Анатомія революції: нотатки вченого - Внутрішня політика України - аналітика, статті, ексклюзиви - dt.ua

Анатомія революції: нотатки вченого

17 січня, 2014, 20:35 Роздрукувати Випуск №1, 17 січня-24 січня

Середній клас, студентська молодь і представники національної буржуазії та великого капіталу — ось ті сили, які забезпечують нездоланність ідей Майдану. Це дуже вагомий факт, з яким влада не може не рахуватися.

Коли Людовік XVI почув від герцога де Ліанкура про штурм Бастилії, то запитав: "Що це, заколот?". Відповідь була однозначною: "Ні, Ваша Величносте, це революція". Ідеться про Велику французьку революцію 1789 р., яка започаткувала нову епоху не лише на Європейському континенті, а й у світі. На жаль, серед ідеологів чинної влади відсутні аналітики, які розтлумачили б діючим очільникам (самі вони до усвідомлення цього ще не піднялися), що Євромайдан — це не передвиборні технології і не "націоналістичний бунт", а вияв класичної за своїм змістом соціальної революції, яка безпосередньо є логічним продовженням глибоких суспільних трансформацій, розпочатих у 1991 р. Зрештою, цілі 

1991-го і цілі Майдану-2004, як і Євромайдану, — однопорядкові. Вони мають одну й ту саму генетику, пов'язану не лише з утвердженням України як суверенної держави, а насамперед, як я це розумію, із остаточним завершенням радянської епохи, нашого прорадянського минулого, викоріненням не притаманних українській ментальності залишків тоталітаризму. Євроінтеграційна стратегія — підсумовуюча визначеність цих перетворень.

В уявленні мільйонів (значної части населення) чинна влада перебрала в цьому консервативну функцію. Революційна ситуація, що формується, базується на цій основі. Не усвідомлюючи глибинних підвалин цих процесів, влада крок за кроком втрачає свою конструктивну дієздатність. Євромайдан ставить собі за мету виправити ці колізії.

Не знаю, коли революція завершиться. Можливо, нинішній Майдан, як і попередній, перебере на себе лише проміжну функцію. Після багатовікової неволі шлях до реального самоутвердження не може не бути тернистим і тривалим. Однак результативність цього процесу є цілком очевидною. Вона залежить від нашої спроможності забезпечити наступність відповідних перетворень. Не можна кожного разу розпочинати все з чистого аркуша. Це політичне "піжонство", що може у кінцевому підсумку розчавити все. Мене це надзвичайно турбує.

Не звертаюся з цими питаннями до влади. Це — безперспективно. Повернення назад уже ніколи не станеться. Звертаюся до Майдану. Майдан суттєво розширить коло своїх реальних однодумців, якщо акценти його ідеології розміщуватимуться в окресленій площині, якщо його цілі пов'язуватимуться не лише з політичною революцією (переформатуванням влади), а з поетапною системною реконструкцією суспільства, де кожен наступний крок зможе стати результативним лише у тому разі, якщо він спиратиметься на конструктивні засади попередніх перетворень. Іншого у розвитку суспільства просто не буває.

Для мене особливо значущим є те, що Майдан рішуче виступив проти комерціалізації євроінтеграційного курсу нашої держави, що як його пріоритетні визначення стали не суто економічні, а насамперед духовні цінності. Це відповідає логіці сьогодення, високим християнським цінностям, принципам гуманізму. Сучасна глобально-цивілізаційна революція — це революція подолання економічного детермінізму, утвердження високих достоїнств кожної людини, перенесення акцентів на пріоритетність моральних і духовних цінностей у розвитку особи та суспільства. Чинні очільники цього ніколи не зрозуміють. Їх безперспективність, у моєму розумінні, визначається насамперед цією обставиною. Майдан у цьому виявився на порядок вищим за владу. Це — феноменальне явище. Пов'язую з цим остаточний розрив українства з комуністичною ментальністю, із входженням нашого суспільства у принципово нову систему координат — у стадію пострадянського модерну, яка органічно кореспондує з фундаментальними цінностями європейськості.

Я економіст і не нехтую економікою, добре розумію реалії її динаміки. Однак сучасні важелі економічного прогресу розміщуються, як це переконливо доводить світовий досвід, у тому числі й досвід Європи, за межами суто економічних чинників. Системно розбалансоване суспільство, суспільство, не об'єднане духовними цінностями, креативними ідеями, не може за своєю суттю бути економічно досконалим, перспективним. У цьому сенсі для мене позаекономічний пафос Майдану — незаперечний доказ найголовнішого: відбувається те, чого так бракувало нам у попередні роки. Йдеться про реальну консолідацію нації. Так склалося, що напередодні Майдану-2004 вийшла друком моя книга "Час національного пробудження". Уже сама назва тієї книги дає, як на мене, досить концентровану оцінку визначального у нашому державотворчому процесі. Цим визначальним є самоутвердження української нації, нашої національної ідентичності, власного "Я". На відміну від влади, Майдан засвідчує свою високу гідність в усвідомленні цієї проблеми.

Дуже важливо зрозуміти глибинні підвалини авторитету Майдану. Найбільш значущим у цьому є те, що майданівська революція не є революцією маргіналів, вона не здійснюється за рецептами до болю відомих нам принципів більшовизму. Основним носієм психологічної енергії, яка вивела на Майдан сотні тисяч людей, є середній клас, який лише самоутверджує свої достоїнства у нашому суспільстві. У цьому разі до потенційно середніх верств населення зараховую не лише представників малого і середнього бізнесу, а й інтелектуальну еліту — технічну, наукову та творчу інтелігенцію, представників висококваліфікованого робітничого класу, фермерства, військових, професійних управлінців та інших. Йдеться про осіб, що зуміли подолати в собі патерналістські настрої, що вважають відповідальними за свій добробут себе, а не державу. Спонтанна участь середнього класу у революційному процесі, його активність за власною волею, прагнення до реальної пріоритетності у суспільному житті механізмів громадянського суспільства, рішучого викорінення адміністративно-бюрократичного свавілля, до системної вестернізації економіки визначається відповідною ситуацією.

Знову ж таки очевидні колізії: в Україні відсутні політичні партії та рухи, які були б носіями інтересів і прагнень середнього класу. Він фактично не має свого представництва не лише у владних структурах, а й в ешелонах опозиції. Майданівська активність середнього класу, окрім іншого, має й відповідне пояснення. Його самоутвердження здійснюється через механізми Майдану, що, як на мене, надає цьому процесу надзвичайно значущої визначеності: український середній клас уже у процесі свого становлення утверджує себе як одну із визначальних домінант суспільно-трансформаційного оновлення, про яке йдеться.

Особливо промовистим фактом стала найактивніша участь у революції нового покоління нашої держави, насамперед студентської молоді. Молодь, що фактично виросла в роки незалежності і є реальним носієм нового світогляду, своєю участю у революції сформувала на її початкових етапах (що дуже важливо) критичну масу. Події Майдану якимось чином нагадують демократичну революцію 1968 р., що охопила велику кількість держав світу — США і Францію, Німеччину і Японію, Мексику і Туніс, Чехословаччину та навіть Китай і, як і українська революція, мала риси "студентського повстання". За визначенням відомого французького соціолога Р.Арона, революція 1968-го "не піддавалася точним характеристикам, однак мала багато ознак тих лавин, котрі, якщо покотилися, ніхто не в змозі зупинити".

Як і революція 1968 р., нинішня революція засвідчила, з одного боку, особливу гостроту для українського суспільства проблеми зміни поколінь і насамперед оновлення політичної еліти, з іншого — високий конструктивізм духовного світу нашої молоді. Сучасна українська молодь у своїй більшості вирізняється передусім високим освітнім рівнем, вона є виразником нового способу мислення, євроінтеграційних уподобань і пов'язаного з цим соціального динамізму, найактивнішим прибічником зміцнення незалежності й суверенітету Української держави, утвердження національної ідеї та національних пріоритетів. Особливу роль у цьому відіграє глибока інтегрованість молодих людей, насамперед студентства, у світовий інформаційний простір, що забезпечує їй значно вищий, ніж у попередніх поколінь, рівень інноваційності суспільно-політичних орієнтацій.

З урахуванням цих дуже важливих чинників молодь більш вимогливо, ніж інші верстви населення, ставиться до глибини трансформаційних процесів, демократизації суспільства, значно гостріше реагує на некомпетентність і нечесність представників влади, зневаження свободи, добра і справедливості. Зрозуміло, що молодим бракує історичного досвіду, практичних знань, терпіння. Однак важливим є інше: молодь буквально "горить перспективою". Вона прагне відігравати більш вагому роль у політичному житті держави, бути не статистом, а активним гравцем. Власне, Майдан і став суспільною ареною самоутвердження політичних амбіцій молодого покоління, чому також хочеться аплодувати.

Наберуся сміливості стверджувати й те, що поряд із молоддю реальним союзником середнього класу в українській революції є великий капітал. Нині вже сформований великий капітал почав виходити з тіні і не потребує подальшої опіки чиновництва. Йому необхідні реальна дебюрократизація економіки й суспільства, конструктивні демократичні реформи, легітимні ринкові механізми, соціальна та політична стабільність, цивілізовані зовнішньоекономічні відносини, сприятливі умови інтеграції у функціональні структури світової економіки. Головним тут є застосування механізмів, які забезпечили б легалізацію та прозорість бізнесу, надійний захист приватної власності, утвердження відомого принципу — все, що вигідно підприємництву, вигідно і державі. Йдеться про механізми утвердження суспільно відповідальної національної буржуазії. З нею не потрібно боротися, на неї можна і слід спиратися.

Відомий англійський історик А.Тойнбі зазначав, що західні спільноти стали "новітніми", як тільки витворили буржуазію, спроможну стати головним суб'єктом еволюції суспільства. Майдан не може нехтувати і цією позицією. Переконаний, що абсолютна більшість представників української національної буржуазії глибоко усвідомлює те, що режим чинної влади став нині чи не найголовнішим гальмом у прогресивному розвитку держави, що він не має жодної перспективи. Мені видається, що так думає і переважна більшість регіоналів. Зберегти своє реноме як однієї з провідних політичних сил держави Партія регіонів, де є багато достойних європейськи орієнтованих політиків, зможе лише шляхом невідкладної легітимізації відповідної позиції. Я не даю рецептів, це не моя справа. Але вони існують. Це всі розуміють.

Висновки із зазначеного досить оптимістичні: середній клас, студентська молодь і представники національної буржуазії та великого капіталу — ось ті сили, які забезпечують нездоланність ідей Майдану. Це дуже вагомий факт, з яким влада не може не рахуватися. Йдеться про найбільш дієві верстви суспільства, які потенційно здатні реально впливати на політичні та соціальні процеси, на логіку суспільних трансформацій. Активна роль кожного у цьому — основа загального успіху. "Коли провідники нації борються за повне визволення і за державну незалежність цілої нації, — наголошував видатний український учений першої половини ХХ ст. В.Липинський, — кожен член нації для них дорогий союзник, жовнір однієї й тієї самої армії, без якої здобуття незалежності немислиме". Чи розуміють цю важливу істину лідери Майдану, я не переконаний.

Слабким місцем у цьому є несформованість конструктивної політичної еліти. Маю на увазі не лише її нинішні управлінські верстви. Потенціал прогресивного розвитку будь-якої держави визначається дієздатністю і конструктивізмом насамперед опозиції. У цьому є своя логіка. Вона очевидна. Ми ж маємо інше. Українська опозиція (за винятком комуністів) ніколи не була послідовною, не мала чіткої ідеології суспільного прогресу. Опозиція без власної ідеології — завжди ущербна опозиція. До того ж українська опозиція і влада мають ідентичну генетику. У своїй більшості вона сформована з попередньої радянської та пострадянської номенклатури і понад усе опікується власними політичними та бізнесовими інтересами.

Це означає, що нині чи не найважливішою функцією Майдану (точніше, суспільства в цілому) є формування нової, третьої сили, позбавленої "родимих плям" не лише нашого комуністичного минулого, а й, що дуже важливо, деформованого за своєю суттю процесу первісного нагромадження капіталу. Йдеться про оновлену політичну еліту, яка на ділі відповідала б високим вимогам сучасного цивілізаційного прогресу, реально відчувала пульс новітніх перетворень, була б спроможна консолідувати на цій основі конструктивні сили суспільства. Годі й казати, але рівень суспільної довіри не лише до більшості можновладців, а й до діючих політиків-опозиціонерів був і лишається обмеженим. Він не лише не виріс у годину Майдану, а й у великої кількості відповідних осіб суттєво впав. Над усе позначається у цьому відсутність у опозиції конструктивних ідей. Що буде після Майдану, про це ніхто не говорить. "Майдану потрібні реалістичні цілі", — акцентує у своєму інтерв'ю "Українській правді" екс-посол США в Україні Дж. Гербст. Опозиція, крім пікетів і розфарбовування парканів, нічого іншого запропонувати не може. У нас таке вже було після Майдану-2004. Відповідні колізії повторюються — це неприємний симптом.

І, нарешті, останнє. Маємо бути свідомими й того, що революція завжди має свої фази. Це знову ж таки світовий досвід, і ми не можемо бути винятком. За оцінками видатного американського соціолога російського походження Пітирима Сорокіна, перша з таких фаз — фаза пробудження та емоційного пориву, але це лише увертюра, що швидко закінчується. На зміну їй приходить друга, деструктивна фаза, яка "безжалісно викорінює не лише спорохнявілі, а й життєздатні інститути та цінності суспільства". "І якщо станеться так, — наголошував метр соціології, — що торнадо другої фази не встигне докорінно зруйнувати націю, то лише у цьому разі революція має можливість вступити у свою наступну — третю конструктивну фазу". Дуже важливо, щоби провідники української революції усвідомили специфіку відповідної логіки, щоб період виходу із революційного стану і входження суспільства у конструктивну фазу настав якомога швидше. Історія підтверджує: фаза виходу з революції є найбільш складною. Свого часу вирішити це завдання не змогла лютнева 1917 р. буржуазно-демократична революція в Росії, яка переросла в жовтневий більшовицький переворот, а останній — у громадянську війну і далі — у знищення як класу буржуазії, технічної та творчої інтелігенції і т.ін. Усе це, як відомо, робилося за законами "революційної доцільності". Можливо, ця аналогія і не є вдалою, але мене, як і кожного громадянина, це не може не турбувати. Я про це мушу також сказати. Дуже важливо, щоб "торнадо деструктивної фази не встигло докорінно зруйнувати націю".
Ми подібне вже проходили сто років тому — у перші десятиріччя ХХ ст. Маємо вчитися і на власному історичному досвіді.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво