Блокада почуттів - Внутрішня політика - dt.ua

Блокада почуттів

27 березня, 2015, 23:28 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-3 квітня

Складається враження, що сьогодні Україна, яка живе по цей бік війни, керується виключно холодним розумом. Адже всі ми тут, кого не зачепило кулею або смертю близьких, спираючись на сухі рядки зведень звідти, сперечаємося, шукаємо план, підбираємо рішення, радимо владі, як стати суб'єктом у цій жахливій геополітичній грі, намагаючись, не розпускаючи "соплі", реально оцінювати те, що відбувається в інтересах майбутнього країни.

 

Київський міжнародний інститут соціології на замовлення Фонду Ахметова ретельно вивчив потреби жителів у деяких містах на окупованих територіях, що живуть в умовах економічної блокади, а також у кількох прифронтових населених пунктах. 

Грубезний документ із результатами соціологічного дослідження потрапив до рук мені — людині, якій, по-перше, доволі важко розділити руйнівну роль Ріната Ахметова в історії Донбасу і рятівну місію його однойменного фонду. І яка, по-друге, попри своє "донецьке" коріння, стоїть на позиції відмови від уже, по суті, втрачених нами територій.

…Сухі рядки з переліком дефіцитних ліків, серед яких банальний корвалол; список захмарно дорогих продуктів, зокрема й м'яса по 140 гривень за кілограм; перелік інших "специфічних потреб жителів окупованих територій"… Читаю. Не зачіпає. Просто цифри. А от коли телефоную шкільній подрузі в Макіївку, і вона розповідає про санітарку з її відділення, яка схудла на 15 кг через тримісячну відсутність зарплати, то ридаю півдня… Статистика і доля конкретної людини. Різницю відчула.

Але таке відчуття, що розум увійшов у повний дисонанс із цим самим почуттям. Так, тепер як ніколи я розумію, що Україні логічно жорстко поводитися щодо окупованої Росією території, і нічого при цьому не відчуваю. Та якщо починаю рефлексувати, відгукуючись на драму окремої близької мені людини, що живе там, то перестаю щось розуміти. Упевнена, не тільки я стою перед такою дилемою.

Складається враження, що сьогодні Україна, яка живе по цей бік війни, керується виключно холодним розумом. 

Адже всі ми тут, кого не зачепило кулею або смертю близьких, спираючись на сухі рядки зведень звідти, сперечаємося, шукаємо план, підбираємо рішення, радимо владі, як стати суб'єктом у цій жахливій геополітичній грі, намагаючись, не розпускаючи "соплі", реально оцінювати те, що відбувається в інтересах майбутнього країни. Але та Україна, яка по той бік, по якому проїхався коток війни й пройшлися "гради", живе на рівні почуттів. Відчуває реальний страх, біль, сльози, розчарування, ненависть, а тепер і голод … Так, піхотинець і пілот бомбардувальника бачать різні війни, навіть якщо беруть участь в одній і тій самій. Тим більше, якщо воюють по різні боки.

Безперечно, "піхотинці" Донбасу винні в тому, що не думали раніше. Коли йшли на референдум і кликали до себе Росію. Коли радісно знімали на мобільник танки, що чавили асфальт перед вікнами їхніх будинків. Коли наївно (або злочинно — кому як подобається) вважали, що Путін запропонує їм сухий одяг, гарячий чай і свою гостинність. Але тепер, здається, вже ми відповідальні за те, що, посилено думаючи про них, самі перестали відчувати. Перестали, складаючи свої мирні плани, часто сповнені фантазій, а не реальності; будуючи наполеонівські, забуваючи при цьому, що в нас-то гинуть добровольці й мобілізовані, у них — у тому числі мирні жителі й діти; висуваючи стратегічні пропозиції відмовитися від територій і запровадити повну економічну блокаду; легко, часто й просто заради гарного слівця в пості Facebook осуджуючи їх за "дурість", "слабкість", "небажання", "нерозуміння"...

Я справді не знаю, як тепер в одній голові, в одному серці, в одній державній політиці можна врахувати все це й об'єднати наш розум і їхні почуття. Напевно, саме так і тільки так можна було б знайти єдино можливий спосіб зупинити божевілля війни. Але чіткої відповіді немає. Однак не намагатися шукати її не можна. І це всього лише ще одна спроба.

Отже, у листопаді минулого року президент Петро Порошенко підписав указ, яким увів у дію рішення РНБО від 4 листопада "Про негайні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій і Луганській областях". У рішенні було запропоновано "Національному банку України вжити в місячний термін заходи для припинення обслуговування банками рахунків, зокрема карткових, відкритих господарюючим суб'єктам усіх форм власності й населенню на окремих територіях у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганської областях". Також РНБО рекомендувала президентові скасувати чинність мертвонародженого закону про особливості місцевого самоврядування на територіях Донецької і Луганської областей.

Тим самим Україна, не домігшись миру в рамках Мінська-1, по суті, оголосила економічну блокаду окупованим територіям Донбасу. Включаючи виплату пенсій, заробітних плат і різних соціальних пільг. Проте буквально до січня жителі Донбасу активно використовували схему так званого пенсійного туризму. Усі, хто був на ногах, масово реєструвалися як переселенці, переводили пенсії на рахунки банків у прилеглих українських містах і отримували їх, регулярно виїжджаючи на територію України. Тим, хто не на ногах і не на колесах, уже тоді почали активно "допомагати" посередники за певні відсотки. Такі ж допоміжні схеми виникли й на шляху торгових вантажів з України в напрямку "ДНР" і "ЛНР". Однак уже тоді в ЗМІ почали надходити перші сигнали про те, що волонтери знаходять не охоплених виплатами і допомогою самотніх старих і інвалідів. І добре, якщо живих...

Проте в січні 2015 р. Київ пішов на посилення блокади й запровадив нову пропускну систему при перетинанні кордону зони АТО. Кількість пропускних пунктів скоротили до чотирьох, процедура виявилася надміру забюрократизованою (хоча згодом 500 грн на пропускному пункті дозволяли оперативно вирішити проблему). У результаті чисельність тих, хто фактично виявився без коштів до існування, зросла. Тим більше що мізерна допомога "республік" дістається не всім. Це, само собою, спровокувало нову хвилю пропагандистських заклинань у російських ЗМІ, які вкотре звинуватили Україну в геноциді власного населення.

Українська влада й прихильники жорсткої позиції стосовно окупованих територій публічно переймалися цілком логічним запитанням: чому наша держава має годувати й утримувати території, якими управляє сусідня держава, яка поставляє туди зброю і бойовиків? Крім того, голод можливий тоді, коли закриті кордони. Але "ДНР" і "ЛНР" мають багатокілометровий кордон з Росією, яка регулярно поставляє гуманітарні конвої на територію "республік". І треба або не погоджуватися "їсти" автомати й гранати, або відповідати за таку всеїдність.

Відтоді багато списів зламано й слів сказано про гуманність/негуманність такого підходу. А потім був Мінськ-2, який подавали як шанс на мирне врегулювання. Після чого показово "мирно" розширили список міст "республік", "окрасою" якого стало Дебальцеве. З'явилися сотні жертв, зокрема й серед мирного населення, "визволеного з-під українського ярма". На розвиток нових мінських домовленостей було ухвалено нову версію закону про особливості місцевого самоврядування на окупованих (статус уже офіційний) територіях Донбасу. 

Ключовою деталлю законодавчої ініціативи стала категорична умова Києва про повне виведення з окупованих територій будь-яких збройних формувань і всіх видів озброєння. Лише потім — демократичні вибори за українськими законами й під наглядом ОБСЄ. І тільки потім — обіцяне самоврядування. Наразі ж повна блокада й жорстка пропускна система.

У реальність такого плану, схоже, не вірить ніхто. Тим часом ООН у своєму останньому звіті про дотримання прав людини в Україні рекомендує нам не чекати виконання бойовиками умов, а зняти економічну блокаду. Мовляв, ви ж самі підписали Мінськ-2. Тим самим ООН де-факто грає на руку Росії (доповідь, до речі, досить різко розкритикована експертами українського Центру досліджень Росії), кровно зацікавленій повісити на Україну керовану ззовні територію. А тим часом ми ж справді самі підписали мінські домовленості? 

Так, може, все-таки варто згадати про гідність держави, яка претендує на статус цивілізованої, і чесно визнати, м'яко кажучи, певну суперечливість Мінська-2. І спробувати, наскільки можливо, поєднати здоровий глузд із людяністю.

Що сьогодні справді потрібно. Гуманітарна ситуація в Донбасі впевнено рухається у бік критичної позначки. І до багатотисячних жертв бойових дій (адже сторони воюють важким озброєнням, а отже, ділять провину за смерті мирного населення й руйнування) невблаганно додаються ще й жертви економічної блокади. Які залишають цей світ через брак коштів, харчів, того ж таки банального корвалолу…

Трохи фактів. КМІС, починаючи з листопада минулого року, здійснює моніторинг Донбасу. На основі досліджень на сайті Фонду Ахметова працює інтерактивна карта потреб жителів окупованих територій. Карта може стати підказкою як для волонтерів і організацій, які бажають допомогти жителям цих і прифронтових територій, так і для влади. Якій є сенс усвідомити масштаб драми, яка там розгортається, і відчути ступінь своєї відповідальності.

Проте давайте по черзі. Дослідження стабільно охоплює 2135 респондентів, які проживають у 29 найбільш постраждалих містах. Більшість з них — на окупованих територіях. На тлі лютневого загострення ситуації Мінськ-2 хоча й не дав надій на міцний мир, однак різко знизив градус напруженості й масштаб кровопролиття. Що, безперечно, трохи заспокоїло людей, подарувавши їм дещицю надії.

У зв'язку з чим оцінка життєвої ситуації в березні дещо змінилася в позитивний бік. Так, якщо в грудні 40% жителів казали, що терпіти таке життєве становище неможливо, то в березні їхня кількість знизилася до 30%. При цьому з 48 до 63% збільшилася кількість тих, хто вважає, що жити важко, але можна терпіти. Якщо в листопаді-грудні лише 15—16% громадян вважали, що ситуація в їхньому місті трохи поліпшилася, то сьогодні такі відчуття у 38% жителів (6% з яких вважають, що вона значно поліпшилася).

Якщо говорити про основні потреби в медикаментах, продуктах, а також побутових товарах, то картина на сьогодні така. Практично половина опитаних жителів відчуває гостру нестачу лікарських препаратів. Серед лідерів цього сумного рейтингу — серцеві препарати (32%), ліки від тиску (29%), а також заспокійливі (12%). Що, імовірно, пояснюється підвищеним рівнем стресу в людей і, відповідно, зростанням попиту на ці ліки. Понад те, люди розповідають інтерв'юерам про високі ціни на ліки, відсутність звичних пільг для незаможних, а також про те, що повсюдно утруднено виїзд машин швидкої допомоги через брак бензину й машин. До чого все це веде, гадаю, пояснювати не треба... На окупованій території Донецької області, наприклад, за неточними даними, на 30% зріс рівень смертності людей від захворювань серцево-судинної системи.

Продуктовий антирейтинг очолюють крупи, які подорожчали в рази (25%), рослинна олія (22%), цукор (20%), свіже м'ясо (14%), м'ясні, рибні й овочеві консерви (13%). І це при тому, що вищезгаданий Фонд Ахметова (74% опитаних відомо про його доброчинну діяльність, і це справді на сьогодні найбільший учасник "ринку") досить системно роздає продуктові набори найбільш незахищеним верствам населення. Раз на місяць пенсіонери старші за 65 років, інваліди, матері-одиначки та ін. отримують продуктовий пайок із достатньою кількістю вищевказаних продуктів.

Утім, тут часто виникають перекоси. Наприклад, моя подруга, про яку я згадувала, має батьків-пенсіонерів і сама виховує сина. Тому в її місячному арсеналі цілих чотири продуктові набори. Якими вона, звичайно, ділиться з тими, кому пощастило менше. Адже та сама санітарка, про яку вона мені розповіла, хоча й не отримує кілька місяців зарплати, однак не підпадає під жодну категорію тих, хто особливо потребує допомоги. І тут маємо розуміти, що на окупованій території вона така не одна...

Окремого згадування заслуговує розрекламована російська гуманітарна допомога. Серед благодійних організацій, які є на окупованих територіях, нарахували 4—5 з Росії, які працюють несистемно й лише в деяких містах. Водночас досить часто люди уточнюють: російська гуманітарка переважно продається. Як, утім, і московські шоколадні цукерки по 300 грн за кг.

До трійки найбільш нужденних міст прогнозовано ввійшли Дебальцеве, Іловайськ і Юнокомунарівськ. За ними впритул ідуть Авдіївка, Щастя, Докучаєвськ, Краснодон. Найбільш гострі проблеми — значне скорочення джерел доходів жителів окупованих територій (заробітної плати не виплачують, часто заміняючи пайками, гуманітарні продуктові пайки — не в усіх, виплати "республік" — мізерні); безробіття, пов'язане з відчутними втратами малого й середнього бізнесу; відсутність відчуття безпеки (пов'язане з постійним очікуванням поновлення обстрілів, випадками пограбувань, ДТП з участю бойовиків, мародерство, пияцтво, у тому числі на визволених територіях). Однак, попри всі перераховані (і чимало не перерахованих) проблеми, кількість охочих виїхати за межі АТО та прифронтових міст зросла неістотно — з 27% у грудні до 30% у березні. "Більшість жителів не хочуть нікуди виїжджати, бо вони тут виросли, тут їхні будинки, квартири, робота, рідні й близькі. І "найстрашніше", за їхніми словами, можливо, минуло і є надія на краще. Для тих небагатьох, хто хоче виїхати, бар'єром є відсутність грошей і місця, куди їхати, незгода батьків для молоді", — констатують інтерв'юери.

У деяких містах гостро бракує місцевої інформації про те, що відбувається в місті, як отримати гуманітарну допомогу. Людей цікавить, як знайти зниклу безвісти людину, відновити загублені документи, відправити або отримати посилку з України, як доставити вантаж з іншої області, отримати грошовий переказ, оформити закордонний паспорт, пропуск для виїзду з зони АТО.

"Зараз багатьом важливо знати, як "обійти" правила пропускної системи, бо вона дуже незручна й забюрократизована, — уточнюють соціологи. — Жителів також цікавить інформація щодо законодавчої бази України, ухвалення нових законів, зміни чинних, особливо пенсійного законодавства, одержання повісток з військкомату, мобілізація, служба в українській армії".

У більшості міст є Інтернет. Українські канали присутні тільки в кабельних мережах та в супутниковому мовленні. Російські — у широкому асортименті. Користуються популярністю регіональні канали. Серед друкованих ЗМІ найпоширеніші пропагандистські газети "республік". Альтернативні — закриті або захоплені. 

Що ж до загальних настроїв, то більшість не вірить у мир. "Багато хто як і раніше сподівається на допомогу Росії, як економічну, так і військову. У соціальних мережах популярні обговорення, як переїхати до Росії, як там одержати допомогу й роботу. Дехто хоче приєднання до Росії. Жителі очікують від керівництва нових "республік" відновлення фінансово-грошової системи, роботи банків, стабільних зарплат, пенсій, стабілізації цін на продовольчі товари. Також деякі городяни очікують визнання нових "республік" іншими країнами. Водночас у людей є усвідомлення, що від них нічого не залежить у визначенні майбутнього свого міста", — зазначають інтерв'юери.

І, схоже, їх ніхто не намагається переконати у протилежному. Але ж у багатьох там є і українські канали, і Інтернет. А в нас, здається, ціле Міністерство інформації. 

…У подібній ситуації кожен крок української влади має бути публічним і чесним щодо всіх, хто перебуває за лінією фронту. Якщо не знаєш, чим керуватися в критичній ситуації — розумом чи почуттям, чини чесно щодо самого себе й того, чиє життя залежить від твого вибору.

Якщо Мінськ-2 — справді шлях до миру, як було заявлено, то чесним вчинком є зняття блокади.

Готові визволяти свою законну територію від окупантів? Тоді думайте, на що можна зіпертися. Точніше — на кого. На тих, хто досі чекає допомоги від Росії? Хто, заплющивши очі на вміст "гуманітарних" конвоїв, вимагає від Порошенка "припинити геноцид"?

Готові наступати? Тоді майте на увазі, що попереду — нові Дебальцеви. Ви справді готові до таких жертв? Про 500 трупів у підвалах після Дебальцевого заявив представник ООН, але чомусь не каже українська влада, а це ж її громадяни. І в цьому випадку відповідальність за їхню загибель несе "ДНР", яка "визволяла" ці міста. Але ми однаково мовчимо. І все ще готові взяти на себе наступні жертви при наступі? Я — ні.

Але, безперечно, ми маємо бути готові до оборони. З урахуванням далекоглядних планів "русского мира". А це означає — вибудувати дієздатну армію й надійну лінію оборони. Але перед цим визначивши її реальні рубежі. І якщо це нинішня лінія розмежування, то в силу всього переліченого вище чи варто обманювати себе, що ми зможемо жити в одній країні з тими, хто за нею?

Я не знаю, як правильно. Ти — хазяїн своїх планів доти, доки вони в тебе в голові. Все що завгодно може зруйнувати, звести нанівець або, навпаки, — зробити рятівним будь-який із цих трьох насправді поганих варіантів. Але інших немає. Домовлятися. Воювати. Чи відрізати.

Можливо, тимчасова відмова від окупованих територій, офіційна заява на всіх рівнях, у тому числі й міжнародному, про те, що економічне утримання цих територій і дотримання там прав людини — відповідальність Росії, і є найбільш чесний шлях. Щодо себе самих. І щодо людей, про потреби яких я так докладно розповіла. Хоч би які думки й почуття цей шлях викликав. Понад те, тільки він чітко вказує міжнародному співтовариству й ООН, до кого апелювати у своїх звітах про дотримання прав людини на окупованих територіях, а жителям "республік" — хто насправді має "зупинити геноцид".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво