Чотири геополітичні виміри децентралізації України - Внутрішня політика - dt.ua

Чотири геополітичні виміри децентралізації України

11 січня, 18:49 Роздрукувати Випуск №1, 12 січня-18 січня

Як нинішня українська реформа місцевого самоврядування вплине на міжнародні відносини та внутрішній розвиток пострадянських країн.

Українська реформа місцевого самоврядування, розпочата 2014-го, стала одним із найважливіших постмайданних трансформаційних проектів. 

Цю фундаментальну перебудову політичної влади й державних фінансів України часто називають просто децентралізацією. Непретензійна назва, частково технічний характер реформи, а також провінційний локус перетворень призвели до того, що цей докорінний переділ української держави часто залишається поза увагою багатьох іноземних журналістів та аналітиків. Гірше того, у Західній Європі українську децентралізацію іноді розглядають як щось нав'язане Заходом, розпочате, як у випадку інших реформ, у зв'язку з укладанням Угоди про асоціацію з ЄС або навіть викликане конфліктом з Росією і відповідними Мінськими угодами, в яких міститься термін "децентралізація".

Чому Україна децентралізується

Фактично ж нинішня адміністративна й політична реструктуризація України має швидше національне, ніж іноземне коріння. Її планували й готували ще до початку Євромайдану в листопаді 2013 р. Сьогоднішня децентралізація в Україні поєднує ряд окремих реформ, що стосуються різних аспектів міського й сільського політичного та соціального життя. Децентралізація глибоко змінює умови суспільної самоорганізації, державного фінансування й економічного розвитку.

Невеликі громади об'єднуються в більші, стійкіші й самодостатні одиниці самоврядування. Обласні та районні органи, співробітники яких призначаються Києвом, втрачають свої колишні прерогативи на користь вибраних місцевих територіальних і міських рад. Бюджетно-правові повноваження передаються з національного й регіонального на муніципальний і локальний рівні. Обов'язки в таких сферах, як шкільна освіта і комунальні послуги, передаються об'єднаним територіальним громадам (ОТГ).

Як і в усьому світі, децентралізація в Україні приводить до добрих наслідків для повсякденного життя громадян. Державне управління стає більш раціональним, гнучким, зрозумілим та інтерактивним. Зміцнюються відносини між державою та суспільством, підвищується демократична відповідальність чиновників. Оскільки прозорість розподілу ресурсів збільшується, можливості для реалізації корупційних практик поступово зменшуються. Полегшуються економічна активність і міжрегіональне суперництво місцевих громад. Міста, селища й села можуть легше співпрацювати одне з одним, але також конкурують між собою за інвестиції, туристів, проекти, персонал і гранти. Талановита молодь у провінції одержує кращі шанси на самореалізацію у себе вдома. Патріотична енергія населення переспрямовується з міфологізації уявлюваних на поліпшення реальних громад. Громадянська активність заохочується та використовується для суспільного блага. Ініціативи й ідеї знизу можуть швидше трансформуватися у фактори реальних змін і послужити прикладом для загальнонаціональних інновацій.

В Україні ці й аналогічні загальні позитивні ефекти децентралізації набувають додаткової ваги через особливий статус країни як однієї з територіально найбільших у Європі, як важливої пострадянської республіки й геополітично значущої держави. Хоч би який курс Україна вибрала і хоч би які успіхи або провали вона пережила у своїх внутрішніх справах, через міжнародне значення країни це матиме серйозні наслідки для загальноєвропейської безпеки й стабільності, загального посткомуністичного соціально-економічного розвитку, а також для перспектив лібералізації та демократизації в Східній Європі, на Південному Кавказі і частково навіть у Центральній Азії. Якщо, коли і якою мірою Україна стане в результаті своїх реформ більш стійкою, згуртованою, західною й успішною, матиме значні наслідки для поширення та впливу європейських цінностей на всій північній частині Євразійського материка. У зв'язку з цим децентралізація України має непрямі геополітичні наслідки принаймні в чотирьох вимірах.

Децентралізація підвищує ефективність

Перший геополітичний аспект: децентралізація робить Україну як державу й націю більш ефективною в тому розумінні, що вона зменшує, пригнічує або принаймні обмежує різні пострадянські патології її державного управління та місцевого розвитку. Цей ефект, у свою чергу, має не лише муніципальне, регіональне або національне, але також побічно і міжнародне значення. Щоправда, пострадянська Україна — на відміну від Російської (так званої) Федерації або інших авторитарних колишніх республік СРСР, — ніколи не була особливо централізованою державою. Натомість Україна більшу частину останніх 25 років потерпала від неформальної регіоналізації у напівавтономні вотчини, контрольовані економічними магнатами та їхніми напівмафіозними структурами. Ці "олігархи", які іноді були і є одночасно чиновниками або політиками, виступали й виступають як заступники закулісних клієнтських мереж, що інфільтрують і частково контролюють більшість офіційних урядових, деякі неурядові і багато комерційних організацій.

Вплив того чи іншого олігархічного клану міг або може охоплювати певний макрорегіон, такий як Донецький басейн (Донбас), одну конкретну область або певне велике місто та його околиці. Окрім того, мовні, культурні й релігійні відмінності дотепер загострюють територіальні розбіжності усередині формально централізованої української держави. Нерегульовані регіональні крипторежими в Україні почасти, як і раніше, підривають верховенство права, перешкоджають економічному зростанню і політичному розвитку країни. Так, вітчизняні й іноземні інвестори могли, а іноді і, як і раніше, можуть стати жертвами нещадних рейдерських атак, що призводять до експропріації їхнього майна домінуючим у цьому місті або регіоні олігархічним кланом.

Нинішня виражено субрегіональна спрямованість реформи держуправління Україною не повністю нейтралізує, але допомагає послаблювати ці кланові структури. Українська децентралізація передає владу нижчому рівню і співтовариствам, меншим, ніж ті, у яких працює більшість старих неформальних патронажних мереж. Це ускладнює захоплення державних структур і утруднює підривання процесу прийняття політичних і бюджетних рішень приватними інтересами. Щоправда, децентралізація іноді просто переносить осередок корупційних структур з національного або регіонального на місцевий рівень. У деяких випадках це може бути навіть на користь кланам, що дотепер функціонували в муніципальному або сільському контексті.

Загалом, однак, децентралізація в Україні, як і скрізь у світі, зміцнює, а не послаблює верховенство права та сприяє економічному розвитку. Органи місцевого самоврядування, наділені новими повноваженнями, більшою мірою підкоряються громадському контролю і політичній відповідальності перед громадянами своїх громад, ніж візантійські адміністративні органи України, успадковані від радянської системи. Коли заповзятливі економічні або політичні діячі й сили зустрічаються з місцевими, а не регіональними або національними рамками, то більш імовірно, що їхні амбіції буде спрямовано у розвиваючі суспільні інноваційні проекти, а не в приховані, корупційні й загарбницькі схеми.

У середньому нові українські ОТГ, таким чином, менш уразливі до підривної діяльності з боку напівкримінальних патронажних структур, ніж обласні й районні адміністрації та ради. Нові ОТГ порівняно зі старими дрібними громадами мають більше мотивації й можливостей брати участь у конкуренції з іншими громадами за залучення інвестицій, туристів і грантів. На тлі цих глибоких структурних змін не буде перебільшенням твердження, що децентралізація робить українську державу більш стабільною, функціональною та ефективною, що сприяє загальній модернізації України. Хоч би що посилювало відносно плюралістичну й ліберальну українську державу — раціоналізація, європеїзація, децентралізація, приватизація, дерегуляція тощо, — це, у свою чергу, підриває легітимність клепто- і автократичних порядків інших пострадянських держав. Підтримуючи демократичний, соціальний і економічний розвиток України, її децентралізація побічно допомагає — через розміри й геополітичну роль України — змінити весь пострадянський простір на краще.

Децентралізація підвищує усталеність

Другий аспект: крім зміцнення української держави в цілому, багато українських політиків стали розглядати децентралізацію як своєрідну протиотруту від гібридної війни Росії, зокрема. Глибше залучення простих українців у державні справи з допомогою децентралізації підтримує національну згуртованість населення України та громадянський дух її громадян. Голова Верховної Ради Андрій Парубій заявив на 2-му Всеукраїнському форумі ОТГ у Києві в грудні 2017 р.: "Шлях децентралізації був асиметричною відповіддю агресору (тобто Росії. — А.У.). Фактично процес формування дієздатних громад послужив своєрідним зшиванням українського простору".

У 2014 р. "гібридна" тактика Москви полягала в тому, щоб захопити південно-східні регіони України та передусім їхні центри різноманітними агентами або колаборантами російської держави. Локусом планування та проведення цих операцій були або традиційні області та Автономна Республіка Крим, або реальні чи уявлювані макрорегіони, такі як Донбас і "Новоросія", що охоплює весь Схід і Південь України. Росія сама розглядається росіянами як територія, що складається з областей, країв, республік або макрорегіонів, таких, як, наприклад, Сибір, Урал тощо. У результаті українська держава також концептуалізується багатьма російськими політиками в цих термінах. У 2014 р. існування потужних регіональних кланів та обласне структурування політики на переважно російськомовних Сході та Півдні України справді відкрили доступ Кремлю до проведення його секретних операцій, покликаних розпалити антикиївський автономізм, проросійський сепаратизм і панслов'янський націоналізм.

На даний час передача влади з національного та обласного рівнів на місцевий, що триває в Україні, позбавляє гібридну тактику Росії традиційних інституціональних рамок для підривних дій. Децентралізація, яка не є федералізацією, ускладнює цілевизначення та планування іредентистських операцій, аналогічних тим, які успішно здійснювалися в Сімферополі, Донецьку та Луганську 2014-го. Оскільки обласні центри та облдержадміністрації поступово втрачають політичну значущість, Кремлю стає важче визначити цільові пункти своїх інтервенцій і розмежувати території, де він може підтримати розкол або/і підготувати анексію.

У належним чином децентралізованій Україні ймовірність успішного перевороту в будь-якому східному або південному обласному центрі з боку підтримуваного Москвою "народного губернатора" буде обмеженою. Такий гіпотетичний, поставлений Кремлем самозванець у тому або іншому регіональному центрі мав би переконати всі законодавчі та виконавчі органи муніципалітетів і громад відповідного регіону у своїх доводах. Росія змогла в березні 2014 р. затвердити нинішнього прем'єр-міністра Криму Сергія Аксьонова в Сімферополі, попри те, що партія "Русское единство" Аксьонова отримала лише 4% на останніх українських місцевих виборах 2010-го. Якби політична влада в Криму вже була децентралізована до лютого 2014 р., імовірно, було б складніше запланувати захоплення півострова Росією та важче здійснити його на практиці.

Із цих причин зламування усе ще частково радянської адміністративної системи України розглядається деякими українськими політиками й експертами як засіб консолідації та захисту української держави. Трансфер прав і повноважень областей і районів самокерованим місцевим громадам перерозподіляє докорінно політичну владу в країні. Він поступово зменшує значущість тих формальних і неформальних суспільно-політичних структур, які можуть найбільше піддаватися підривній московській діяльності з метою розпалити сепаратизм.

У найгіршому разі територіальний апетит Москви в майбутньому може залишитися таким самим або навіть зростати. На цьому тлі доля України в чималому ступені залежить від того, наскільки успішно та якою мірою вона зможе реструктурувати систему, ролі, обов'язки та фінанси своїх центральних, регіональних і місцевих рівнів управління. Антисепаратистський потенціал децентралізації України, у свою чергу, має не тільки національне, а й міжнародне значення. У тому ступені, в якому реформи місцевого управління — разом з іншими паралельними перетвореннями в Україні — допомагають підтримувати незалежність Києва та стабілізувати українську державу, вони протидіють російському реваншизму. Що сильніша Україна, то менш переконливо виглядають неоімперський проект Москви та претензії Кремля на гегемонію на просторі колишніх царської та радянської держав. Як у 1997 р. лаконічно зауважив Збігнєв Бжезінський: "Без України Росія перестає бути євразійською імперією".

Цей побічно геостратегічний вимір усіх втілюваних нині реформ і загального національного будівництва в Україні, не в останню чергу її децентралізації, є для багатьох українців тривіальним, самоочевидним фактом. Для них викладена тут аргументація — лише низка загальних місць, які, можливо, зайве окремо згадувати. Однак цього аспекту іноді не беруть до уваги західні спостерігачі, що діють у рамках загальних прерогатив і традиційних цілей реформ із децентралізації, як їх здійснюють у всьому світі. Як і у випадку з іншими проектами, що допомагають зміцнити українську державу, значення децентралізації України для всього пострадянського простору не можна переоцінити з огляду на вищенаведені його антиколоніальні наслідки.

Децентралізація підтримує європеїзацію

Третій геополітичний аспект децентралізації України полягає в тому, що вона підтримує триваючу інтеграцію країни в політичний і правовий простір ЄС у рамках програми "Східне партнерство", розпочатої у 2009 р., і Угоди про асоціацію, підписану 2014-го. Децентралізація допомагає підготувати майбутню заявку Києва та одержати в остаточному підсумку повноправне членство в Євросоюзі. Певним чином децентралізація є більш фундаментальним фактором поступової європеїзації України, ніж інші аспекти цього процесу, що більшою мірою підпадають під вплив ззовні.

Значна, якщо не більша частина нинішнього відродження українських державних законів та інститутів викликана, зумовлена або спрямована західними інститутами. До них належали і належать, наприклад, такі рушійні сили українських реформ, як Угода про асоціацію та План дій з лібералізації візового режиму ЄС, кредитні угоди з МВФ, зауваження Венеціанської комісії Ради Європи, рішення Європейського суду з прав людини тощо.

Триваюча трансформація української системи місцевого самоврядування спрямовується, навпаки, швидше зсередини країни, ніж ззовні. Звичайно, деякі концепції у відповідному новому українському законодавстві були натхненні прикладами з-за кордону, насамперед децентралізацією Польщі, розпочатою ще у 1990 р. Понад те, різні західні країни, такі як Швейцарія, Швеція або Німеччина, уже впродовж ряду років виділяли кошти на підготовку, обговорення та розробку планів українських перетворень, перш ніж їхня реалізація в підсумку стартувала у квітні 2014 р. Щойно реформа розпочалася, вона швидко стала одним із основних напрямів підтримки з боку західних донорських держорганізацій, таких як Американське агентство з міжнародного розвитку USAID, Німецьке товариство міжнародного співробітництва GIZ або Шведське агентство міжнародного співробітництва SIDA. Останні два агентства здійснюють особливо комплексний і систематичний проект за назвою "U-LEAD with Europe" (Програма для України з Європою щодо розширення прав і можливостей на місцевому рівні, підзвітності та розвитку), в основному фінансований ЄС.

Проте своєрідний дизайн і синтез інструментів української реформи децентралізації є значною мірою вітчизняним продуктом, який не має будь-якої особливої "заборгованості" перед Варшавою, Брюсселем, Вашингтоном, Берліном або Стокгольмом. Таким чином, українська децентралізація в певному сенсі не є частиною "європеїзації" України у вузькому й більш технічному значенні цього терміна. Тобто вона не є частиною того механічного перенесення законів і норм ЄС у внутрішнє українське законодавство, яке нині відбувається в рамках реалізації Угоди про асоціацію між Києвом і Брюсселем. Але водночас українська децентралізація, розпочата в результаті перемоги Революції гідності 2014 р., може — саме через її переважно національні, а не міжнародні імпульси — розглядатися як особливо важливий аспект глибокої європеїзації України в широкому сенсі цього слова. Тобто вона, однак, значуща з погляду поступового наближення країни до загальних принципів політики, держуправління та громадського життя в ЄС.

Будучи українським проектом, який натхненний різними зовнішніми моделями, але не змодельований на будь-якому одному іноземному прикладі та не наслідує якісь заздалегідь задані західні рецепти, децентралізація має два ширші значення для позиції України в Європі. По-перше, вона символ категоричного та детально зсередини запланованого відходу України від царських і радянських централістських традицій її минулого в складі колишньої московської імперії. Самі ідея, зміст, філософія та початок української децентралізації як виразно національного проекту ніби документують "європейськість" України. Вона — практичний доказ громадянського, плюралістичного й відкритого характеру політичної традиції та культури України.

По-друге, накопичені результати трансформації адміністративної системи України роблять її дедалі більш сумісною з Євросоюзом. Більшість країн — членів ЄС уже більш-менш децентралізовані. Тією чи іншою мірою вони продовжують свою подальшу децентралізацію. Крім того, вони додержуються загальновідомого принципу "субсидіарності" у вибудовуванні своїх відносин як із Брюсселем, так і з власними регіонами та муніципалітетами. Тобто вони розподіляють конкретні управлінські завдання та повноваження на ті рівні, на яких вони найбільш доречні. Що більш децентралізованою та субсидіарною стає Україна, то більше вона буде схожа на інші європейські країни й то краще згодом буде готова до повного вступу в ЄС.

Внутрішнє походження та європеїзуючі наслідки децентралізації України, у свою чергу, важливі не лише з погляду загального поширення західних цінностей і принципів. Вони також мають більший геополітичний вимір. Оскільки реформа місцевого самоврядування Києва виражає та просуває "європейський" характер України, вона демонструє її належність до західного нормативного й культурного контексту. Це, у свою чергу, робить бажання України вступити в ЄС і НАТО більш природним прагненням, напрямом і процесом.

Цей вимір видається особливо актуальним, якщо розглядати його в контексті різних централістських тенденцій у Росії та інших пострадянських республіках, наприклад центральноазіатських, протягом останніх двох десятиліть. Після перших спроб демократизації після розпаду СРСР на початку 1990-х багато пострадянських республік повернулися до авторитаризму та централізму, хоча й під новими, часто націоналістичними гаслами. На цьому тлі твердження Києва про те, що він різниться від інших більш авторитарних і навіть почасти знову тоталітарних держав (Туркменистан, Узбекистан) колишнього радянського блоку, виглядає більш правдоподібним. Хоча це й не було головною метою України, децентралізація, таким чином, підтримує її євроінтеграцію та поступове входження в Атлантичне співтовариство. Більш того, реформа місцевого самоврядування в Україні сприяє не тільки її західній інтеграції, а може — у разі її успіху — зробити свій внесок і в перебудову управління та державну стабілізацію інших країн пострадянського простору.

Децентралізація забезпечує модель

Цей останній — і на даний момент спекулятивний — геополітичний аспект триваючої трансформації українського самоврядування стосується його потенціалу міжнаціонального поширення. Децентралізація в Україні може в майбутньому забезпечити реформаторські ідеї, законодавчі чернетки та інституціональні шаблони для застосування іншими, поки що високоцентралізованими пострадянськими державами в їхніх, імовірно, майбутніх внутрішніх реформах. Це стосується не лише, а насамперед самої Росії, для якої коли-небудь, як викладено нижче, може стати актуальним завдання децентралізації швидше шляхом українського локалізму, а не слідуючи російській федералістській парадигмі.

З часом кожна з пострадянських республік буде зачеплена ефектами поступової соціальної модернізації, поширенням західних правових стандартів, демократизацією в результаті внутрішньоелітних розбіжностей, а також міжнародною економічною інтеграцією. Ці процеси дедалі більше й більше змінюватимуть усі дотепер політично слабкорозвинені й культурно регресивні посткомуністичні країни. Рано чи пізно урядові кризи, усвідомлення власної неконкурентоспроможності та загальна фрустрація від відсталості своїх націй створять тиск у населення для глибоких реформ у Росії, Білорусі, Вірменії, Азербайджані та/або країнах Центральної Азії. Тоді ці країни почнуть шукати зовнішні моделі та досвід, які їм можуть допомогти інспірувати свої нерухливі суспільства та перетворити свої неефективні держапарати.

У разі такого розвитку подій українські реформи після Євромайдану, безумовно, не стануть єдиним орієнтиром для Мінська, Москви, Єревана (де описаний тут механізм уже сьогодні починає діяти), Баку або Астани. Проте, щойно розпочнеться більш широкий пострадянський пошук успішних взірців трансформації, Україна може — через свій розмір та історію як складова частина колишньої спільної імперії — привернути особливу увагу нових урядів, прогресивних партій і прозахідних експертів пострадянського простору. Хоч би які усталеність, динамізм та успіх виявив той чи інший аспект нинішньої трансформації України впродовж наступних років, він може в той або інший момент стати привабливим і для інших держав, налаштованих на реформування, можливо, навіть для тих, які розташовані за межами території колишнього СРСР. Потенціал або навіть навмисне створення умов для транскордонного поширення реформ, звичайно, є чимось, що прямо або побічно мається на увазі в багатьох перебудовних концепціях і зусиллях у всьому світі. Однак реформа місцевого самоврядування в Україні може мати ще більшу геополітичну значущість через її вищезгадане значення для державного будівництва та попередження сепаратизму.

Специфічний нефедералістський тип децентралізації в Україні є не тільки способом поліпшення відносин між державою й суспільством, а також може слугувати інструментом стабілізації регіонально напружених або культурно розділених держав, яким загрожують автономістські тенденції. Точно так само, як передача влади місцевому та муніципальному рівням допомагає Україні втримувати свою територію цілісною, застосування її моделі децентралізації може одного чудового дня підтримати й інші пострадянські держави в збереженні своєї єдності. Це стосується не в останню чергу Росії, чий розмір і багатоетнічний характер роблять її особливо вразливою для сепаратизму.

Упродовж останніх приблизно п'ятнадцяти років формально федеральна російська держава дедалі більше рецентралізувалася при президенті Владімірі Путіні. Росія сьогодні де-факто знову є унітарною державою, ярлик "Федерація" якої вже не відповідає дійсності. Однак, як показала історія, надмірна централізація не є гарантією проти сепаратизму. Псевдофедеральна конституція й висока централізація політичної та економічної влади в радянському нібито "союзі" не змогли запобігти розпаду СРСР, а навпаки, сприяли виникненню відцентрових тенденцій, які в остаточному підсумку зруйнували імперію.

Подібна небезпека може нависнути й над пострадянською Російською (так званою) Федерацією. Попри свій сильний на цей час центр, Росія також не застрахована від поділу та розпаду. Коли настануть нові "непевні часи" у Москві, не тільки національні республіки, а навіть деякі самодостатні російські краї та області можуть почати замислюватися про ослаблення зв'язків або навіть вихід із федерації, щоб стати частково або повністю суверенними одиницями. Більш-менш успішний вихід навіть одного суб'єкта РФ може викликати ефект доміно серед інших регіональних еліт, які вважають, що їм краще житиметься в рамках свого неформального князівства, індивідуальної автономії, конфедеративного устрою або навіть окремої держави.

Багато хто в Україні сьогодні не заперечував би проти такого розвитку подій на території РФ, — точка зору зрозуміла через особливо агресивну поведінку Москви стосовно української націй з 2014 р. Але припущення про те, що розвал Росії буде однозначно вигідний Україні, може виявитися надто оптимістичним. Не факт, що нові квазідержави або автономії, що розділятимуть або замінюватимуть нинішню російську псевдофедерацію, будуть більш дружні щодо Києва та Заходу, ніж путінський режим сьогодні. Понад те, не можна бути повністю переконаним, що в такому разі вся російська зброя масового ураження залишиться під контролем більш-менш притомних людей, якщо величезна країна справді розколеться. В одному з найгірших сценаріїв розпаду РФ такий фанатично антиукраїнський персонаж, як, наприклад, Ігор Гіркін ("Стрєлков"), міг би отримати контроль над, скажімо, тактичною ядерною зброєю. Такий розвиток подій міг би мати катастрофічні наслідки для України.

Часткова заміна нинішнього російського федерального устрою, з його імпліцитними автономістськими відтінками та вбудованою ілюзією регіональної самодостатності, механізмом самоврядування, змодельованим на українському прикладі, передбачає передачу багатьох центральних повноважень місцевим, а не регіональним органам влади. Така низька деволюція процесу прийняття політичних рішень віддаляє його не тільки від Москви, а й від республіканського та обласного рівнів. Передача якомога більших політичних і управлінських повноважень у Росії субрегіональним вибраним радам і виконкомам може бути в інтересах усіх.

Децентралізована Росія із сильним місцевим самоврядуванням, де швидше міста й територіальні громади, а не Москва, федеральні округи або обласні та республіканські столиці, контролюють найсуттєвіші прерогативи й фінанси, ймовірно, була б набагато менш імперіалістичною та амбіційною на міжнародному рівні, ніж путінський режим сьогодні. Коли за російськими місцевими органами влади буде останнє слово в розподілі значущих бюджетних коштів, апетит до світової величі та територіальної експансії поступиться місцем більш приземленим проблемам соціально-економічного розвитку на величезній території Росії. Шкільна освіта, охорона здоров'я, дорожнє будівництво, енергоефективність, залучення інвестицій, захист навколишнього середовища тощо, а не претензії на континентальну гегемонію або нові території опиняться в першочерговому порядку денному.

По-справжньому децентралізована, а не регіоналізована російська держава також буде більш усталеною і єдиною, ніж нинішня Російська Федерація. Сучасний макрорегіональний і регіональний адміністративний поділ Росії може в кризовій ситуації сприяти сепаратистським діям, тому що ця структура сама по собі передбачає можливі самостійні політичні одиниці. Так само, як, за словами спікера українського парламенту Парубія, децентралізація, яку на сьогодні здійснює Київ, полягає в "зшиванні українського простору", ця модель одного разу також може допомогти Москві зберегти цілісність російської держави в перехідний період. Через значний відцентровий потенціал її держструктури парадоксальним чином майбутня РФ, можливо, більше потребуватиме реформи самоврядування українського типу, ніж сьогоднішня Україна.

Децентралізація як недооцінена реформа

Наведений вище аналіз не означає, що реформа місцевого самоврядування є панацеєю для України та інших пострадянських держав. Проте її європеїзуючий, антисепаратистський і дифузійний потенціал робить децентралізацію особливо значущим аспектом поточних соціально-політичних перетворень в Україні. Через деякі специфічно пострадянські політичні виклики, на які відповідає децентралізація, підрив з її допомогою імперських замашок, а також підтримку державної єдності ця реформа в Україні має більше значення, ніж інші по суті аналогічні процеси передачі національної та регіональної влади на муніципальний і місцевий рівні в інших частинах світу. Ні відторгнення царсько-комуністичної імперії, ні утворення нових національних держав на пострадянському просторі ще не завершені. Децентралізація може стати одним із основних інструментів для мирного вирішення цих двох складних завдань.

Коли місцеві громади — чи то в міському, сільському або змішаному контексті — беруть на себе основні політичні завдання та державні фінансові кошти, тоді імперські плани й сепаратистські гасла втрачають своє значення. Більш того, децентралізація може допомогти стримати радикальний націоналізм і сприяти європейській інтеграції. Насамкінець зазначу, що поточна реформа децентралізації в Україні заслуговує на більшу увагу з боку урядів, ЗМІ, громадянського суспільства та наукових дослідників у всьому світі. Глибше вивчення концепцій, елементів і досвіду нинішнього українського перезавантаження місцевого самоврядування може виявити корисні ідеї та уроки для прибічників демократії в інших пострадянських країнах і за її межами.

Андреас Умланд — експерт Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві та редактор книжкової серії "Радянська і пострадянська політика та суспільство" видавництва "Ібідем" у Штутгарті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво