Битва за Європу. Битва за душу - Внутрішня політика - dt.ua

Битва за Європу. Битва за душу

25 травня, 2018, 22:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-1 червня

Битва за Європу триває. Гаряча і кривава в нас. Холодна і цинічна в них.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Коли мені запропонували написати прогноз українського та європейського розвитку, згадалася сентенція Вуді Аллена, що "робити прогнози важко — особливо стосовно майбутнього". 

На моє переконання, прорахувати майбутнє неможливо — його можна лише вгадати. На тому, що хтось колись щось інколи вгадує, базується ціла міфологія, чомусь особливо популярна в пострадянських країнах. Тут і там чуєш стовідсоткові прогнози й готовність "виставити ящик коньяку", якщо буде не так. Насправді ніхто не знає, що трапиться завтра, — в цьому велич, страх і надія нашого життя. Тому я не буду писати прогнози, а просто напишу про те, чого я як українець та європеєць найбільше бажаю і чого найбільше боюся. При цьому, найімовірніше, ні перше, ні друге не стане реальністю. Життя все одно буде розумнішим за нас. 

Фрідман і крах Європи

У 2009 р. директор американського інституту "Стратфор" Джордж Фрідман випустив книжку "Наступні сто років" — сміливу і трохи навіть нахабну спробу прорахувати основні події XXI століття. Включно з, наприклад, "великою американо-мексиканською війною", яку пан Фрідман запланував, здається, на 2080-ті роки і яку Сполучені Штати зможуть виграти за рахунок переваги в кількості… космічних ракетоносців. 

Отож, у першій чверті нашого століття він по роках розпланував крах Європи. До 2025 р. він бачить кризу між Росією й Україною та конфлікт між Росією і ЄС ("битву за Балтію"). Після чого в книжці не згадуються ні ЄС, ні Росія, ні Україна. Фрідман дає зрозуміти, що підстав для оптимізму не бачить. Паралельно він виводить на політичну арену Європи (себто на руїни ЄС) три наддержави — Німеччину, Польщу та Туреччину, які й ділять між собою континент на зони впливу. Одне слово, розвал, війна, повернення до зон впливу… Як кажуть у таких випадках американці — "Окей, нехай це буде наш план Б". По-людськи важко повірити у стрімке здичавіння європейців та зникнення ідеї, яка всмокталася в європейську кров. Хоча насправді біси європейської історії нікуди не поділися. Їх заклинач у Кремлі трубить збір. Зараз їхній час брати своє. 

"План А"

Але досить апокаліптичних сценаріїв. "План А" (імовірний та бажаний для нашого континенту) — це продовження європейського проекту, в нинішній формі чи в якійсь новій. Єдина Європа була безпрецедентним політичним зсувом історичної традиції. Подолати європейську ворожнечу, об'єднатися навколо ліберальних цінностей, припинити війни, простити одне одному і попросити прощення, домовитися про "європейську солідарність" — це (та багато іншого) перетворило ЄС на найблагороднішу річ, яку змогло народити мистецтво політики. Привабливість проекту була в його прекраснодушності. Але кінець цього проекту може бути в ній же. 

Європейська велика ідея збіглася з періодом, що його Ліндон Джонсон потойбіч Атлантики назвав часом "великого суспільства". Себто суспільства 1950-х, 1960-х, а згодом і 1970-х років, яке зробило реальністю масовий добробут. Епохою, коли пристойна домівка, елегантна автівка та гідна відпустка стали атрибутом майже кожної американської родини. Єдина Європа була втіленням "великого суспільства" по-європейськи. Десь із 1970-х років масовий добробут і європейський середній клас нарешті зійшлися в одній точці. Ця обставина дала європейцям віру в себе, динаміку, драйв, із якими вони й зустріли історичний 1991 рік та навіть вписалися у поворот століть. Проте за цим поворотом на елегантну європейську автівку чекав неелегантний російський КамАЗ. 

"Самотність напівкровки" чи "гординя невдахи"?

Росія, яку в 1990-х роках або списали як переможеного ворога, або ж бачили як перспективного європейського партнера, не виявилася ні першим, ні другим. У тому сенсі, що партнером ти можеш стати, тільки якщо хочеш ним бути (на жаль, неспроможна вийти за рамки мислення з нульовою сумою, Москва цього по-справжньому ніколи не хотіла). А також у тому, що ворог не є переможений і війна не є завершена, поки ворог не вважає себе переможеним, а війну — завершеною (у російській свідомості холодна війна ніколи не завершувалася).

Холодна війна триває й досі — просто веде її лише одна сторона, "без шуму і пилу", тоді як інша не помічає цього або вдає, що не помічає. Росія була й залишається антитезою європейського пориву "об'єднатися навколо цінностей" та "простити і бути прощеним". Усе її мислення побудоване на культі історичного реваншу і на гаслах "нє забудєм — нє простім", "можем повторіть" та запереченні самоцінності людини перед державою. Врешті-решт, ну хто така окрема людина перед "матушкой Россієй"? 

У післяєльцинські роки спливла на поверхню ідея євразійства. Сурков поетично переспівав її на свій лад як "самотність напівкровки". Суть цієї шаманської ідеології полягає в запереченні прогресу та у ствердженні власного містичного шляху, який пов'язує росіян із Кремлем, а Кремль — із Богом. Росія, у тлумаченні євразійців, може бути тільки така і ніяка інша. А якщо її такої на світі не буде, то, користуючись зловісними словами Путіна, — "навіщо нам тоді такий світ?" Так було вкладено в російські голови тезу, заради якої Путіна, мабуть, і привели до влади: зміни за чужими лекалами — це зло; дайте нам владу, а ми вам дамо щастя. Так на сході континенту постала "альтернативна Європа з альтернативними цінностями". 

І справді, Путін став продавцем щастя. Бо що таке крадіжка Криму, як не щастя від тріумфу над слабшим? Що таке ці щоденні пропагандистські шоу, як не колективна радість від публічного побиття чергового недолугого "українського політолога"? Що таке пропаганда, як не насолода власною уявною величчю перед уявною вбогістю всіх інших? Путін приніс росіянам радість простих відповідей на складні запитання. Хто винен? — Америка! Чому ми великі? — Бо ми найбільші! Чому ми маємо право? — Бо ми нація Достоєвського! Принизливий для людського ума угар став державною ідеологією.

Прокляте питання

Насправді перед Росією, як і перед Україною, стоїть одне питання: чому природа й історія дали нам так багато, а ми такі бідні? Попри історичну близькість та зовнішню схожість, відповіді Росії й України на нього були діаметрально протилежними. Україна обрала тяжку, травматичну правду: в усьому винні ми самі — і якщо хочемо жити краще, то мусимо змінитися. Весь наш шлях відтоді позначений бажанням змінитися, відійти від власного гріха, стати кращими (такими, як сусідні, більш успішні європейці). Це шлях важкий. Наше бажання не завжди підкріплюється справами. Стати кращими поки що не дуже вдається. У декого навіть опустилися руки. До того ж Україна стала впоперек горла багатьом у Європі, а для Росії — то й взагалі ворогом номер один (дивись останні соцопитування). Однак із якоїсь загадкової причини Україна як нація не здалася і стоїть на своєму: наш шлях — тут. 

Росія ж дала іншу відповідь. Горду, легку й радісну: винні інші. "Враг у ворот" хотів нас змінити. Але ми — це ми і змінюватися не будемо. Ну що ж, обрати замість травматичної правди горду і приємну брехню — це теж позиція та свідомий моральний вибір. Радянський Союз бачив світ через призму "ми добрі — вони злі". Путінська Росія інакша. Вона сповідує ідеологію "вони злі — отож і ми злі". У світі кисельових та соловйових немає місця для добра, його замінив "прагматизм" — симпатичне слово, за яким ховається культ сили, заперечення моралі та сп'яніння вседозволеністю. 

"Населений острів" Володимира Путіна

Проте ця духовна дієта вражає й іншим — своєю адаптивністю. У них не лише прості відповіді — у них прості відповіді для кожного свої. Для споживачів телевізійної жуйки — одні. Для споживачів Інтернету — інші. Для пенсіонерів — одні. Для молоді — інші. Для Росії — одні. Для Європи — інші. Для Америки — треті. До того ж епоха Інтернету та соціальних мереж відчинила двері у глобальний підвал людської душі, — Росія скористалася цим радо і вправно. В цьому підвалі вона тепер господар.

Власне, "русскій мир" — це не зовсім брехня, це альтернативна реальність, у якій усе логічно взаємопов'язане, і тільки одна базова річ абсолютно схиблена: ніякого "врага у ворот" немає. Все, про що Захід думав останні десятиліття, — це як би виробити нове мирне співіснування з Росією у рамках Європи. Проте мирне співіснування бачилося тій як приниження. Воно не входило до її планів. Їй мріялося про Європу в рамках Росії. Їй був потрібен "враг у ворот", — і вона його виліпила. За великим рахунком, це класичний сюжет братів Стругацьких. Із цілком реальними "вогненосними творцями" в Кремлі, "вежами-випромінювачами" у вигляді пропаганди та "виродками"-опозицією. Перечитайте "Населений острів"!

У цю реальність потихеньку, наче сома на гачку, затягують і Європу, відокремлюючи її від Америки та максимально використовуючи нинішню специфіку американської політики. Європі теж пропонують прості відповіді. Чому падає рівень соціального захисту? — Бо нові члени ЄС шикують за наш кошт! Чому мій син не може знайти роботу? — Бо понаїхали біженці! Чому в Україні війна? — Бо при владі фашисти! Чому санкції? — Бо вони вигідні американцям! І, що характерно, це працює. Примітивна жуйка наповнює європейські уми, створює комфорт духовної ситості, і головне — не примушує йти на жертви (це нехай інші йдуть на жертви!). 

Спокуса диктатури

Головна спокуса для Європи (як, власне, і для України) — це спокуса диктатури. Диктатура — теж свого роду щастя, яке Путін успішно "продав" росіянам, а тепер намагається продати і європейцям. Щастя любові до вождя, відчуття національної гордості, тріумф сили та ейфорія єдності. Натомість демократія — річ марудна і важка. Необхідні реформи часто гальмуються десятиліттями, відкладаються на завтра. Стратегічне мислення, яке б виходило за рамки виборного циклу, в демократії майже неможливе. За статистикою, у деяких країнах ЄС до 60% громадян вітали б, якби в них був "сильний лідер, не залежний від виборів та парламенту". Себто якщо не називати диктатуру диктатурою, то до 60% її підтримують. Тож не дивуйтеся, коли чуєте від деяких європейців фразу "ось нам би сюди свого Путіна!" В Європі російським пропагандистам, безумовно, є з ким і з чим працювати. 

Тим часом коли Росія поставала як альтернативна Європа, Європейський Союз перетворювався на головну і єдину перешкоду для путінщини. Це добре видно з європейського політичного ландшафту. Не всі, хто за Європейський Союз, — проти Путіна, але всі, хто проти Європейського Союзу, — за Путіна (британських "брекзитерів" типу Боріса Джонсона, більшість яких не мають із ЄС ідеологічних розбіжностей, я не рахую). Все аморальне, егоїстичне, байдуже, що є в Європі та європейцях, збирається нині під прапорами націоналізму, який кидає Європейському Союзу виклик. На нинішньому етапі вибір між ЄС та націоналізмом — це вибір між добром і злом, миром і путінщиною. Це, до речі, стосується й України, в якої зі своїм власним націоналізмом давня і окрема історія. Але про це іншим разом.

Про етику та патетику

"Європейська перспектива" може стати тією ниткою, яка виведе нас із лабіринту. Іншої поки що нема. Це з одного боку. А з іншого — економічний успіх буде, в нашому випадку, імовірно, ключем до інтеграції, а не навпаки, як було з Польщею, Угорщиною та іншими новими членами ЄС. Мета може бути спільною, але маршрут точно буде різним.

Попри глибокі системні проблеми (демографічні, духовні, політичні), Україна готова до цього успіху більшою мірою, ніж ми собі уявляємо. І ключовий фактор тут (крім родючих земель, доброго клімату, розвиненої інфраструктури, близькості до Європи, освіченого населення) — це бажання стати кращими. Ми не робимо ідола з наших гріхів. Ми готові навчатися в інших. Ми готові працювати у поті чола. Ми готові починати з нуля. Ми можемо жити по правді. В наших людях — стільки ж таланту, скільки й світла та безкорисливості. Подивіться тільки на волонтерський рух, — які висоти духу розкрилися в ньому!

Всі ці наші гнівні розмови у вузькому колі, всі ці наші депресивні ток-шоу, всі ці наші щоденні зітхання, мовляв "ох, не той у нас народ", — що це як не колективне покаяння на шляху суспільного очищення? Українці прагнуть стати кращою нацією настільки, що влаштували навіть не одну, а дві революції впродовж десятиріччя. Де ще таке можливе?

Той-таки Фейсбук на Заході існує здебільшого для "пощення фоток" та вітання одне одного з днем народження, в Росії — для підігріву суспільних настроїв, а в Україні... А в Україні він існує для щоденних запеклих, часто за межею пристойності, словесних баталій одних українців із іншими про долю Вітчизни. "Рвусь из сил и из всех сухожилий", — сказав би Висоцький. "Дух, що тіло рве до бою", — сказав би Франко. Ця енергія — насправді велика річ. Аби тільки її спрямувати не проти одне одного, а на конструктив! Аби ми чистили нашу державу з такою ж готовністю, з якою виставляємо напоказ її ганьбу! Аби наша патетика нарешті стала нашою етикою!

Національне покаяння vs Національне очищення

Наше національне покаяння затягнулося, а очищення бариться. Але це не означає, що воно не відбудеться. Коли ми бачимо, що "верхи" і далі живуть брехнею, ми й самі живемо так. Але можливе й протилежне: якщо хтось нагорі заражає народ беззаконням, то хтось нагорі може стати для нього і натхненням. Якщо хтось покаже приклад життя по правді і знайде правильні слова, — "низи" підхоплять. Не зразу, але підхоплять. Корумпованість — це шкідлива звичка, на кшталт паління. Порядність теж може стати звичкою. Останніми роками порядних людей при владі побільшало. Навіть відверто грішні люди намагаються стати кращими. З'являється те, чого не було, — культура чесного служіння державі. В умовах війни — це нормальна людська емоція: соромитися, старатися бути гідним народу, який віддає так багато для перемоги.

Інші "шкідливі звички", звісно, теж нікуди не поділися: непрофесійність, нечесність, зневіра, хвороблива нездатність довіряти ближньому. Добро і зло борються в наших душах так само, як і в нашій політиці. Один австрієць казав, що Україна нагадує йому підлітка, якого в дитинстві ображали, і він відтоді нікому не вірить. Мабуть, це теж було неминуче. Після багатовікового існування між буттям і небуттям, після Голодомору, після двох світових воєн, після Чорнобиля, після Криму й Донбасу — з Україною треба спілкуватися як із підлітком, котрий пройшов через страшне і котрому треба допомогти повернутися до нормального життя. Терпляче, великодушно, а головне — без брехні та самозакоханості. Всі читали в дитинстві "Педагогічну поему"?

"План Б" 

А тепер щодо фрідманівської тези про "розвал ЄС" і розподіл Європи між національними наддержавами. Частково цей сценарій пояснюється тим скепсисом, із яким більшість американських аналітиків апріорі ставляться до проекту ЄС. Хто знає Америку, підтвердить: у сприйнятті багатьох (насамперед консервативних) американців проект ЄС тхне лівацтвом. Багато розумних американців у цей проект по-справжньому не вірять. Але ті, хто знає Європу, скажуть: цей скепсис невиправданий. У Європі достатньо внутрішнього стрижня, щоби впоратися з внутрішніми проблемами. 

Питання в іншому: чи достатньо в ЄС стрижня, щоб упоратися із зовнішнім опонентом, який знайшов слабкі місця Європи і готовий її розхитувати роками, поки вона не впаде. У наступні роки Росія буде більшим викликом для Європи, ніж криза біженців та можливі нові фінансові кризи. Росія розхитує і буде розхитувати самоповагу ЄС, так само, як вона зараз розхитує самоповагу України. Вона потихеньку підбирає і буде підбирати під себе сусідів ЄС. Фрідманівська "битва за Балтію" — не такий уже й фантастичний сценарій. Але головний приз і головний знак запитання тут не Балтія, а Україна. І ось тут битва вже йде повним ходом. 

Путін щиро вірить, що "ми одін народ". У рамках цього логічного конструкту українська революція — це і революція російська. Себто, в його очах, це революція проти нього. Тому він тисне і буде тиснути. Якщо "дотисне", то замість другої Польщі в Європі з'явиться друге Гаїті. На десятиліття вперед континент буде дестабілізований. Придушуючи бунтівну Україну (а її доведеться придушувати щоденно), Росія ще більше радикалізується, а ЄС остаточно перетвориться на "закритий клуб". Закритий і в сенсі припинення європейського розширення, і в сенсі зникнення "європейської ідеї" як фактора демократичних трансформацій, і в сенсі необхідності постійно захищатися від нестабільного, важкого, дикого Сходу. 

Ніякого простору зростання для свободи та демократії тут уже не буде. Натомість з'явиться простір зростання для диктатури. Похмурий сюжет братів Стругацьких перетвориться на антиутопію сестер Вачовськи. І тут уже межу між холодною та гарячою війною буде ще важче втримувати, ніж у часи Берлінської стіни. Сподіватимемося, що Європі вистачить мудрості прорахувати цей сценарій і кроки, які ведуть до нього (Нордстрім-2 та інше).

Замість постскриптуму

ЄС — це не просто унікальний політичний проект. Він став знаковим експериментом для людства в цілому, яке саме в цій точці часу і простору змогло вирватися з нескінченного ланцюга ненависті та воєн. ЄС досяг неможливого: зробив цінності важливішими за кордони та підняв політику над національним егоїзмом. Але, як уже було сказано на початку, у великодушності цього проекту може бути і його кінець. Бо настав час, коли йому протистоїть сила невеликодушна, мстива, яка не мислить категоріями симбіозу. Ця сила сформувалася як альтернатива — і стала для частини європейців своєрідним магнітом. Її мета — новий розподіл Європи та світу, право сили замість сили права. 

Чи готова Єдина Європа називати речі своїми іменами і захищатися? Здається, не зовсім. Зміна кордонів, втручання у вибори, отруєння, пропаганда, — Росія раз у раз намацує, що ще вона може собі дозволити. Розпалює помалу вогонь під конфоркою, сподіваючись, що ЄС "звариться", не помітивши цього. Було б жаль, якби це сталося і якби благородний європейський порив закінчився так безславно. Для України це було б зовсім погано. Але так само і для ЄС просування Путіна в Україну було би знаком вихолощення європейського проекту. 

ЄС по праву бачить себе як засіб позитивної трансформації політичного простору, спосіб перетворення ворогів на друзів. Він, за своєю природою, не шукає ні ворогів, ні рецептів співіснування з ворогом. У цьому була його сила, а тепер може бути його слабкість. Бо Росія, схоже, налаштована на тривале протистояння.

Дилема України — та сама, що в ЄС, але ще гостріша: як співіснувати з вороже налаштованим сусідом-параноїком, уникаючи при цьому вічної війни? Від чого можна відмовитися заради миру, а від чого за будь-яких умов відмовлятися не можна? Одне слово, як далі жити з Росією? Це — українське й водночас європейське питання. І виграшних відповідей на нього немає. Це наш "вибір Софі". Будь-яка чесна відповідь означає політичну Голгофу, будь-яка нечесна — швидше за все, перемогу Росії, а відсутність відповіді означає, що Україна й надалі втрачатиме на цій війні своїх найкращих людей, а Європа — свій драйв і авторитет. Тому, врешті-решт, це дилема не лише політичного розрахунку, а й моральна, етична.

Битва за Європу триває. Гаряча і кривава в нас. Холодна і цинічна в них. Хтось має перемогти. Нічия малоймовірна. 

Цей текст увійде до збірки есеїв "Нова Європа", запланованої до друку Центром "Нова Європа" та "Видавництвом Старого Лева" восени нинішнього року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
  • Maksim Prikolof Maksim Prikolof 29 травня, 16:58 Український суд не визнав факту збройної агресії Росії . Рішення про невизнання факту збройної агресії проти України було прийнято Шевченківським судом Києва 12 травня 2016 року, за підсумками майже 2 років судового розгляду. Більше читайте тут: http://dt.ua/UKRAINE/shevchenkivskiy-sud-vidmovivsya-viznavati-fakt-zbroynoyi-agresiyi-rf-proti-ukrayini-208040_.html згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво