Вольному — воля, п'яному — рай

Якось наприкінці 1980-х відомий вітчизняний політик і письменник з високої трибуни заявив, що алкоголізм українській нації не загрожує, мовляв, наші предки пили споконвіку і не спилися. Те, що пили із сивої давнини, - це правда, а що не спиваються - бере сумнів, щойно ознайомишся із сучасним побутом, особливо села. Неупереджена статистика стверджує, що нині в Україні від пияцтва щодня помирають до 40 осіб (насправді цифра набагато більша; колишня Національна рада з питань охорони здоров'я кілька років тому оприлюднила цифру смертності від алкоголізму - 40 тис. щороку). Для порівняння: в 1866 р. від алкоголізму в Південно-Західному краї (Київська, Волинська і Подільська губернії) смертність від уживання спиртних напоїв становила 145–150 осіб на рік і фіксувалося 81–90 випадків білої гарячки (загалом у Російській імперії щороку від алкоголю гинуло до 6 тис. осіб - близько 2% загальної смертності).

Історія питання

Традиція "розслаблятися" з допомогою зовнішніх стимуляторів так само давня, як і людство. Немає на земній кулі народу, який не вживає збуджуючого чи п'янкого трунку. Африканці п'ють пальмове вино, деякі мусульманські народи - кумис, бузу чи махсим, а також жують бетель, південні американці - коку, камчадали вживають відвар з мухоморів, а європейці мають у своєму розпорядженні сотні хмільних напоїв. Крім того, мільйони землян палять, нюхають, їдять, впорскують десятки різновидів наркотиків. Тож не дивно, що інстинктивний потяг людини до одурманення зовсім легко переходить у згубну пристрасть, а в історії деяких народів вживання алкоголю стало початком їхнього кінця.

В одного з найдавніших культурних народів - китайців ще за 11 століть до Різдва Христового надзвичайно поширеним було вживання рисової горілки маотай. Едикт китайського імператора 1116 р. до Р.Х. передбачав суворе покарання, аж до страти, за надмірну пристрасть до горілки…

Не менше пиячили давні індуси і перси, які вживали хмільний напій сому, що виготовлявся з "червоного гриба", коноплі та ефедри. За свідченням Геродота, у персів жодна громадська справа не обходилася без випивки. Проте рішення, ухвалене "під кайфом", обов'язково переглядалося наступного дня на тверезу голову і лише потому набирало чинності.

У Стародавній Греції бог Бахус особливо шанувався, а свята на його честь перетворювалися на дні бридких оргій. Давні римляни на світанку державності вважалися тверезим народом. Але з розширенням римського володарювання зростало й пияцтво, що досягло апогею в імператорський період. Без сумніву, алкоголізм, обжерливість і розпуста стали тими пороками, що пришвидшили падіння Римської імперії. Підкорювачі Риму - германці досить швидко перейняли ту саму пристрасть, унаслідок чого протягом усього Середньовіччя вважалися одним з найбільш питущих європейських народів. У ХVІ ст. алкоголізм досяг такого рубежу, що німці назвали цей історичний період "століттям пияцтва".

Пристрасть до хмільного трунку здавна вкоренилася й на Русі. Літопис стверджує, що за князівства Володимира: "Русь єсть веселіє пити, не можемо без того бути". Це "веселіє" княжих бенкетів досить швидко переродилося у всенародне пияцтво, що триває й нині.

Наші предки до пияцтва ставилися, як до героїчного вчинку. В старовинних легендах звитяга богатиря вимірювалася здатністю перепити інших. Якщо господар хотів показати свою прихильність до гостя, то поїв його. Хорватський богослов Юрій Крижанич (1618–1683) писав, що ніде в світі немає "такого мерзенного, печального і страшного пияцтва, як на Русі".

Боротьба
із "зеленим змієм"

Цар Олексій Михайлович чи не перший у слов'янському світі розпочав боротьбу з пияцтвом: указом від 30 квітня 1653 р. скасував дрібне мито й відкупи (система оподаткування, коли держава за відповідну плату делегувала право збирати податі приватним особам; пізніше відновлена і скасована остаточно 1863 р.); обмежив кількість шинків і продаж спиртного "на розпив"; ініціював собор про шинки, на якому затвердив рішення "продавати по одній чарці на особу, а більше вказаної чарки одній людині не продавати і на кухлевих дворах (шинках. - В.О.) і біля двору півням (однокінним візникам. - В.О.) не сидіти". Невідомо, чим би закінчився царський антиалкогольний експеримент, коли б моральний аспект не переважили інтереси державної скарбниці. Вочевидь, з економічних міркувань цар видав розпорядження: "цілувальникам (шинкарям. - В.О.) знову старатися примножувати прибутки і щоби півнів з кухлевих дворів не відганяти". Навіть дружинам заборонялося забирати з шинків своїх непутящих чоловіків.

За Петра І зловживання алкоголем серед вищих верств трохи зменшилося, хоча чимало народу пиячило, як і досі. Але не забуваймо, що цар, а з 1721 р. імператор, сам дуже любив прикластися до чарки…

Американський досвід

Найбільших успіхів у боротьбі з алкоголізмом досягла тоді ще зовсім молода країна США, де у перші роки державного становлення пияцтво процвітало, а в 1850-х рр. американці стали взірцем тверезості. Такої разючої переміни в країні, куди щорічно приїжджали тисячі переселенців, у т.ч. чимало непросипних пияків, було досягнуто частково суворим законодавством, а головно - зусиллями "Товариства утримання". Перша така організація, що пропагувала помірне вживання спиртного, з'явилася 1804 р. А члени "Товариства тверезості" (1827 р.) присягалися на Біблії, що зовсім не вживатимуть міцних напоїв. За два роки подібних товариств у США налічувалося вже понад 100, а за шість -
8 тис. із 1,5 млн членів. 1874 р. до антиалкогольної агітації приєдналися жінки. Вони протягом кількох місяців здійснювали "жіночий хрестовий похід проти шинків". Тисячі жінок, з найавторитетнішими на чолі, заповнювали міські вулиці, брали в облогу шинки, не допускаючи до них відвідувачів. Лише в штатах Індіана й Огайо, завдяки жіночому руху, закрилося 5 тис. шинків, а
20 тис. громадян стали членами "Товариства тверезості".

Зникнення пияцтва серед деяких народів, які страждали колись від цієї недуги, - свідчення того, що воно не є чимось постійним. Змінюються культурний рівень населення, освіта, релігія та інші чинники, і водночас відбуваються зміни й у людських уподобаннях. Тож у предків-п'яниць можуть бути цілком тверезі нащадки.

Алкогольні курйози
на тлі сумної статистики

Офіційно Російська імперія вважалася чи не "найтверезішою" європейською державою. В другій половині 1880-х рр. у Росії споживання алкоголю на душу населення в середньому становило 2,7 л (1871 р. -
10,8 л), тоді як у Франції - 15,7, Данії - 14,5, Італії - 12,3, Англії - 9,9, Німеччині - 8,5, Австро-Угорщині - 8,4 л. Але, якщо мати на увазі, що горілку вживає лише третина населення, то в Росії, за даними статистичного комітету, на кожного питущого припадало 2,25 відра горілки (стара рос. міра об'єму, 1 відро = 12 л), тобто 27 л на кожного питущого громадянина "єдиної і неділимої".

Також треба не забувати і про культуру споживання спиртних напоїв. У російських губерніях імперії традиційно пили "все, що горить". Петербурзька газета "Новости" в грудні 1883 р. повідомляла: "В Уральській області продано одеколону на суму 25 тис. руб. Але приватно стало відомо, що лише до м. Гуріїв привезено понад 24 тис. флаконів одеколону на суму до 25 тис. руб. і до м. Уральськ на 15 тис. руб. Одеколон п'ють без очистки й води, а деякі козачки вживають разом із чаєм... З'ясувалося, що традиція пити одеколон серед населення уральського війська існує давно, ще від часів відкупної системи". У свою чергу "Сибирские отголоски" зазначали, що на Сході Росії, а також у багатьох місцевостях Південно-Західного краю п'ють світильний спирт (денатурат). На запитання кореспондента - "як можна пити таку гидоту?", селяни відповідали: "Нічого, спочатку трохи нудить, а згодом звикаєш; воно дешевше за горілку - от і п'ємо".

Алкоголізм поширювався і серед дітей. 1879 р. в Київській університетській клініці лікувався шестирічний хлопчик, якого батьки привчили до горілки. В результаті дитина захворіла на цироз печінки.

5 вересня 1885 р. київським Житнім ринком хлопчик-попихач ніс чверть відра горілки. Відставний рядовий Варзін відібрав у нього горілку, яку тут-таки випив. За півгодини в Подільському поліційному відділку Варзін помер.

До неба високо,
до царя далеко,
а до шинку близько

За кількістю споживання алкогольних напоїв українські губернії посідали в імперії друге місце після двох столиць. Лише в 1889 р. жителі Південно-Західного краю випили 6,8 млн відер (у всій Росії - 65 млн) 40-градусної горілки (11,9 л на особу) на суму 40,8 млн руб. сріблом.

1868 р. в Київській губернії діяло 700 фабрик і заводів. Із них 198 (40%) винокурень, які щорічно виробляли спирту на суму 2 001894 руб. А закладів із продажу алкогольних напоїв (ренських погребів, шинків, постоялих дворів, портерних пивних, штофних крамниць, буфетів тощо) діяло в губернії 9580 (станом на 1866 р.) Якщо в середньому по імперії один шинок припадав на
120 міських і на 254 сільських мешканців, то в Київській губернії - на 62 особи, а в Києві - на 10 будинків. Невтішна ситуація складалася в Чернігівській, Волинській, Подільській і Херсонській губерніях, де на 4 поселення припадало
10 закладів із продажу алкоголю. В містечку Білилівка Бердичівського повіту на 240 дворів діяло 13 шинків. Дивно, але на тлі неспростовних статистичних даних, комісія з вивчення сільського господарства заявляла, що споживання горілки серед українського населення "правильне і викликає порівняно менше скарг".

Однак оптимізм державної комісії поділяли не всі. Ще наприкінці 1850-х рр. українські селяни на сільських сходках присягалися не вживати спиртного, а найрішучіші вимагали закриття всіх шинків, що інколи спричиняло погроми. Міністр фінансів, відчувши неабиякі втрати для бюджету, спеціальним указом заборонив антиалкогольні сходки.

Як уже зазначалося, до впровадження державного акцизу на торгівлю алкоголем у Росії діяла відкупна система, що приносила в скарбницю щорічно 128 млн руб. валового прибутку (в т.ч. - 106 млн руб. чистого). При цьому незаконні доходи відкупщиків сягали неймовірних цифр. За даними державної канцелярії, лише за 1859–1862 рр. відкупщики у великоруських губерніях заробили близько 45 млн руб., що становило 60% суми казенного доходу, а в 16 так званих привілейованих губерніях, куди входили і губернії Південно-Західного краю, тільки по акцизному відкупу - від 38% до 73% всієї суми надходжень до скарбниці за цією статтею. Не дивно, що Державна рада 1 січня 1863 р. запровадила єдину державну акцизну систему. Доходи скарбниці вже від першого року дії системи почали зростати і в 1882 р. становили 250 млн руб., а через 25 років, у 1888-му, порівняно з початком 1860-х, подвоїлися. Акцизна система дала загалом позитивні результати, хоча на зменшення пияцтва вплинула навряд чи, але, поза сумнівом, і не збільшила його.

Питання про пияцтво не сходило з газетних шпальт. Шкода від алкоголізму - як моральна, так і економічна - була очевидною. 14 травня 1874 р. цар Олександр II підписав закон "Про порядок дозволу на роздрібну торгівлю міцними напоями в поселеннях, у межах присадибної осілості, про обмеження прав євреїв на торгівлю спиртним і про влаштування постоялих дворів у містах". Утім, закон радше спрямовувався проти євреїв, аніж проти алкоголіків, і став черговим складником державної антисемітської політики. Тепер торгівля алкоголем у Києві дозволялася лише євреям - купцям 1-ї гільдії, які проживали в місті не менше 5 років "у місцях, де дозволено їм жити (Либідській і Плоскій частинах), причім не інакше, як у власних будинках; прикажчики-євреї мають право служити тільки в будинках своїх одновірців". Київська міська управа пішла ще далі й 11 вересня 1875 р. ухвалила рішення, яким дозволялося відкривати роздрібні заклади торгівлі алкоголем тільки в будинках, "забудованих зі всіх боків; у всіх інших місцях допускати відкриття таких закладів не далі як за 40 сажнів від поліцейського поста".

14 травня 1885 р. затверджено черговий антиалкогольний закон, яким встановлено обмеження: 1 шинок на
500 осіб населення. Однак сподівання на зменшення пияцтва при нових правилах не виправдалися. Досвід показав, що шинків по селах дедалі більшало. У випадках, коли в селі мешкало трохи більше ніж 1000 осіб, відкривали 2, а інколи й 3 шинки. Наприклад, у с. Гусачівці Київської губ., де мешкало 1130 селян, відкрили 3 горілчані крамниці.

8 січня 1886 р., "з метою громадського благоустрою і благочинства, по височайше затвердженому положенню Комітету міністрів", шинки ліквідували. Розпивочна торгівля дозволялася лише в закладах "трактирного типу", які розміщувалися не ближче ніж за 40 сажнів від храмів, монастирів і молитовних будинків. Також запровадили новий вид торгівлі на винос - "відерний", а міським думам надали право самим визначати місця роздрібної торгівлі спиртним. Київська міська дума відразу скористалася цим правом, і постановою від 2 жовтня 1886 р. заборонила відкривати трактирні заклади на деяких вулицях центральної частини та Подолу (Інститутській, Левашовській, Еспланадній, Єкатерининській, Фундуклеївській, Притиско-Микільській, Покровській, Бібіковському бульварі та ін.) Утім власники трактирів досить швидко призвичаїлися обходити заборони. Вони закривали центральний вхід, що виходив на "заборонену вулицю" і переставляли двері за ріг або у двір. Так, власне, переносився не трактир, а лише вхідні двері, а заклад продовжував діяти на цілком законних підставах.

Усупереч сподіванням, і цей закон не дав очікуваних результатів - ані не наповнив скарбниці, ані зменшив масштабів пияцтва. У 1889 р. в Києві, з населенням 200 тис. жителів, діяло 553 шинки (319 трактирів, 182 ренських погребів і горілчаних крамниць, 49 пивних і портерних і 3 корчми на Шулявці), тобто - 1 шинок на 360 осіб.

Черговий антиалкогольний закон, ухвалений 8 травня 1892 р., надав право громадам: обмежувати або повністю забороняти торгівлю спиртним у своїх селах, влаштовувати своєрідні конкурси на шинкарство, а також продавати дозволи на таку торгівлю. Особливі сподівання закон покладав на антиалкогольну пропаганду, залучення громадян у товариства тверезості, відкриття дешевих чайних тощо. Запроваджувалося й покарання за пияцтво: биття різками у волосному суді.

Державна алкогольна монополія

1 січня 1895 р. набрало чинності "Положення про казенний продаж напоїв", а з 1 липня того ж року в дев'яти південних і південно-західних губерніях було запроваджено казенну монополію на алкоголь. Уся торгівля спиртним зосереджувалася в державних руках. Утім, коли ресторатори чи буфетники "давали моральну гарантію", дозволялася приватна торгівля. В Києві казенних горілчаних крамниць відкрили 56, а приватних, як виняток, - 200! Щоправда, приватникам дозволяли продавати лише закорковані пляшки із казенним ярликом. Напої для приватних закладів відпускали тільки на державних гуртових складах за фіксованою ціною. Споживачеві вони мали продаватися за тією самою ціною. Тобто підприємець торгував без прибутку. Інколи, з ініціативи та доброї волі керівника акцизного управління, приватники преміювалися 25 копійками за кожне продане відро 40-градусного "хлібного вина".

Про зловживання годі й казати. Ресторатори і трактирники, які змушені були продавати спиртне за державними цінами, всіма правдами і неправдами прагнули отримувати "домонопольні" прибутки, компенсуючи втрати збільшенням вартості продуктів і послуг. Ціни на ресторанні закуски зросли неймовірно. Якщо раніше три шматочки шинки коштували 15 коп., то тепер - 34, а пиво подорожчало втроє. Трактирники відмовлялися відпускати горілку без дорогої (іншої не було) закуски. Власник трактиру на Подолі Лісовський брав з клієнтів 20 коп. за право пити оковиту в стінах його закладу і 10 коп. "за послуги і столові прибори". Деякі горілчані крамниці припинили продавати спиртне в малій посуді (1/100 - 1/200 відра).

Одночасно з Положенням було ухвалено "Статут опікунств про народну тверезість". Метушня, що супроводжувала впровадження норм Статуту нагадувала (принаймні в Києві) показуху і прагнення чиновників вислужитися. Прикладів безліч.

Так, 1 липня 1896 р. настоятель Вознесенської церкви о. Никон (Клітін), у присутності командувача Київського військового округу М.Драгомирова, київського губернатора Л.Томари, члена ради міністра фінансів В.Охотникова і чиновників Київського губернського акцизного управління, урочисто освятив на розі Кудрявського й Обсерваторного провулків перший казенний склад вина. Мабуть, багато хто знає знамениту історію-анекдот із Михайлом Драгомировим. 30 серпня вся імперія відзначала день народження Олександра III. Драгомиров лише 2 вересня згадав про це, й відіслав телеграму до Петербурга: "Третий день пьем здоровье вашего величества. Драгомиров". Олександр III, який дуже полюбляв оковиту, відповів: "Пора и кончить. Александр".

Отже, наступного дня, 2 липня 1896 р., у квартирі київського губернатора відбулося урочисте відкриття "Київського губернського комітету про народну тверезість", членами якого стали: протоієрей о. Павло (Троцький), інспектор народних училищ Київського району М.Чернушевич і директор Київської першої гімназії І.Посадський-Духовський. Головою комітету обрали київського губернатора, скарбником - керуючого казенною палатою М.Самофалова, а діловодом призначили чиновника особливих доручень при губернаторі О.Турчанинова. Міністерство фінансів на потреби київського опікунства протягом перших
6 місяців діяльності виділило 13300 руб., а також 650 руб. на утримання канцелярії та повітових комітетів, яких було відкрито в Київській губернії 12 (за кількістю повітів).

16 березня 1897 р., стараннями шанованих городян - К.Радкевича, С.Жучковського, І.Соколова, В.Ертеля і Є.Алексєєва, на Деміївці в будинку Шульця урочисто, також у присутності ледь не всього міського й губернського начальства, освятили першу в Києві народну чайну, де, разом із дешевим чаєм, публіка мала змогу безоплатно користуватися послугами читальні.

Київські дільничні пристави отримали "особливий наказ" постійно наглядати і вживати рішучих заходів: "щоб на вулицях і площах міста під жодним виглядом не допускалося вживання вина, і щоби винуваті... кожного разу притягалися до відповідальності за 29 ст. Установлення про покарання, що її накладає мировий суддя".

Однак казенна монополія на алкоголь, крім бюджетних втрат, позитиву не дала. 15 липня 1914 р. почалася Перша світова війна, а 19 липня царський уряд ухвалив рішення про запровадження "сухого закону". Закрили всі винокурні, склади з алкоголем опломбували. За самогоноваріння карали 5 роками в'язниці та роком пораження у правах.

Мало хто знає, що третім ленінським декретом (після декретів про мир і землю) був (ухвалений 26 жовтня 1917 р.) Декрет про сухий закон. У 1918-му, за наказом Леніна, в Петербурзі знищили всі алкогольні запаси, що зберігалися від 1914 р.

Утім, 26 серпня 1923 р. ЦВК СРСР і РНК СРСР ухвалили постанову про поновлення винокуріння та торгівлі спиртними напоями. За ім'ям голови РНК СРСР О.Рикова народ нарік "поновлену" горілку "риковкою".

У 1970–1980 рр. рух за тверезість активізувався. А 16 травня 1985 р. Президія ВР СРСР ухвалила указ "Про посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом". У результаті "горбачовської" антиалкогольної кампанії держава недорахувалася 70 млрд руб., що призвело до розбалансування бюджету і стало одним із чинників розвалу СРСР.