Як українці були зайвою нацією на власних етнічних землях - Історія - dt.ua

Як українці були "зайвою" нацією на власних етнічних землях

13 грудня, 2013, 18:25 Роздрукувати Випуск №47, 13 грудня-20 грудня

Проблема унормування захисту нацменшин після Першої світової війни була надзвичайно актуальною для українців. Так, Румунія безконфліктно отримала територію Північної Буковини, яка не становила ні економічного, ні стратегічного інтересу для сусідніх держав, визнаних Антантою. Проте значно складнішою виявилась ситуація навколо Бессарабії, окупацію якої Румунія розпочала в грудні 1917 р.

Після закінчення Першої світової війни доля багатьох народів Центральної Європи опинилася в руках країн-переможниць, перед якими постало завдання вибудувати новий політичний устрій світу. Завдання було нелегким, зважаючи на те, що переможці прагнули звести порахунки зі своїми противниками у війні й водночас створити надійні соціально-політичні запобіжники можливості великої війни у майбутньому. 

В результаті геополітичних рішень Головних Держав (Франція, Велика Британія, Італія, Японія, США) ціла низка народів у новопосталих країнах опинилася в ролі меншин. Найчисельнішою меншиною поза межами власної держави стають німці. На другому місці в цьому переліку — українці. Але, на відміну від німців, наявність державності українців, яка, нібито, була уособлена в УСРР, у період між світовими війнами є доволі суперечливою. Мільйони українців опинилися в складі Польщі, Чехословаччини і Румунії.

Головні Держави, аби усунути одну з найбільш імовірних передумов нової війни, а саме національне питання, вносять до мирних договорів із переможеними країнами норму, згідно з якою нові держави Центральної Європи мали ухвалити й виконати будь-яке їхнє рішення щодо забезпечення прав національних, мовних, релігійних і расових меншин. Ця норма стає також основою договорів і з новими країнами Центральної Європи, що їх було запропоновано для гарантування прав нацменшин.

Імператив про компетенцію держав-переможниць зобов'язувати малі держави приймати всі норми щодо захисту прав нацменшин викликав опір. Організований опір очолив прем'єр-міністр Румунії Братіану. На його думку, примусові гарантії можуть мати наслідком соціальний розкол у багатонаціональній країні і спровокувати нацменшину шукати захисту поза межами своєї держави. У свою чергу прем'єр Франції Клемансо у відповідь Братіану заявив, що примусові гарантії Головних Держав можуть поширюватися лише на території, надані ними малим державам. Братіану наполягав: суб'єктом контролю за дотриманням прав нацменшин має бути саме Ліга Націй.

Польща погодилася включити у своє законодавство ті положення про захист нацменшин, які їй запропонує Ліга Націй як міжнародна інституція. Чехословаччина також виступила проти обов'язкових гарантій нацменшинам. Президент США В.Вільсон заявив, що саме Головні Держави взяли на себе увесь тягар війни й забезпечили збільшення територій малих держав Центральної Європи.

Зрештою, було вироблено договір про захист меншин між Головними Державами і Польщею, який став зразком для договорів із Чехословаччиною, Румунією, Югославією, Грецією і Туреччиною. Ним передбачалося, що всім особам на території Польщі надається право вибирати громадянство — заборонено примушувати приймати польське громадянство, як і відмовляти в його наданні за будь-яких обставин. Усім, незалежно від національності й громадянства, гарантувалося життя й рівні права — зокрема на створення об'єднань, у тому числі національних, вибирати рід занять і обіймати посади на військовій чи цивільній службі. Всім нацменшинам гарантувалося право на використання рідної мови в освіті, культурі, суді, відправленні культів...

До договору із Чехословаччиною було додатково включено статтю про автономію для карпатських українців. Відповідальність за дотримання прав нацменшин покладалася на Лігу Націй, що було зумовлено неефективністю захисту прав меншин у малих державах великими державами, оскільки це обмежувало їхній суверенітет. Крім того, Ліга Націй не мала повноважень проводити моніторинг, а також приймати скарги громадян на недотримання їхніх прав, встановлених договорами про нацменшини. Водночас Ліга Націй мала реагувати лише на скарги, подані на її розгляд іншою державою.

Проблема унормування захисту нацменшин після Першої світової війни була надзвичайно актуальною для українців. Так, Румунія безконфліктно отримала територію Північної Буковини, яка не становила ні економічного, ні стратегічного інтересу для сусідніх держав, визнаних Антантою. Проте значно складнішою виявилась ситуація навколо Бессарабії, окупацію якої Румунія розпочала в грудні 1917 р., а в березні 1918-го анексувала. Категоричний протест проти анексії Бессарабії висловив і радянський уряд Росії, і представники білогвардійських та українських національних урядів. Сама Румунія мотивувала необхідність включення до її складу Бессарабії потребою встановити стратегічний кордон із радянською Росією на Дністрі, який мав стати надійним заслоном проти більшовизму. Румунію підтримала Франція, яка здійснювала політику створення в Центральній Європі життєздатних держав, що мали стати її союзниками проти Німеччини і Росії. 

Аналогічно Франція пролобіювала включення до складу Польщі Східної Галичини, оскільки сильна й життєздатна Польща потребувала власних джерел енергоносіїв (нафтові родовища Галичини). Франція підтримала й включення до складу Чехословаччини Карпатської Русі (Закарпаття), що також активно лобіювали США (їхня позиція й вирішила долю цієї території).

Створення Чехословаччини було романтичним проектом "центральноєвропейської Швейцарії", яка мала стати взірцем демократії і забезпечення вільного національного розвитку для всіх народів, які в ній проживали. Цей романтичний проект виявився мертвонародженим, оскільки акумулював у собі територіальні претензії всіх сусідніх держав, крім Румунії. Тому сам уряд Чехословаччини не мав можливості реалізувати свою ідею федералізму, аби уникнути дезінтеграційних процесів. Відповідно, Чехословаччина включає до своєї Конституції 1920 р. положення про входження до її складу на правах автономії Карпатської Русі. При цьому було зазначено, що приєднання відбулося на добровільних засадах. А тим часом автономії до 1938 р. так і не було створено.

На початку 1920-х рр. у Карпатській Русі відбуваються радикальні соціальні зміни, що стали наслідком виїзду з території краю угорського населення. Здебільшого угорці тут були чиновниками, підприємцями, землевласниками, представниками інтелігенції. Їхнє місце в Словаччині й особливо в Карпатській Русі тепер активно займали чехи. Очевидною стала потреба заповнення соціальних ніш кваліфікованими кадрами, які можна було готувати лише у вищих навчальних закладах великих міст Чехії. Тому відбувається вимушена чехізація освіти в Карпатській Русі, протести проти чого, намагаючись тиснути на союзника Франції, протягом 1920-х і на початку 1930-х рр. озвучує СРСР. Важливе місце в соціальній політиці Чехословаччини в Закарпатті посідає ліквідація угорської земельної власності — земельна реформа, яка зробила більшість українського селянства середніми землевласниками й лояльними громадянами. В результаті зростає авторитет державної влади, котра забезпечувала судочинство й підтримку середнього власника, ринок товарів сільського господарства.

На відміну від чехословацької відносної ідилії в Карпатській Русі, для Румунії бессарабська епопея виявилася доволі тривалою. Завислий статус території, що склався в результаті невизнання радянською стороною її анексії Румунією, став для СРСР додатковим козирем у дипломатичній грі з країнами Антанти. 1920 р. міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, Італії та Японії підписали "Бессарабський протокол", яким визнали включення Бессарабії до складу Румунії. Ратифікація протоколу Великою Британією створила сприятливу ситуацію для СРСР під час переговорів 1924 р. у Лондоні з приводу укладення торговельного договору. Отже, Велика Британія визнала за СРСР усі території колишньої Російської імперії, населення яких добровільно визнало радянську систему. Лондон вважав достатнім рішення Стафул Церій
1918 р., на підставі якого Бессарабію було включено до складу Румунії, і тому міг заявити, що ця територія не визнала радянської системи. З іншого боку, СРСР мав можливість для маневру, оскільки залишалася теоретична ймовірність волевиявлення населення Бессарабії (і не лише Бессарабії) увійти до складу СРСР. Аналогічну формулу визнання територіальної цілісності СРСР було включено й до договору із Францією.

Ситуація ж із включенням до складу Польщі Східної Галичини виявилася неоднозначною, оскільки активним лобістом цього тривалий час була лише Франція. Велика Британія вважала за доцільне враховувати позицію уряду ЗУНР і населення краю. На позицію Великої Британії зважали США, які, однак, змушені були йти на компроміси із Францією у ході політичного торгу під час переговорів. Дипломатичні суперечки між Головними Державами, попри повну окупацію території Східної Галичини на 1920 р., дали змогу ЗУНР де-юре проіснувати до 1923 р.

Східний кордон Польщі було тимчасово встановлено Протоколом Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Польщу це не задовольнило, але, розуміючи неможливість відновлення своїх рубежів, які існували до 1772 р., вона прагнула забезпечити собі політичне домінування на українських етнічних землях до самого Дніпра завдяки створенню політично залежної від неї української держави. Це стало однією з передумов розв'язання Польщею війни з Радянською Росією 1920 р. Власне, за взаємовизнанням за результатами тієї війни і було встановлено східний кордон Польщі. Спроба Лондона ініціювати встановлення кордону по так званій лінії Керзона, яка майже збігалась із тимчасовою лінією східного кордону Польщі від 8 грудня 1919 р., не мала успіху. Адже лінія Керзона не передбачала включення до складу Польщі більшості територій Західної України, на які поляки претендували. Британська сторона продовжувала бути вірною своїй позиції щодо створення Польщі як національної держави без включення до її складу територій, де проживали національні меншини.

Зрештою, питання східного польського кордону вирішується з укладенням Ризького мирного договору 1921 р., за яким було встановлено кордон Польщі з БСРР і УСРР. А щодо Східної Галичини, то РСФРР і УСРР, що виступали суб'єктами підписання мирного договору, відмовилися від претензій на ті території. Відмова від претензій з боку радянських республік створювала сприятливу ситуацію для анексії Східної Галичини Польщею.

Для радянської сторони формальна відмова від претензій на території Східної Галичини була зручною, бо давала можливість регулярно ставити питання про недотримання Польщею прав української національної меншини. Крім того, з визнанням 1923 р. країнами Антанти анексії Польщею Східної Галичини СРСР заявив, що його відмова від претензій на ці території не означала згоди на їх анексію Польщею. Гострота питання прав національних меншин у Польщі давала СРСР можливість у потрібний час підривати всю Версальську систему.

Світова економічна криза 1929–1933 рр. завдає соціальним основам стабільності у світі непоправного удару. Уряди держав Європи втрачають підтримку суспільства і стають залежними від суспільних настроїв у конкретний момент. В очах громадськості набувають особливої поваги диктаторські режими, які асоціюються зі стабільністю. Відтак держави Центральної Європи здійснюють політику концентрації національного капіталу й придушення будь-яких спроб політичних партій або нацменшин дестабілізувати політичну ситуацію. В Польщі завершується "оксамитова політика" щодо Східних кресів, політика пацифікації 1930 р. відкриває нову епоху українсько-польських відносин. 

Українське населення, яке складалося в основному з селян, найбільше постраждало від наслідків економічної кризи (причому і в Польщі, і в Румунії, трохи менше в Чехословаччині), будучи міцно прив'язаним до внутрішнього ринку. В Польщі й Румунії відбувається катастрофічне падіння цін на аграрну продукцію в результаті зниження на неї попиту на агроринку Європи. Внутрішні ринки цих країн стають перенасиченими. Свою роль у падінні цін на аграрну продукцію відіграла й політика "червоного демпінгу", здійснювана СРСР. Її суть полягала у продажу аграрної продукції розвиненим індустріальним країнам за заниженими цінами, а мета — у тому, щоб зруйнувати економіки аграрних країн Центральної Європи, забезпечити собі провідні політичні позиції в регіоні й економічні — на світовому ринку аграрної продукції.

СРСР досягає значних успіхів, укладаючи з сусідніми державами договори про ненапад (крім Румунії, оскільки підписання договору було зірвано через Бессарабське питання).
1933 р. СРСР і сусідні держави укладають договір "Про визначення агресії". 1934 р. СРСР встановлює дипломатичні відносини з Румунією і Чехословаччиною. Бессарабська проблема входить у латентну фазу, хоча СРСР не визнає анексії краю.

СРСР підтримав і Польщу в її позиції щодо зняття міжнародних зобов'язань стосовно гарантій прав нацменшин. Польща була зацікавлена, щоб Радянський Союз вступив у Лігу Націй. Таким чином зобов'язання стосовно дотримання прав нацменшин перед СРСР увійшли б у рамки Версальської правової системи.

Коли Ліга Націй втратила свою дієвість, вирішувати питання нацменшин знову — на підставі мирних договорів — довелося Головним Державам, оминаючи Лігу Націй, як у Мюнхені й Відні 1938 р. (Мюнхенський договір і Віденський арбітраж). Держави Центральної Європи продовжували порушували укладені ними договори щодо прав нацменшин. Так, прем'єр Великої Британії Ллойд Джордж як приклад найбільш злісного порушника положень про права національних меншин наводить Польщу та її ставлення до українців. Польща 1934 р. на сесії Ліги Націй у Женеві заявила в односторонньому порядку, що не виконуватиме договору про національні меншини, укладеного у Версалі, оскільки великі держави його не застосовують на власних територіях. Цією заявою Варшава підігрувала Берліну: від 1933 р. нацисти розгорнули наступ, спрямований на перегляд Версальської системи. Німеччина одноособово скасовувала військові обмеження, користуючись тим, що великі держави не роззброювалися, як це було передбачено преамбулою до військової частини Версальського договору.

Отже, Польща і Німеччина знайшли точки взаємодії. Варшава, убезпечивши себе на якийсь час від силового перегляду своїх кордонів з боку Німеччини договором 1934 р., починає активно підтримувати ініціативи Берліна з перегляду Версальської системи. Польща 1935 р., а Румунія 1938-го ухвалюють нові конституції, якими було розмито широкі права нацменшин, передбачені конституціями 1921-го і 1923 р.

Отже, території, які отримали центральноєвропейські держави за результатами Першої світової війни, в тому числі й за рахунок українських етнічних територій, виявилися примарними трофеями. Навпаки, ці країни вже в 1938–1939 рр. стали об'єктами складних політичних ігор, а українці — заручниками ситуації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво