Церква єдності і боротьби протилежностей - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Церква єдності і боротьби протилежностей

20 квітня, 23:36 Роздрукувати Випуск №15, 21 квітня-27 квітня

Церковне питання завжди було важливим елементом передвиборної кампанії, а цього разу й поготів.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Цього тижня Петро Порошенко оголосив, що звернувся до Вселенського патріарха з проханням надати автокефалію Українській православній церкві, і переконав парламентаріїв підтримати це звернення. 

Раніше під час зустрічі з головами парламентських фракцій Порошенко повідомив, що Україна як ніколи близька до цієї мети. Всі подробиці президент розголошувати не став — "ви ж розумієте..." Зате запевнив присутніх, що єпископи двох українських автокефальних церков у курсі і вже підписали.

Зашелестіли сторінки, заклацали клавіші. Повідомляють, що "президент почав процес створення єдиної помісної церкви", і натякають, що вже в липні — на день Хрещення Русі — будемо з томосом (спеціальним указом предстоятеля Вселенської православної церкви) про автокефалію й зі своєю церквою. Члени президентської команди не відстають — постять на своїх акаунтах реляції про завтрашні перемоги. У сумбурному ФБ-записі очільника МЗС Клімкіна зазначено, що "єдина українська православна церква — це велика національна мета, до якої мають прагнути всі українці". 

Одне слово, якщо ви не знали або забули за повсякденними справами і проблемами, вам нагадають: у нас є "велика національна мрія" — Єдина Помісна Православна Церква (ЄППЦ). І ось — нам її "збувають". Петро Олексійович особисто.

Коли церква виходить на перші шпальти, це щось та означає. Наприклад, що з перших шпальт треба терміново щось витіснити. Або що з перемогами на інших, істотніших фронтах відверто туго. 

ЄППЦ чи "геть від Москви": ребрендинг чи підміна понять?

Церковне питання завжди було важливим елементом передвиборної кампанії, а цього разу й поготів. Петро Порошенко не виняток. По-перше, настав час підрихтувати імідж. По-друге, потрібен гол. На фронті без змін, а електорат вимагає перемог. І не просто якихось, а над Москвою. До самої Білокам'яної далеко, зате є український філіал — УПЦ Московського патріархату. Тут і перемагатимемо. 

Не те щоб у цьому не було потреби. І не те щоб УПЦ МП не давала приводу. Давала, дає і постійно погрожує, що й далі даватиме. Але досі, зважаючи на все, державні інтереси не надто втрапляли в резонанс із особистими інтересами президента. А тут нарешті сталося.

Російсько-православний імідж, над яким сам Петро Олексійович немало потрудився в часи, коли московське православ'я було політичним трендом, втратив актуальність. Тепер абсолютно необхідно підчистити карму, та так, щоб це не минуло непоміченим. Порошенко чудово розуміє, що "російсько-православних" голосів йому не отримати, — вони зарезервовані за Опоблоком. То чому б не поборотися за українсько-православні голоси? І придумувати нічого не треба, все придумали до нього: Українську єдину помісну православну церкву. І адреса, куди слід звертатися, відома: Стамбул, резиденція Вселенського патріарха на Фанарі.

Досі ЄППЦ для політиків була переважно гаслом, а не серйозною політичною метою, — влада використовувала цей трейдмарк для вибудовування своїх ідеологічних векторів і балансу сил. Навіть у часи Ющенка (який, здавалося, щиро хотів "українську церкву") не відчувалося справжньої політичної волі до її створення. Цілком можливо, і в нинішньої влади належна воля в дефіциті. Але змінилася ситуація: на тлі війни МП в Україні виглядає не просто абсолютно недоречною "скріпою", а й небезпечним чинником. "Московські попи" громадян злять усе більше. Справжньою політичною метою є саме це — послабити вплив і, по можливості, маргіналізувати УПЦ МП. 

Що первинне? Що є метою — створення повновагої ЄППЦ чи реалізація гасла "Геть від Москви!"? Може здатися, різниці немає, і байдуже, що з цього буде зроблене першим, — друге обов'язково додасться. Саме з цього виходять радники президента, які підштовхують його до створення ЄППЦ згори. Але, боюся, не так усе просто, і з пріоритетами годилося б визначитися, перш ніж почати рішуче "будівництво". Підміна понять та замилювання справжніх цілей — не найправильніший шлях до успіху. 

Але не можна ж просто сказати: "В нас тут є нелояльна церковна структура, — ми її будемо зводити". Закордон не зрозуміє. Та й серед своїх виникне маса запитань. Інша річ — оголосити про створення "єдиної помісної" — "збуття одвічних мрій" тощо.

"Витіснення" МП з України і створення ЄППЦ — процеси, які перетинаються, але не заміняють один одного. Створення ЄППЦ саме собою не позбавить нас МП, а маргіналізація МП — не гарантує нам єдиної помісної церкви. Не варто сподіватися, що "ми тут зараз порішаємо, а там само складеться". Може, складеться, а може — виявиться котлом нових проблем і суперечностей. Досі спроби когось у щось об'єднати закінчувалися новими розколами. І зовсім не тому, що "хтось нас зіштовхував лобами", — нам і самих себе достатньо. 

"Церковні будівничі" — хто вони?

Щоб щось створити в церковній сфері, тим більше когось у щось об'єднати, потрібен центр тяжіння. Інакше кажучи — авторитет. Можна сперечатися, що "авторитет" — анахронізм, що більше немає особистісних авторитетів, є тільки "авторитет думок", а може, і його немає, а є тільки інтереси й противаги. Але і "єдина церква" у тому вигляді, в якому нам її пропонують, "національна церква" у XXI ст., — теж анахронізм. 

Проте для України це не церковне, а державне питання. Ще точніше — питання державної безпеки. 

Утім, особисті й державні інтереси тут входять у клінч. Щоб створити церковну структуру, повторюся, потрібен авторитет — влади світської або церковної. У президента такого авторитету немає, точно так само не може бути такого авторитету в демократичній системі західного типу. 

Навпаки, президент намагається використати церковний авторитет для підвищення власного політичного рейтингу. Причому це авторитет не існуючої структури — УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ тощо. Це авторитет потенційної структури — ЄППЦ, якій ще тільки належить відбутися. Ще не ставши "творцем церкви", Петро Порошенко вже намагається продати себе електоратові в цій іпостасі. 

Немає такого авторитету і в церков — у жодної з них. Тут теж люблять апелювати до майбутнього часу: ось, буде в нас "своя церква" — тоді заживемо. Тим більше що громадяни церкві як інституту справді довіряють, — результати соцопитувань не дадуть збрехати.

Але прикра правда полягає в тому, що церкві довіряють не тому, що вона щось може змінити, а тому, що від неї мало що залежить у суспільному бутті. Це, коли хочете, "негативний авторитет", — церква, на загальну думку, не може нашкодити так, як влада, якій у нас не довіряють традиційно. Президент Порошенко побічно підтверджує "пасивний авторитет" церкви, оголошуючи про "створення єдиної помісної церкви", але кличучи до себе з цього приводу не єпископів, а депутатів. Навіть власні проблеми і питання свого статусу церква не може вирішити самостійно. За неї це роблять президент і парламент. Адже це, по суті, не її, церкви, справа. Це — "державне питання".

Тому не запитуйте, чи пошириться вплив потенційної канонічної української помісної церкви на Крим та окуповані території Донбасу. Це питання вирішується не в церкві, а багнетами й прапорами. Чий прапор майорить на сільраді, тих і канонічна територія. 

Якби "авторитет церкви" і її "об'єднавчий потенціал" існували реально, а не тільки в ефірі, процес об'єднання та створення єдиної помісної церкви йшов би повним ходом силами церкви/церков. І все, що міг би зробити президент, — це спробувати заплигнути на підніжку поїзда на його бігу. Але такого авторитету і об'єднавчого потенціалу не мають жодна з нинішніх церковних структур в Україні і жоден із нинішніх єпископів. І, до речі, це зовсім не "вирок суспільству", це цілком відповідає світовим трендам.

Переділ?

"Створення єдиної помісної церкви" — гасло. Ніхто нічого не "створює". В нашій країні цілком достатньо церковних структур — навіть забагато. Усе, що треба, — виклопотати для невизнаних структур канонічний статус. Саме це ми й спостерігаємо — спробу створити повноправну канонічну структуру на противагу тій канонічній структурі. Яка не виявляє лояльності, яка почала бути тягарем для держави і яка дратує багатьох громадян. Називати ж процес офіційного визнання УПЦ КП створенням єдиної помісної церкви — означає знову підмінювати поняття. Те, що намагається зробити наша влада — якщо вона всерйоз планує довести до кінця процес визнання канонічного статусу автокефальної української церкви, — це витіснити церковну Москву на користь церковного Києва. 

Ця підміна небезпечна тим, що віддаляє нас від суті й усвідомлення ризику, пов'язаного з церковним переділом та співіснуванням на одній території двох канонічних православних юрисдикцій. Припустімо, томос буде виданий або (що швидше) буде обіцяний на певних умовах (які ще доведеться виконати). А "невизнаним структурам" на "перехідний період" буде виданий "перехідний" же статус. Навіть у такому разі Україна зіштовхнеться з колізією: на одній "канонічній території" діятимуть два "законних власники". 

Конфлікт може бути пом'якшений або навіть купіруваний, якщо почнуть діяти інші, цілком світські механізми. Не може бути "двох юрисдикцій" — це неможливо і з погляду канонів, і з погляду здорового глузду. Що б не казав президент, в Україні не буде "єдиної помісної" і "свободи для тих, хто не побажав приєднатися". Буде церква, яку підтримує держава, і церква, яка втратила недоторканність. 

Думаю, нікого не здивую, коли скажу, що церкви й священнослужителі в нас не потрапляють до категорії звичайних громадян, на яких поширюються всі без винятку закони України. Ні, не де-юре — певна річ, але кого цікавить "де-юре"? Якщо справжня політична мета — витіснити з України структури МП, то саме це й робитиме влада. На користь "національної церкви", зрозуміло. Найчастіше питання буде ставитися просто і ясно: або ти приєднуєшся до ЄППЦ, або здавай ключі від храму. Все, зароблене "непосильною співпрацею" з адмінресурсом, стане УПЦ МП поперек горла: лікарняні приходи, приходи у тюрмах і військових частинах, на територіях навчальних закладів. А там і приватні крамнички підтягнуться, — адмінресурс схильний зраджувати й змінюватися. 

І це ще "в ідеалі". Оскільки є побоювання, що весь галас спрямований зовсім не на "витіснення", а всього лише на шантаж структур МП, які занадто вже відверто "зімкнулися" з політичними конкурентами чинного президента. 

Якби метою було саме "витіснення" МП, можна було б і не тривожити ні Вселенського патріарха, ні слух українського громадянина. Витіснити церковну Москву з України можна самотужки, без жодних апеляцій до "єдиної помісної". На те у структурі держави є СБУ, прокуратура, розвідка. Вони, втім, теж активізувалися останнім часом на московсько-церковному напрямі. Але відчутних результатів — як і у випадку з єдиною помісною — поки що немає.

"Державна церква" і околиці

Є ще один привід засумніватися у щирому бажанні влади всі сили покласти на створення єдиної помісної церкви — традиція. В українській владній еліті — до якої цілком і повністю належить Петро Порошенко — сформувалася традиція церковної багатовекторності, система стримування й противаг. Створити єдину церковну структуру означає зруйнувати цю систему. 

Президент міг би собі це дозволити, але тільки будучи абсолютно впевненим, що церковно-політична ситуація в нього під контролем. Що його авторитет вищий, ніж авторитет церковної ієрархії. Але на місці Петра Олексійовича я б не стала мірятися з авторитетом патріарха Філарета, навіть підмоченим недавньою московською ескападою. Предстоятель УПЦ КП не володіє необхідним об'єднавчим потенціалом, але його реальна вага значною мірою перевершує вагу глави держави.

Можливо, президент переоцінює свої сили і вважає, що "купує" таким чином усю церкву й назавжди? Так чинять багато правителів, видушуючи, вибиваючи, видряпуючи для "своїх" церков незалежність із єдиною метою — отримати контроль над церковним ресурсом та використати його в інтересах влади. Правда, то були зовсім не українські президенти, скуті регулярними виборами і зв'язані Конституцією, а тирани, царі, імператори.

Не варто романтизувати "єдину помісну церкву" і нам, носіям "мрії". Треба розуміти, що ми не отримаємо "нову церкву". Все, що нам може дати патріарх Варфоломій, — томос про автокефалію. Новий статус не дасть нам нових владик, нових священиків і нових парафіян — нас із вами. Церква залишиться такою, якою вона була. Зі своїми — інколи досить специфічними — методами, людьми, переконаннями, елітами. Зі своєю конфліктністю. Зі своїми домаганнями й апетитами. Точніше, домагання, швидше за все, зростуть. І якщо досі конфесійна роздробленість давала можливість стримувати апетити, то після створення "єдиної помісної" такої можливості вже не буде. 

Імовірність зрощування держави й церкви, одержавлення церкви навряд чи лякає владик УПЦ КП. Окремих, мабуть, навіть тішить Але така можливість здатна насторожити тих добрих три чверті населення країни, які не відвідують церкву навіть на Різдво й Великдень. Згідно з офіційною статистикою, недавні великодні богослужіння відвідали 6,8 млн віруючих. Із них 1,6 млн припадає тільки на одну Львівську область, населену греко-католиками, яких створення "єдиної помісної православної", цілком імовірно, турбує менше, ніж президента. Українські громадяни, масово довіряючи церкві як інституту, переважно байдужі до власне церковного питання. Так, багатьох, особливо на тлі війни, дратують "московські попи", — ось і весь їхній "церковний інтерес". А в надмірному насадженні "церковної мрії" так само багато народу може запідозрити намір влади підмінити раціональні вимоги і обґрунтовані очікування громадян ірраціональними "мріями". Відповідальність за реалізацію яких лежить де-завгодно — у Стамбулі, у Вашингтоні, в Москві, на Небі — тільки не в компетенції конкретних людей, котрі обсіли високі кабінети. 

То бути чи не бути?

Наскільки реальна "Українська єдина помісна православна церква"? З цього приводу є сумніви. Деякі з них необґрунтовані, деякі — досить реальні. 

Спікери МП зі шкури пнуться, аби переконати нас, що нічого не вийде, що Вселенський патріарх не піде на таку "авантюру", бо права не має, а ще конфлікт, розкол і всі кари єгипетські. Все це звучить трохи нервово — видає сумнів самих мовців. Бо право Константинополь, може, й має, — просто його не визнають у Москві. Конфлікт? Господь із вами, в нас не те що "конфлікт" — у нас війна. Навіть якщо в МП її впритул не помічають. Розкол? Ще смішніше. Не перший і не останній. Поділи і возз'єднання — звичайні явища в історії, у тому числі церковній. Окрім того, розкол у світовому православ'ї уже й так є. І його ініціатором виступив зовсім не Вселенський патріарх, а патріарх Московський. Коли відмовився від участі у Всеправославному соборі й переконав своїх сателітів. Сам же й напросився на неприємності: якщо до цього демаршу у Вселенського були стримуючі мотиви, тепер їх немає. "Українське питання" повністю в його руках. 

Але, боюся, питання: "Наскільки реальна ЄППЦ?" — зовсім не до тієї людини, якій ми його звикли ставити. Не до Вселенського патріарха. Це питання насамперед до тих людей, котрі будуть "створювати". Точніше, це ціла купа питань, перше з яких — як? Диявол, як ви пам'ятаєте, — в деталях. 

Якщо ми говоримо про "єдину" церкву, хто і як забезпечить єдність? Досі між собою ніяк не могли об'єднатися дві автокефальні українські церкви — УПЦ КП і УАПЦ. Кожна спроба об'єднання закінчувалася черговим поділом та потоком взаємних образ. У нинішньому ж випадку єдність передбачає ще й приєднання хоча б частини УПЦ МП. Всередині українського православ'я, на жаль, немає єдності — навіть серед умовних "автокефалістів", незалежно від конфесії, надто багато суперечливих думок, хто, до кого, як і на яких умовах має приєднатися. 

Крім того, доведеться долати колосальний тиск із боку Москви й тих "західних партерів", які будуть мобілізовані нею "у зв'язку з порушенням свободи віросповідання" і "на захист церкви від втручання держави". Україна ризикує отримати конфлікт, аналогічний тому, що вибухнув після прийняття Закону "про освіту": "цілились" у російську мову, а отримали міжнародний скандал.

Не кажучи вже про суто технічні складнощі, з якими матиме справу і Вселенський патріарх, надаючи автокефалію церкві, що перебуває в "чужій" юрисдикції, і наша країна, коли на її території з'являться дві рівнозначні церковні структури, які не бажають поступатися одна одній.

Ще одне питання — що ми можемо запропонувати Вселенському патріархові натомість. Навіть якщо допустити якісь закулісні обіцянки та щедрі пропозиції Києва, Україна для нього — не подарунок, а, швидше, валіза без ручки. Який же приз? Союзні голоси у міжправославному діалозі? Це, звісно, немало. Але ненадійно. Він удосталь мав справ із постсоціалістичними церквами й підозрює, що коли пристрасті трохи вщухнуть, київська церква може виявитися не менш норовливою, ніж московська. 

Якби Україна перейшла в Константинопольський патріархат на правах митрополії, це мало б смисл для Вселенського патріарха, оскільки гарантувало б лояльність українського єпископату. Але на це не погоджуються в Києві, — це позиція патріарха УПЦ КП Філарета, який неодноразово заявляв, що нам потрібна тільки автокефалія, а не Рим — хоч Третій, хоч Другий. А ще — проблема подвійної юрисдикції, і спірна процедура надання автокефалії, і необхідність зберігати діалог із Москвою — хоч би яким кульгавим він був.

Не виключено, що, у світлі сказаного вище, це прозвучить дивно, але можливість отримати автокефалію, причому у стислий термін, для української церкви не така вже й неймовірна. Ми залишаємося частиною світу, в якому розгортається не тільки наша Велика Гра. Доти, доки наша автокефалія і загалом доля українського православ'я залишалися предметом інтересу тільки наших церков та — почасти — політичних еліт двох країн, у нас не було надій на грандіозні зрушення. Тільки на політику малих кроків. І, хоч би якими малими вони видавалися, озирнувшись назад, ми здивуємося, наскільки віддалилася Україна від старту. 

А тепер з'явилася надія на якісний стрибок, — загальнополітична ситуація загострюється, гравці по обидва боки підвищують ставки. Є привід думати, що наша церковна ситуація потрапила у фокус уваги Вашингтона, що має значний вплив на Вселенського патріарха і всю грецьку церкву. Тобто на той самий єпископат, який вирішуватиме питання української автокефалії на своєму Синоді в травні. Поява української "канонічної території" — та втрата, якої Вашингтон може завдати Москві чужими руками і без видимих наслідків для себе. 

Якщо це так, доведеться визнати, що Петро Олексійович — везунчик. Майже всі його попередники чимало потрудилися над тим, аби сформувати в українців — незалежно від церковної приналежності й віросповідання — потребу у "своїй" єдиній помісній церкві. Хай і не занадто, та все ж просунулися. Порошенко, опинившись у потрібний час на потрібному місці, може стати тією людиною, котра зробить не те, що обіцяла, а те, що пообіцяли задовго до неї. Для українського виборця, не розбалуваного закритими гештальтами, це буде просто грандіозна подія. Що б вона не означала. Що б не спричинила. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
  • Харитон Харитон 22 квітня, 01:19 Коли готувався до підписання Лісабонський договір, тобто новий статут Євросоюзу, Ватикан побажав, щоб у його тексті була відображена роль католицької церкви у створенні нової Єврпи. Але Ватикану було відмовлено у цьому. Тоді Престол попросив, щоб про цю роль було згадано хоча б у преамбулі договору. Але й у цьому йому було відмовлено! Чому? Одне з пояснень, що згадка про роль церкви у будь-якому вигляді у цьому документі протирічить тим засадам, на яких новий (оновлений) Євросоюз має продовжувати існувати і розвиватися. А це є засади лібералізму, якщо хтось не здогадується… І що ж роблять наші можновладці, маючи підтримку серед громадян лише у декілька відсотків і які божаться, що вони хочуть до тієї Європи? Роблять, наче їм усім пороблено. Жоден з них не поводить себе як відповідальний державний діяч, а лише як брехливий, корисливий, безвідповідальний політик!... Тим не менше, якщо намагатися дати відповідь на питання, чи може ця ініціатива Петра І, як назвав його один з ведучих телеканалу 112 Україна, стати успішною, то відповідь, як не дивно, може бути позитивною! Чому? Перш за все тому, що церква є майже виключно людським бізнесом, найбільш, можна сказати, успішним, ефективним і тривалим з усіх існуючих бізнесів. А по-друге, через те, що Князем світу цього є відомо хто. А Порошенко, як nfrj; відомо, є вправним бізнесменом і, без усякого сумніву, не останнім слугою вищезгаданого Князя… Але чи допомож це хоч якось Україні? Відповідь однозначна: ці ігри патріотів не допоможуть Україні жодним чином! згоден 3 не згоден 2 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво