Доцентровий зміст політики доходів - Внутрішня політика - dt.ua

Доцентровий зміст політики доходів

18 серпня, 2017, 19:20 Роздрукувати Випуск №30-31, 19 серпня-1 вересня

Україна повинна сформувати загальне бачення політики доходів, визначити основні складові, здійснитикомплексні розрахунки, окреслити орієнтири і надалі моніторити весь процес.

Загальним місцем уже стали претензії до влади з приводу масштабної бідності, надмірної нерівності за різними ознаками, поширення — особливо серед молоді — еміграційних настроїв, тінізації економічної діяльності та масової практики неофіційних платежів у всіх суспільних ланках. 

І ці претензії цілком справедливі. Але ситуація, що склалася, є наслідком передусім принципових прорахунків у політиці доходів. Отже, намагання виправити щось одне приречені на невдачу. Україна повинна сформувати загальне бачення політики доходів, визначити основні складові, здійснитикомплексні розрахунки (не просто очікуваного впливу, скажімо, зміни окремого податку чи соціальної виплати на бюджет), окреслити ті орієнтири рівня життя населення та макроекономічної ситуації, яких потрібно досягнути упродовж визначеного періоду (на кшталт, приміром, індикаторів цілей сталого розвитку), і надалі моніторити весь процес. Однак розпочинати необхідно із нового розуміння доходів, притаманного ХХІ ст.

Політика доходів охоплює процеси на рівні їх первинного розподілу та перерозподілу між основними інституційними суб'єктами економічних відносин: державою, територіальними громадами, бізнесом і домогосподарствами. При цьому витрати одного суб'єкта є одночасно доходами іншого. Наприклад, державні соціальні трансферти, що формують значну частину доходів домогосподарств, забезпечують зростання (збереження) людського капіталу, внутрішній попит на товари та послуги, а отже, сприяють підвищенню економічної активності, зростанню зайнятості, збільшенню надходження податків (насамперед включених у ціну) до бюджету. Посилення активності бізнесу забезпечує як безпосереднє надходження коштів до бюджету, так і зростання доходів працюючих, що також відображається у підвищенні попиту, збільшенні сум сплачених податків.

Вади української політики доходів

Сьогодні головним завданням, хоча і не завжди чітко сформульованим, державного регулювання доходів в Україні залишається економія бюджетних коштів. Населення, за винятком найбільш нужденних верств, мусить виживати завдяки власним зусиллям, а бізнес підтримується вибірково за ознаками корисності владним структурам. Більшість проблем у сфері доходів, що не пов'язані безпосередньо із перспективами наповнення державного бюджету, або не виходять за межі обговорення, або слугують предметом політичних спекуляцій і риторикою про необхідність розширити економічні свободи, про соціальну орієнтованість економіки, повній реалізації якої нібито заважає "переобтяження державного бюджету соціальними витратами". Загалом, за визнанням авторитетних міжнародних експертів, соціальна ціна економічних реформ в Україні є зависокою.

У результаті кожний інституційний суб'єкт утворення доходів — підприємці, домогосподарства, державні структури, місцева влада — залишається незадоволеним, оскільки не має ресурсів для довгострокових операцій, не вірить у можливості розвитку. Відповідно, значна частина і бізнесменів, і самозайнятих, і найманих працівників прагнуть вивести кошти за межі економічної резидентури України (за кордон або у "тінь"). Пояснюється це зазвичай високими податками, несправедливістю їх адміністрування тощо, тобто в результаті неефективністю державної політики доходів.

Надмірна, економічно необґрунтована нерівність, яка є наслідком такої ситуації, своєю чергою призводить до того, що у кожному циклі обігу доходів від цього процесу відсторонюються цілі групи (домогосподарств, підприємців, поселень), які в кінцевому підсумку потрапляють у ситуацію економічного і соціального відторгнення. Тому, попри потужний ресурсний потенціал, Україна залишається бідною та поляризованою країною. Саме так варто сформулювати головний симптом загальної хвороби державної політики доходів.

Коріння росте із специфічної економічної свідомості українського істеблішменту і системи практичних економічних відносин, що трактують політику доходів перш за все як вилучення (для тих, хто сильніший) або безповоротні втрати (для тих, хто слабший) коштів. Більшість тих, хто приймає рішення на практиці, не погоджуються із тим, що раціональна політика доходів саме і спрямована на запобігання втрат кожним інституційним суб'єктом, а поточні витрати є лише першим етапом безкінечного циклу обігу доходу, упродовж якого зиск отримує врешті-решт кожен учасник. Відмова від бачення кругообігу економічних операцій як циклів перерозподілу доходів і, відповідно, невміння цей розподіл раціонально впорядкувати закономірно спричиняють те, що наявна політика доходи всіх суб'єктів економіки дійсно перетворює на втрати.

У такій системі відносин і за такого розуміння політики доходів, при домінуванні відчуття хронічності безповоротних втрат найбільше страждають соціальні потреби. Кошти, необхідні для їхнього фінансування, визнаються "чистими втратами", а соціальна політика — необхідністю виконання зобов'язань держави. Такий підхід — і з огляду на подвійні стандарти, і в частині трактування соціальних трансфертів як виключно безповоротних витрат — є, безперечно, хибним.

За такого розуміння практична реалізація політики доходів супроводжується численними ризиками утиску інтересів одних груп на користь інших. Своєю чергою, неврівноваженість політики доходів призводить до того, що одні групи інституційних суб'єктів економічних відносин (із числа підприємців або домогосподарств) отримують доходи, які істотно перевищують рівень, обґрунтований їхніми зусиллями (продуктивністю, ефективністю тощо), а здобутки інших винагороджуються не повністю.

Політика доходів завжди формує механізми самозбереження. Суперечливість інтересів усіх діючих осіб не тільки спричиняє неминучу боротьбу, а й перешкоджає кардинальним зрушенням відносин, що склалися. Абсолютно очевидно, що інтересам роботодавців відповідає зниження витрат, зокрема, за рахунок економії на податках, скажімо, на ЄСВ, а інтересам найманих працівників відповідає повна сплата за них внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування. Інтереси працюючого населення обмежуються максимальним рівнем оплати праці, а інтереси пенсіонерів — сумою внесків, що надходять до Пенсійного фонду. Зміни курсу національної валюти по різному впливають на імпортерів та експортерів: якщо перші виграють від "дорогої" гривні, то другі — від "дешевої". Те саме стосується митних правил і тарифів. Таким чином, принципово неможливо реалізувати точкові зміни, не зачепивши чиїхось інтересів. Тому будь-які реформи політики доходів наштовхуються на потужний спротив, причому дуже часто цей спротив пов'язаний не лише з реальною втратою доходів, а і з потенційним зниженням можливої вигоди, зокрема, за рахунок зміни умов отримання доходу. Подолання такого спротиву потребує вироблення спеціальних механізмів, передусім роз'яснення та компенсації, і узгодження окремих дій.

Сучасна українська політика доходів провокує постійне трактування державної підтримки як тягаря, який несуть активні верстви населення, бізнес, дієві територіальні громади і який начебто заважає їхньому розвиткові. Водночас принципова некоректність політики доходів провокує сумніви цих активних верств у дійсній необхідності їхньої допомоги, сумніви у неспроможності нужденних самостійно здійснювати необхідні кроки для досягнення власного благополуччя, а отже, провокує соціальне невдоволення, що межує із суспільною напругою і конфронтацією. Тоді як ефективна політика доходів сприяє згуртованості суспільства на відміну від його поділу і навіть розколу.

Українські спроби регулювання 
окремих видів доходів

Будь-яке коригування однієї складової (мінімальної зарплати, розміру єдиного соціального внеску тощо) неодмінно спричиняє зміну інших доходів (держави, бізнесу, домогосподарств). Держава, головний регулятор доходів, плануючи умови та напрями зміни політики, повинна, по-перше, передбачати механізми компенсації потенційних втрат окремих гравців, по-друге, захищати інтереси слабших учасників ринку, по-третє, орієнтуватися на кумулятивний ефект, який виявлятиметься у зростанні сукупних доходів за умови, що становище кожного при цьому не погіршиться. Інакше, побоюючись втратити потенційні доходи, усі гравці чинитимуть масштабний спротив, що виявлятиметься, зокрема, у саботажі чиновників, опортунізмі підприємців і соціальному нігілізмі домогосподарств. Наприклад, зниження (майже дворазове) єдиного соціального внеску в 2016 р. закономірно не спричинило зростання заробітної плати, доходів ПФУ та бюджетів, хоча і сприяло збільшенню легальних робочих місць. За даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, чисельність осіб, за яких сплачено єдиний соціальний внесок, зросла вперше з 2007 р., причому збільшилась на 678,6 тис., або на 5,6%. Навпаки, підвищення мінімальної заробітної плати у 2017 р. сприяло зростанню середньої зарплати, суми податків і внесків до Пенсійного фонду, але також закономірно й очікувано, викликало невдоволення роботодавців. Видається, що цього можна було уникнути за умови синхронізації дій щодо зниження ЄСВ і підвищення мінімальної заробітної плати. Іншим варіантом могла б стати синхронізація дій по зниженню ЄСВ із запровадженням обов'язкових внесків роботодавця до накопичувальних пенсійних схем (зрозуміло, у розмірі, істотно меншому за запропоноване зниження ЄСВ).

Украй необхідним видається врахування всього ланцюга зв'язків, приміром, при очікуваному зростанні пенсій. Не викликає сумнівів, що єдиним джерелом може бути підвищення економічної активності бізнесу, зростання його доходів і збільшення доходів бюджету і ПФУ. За інших умов усе зведеться до перерозподілу коштів, посилення навантаження на бюджет, неминучої грошової емісії та інфляції, яка нівелює всі здобутки окремих гравців.

Зазначене застереження стосується всіх державних рішень у царині впливу на процеси первинного розподілу та перерозподілу доходів.

Саме ця системна вада існуючої політики доходів зумовила хронічне відтворення ситуації надмірної, економічно необґрунтованої та соціально неприйнятної диференціації за доходами різних верств населення, підприємств, інституційних суб'єктів економічних відносин, територіальних громад.

Нерівність доходів населення в Україні загалом і в окремих містах, зокрема, перевищує відповідні показники не тільки по країнах, які є взірцем розумної гармонізації ринкової економіки та соціальної відповідальності, а й по країнах із домінуванням імперативів ринкової свободи (див. табл.).

Фактично наведені співвідношення є красномовним доказом того, що нерівність в Україні набула неприпустимо високого рівня і загрожує соціальним відторгненням значних груп населення, які не мають жодних можливостей самостійно вибратися з пастки, в яку потрапили. Навряд чи щось може змінити підтримка, що її надає держава.

Проте слід зазначити, що дворазове підвищення мінімальної заробітної плати від 1 січня 2017 р. миттєво відобразилося у зниженні нерівності, включно із гендерною. Якщо упродовж перших п'яти місяців 2016-го доходи 10% високооплачуваних чоловіків перевищували доходи 50% найменш оплачуваних у 20,7 разу, а жінок — у 13,2 разу, то за перші п'ять місяців 2017-го ці показники скоротилися до 15,1 і 11,1 разу відповідно. Таким чином, і про це чітко свідчать дані Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, нерівність загалом зменшилася на 30%, серед чоловіків — на 40, а серед жінок — на 20%. Важливо, що зниження нерівності зумовлене не скороченням високих доходів, а зростанням низьких.

У сфері реформ політики доходів на територіальному рівні започаткування нових правил формування місцевих бюджетів у рамках децентралізації поки що у більшості випадків не супроводжується зміною ідеології використання цих ресурсів. Переважною мірою керівники територіальних громад ще не усвідомлюють нових можливостей самостійного заробляння грошей, зокрема, і завдяки значному збільшенню власних ресурсів. Лише за умови зміни такої психології децентралізація спричинить бажаний ефект — орієнтація виключно на підвищення ефективності витрат apriori приречена на невдачу. Кошти будуть розділятися більш справедливо і витрачатися більш ефективно, але їх не буде вистачати на все: необхідне збільшення самої суми доходів громади. Наприклад, якщо будівництво дороги супроводжується розвитком усієї інфраструктури (транспорт, кафе, АЗС, мотелі тощо), то це означає зростання зайнятості і доходів бюджету громади, зниження соціальної напруги через безробіття, підвищення інвестиційної привабливості території тощо.

У сфері політики доходів підприємництва упродовж тривалого часу зберігається вибіркове ставлення до різних підприємців і підприємств. Найяскравішим прикладом була багаторічна ситуація із поверненням ПДВ. Варто згадати і непоодинокі випадки прямої державної підтримки окремих галузей і виробництв. Це очікувано має наслідком поділ українських роботодавців на дві нерівні за масштабами та можливостями групи — привілейованих і решти; при цьому саме решта несе весь тягар офіційних і неофіційних платежів.

Бачення раціональної політики доходів

Розвинений світ визнає, що перехід від індустріального до постіндустріального розвитку є рухом від домінування виробництва товарів і фізичних засобів до домінування виробництва людини в широкому розумінні. Саме так слід трактувати поширений вираз про випереджаючий розвиток сфери послуг. Остання не просто масштабується і виробляє дедалі більшу частину національного доходу, цього замало — традиційні суспільства також чимало витрачали на послуги і розваги найбагатших верств суспільства. Принципово змінюється характер сфери послуг — вона стає продуктивною в тому сенсі, що продукує розвиток максимально можливої кількості людей і підпорядковує цьому завданню формування товарних та інфраструктурних галузей. Досвід країн, які здійснювали успішні реформи і забезпечували значне прискорення людського та економічного розвитку, доводить, що раціональні соціальні доходи є важливою частиною інвестицій у розвиток людського капіталу і вагомим регулятором процесів ціноутворення та обсягів внутрішнього ринку. Для таких країн головним завданням політики доходів є максимальне зростання доходів усіх інституційних суб'єктів економічних відносин (держави, бізнесу, домогосподарств) завдяки економічній активності, продуктивності, ефективності та соціальній справедливості.

Виходячи з такого трактування сутності й завдань політики доходів, проблема їхнього розміру та адресації перетворюється на проблему якості споживання доходів. Зокрема, це означає, що будь-яка політика, яка вибірково і точково вимагає зменшення чи збільшення доходів, завжди є деструктивною. Це пов'язано із тим, що різка та непередбачувана нестача доходів одного із інституційних суб'єктів макровідносин не дає йому змоги повноцінно вступити у наступний цикл на тих умовах, на які решта учасників звикли розраховувати. В результаті порушується конкуренція попиту та доступу до ресурсів, що перетворює невикористані ресурси та недостатній попит на реальні втрати навіть за умов формальної відсутності фінансових вилучень.

Усупереч поширеній думці, не менш деструктивним є також і зростання надлишку в руках окремих суб'єктів економічного обороту. Надлишок не можна продуктивно використати у наступному циклі спільної взаємодії: він або спричиняє інфляцію, або заморожується. Хто може — такі доходи приховує, хто може — виводить за кордон, хто може — розвіює на розваги або предмети розкоші. В результаті формальне збільшення доходів однієї групи гравців, з одного боку, змушує їх вигадувати штучні механізми захисту свого необумовленого продуктивністю становища, що перетворює локальний провал системи обігу на хронічну ваду, з іншого — зумовлює їх програш і послаблення в наступному циклі взаємодії, а перелічені способи утилізації надлишку, хоча й виглядають як статусне збагачення, по суті перетворюються на безповоротні втрати. Всередині країни ілюзія вигід економічно необґрунтованого збагачення легко підтримується, однак на міжнаціональному рівні конкурентне становище національної еліти різко погіршується, що чітко фіксується і використовується їх конкурентами.

Основні риси раціональної політики доходів

Якщо кінцевою метою раціональної політики доходів є досягнення та підтримка їх максимальної сукупної суми, то вона має бути системною, стабільною, прогнозованою. Дотримання системності потребує того, щоби будь-яке рішення щодо коригування будь-якого виду доходів будь-якого суб'єкта (держави, територіальної громади, галузі економіки, домогосподарства) спиралося на оцінки його наслідків для решти суб'єктів та економіки загалом. Правила гри не можуть часто змінюватися (це стосується і податків, і митних тарифів та правил, і мінімальних державних гарантій, і розподілу повноважень, принаймні пов'язаних із фінансовими зобов'язаннями), а принципові зміни можуть запроваджуватися виключно через громадське обговорення. Саме така практика забезпечуватиме можливості довгострокового бачення процесу, а прогнозування хоча б на середньострокову перспективу (3–5 років) має стати обов'язковим.

Відповідно, політика доходів формуватиметься на нових засадах оподаткування, передбачатиме докорінну зміну правил і механізмів адміністрування, спиратиметься на єдині засади стандартизації, зокрема на міжнародні стандарти обліку із забезпеченням прозорості руху капіталу. Стрижнем реформи політики оподаткування має стати стимулювання зайнятості та активних доходів, зокрема, завдяки вищим ставкам обкладання податками пасивних доходів; при цьому надзвичайно важливим є забезпечення справедливості у навантаженні на різні види доходів. З огляду на те, що переважна більшість видів державної підтримки адресована не індивіду, а домогосподарству (родині), видається доцільною заміна оподаткування доходів індивіда оподаткуванням доходів домогосподарства (родини). Така схема, по-перше, дає змогу уникнути зайвої роботи, зокрема, щодо призначення на адресних засадах соціальної допомоги, субсидії тощо, а по-друге, спонукає місцеву владу заохочувати проживання населення на території громади.

Необхідно викорінити практику ручного керування, що унеможливить (або принаймні мінімізує) маніпулювання та зловживання. Через маніпулювання з ПДВ бюджет України систематично втрачає величезні кошти, зокрема, в 2013 р. ці втрати, за різними оцінками, становили 50–70 млрд грн. Передача в 2015 р. функцій із розрахунків з бюджетом від платників ПДВ до спеціальних податкових органів і запровадження в 2017 р. електронного реєстру повернення ПДВ — найбільш радикальна реформа податкового адміністрування — усунули можливість "малювання" податкового кредиту та припинили функціонування так званих маргінальних податкових ям. Однак логічне завершення реформ потребує унеможливлення волюнтаризму працівників ДФС у використанні електронних рахунків, розв'язання проблем із переплатою ПДВ і нестачею задекларованих лімітів на ПДВ-рахунках, пом'якшення незручностей через тимчасове вилучення обігових коштів тощо. Безумовним пріоритетом має стати сплата податків виключно після та за результатами отримання доходу, що оподатковується.

Мінімальні державні соціальні гарантії (трансферти) мають виходити із мінімальних стандартів споживання, а мінімальна заробітна плата — істотно перевищувати інші гарантії. Єдиним винятком можуть і мають бути трансферти особам з інвалідністю — мінімальна пенсія їм може перевищувати мінімальну заробітну плату.

Бідою українського обігу доходів є приховане та пряме виведення капіталу за межі України. Необхідність забезпечення свободи підприємницької діяльності не передбачає прямої заборони, що, однак, не позбавляє державу інструментів стримування. Крім того, міжнародні стандарти обліку та державна політика доходів мають забезпечити прозорість і системи ціноутворення. Недотримання принципів конкурентності та прозорості ціноутворення є основною вадою абсолютно всіх ринків України, що спричиняє хронічне завищення цін та їх неадекватність доходам цільових споживачів

Пряма державна підтримка територіальних громад, бізнесу та домогосподарств є важливою і невіддільною складовою політики доходів. Але мають бути законодавчо визначені її пріоритети, інструменти та масштаби. Видається, що коригуватися вони можуть виключно в рамках зміни стратегії державної підтримки, тобто не надто часто. І хоча цей інструмент економічного регулювання є найбільш критикованим, фокус критики спрямовано хибно. Існуючі недоліки пов'язані із "ручним керуванням", корупцією, безвідповідальністю за наслідки використання. Тому головні елементи реформи потрібно зосередити не на усуненні прямої державної підтримки, а на подоланні зазначених недоліків.

Кредитування в Україні поки що не є ефективним інструментом політики доходів, хоча світова економічна думка і втілення теоретичних конструкцій у практику переконливо доводять, що саме кредити є двигуном економічного розвитку. Кредит — це не тільки джерело поповнення обігових коштів, а й механізм розподілу ризиків між тими, хто кредит надає, тими, хто його використовує, та тими, хто акумулює для цього кошти. Кредит — це також і механізм превентивного визначення прав на результати спільної участі, механізм встановлення права на вимогу інформаційного та регулятивного втручання. Якщо держава бажає домогтися від бізнесу визнання свого права на втручання і постановку соціальних вимог, вона повинна забезпечити умови вільного та доступного кредитування

Важливу роль у розвинених країнах відіграє бюджетне кредитування. Його нестача зазвичай пояснюється браком бюджетних можливостей. Але, по-перше, коштів у бюджетах ніколи на все не вистачає, навіть у заможних країнах, а по-друге, не все вимірюється виключно бюджетним балансом. Наприклад, економія енергії, отриманої з вугілля або газу, навряд чи миттєво позначиться на зміні загальної економічної ситуації в країні, але дасть бажані результати у віддаленій перспективі. Запозичена в розвинених держав практика так званих зелених тарифів і теплих кредитів виявилась вдалою і в Україні.

 

Програма "Зелений тариф" передбачає обов'язок енергопостачальника купувати електричну енергію з альтернативних джерел у визначених обсягах (у домогосподарств до 30 кВт) за цінами, які істотно перевищують звичайний тариф (на 2017 р. встановлено ціну 0,18 євро за 1 кВт·год.). Окупність мережевої сонячної станції під зелений тариф становить 3–8 років.

За програмою з підвищення енергоефективності помешкань (діє з 2014 р.) держава компенсує частину витрат на купівлю енергоефективного обладнання та матеріалів при отриманні кредиту в держбанку. За 2015–2016 рр. через три державні банки видано близько 164 тис. кредитів на 2,7 млрд грн. З них 1,2 млрд грн компенсовано з державного бюджету, 60 млн грн — з місцевих бюджетів. Наразі попит населення істотно перевищує обсяг виділених коштів: на 2017 р. передбачено виділити з бюджету 432 млн грн, тоді як сукупний попит, за оцінками Держенергоефективності, становить 1,9 млрд грн.

Одним із найбільш дієвих інструментів політики доходів є державні закупівлі — інструмент продуктивного інвестування в розвиток певної галузі. Оскільки ціни державних закупівель мають бути конкурентними, орієнтація виключно (або переважно) на мінімальну ціну позбавляє державу можливостей впливати на формування параметрів внутрішнього ефективного попиту. Важливим критерієм відбору постачальників товару (послуги) має бути гарантія якості (європейського рівня) упродовж усього періоду експлуатації із цілком ринковими штрафними санкціями. Для цього варто скористатися напрацьованими у розвинених країнах моделями аукціонів другої ціни, кількох етапів тощо. Боротьба із корупцією, ризик якої справді зростає із ускладненням процедури тендерних закупівель, має вестися в інший спосіб, а не через примітивізацію та мінімізацію державного регулювання.

Тарифна політика та рентні платежі мають забезпечувати справедливість, а монопольні тарифи — підлягати жорсткому державному контролю і регулюванню. Не викликає сумнівів шкода розвитку економіки та доходам підприємців і економічно активних домогосподарств, якої завдають монополізація ключових інфраструктурних галузей і зависокі трансакційні витрати на задоволення вимог державних регуляторів. Вилучення значної частини потенційних доходів через монопольні ціни на електроенергію, продукти нафтопереробки, газо-, тепло- та водопостачання і відведення вимивають обігові кошти більшості підприємств, підвищують собівартість продукції, спокушають підприємців економити у витратах на персонал. Той же ефект мають надмірні права державних регуляторів, предметом втручання яких є не захист людини на робочому місці чи підприємця, а доступ підприємства до економічних ресурсів (дозволи, ліцензії, земля тощо), спосіб виробництва (державні будівельні норми, норми амортизації тощо ), кінцевий продукт (митні тарифи, технічні та інші вимоги тощо). З них мають залишитися тільки ті, що слугують цілям безпеки споживача та оточення, а не критеріям ефективності на думку сторонніх учасників.

Першочергові кроки реформування політики доходів

У сфері оподаткування:

— перехід від оподаткування доходів індивіда до оподаткування доходів сім'ї;

— запровадження прогресивної системи оподаткування із кількома ставками (від 10 до 30%).

У сфері стандартизації:

— перехід від стандартів рівня споживання індивіда до стандартів споживання родини (домогосподарства);

— запровадження стандартів якості, доступності та ціни послуг, що надаються державою і підприємствами-монополістами;

— диференціація мінімальної заробітної плати за секторами економіки;

— підвищення оплати праці в бюджетній сфері шляхом заміни застарілої тарифної сітки сучасною системою стандартів оплати праці;

— визначення та дотримання співвідношень мінімальних державних гарантій, зокрема, щодо співвідношення мінімальної заробітної плати та всіх мінімальних соціальних трансфертів.

У сфері державної підтримки бізнесу і населення:

— створення цільових програм кредитування;

— монетизація пільг, немонетарної допомоги і субсидій та скасування тих, що суперечать ідеології активізації економічних процесів;

— зміна практики визначення вартості публічних послуг (медичних, освітніх, житлово-комунальних, соціальних тощо) і механізму їх сплати (державний бюджет, місцевий бюджет, фонди страхування, населення тощо);

— диференціація соціальних трансфертів за працездатністю, економічною активністю та зайнятістю за принципом стимулювання розміром трансферту працездатного населення до максимально активної поведінки на ринку праці та в економіці загалом;

— запровадження жорсткої системи контролю витрат і статків з метою унеможливити масштабні незареєстровані доходи.

У сфері державних закупівель:

— запровадження інституту незалежної анонімної експертизи якості послуги (товару), що пропонується на тендер;

— впровадження обов'язкових вимог якості послуги (товару) впродовж визначеного періоду експлуатації.

У сфері тарифної політики:

— запровадження практики оприлюднення повної схеми визначення тарифів, передусім на товари та послуги, що пропонуються монопольними структурами;

— законодавче розширення трактування ренти за межі доходів, отриманих від використання природних копалин.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво