хто "грає за правилами". Це той, хто встановлює правила. Герой не "живе за законом", він сам — закон. Якби він робив інакше, то був би звичайною собі людиною, а не Героєм. А медіапростір — як і будь-яка міфологія — потребує саме героя. Життя якого, як відомо, — низка перемог. Над Чечнею, Грузією, ЮКОСом, Пуссі Райот, лібералами, патріархом, Кримом і т.д. Кожна перемога збирає щедрий урожай "лайків", піднімає рейтинг — що значно важливіше, ніж якісь там вибори. Він єдиний своїми подвигами рятує Космос від Хаосу, тобто Росію від Америки (перестаньте реготати!). 

Ті відважні, хто лаштується на "інформаційну війну" з Росією, думають, що матимуть справу з "ошуканим" реципієнтом. Готуються до банів, зустрічей із тролями, відправкою у стоп-листи. Але біда в тому, що реципієнт не просто "обманутий" — він обманюватися радий. Йому подобається те, що він бачить на своїх екранах. Автори сценаріїв для серіалу "Велика Росія" чудово знають, у чому успіх пропаганди. Вони не намагаються подвигнути реципієнта, наприклад, на трудовий подвиг. Вони знають, що "vodka — no, trabajo — si" no pasaran. Пропагувати велич, перемоги і "круті яйця" значно перспективніше, ніж трудовий ентузіазм. Тому будь-якого донкіхота, готового рятувати російського реципієнта від мороку тотальної брехні, чекає колосальний опір матеріалу, — йому доведеться мати справу не з "викривленим світосприйняттям", а з інтелектуальним комфортом. Немає нічого складнішого, ніж боротися з комфортом. Більшовикам довелося зруйнувати побут "до основанья", фізично не залишити від домашнього вогнища каменя на камені, щоб подолати природне людське прагнення домашнього комфорту. В інформаційній сфері мені важко придумати аналог такого руйнування. Підірвати Останкінську вежу? Років сорок тому могло спрацювати. А тепер хто знає, "где сердце у спрута, и есть ли у спрута сердце". Перш ніж ставати на стежку інформаційної війни з Росією, треба зрозуміти: інформполітика Росії — це масовий гіпноз і, за потреби, сеанс колективної психотерапії. Це те, що об'єднує народ, якого реально немає. І будь-яке вторгнення в медіапростір, будь-який замах на меми й міфи — це замах на саму Росію. Бо вона сама — тільки мем. 

Боротися з мемами — що воювати з вітряками. Ще нікому не вдавалося подолати сліпу віру в те, чого не існує насправді. Неважливо, йдеться про неіснуючих джинів, неіснуючих прибульців чи неіснуючі "круті яйця". Боротися з мороком інформполітики Кремля — те саме що боротися з вірою в Кашпіровського у 90-тих. Німців, заворожених Гітлером, протверезив тільки повний розгром їхньої країни і Нюрнберзький процес. Що зможе протверезити реципієнта, оглушеного "величчю", "перемогами", "збиранням земель", "цивілізаційною місією"? Доки Москва, яка вічно "говорит и показывает", не отримає свій Нюрнберг і свій осиковий кіл у серце, привид СРСР воскресатиме й воскресатиме. У різних образах, у різних символах, у різних акторах, але його завжди безпомилково видаватимуть брехня, підміна понять, агресивний тон і готовність шанованої публіки шаленіти на кожну появу крутості яєць, хоч би чого це коштувало їм самим та всьому світові. 

Чи зможемо ми перемогти в такій інформаційній війні? І чи треба зв'язуватися, квапити події? Росія, ступивши на шлях інформаційної війни, сама взялася за зачистку власної території. Сьогодні заблокували "Грани" і "ЕЖ". Стерли з обличчя Інтернету "Ленту" і "РИА Новости". Завтра виникне потреба стерилізувати ще якийсь сегмент, закрити російським користувачам доступ у Фейсбук. Післязавтра, коли споживач полізе з цієї задухи на свіже повітря англомовного (хто може) і/або не-російського російськомовного (наприклад, українського чи будь-якого діаспорного) Інтернету — доведеться відключити вихід із "зони Ру", перетворивши її на "зону" у повному сенсі слова. Поряд із "центральним телебаченням" існуватиме "центральний Інтернет". 

Але довго втримувати інформаційну блокаду не вийде. Це неможливо технічно. Тоталітарна пропаганда могла мати успіх, коли на всю країну були одна радіостанція й один телетранслятор. Коли в країні діяли дві-три державні друкарні — це ще теж можна було пережити. Але варто було технології трохи рушити вперед, і до споживача прорвалися "Голос Америки", ВВС і "Вільна Європа", а коли в кожному НДІ з'явилися перші "Ери" і "РЕМи", в народ поплив нескінченний потік самвидаву. 

Нинішні технології відійшли від "Ери" й "Радіоли" на відстань кількох світлових років. І рушили саме в напрямку, протилежному контролю й тоталізації. Так, можна заблокувати кілька "крамольних" сайтів для росіян. І на день-два знизити активність їх користувачів. Але на третій день навіть малопідкутий юзер розбереться, як користуватися анонімним проксі, що таке анонімайзер, а потім френди на ФБ покажуть лазівку в "тіньовий нет".

Ні, ми не зможемо перемогти ту пропагандистську машину, яка зараз на повну потужність штампує в Росії "єдиний порив" і загальний "одобрямс". Але її зможуть перемогти час і опір світу. Наш опір. Можливо, саме наш — тому що ми вже стали реально й можемо стати в ефірі тим "заповідником свободи від СРСР", у якому багато тверезих росіян бачать надію для себе та своєї країни. 

Тому не треба вплутуватися в медіавійну з Росією, якої нам не виграти. Не виграти тому, що це не наша територія і не наші правила. На такі правила гри в інформаційній політиці взагалі не можна погоджуватися — навіть задля "великої перемоги". Ми надто багато віддали за свою свободу, щоб тепер поступатися нею заради якихось "великих цілей". Які насправді не варті ні міліметра свободи. Я хочу вірити в те, що мої колеги з журналістського цеху вирішать за краще бути саме журналістами, а не гвинтиками в пропагандистській машині. Писати/говорити/знімати те, що вважають потрібним і правильним, а не те, що вважає потрібним і правильним влада, яка неважливо де сидить — у Кремлі чи на Банковій. "Інформаційна політика" у вільній країні може мати тільки одну основу — свободу слова, і тільки одне обмеження — професійну етику.

Це не означає, що нам не потрібна інформаційна політика. Потрібна, мабуть. Але починається вона — як твоя Батьківщина — з картинки в букварі, а не з розподілу частот для телеканалів. Вона починається з нового підручника історії, в якому не буде з хибною сором'язливістю замовчуватись одне і на догоду невідомо кому випинатись інше. "Точка Ру" в нашому інформаційному просторі має бути якщо не витіснена, то хоча б доповнена "крапкою Уа". Точкою зору українців — загальною і власною. Ніхто, крім нас, її нам не зробить. І тепер, коли більшості українців на "точку Ру" нудотно дивитися, слушна нагода для того, щоб перестати ставитися до свого сегмента ефіру як до етнографічної дивовижі.

Не треба вплутуватися в "інформаційну війну" з Росією, хоч би як хотілося відповісти ударом на удар. На відміну від РФ — території, об'єднаної тільки загальним медіапростором, — ми реальна країна. Принаймні останнім часом нею стаємо. Країна зі своїми проблемами, негараздами й трагедіями. Що тільки підтверджує нашу приналежність до реальності, адже біль — найпростіший і безвідмовний індикатор фізичного існування. Нам не потрібні симулякри "великих перемог" і "крутих яєць". Досить гідно робити свою справу. Коли співчуваючим росіянам набридне підглядати за реальним життям у замкову шпарину, вони до нас підтягнуться. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво