Дим Вітчизни - Внутрішня політика - dt.ua

Дим Вітчизни

21 листопада, 2014, 21:40 Роздрукувати Випуск №44, 21 листопада-28 листопада

"...Розколоте небо упало в наші руки. Зберімо його по шматках. Зберімося. Ми впізнаємо одне одного за запахом диму...".

Запах диму. Ось що відчуваю, намагаючись згадати, яким він був. 

Хтось досі чує тисячоголосе "Слава Україні!", що розриває холодну ніч. Надривний набат Михайлівського. Грізний метроном барикадної "Груші". Гуркіт палиць по щитах самооборонців, понівеченій бруківці і чорних скелетах спалених вантажівок. 

У когось в очах стоять плямисті хижаки, що готуються до останнього, смертоносного кидка. Криваві тіні на зраненій бруківці обвугленого Майдану. Закопчені прапори. Прапори, що їх пожадливо лижуть язики гігантської пожежі. Розтоптані ментівськими берцями. Прапори, що бережно покривають холодіючі тіла. 

А я відчуваю дим. Від нього так само безжально дере в горлі і так само по-зрадницьки сльозоточать очі. 

"Тримай. Я пам'ятаю, ти ж і вчорашньої ночі був без цього". Клаптик білосніжної марлі, запаяний у притрушений сірим попелом поліетилен. У вугільно-чорній від сажі руці. Медичну маску, подаровану незнайомим похмурим мужиком біля входу на стадіон "Динамо" холодного лютневого ранку, я навіщось зберігаю. Як талісман. Вона досі пахне димом, що закрив від моєї пам'яті його обличчя. 

Не намагаюся відтворити, що саме відчував кожного конкретного дня майже стоденного протистояння. Сьогоднішня матеріалізація тодішніх відчуттів схожа на жалюгідну спробу роздивитися деталі геніальної фрески на розмитій любительській фотографії. Необхідність осмислити зиму, яка змінила нас, періодично виникає. Але роздуми більше схожі на роздими. На чорні подерті хмари, крізь які пробивається небо. Воно падало. І ми намагалися його втримати. Хто як умів. 

Деталі минулого ховаються у задимлених наметах пам'яті, ховаються за зведеними нею задимленими барикадами. Вони на миті оживають у фотографіях. Таких, як ці, зроблені справжнім майстром, нашим колегою — ДТшним фотокором Василем Артюшенком. Де кожен знімок — зашифрована притча. Завершена глава книги книг. Яку ми спільно почали писати рік тому. І продовжуємо. 

Дивіться серію фотографій Василя Артюшенка часів Євромайдану.

Майдан тому ми тільки вчилися читати. Читати своє майбутнє у поглядах тих, хто стояв поруч. Дивуючись, як багато виявляється в людині людини. Відкриваючи для себе людей заново. 

Хтось перетворився на неясний, майже не одушевлений домайданний спогад. Здавалося, рядові знайомі — виявилися надійними друзями. Випадково зустрінуті на Майдані стали назавжди близькими. 

Давно розмінявши п'ятий десяток, не втомлювався дивуватися, у скількох помилявся і скількох не роздивився. Понурі споглядальники виросли в діяльних творців. Несміливі фантазери — у фантастичних воїнів in re. Із сірої, сирої обивательської маси Майдан ліпив яскравих громадян. Із безформних заготовок виточував людей. На всі випадки життя. На всі випадки смерті. 

Не знаю, як ви, а я б хотів прожити це все заново. Щоб спробувати придивитися до того, чого не роздивився. До тих, кого не помітив. Щоб зрозуміти те, чого не встиг. Хотів би повернутися, на жаль, без надії зупинити смерть. Яка судилася згори. Яка послана на науку і спокуту. Не людям — країні.

Медоточиві розумники, сльозоточиві скептики й отрутоточиві циніки нині рясно плюють у наші вискоблені душі. Завивання про таємну змову, змарнований час, в'янення революції та марність жертв гірким димом отруюють нашу пам'ять. Для якої протиприродна сама думка про умовний знак рівності між Майданом і денеером. Це — як "моторола", що музикує на фортепіано.

У Майдану було безліч зрізів, граней, кутів і уступів. Він був і кривавим, і брудним, і засніженим. Він був таким, яким був. Він, мабуть, не міг бути іншим. У державі, де безнадійність діянь більш як два десятки років дбайливо вкривалася димовою завісою обнадійливих слів. Які плодили безплідні очікування. Виснажливе тління не могло не закінчитися швидкоплинною пожежею. Що жадібно насичувалася ілюзіями, які згоряли. Залишилося попелище, на якому ми будуємо наш новий будинок. Залишився дим, за запахом якого ми безпомилково знайдемо одне одного… 

Запах диму одного разу полегшив мою дорогу додому. Шанс упіймати "тачку" на безлюдному бульварі Шевченка крижаного ранку 19 лютого здавався примарним. "Якщо впіймаю машину, Янукович піде у відставку", — безнадійно загадав я. Роздовбаний "жигуль" порівнявся зі мною через кілька хвилин. "Скільки?" — ритуально запитав я у відповідь на таке саме ритуальне "Куди?". "Ніскільки…" — втомлено махнув рукою водій. На моє німе запитання він лише розсміявся — "Мужик, від тебе димом несе, як від мене. Сідай, ми зі своїх грошей не беремо…" 

"Чим усе закінчиться, як думаєш?", — кинув новий свій після тривалого мовчання. І, не чекаючи відповіді, обрубав: "Не важливо. Країна вже не буде такою. І ми не будемо такими". 

Не будемо. І країна не буде ніякою, як колись. Навіть за наявності ніяких президентів, прем'єрів або генпрокурорів. Вона просто буде. Останні сумніви в цьому щезли в пороховому диму Інститутської. Віра в це зміцніла в пороховому диму Донецького аеропорту. Річ не в персонах і не в кордонах. Країна — це те, що ми захищаємо. Ті, хто захищає. І те й те набуло обрисів рік тому. І збережеться назавжди. 

Ті, хто був на Майдані вранці 20-го лютого і хто засумнівався, спробуйте зі мною посперечатися. Розкажіть покійним хлопцям у пластикових касках із дерев'яними щитами, що вам важко. Що ви втомилися. Про світову кон'юнктуру, про падіння гривні, економічну кризу, гнилий Захід і войовничу Росію. Про продажних політиків і продані голоси. Про неблагородних кандидатів і невдячних виборців. Розкажіть про необхідність заплющити очі на очевидне. Тим, хто їх заплющив назавжди. Примружте свої. Вдихніть дим. Відчуйте себе на Майдані. 21-го листопада. У ніч із 29-го на 30-те листопада. 1-го грудня. У ніч із 10-го на 11-те грудня. 19-го січня. 18-го лютого. У ніч із 18-го на 19-те лютого. Вранці 19-го. Вранці 20-го… Видихніть. 

До тих, хто там не був, не апелюю. Їм не під силу зрозуміти, чому досі страшно ходити Інститутською. І чому від погляду на фотографію з написом "Мамо, я повернуся" лихоманить тих, хто вже багато разів повертався з передової. 

Непричетні мають право вимагати законних пенсій або законного дембелю. Їх, непричетних, більше. Їх і було більше. Але ми сильніші. Від нас пахне димом. Гірким димом першої перемоги. Димом Вітчизни, яку ми повільно і важко відвойовуємо. 

Тонка червона лінія, що розмежовувала наші надії і наші страхи, у лютому 2014-го перетворилася на закривавлений колючий дріт, який поранив кожного, хто був там. Який зробив нас кровними братами. Який перетворив нас на братство. Що оформилося, мабуть, у наймасштабніший волонтерський рух в історії. Який не дозволяє злодійкуватим "миротворцям" умертвити країну, що нарешті ожила і, на жаль, воює. Який зменшує кількість неминучих жертв. 

Перша смерть на Майдані зробила війну в країні неминучою. Ми її не заслужили. Її "заслужила" держава, яка накопичувала проблеми, що переросли в біди. Яка консервувала ворожість, що переросла в ненависть. Зник страх споглядання вбивства. Зник страх скоєння вбивства. Значною мірою тому вони множаться день у день. 

Саме тому особисто я страшуся (і не боюся в цьому зізнатися) нового Майдану. Досить імовірного. І, ймовірно, нещадного. 

Розколоте небо упало в наші руки. Зберімо його по шматках. Зберімося.

Ми впізнаємо одне одного за запахом диму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво