Як більшовики знищили паростки фермерства на Уманщині під час колективізації - Історія - dt.ua

Як більшовики знищили паростки фермерства на Уманщині під час колективізації

17 травня, 16:21 Роздрукувати Випуск №18, 18 травня-24 травня

19 травня в Україні — День пам'яті жертв політичних репресій.

Щаслива пора, 1923 рік: успішний фермер, староста хутора «Михайлівка» – І.М.Хворостяний зі своїми старшими доньками та наймолодшими сином й донькою Яринкою (моя матуся)

Особливості української ментальності завжди спонукали селян до індивідуального господарювання на землі.

Така можливість випала лише в результаті впровадження в Російській імперії на початку ХХ століття аграрної реформи Петра Столипіна. Вона мала забезпечити розвиток приватного володіння землею за прусським зразком. Укази 1906—1910 рр. віддавали перевагу приватній власності на землю перед общинною. Стрижнем реформи була ставка на особисту ініціативу і конкуренцію, на противагу традиційній рівності в бідності. Селяни почали масово виходити з громади (общини), придбавши у власність земельні наділи від панських та державних володінь шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк.

Заможні берестівчани й мешканці навколишніх сіл, скориставшись можливостями реформи, вподобали серед безмежного поля урочище для заснування хутора. Нове поселення виникло на початку ХХ століття і проіснувало до 1935 року. Вже в 1930-х хутір налічував понад 50 дворів. Родини були заможними й великими: у кожній — не менше ніж 10-12 осіб. 

Нове поселення найменували Михайлівкою на честь святого Архангела Михаїла, який за біблійною версією є начальником небесного воїнства й охороняє Церкву і є першим охоронцем людей… Обираючи назву хутора, виходили й із того, що найближчий від нього (за 5 км) храм у селі Берестівець був побудований на честь Архістратига Михаїла. 

Перші фермерські родини сумлінно працювали на землі. Вони придбали сільськогосподарське знаряддя: плуги, сівалки, жатки, соломорізки, молотарки тощо. На їхніх обійстях були доглянуті коні, воли, корови, вівці, свині, птиця. Заможні фермери вивозили продукти власного виробництва на ринки в повітові центри. 

Водночас десятки берестівецьких родин не мали землі й ставали найманими працівниками, утворюючи комітети незаможних селян — комнезами. Вони й були опорою більшовицької влади, покликані розколоти селянство — ізолювати заможних успішних фермерів від основної маси. 

Більшість родин, що оселилися на хуторі Михайлівка, мали по кілька пар коней, виїзні брички, новітню сільгосптехніку, млини й олійні, чимале поголів'я корів, овець, свиней, птиці. Найбагатші фермерські родини — Торжевські, Хворостяні, Барани, Закревські, Заремби, Піддубняки... Вони мали понад 100 десятин землі (десятина — 1,09 га).

Майже третина хуторян належала до середньої верстви. Середняки мали від 5 до 10 десятин землі, кілька коней, різну худобу і могли прогодувати велику родину. Кожна садиба своїм виглядом наче промовляла про фермерську гордість за свою власність і незалежність. 

хутор_3
Я з матусею, 1951 р.

Мешканці хутора в демократичний спосіб обрали старостою Хворостяного Івана Матвійовича (мого діда), нащадка козацького роду. Рід Хворостяних після знищення Запорозької Січі (1775 р.) переїхав на Вінниччину. У Теплицькому повіті (с. Кожухівка) оселився мій пращур Матвій Хворостяний.

На початку ХХ століття його син Іван Матвійович, 1854 року народження, зі своєю великою родиною (5 синів, 4 доньки) оселився на берестівецьких землях. Будучи освіченою людиною, служив у війську, мав звання молодшого офіцера. У Теплику понад десять років служив волосним старостою. А ще він був мудрим хліборобом-фермером, який у роки реформи через Селянський Поземельний банк придбав для своєї великої родини понад 100 десятин панської землі. Родина Хворостяних, як і всі хуторяни-фермери, жила щасливим життям до 1917 року. Тут, на хуторі Михайлівка, 1908 року народилася й моя мама.

Хуторяни прагнули перетворити приватні господарства на зразкові й заможні. З року в рік наполеглива праця приносила їм дедалі більший статок. Діти одружувалися, народжувалися нові сім'ї, які отримували наділи від батьків, створювали фермерські господарства. У великій родині для кожного знаходилася робота. Вже змалку діти доглядали птицю, пасли овець, а коли підростали, допомагали в полі. Хутір жив розміреним спокійним життям: родини доброзичливо спілкувалися, допомагали сусідам, відвідували церкву, збиралися на сходини, урочисто відзначали релігійні свята, шанували старших людей…

Та незабаром з ініціативи Сталіна було взято курс на заміну дрібнотоварного сільськогосподарського виробництва на колективне. Радянська влада вела жорстоку боротьбу з заможними фермерами, оголосивши їх ворогами колективізації. 

Запроваджена в СРСР короткотривала нова економічна політика (НЕП) дала позитивні результати в розвитку фермерства. Отримавши земельні наділи, селяни різко збільшили виробництво сільгосппродукції, з'явилися заможні господарі, яких згодом прозвали "куркулями", побільшало міцних селянських дворів (середняків-"підкуркульників"). 

Недовго хуторяни тішилися волею й успіхами в господарюванні — більшовики розпочали колективізацію. У селах діяли комнезами, які за підтримки влади намагалися якнайшвидше об'єднати селянські господарства в артілі (колгоспи) й ліквідувати "куркулів" як клас.

Спочатку в Берестівці було знищено понад 20 дворів заможних селян і понад сотню середняків. А Михайлівку пограбували, сплюндрувавши всі 57 дворів. Більшість мешканців депортували на Північ — на лісоповал до Архангельська, а працездатних чоловіків — на будівництво Біломорканалу.

Знищення хутора відбувалося на початку березня 1930 року. У Михайлівку прибули з Умані енкаведисти, а з Берестівця — десятки підвід з комнезамівцями на чолі з Остапом Площуком. Грабували фермерські оселі, забирали все: зерно, домашню живність, одяг, взуття. Конфісковували для передачі в артіль сільгосптехніку й реманент. Комнезамівці проявляли особливу жорстокість під час примусового виселення хуторян. За наказом Площука з будинків знімали металеву покрівлю, забирали дерев'яні конструкції, в садибах залишалися тільки напівзруйновані муровані стіни осель.

Більшовики на довгі десятиліття залишили слід про зруйноване поселення фермерів. Ще на початку 1950-х колишнє поселення успішних господарів нагадувало італійські Помпеї із залишками людської цивілізації. Та чи не найбільший злочин тодішня берестівецька влада (голова сільради Остап Площук і голова колгоспу Петро Рижак) вчинила стосовно хутірського цвинтаря, де були поховані жертви колективізації і Голодомору. Разом із понад сотнею колишніх мешканців тут і досі не мають вічного спокою мої дід і бабуся — Хворостяні Іван Матвійович і Фросина Захарівна, бо вже на початку 1950-х років керівники цвинтар знищили, приєднавши його до орних земель колгоспу. Й донині на кістках жертв штучного Голодомору орють трактори, засівають і жнивують комбайни. Вірю і сподіваюся, що настане час покаяння і нинішня Берестівецька громада встановить на місці колишнього цвинтаря пам'ятний знак у вигляді великого хреста і освятить його за християнським обрядом.

Щороку наприкінці листопада по всій Україні спалахують вогники свічок пам'яті жертв Голодомору, вчиненого радянською владою в 1932—1933 роках. Про тогочасні події переконливо розповів у своєму дослідженні берестівчанин Сергій Байда: "незабаром після завершення колективізації настали чорні, страшні зимові дні. Люди вмирали всюди: на вулицях і в хатах… У Берестівці від голодної смерті загинуло близько півтори тисячі селян, а на хуторі Михайлівка — понад сто осіб". Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль.

Мою маму, свідка тих подій, усе життя переслідували жахи розкуркулення, депортації, голодомору. Чого варті її спогади про дорогу до радянського пекла і про те, що на них, депортованих, там чекало. Великі дружні фермерські родини влада за сприяння комнезамівців відправила в смертну дорогу. У товарному потязі повезли за тисячі кілометрів на Північ, висадили на станції Холмогори, а далі десятки кілометрів пішки лісом, який був іще в березневому сніговому полоні. Після прибуття енкаведист оголосив: "…тут буде ваша Україна; робіть зруби, будуйте бараки. А тих, хто спробує втекти, постріляємо!" Багато депортованих, особливо дітей, без їжі й належного притулку загинули. Частині молоді вдалося втекти з заслання. Серед таких "щасливчиків" була і моя мама. Вона, 22-річна дівчина, змогла дістатися Христинівки, влаштуватися дояркою в радгоспі в селі Пеніжкове (за 15 км від Михайлівки), щоб навідуватися до залишених напризволяще у зруйнованій хаті безпомічних батьків. Відвідини відбувалися вночі, щоб, бува, не заарештували вдруге.

хутор_2
Хворостяна Ірина Іванівна, після втечі із заслання, 1935 р.

Неймовірними зусиллями матусі вдалося вижити, а її батьки померли з голоду 1933 року. Вона самотужки поховала їх на хутірському цвинтарі. Брати безвісно загинули на будівництві Біломорканалу. Таку високу ціну заплатила фермерська родина Хворостяних за працю на власній землі…

Під час колективізації по всій Україні було знищено паростки фермерства. Не існувало більше вагомої частини найбільш працездатних і продуктивних господарів землі, які годували робочий люд у містах. Після знищення міцних фермерських господарств різко скоротилося виробництво сільськогосподарської продукції — колгоспи протягом усього свого існування були малопродуктивними і часто збитковими для держави.

хутор_4
Архівні матеріали з м. Архангельська (РФ)

P.S. Майже через 90 літ по тому на місці колишнього хутірського цвинтаря з волі нинішнього покоління берестівчан у безкрайньому полі насипано Пагорб пам'яті, на якому височіє Хрест із написом "Вічна пам'ять мешканцям хутора "Михайлівки", знищеного більшовиками в 1930 році".

На положистих схилах пагорба незабаром спалахне цвітом безліч мальв, які виграватимуть усіма кольорами веселки, як колись щороку в кожному обійсті хуторян… Нині мальви повертаються в поле: їх насіяла фермерська родина Гнатюків, яка в четвертому-п'ятому поколіннях повернулася на землі пращурів… Фермерство на Берестівецьких землях отримало нове життя… Сподіваюся, тепер назавжди!

Незабаром біля Пагорба відбудеться громадянська жалобна панахида берестівчан на вшанування пам'яті жертв колективізації та Голодомору і освячення Пам'ятного знака. Церковні служителі відспівають безневинні жертви тоталітарного режиму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво